- А як дідо знали, шо коса дійшла до краю, як вони в той час спали?
- А я шо, знаю? От як ти сам виростеш і підеш косити - то, може, і взнаєш, як то робиться. І мені розкажеш.
І я став чекати, поки виросту і стану таким мудрим і розумним, як мій дідо.
Заодно ми з мамою стояли і чекали автобуса на Кропивник.
Я встиг вже випити з автомата дві порції газ-води з сиропом за три копійки, а автобус все не їхав та й не їхав. Стаканів в автоматі не було - їх вічно крали алкоголіки і всякі хулігани, котрі в парку чи за сараями часто пили чорнило. Але ж у мене в торбі було своє горнятко!
Врешті мама і каже:
- Ну що, мабуть той твій зліт відмінили? Ходи додому, чого тут мерзнути?
- Ма-а, ну давай ше трошки почекаємо!
- Ну добре. Ше п'ять хвилин - і підемо додому.
До нас підійшов дядько з кошиком і привітався до мами:
- Добридень, пані Олю! Шо, чекате на автобус?
- Добридень, пане Марущак! Таво малий має їхати на тот свій туристичний сльот. Повіли му ту бити о седмій, же автобусом їх заберут до того Кропивника, то ми юж ту стоїме з годину, а автобуса неє і неє. А ви шо, до лісу за грибами?
- Таде, пані Олю! Ищи грибів неє по лісах, лем мислю сой просто погуляти по горах, нашто буду дома сидів? То в якім він юж класі?
- Та юж в п'ятім!
- Боже-боже, як то чужі дітиска скоро вирастают!
Ну, далі вони там ще потеревенили про всяке про різне: хто помер, в кого дитина народилася, хто спився, від кого жінка пішла, тощо.
Тим часом підійшло ще троє старших дівчат і один великий хлопець з гітарою. Через те, що всі вони мали за спиною рюкзаки, я здогадався - бо ж не дурний!- що вони теж їдуть на зліт.
Нарешті зі сторони Трускавця приїхав автобус. Невеличкий такий автобус, котрим возять нафтовиків у гори на вахту. Не Ікарус одним словом. Водій відчинив пасажирські двері, гукнув нам: «Туристи, давайте, грузіться!», а сам вийшов перекурити і випити газ-води. Ми стали по черзі заходити всередину автобуса, спочатку старші дівчата з хлопцем з гітарою, а вже потім і я. Мама з паном Марущаком залишилися на вулиці, про щось розмовляючи.
Коли я зайшов усередину автобуса, то перше, що я побачив, був малий шкет, котрий сидів на місці водія і "крутив руль".
- Блллллллллллл, у-ууууу,- імітував звук двигуна автобуса малий шкет.
Я сів на вільне місце біля вікна.
Повернувся водій.
- Ну всьо, пане Міську, злазьте!- сказав водій до шпака.- Тепер я буду командувати!
- Нєєєєє!- заперечив шпак.- Блллллллл, у-ууууууууу!
- Марія Василівна, давайте юж забирайте свого малого, бо ми вже й так запізнюємося!- сказав шофер гарній тітці у модній болоньєвій вітровці яскраво-жовтого кольору, котра сиділа на передньому сидінні відразу за водійською кабіною.
- Міську, йди сюди! Йди, цюцю дам! Іди до мами!!- мовила тітка голосом нашої піонервожатої.
Власне, то й була наша піонервожата, тільки тепер вона мала геть зовсім не таку зачіску, як носила у школі: замість строгої коси її волосся вільно спадало на плечі. Замість довгої спідниці, ледь не до підлоги, зараз вона була у спортивних штанах, а замість мештів - була взута у кеди. Я її такою бачив уперше. А що у неї виявився син Місько - то для мене взагалі стало шоком. Я ж думав, що вона ще незаміжня, бо у школі піонервожата поводилася, як неодружена старшокласниця. А тут на, маєш, син у неї! Розповім у класі - ніхто не повірить.
Пан Марущак з підніжки гукнув до водія:
- Пане шофер! Возьмете мене до Східниці?
- А шо дасте?
- А шо я дам? Маю в кишені двайціть копійок, то всьо, шо маю. Більше ніц не мам!
- За двайціть копійок, пане, я вас довезу хіба до "Каменяра" -і там вас лишу кіна дивитися!
- Йой, пане шофер, та за двайціть копійок я міг би і до Дрогобича доїхав!
- Так, діду, юж давайте бігом залазьте, але будете до Східниці стояти, бо в мене буде цілий автобус туристів.
- Го, пане шофер, та я і на єдній нозі до Східниці постою, лем би їхати!
І пан Марущак з кошиком зайшов до середини автобуса і гепнувся просто біля Марії Василівни, в котрої на колінах вже сидів малий Місько.
- Перепрошую, пані, я троха коло вас посиджу - а потім встану, не переживайте.
Тут і моя мама несподівано зайшла всередину салону.
- А ви, пані, де їдете?- запитав у неї шофер.
- А-а, тово, мій малий їде на зліт, то я біля нього сяду, а в центрі вийду - і піду через парк домів.
- Ну то добре. Всідайтеся, будеме їхави, - попередив шофер.
Мама сіла коло мене, обійняла.
- Тобі не холодно?- запитала.
- Нє.
- Їсти не хочеш?
- Нє.
- Може, будеш спати? Притулися до фіранки - і спи. Бо ти так рано встав!
Ми нарешті рушили.
Я притулився до фіранки і дійсно почав засинати.
Раптом автобус зупинився. Що таке?
То якраз був центр, шофер зупинив автобус, щоб випустити маму.
- Пані, ту юж є центр, скоро вилазьте!
Мама вийшла, двері зачинилися, автобус поїхав далі, мама махала мені вслід рукою.
- Не забудьте стати там, біля восьмої школи, - сказала Марія Василівна шоферу.-Мусимо там ще учнів забрати.
- Та знаю, знаю. Вшитко буде перша кляса, не гризіться!
За кільканадцять хвилин автобус зупинився біля тої восьмої школи. Двері відчинилися, до салону стали заходити школярі з рюкзаками. Зайшов і їхній старший, кремезний хлопець віку приблизно як Марія Василівна, а враховуючи піонерський галстук на його шиї, то він, мабуть, був їхнім піонервожатим.
- Чого ви так довго?- Запитав він у Марії Василівни.
- Йой, не питай, - відповіла вона.- Мав бути ікарус, але сказали, шо поламався. Насилу випросила хоч шось.
- Мені юж вставати?- запитав пан Марущак з кошиком.
- Та сидіть вже, я на рюкзак сяду, - сказав піонервожатий.
Весь салон автобуса виявився забитим мражницькими школярами з різним туристичним спорядженням. Кому не вистачили місць – сиділи чи на колінах у товаришів, чи в проході на рюкзаках. Було весело. Хлопець з гітарою з нашої школи щось вже бриньчав і намагався дещо заспівати, але зранку голос мав ще не розроблений, і ніяк не міг нормально до кінця заспівати перший рядок якоїсь життєрадісної пісні.
- Всі залізли? – запитав шофер у піонервожатої.
- Друзі, всі залізли?- переадресувала запитання Марія Василівна углиб салону.
- Всі! – дружно відповів салон.
- Всі залізли, поїхали вже давайте!- скомандувала Марія Василівна шоферу.
- Ну то вйо!- сказав шофер і завів двигун. – Хто не заліз – піде до Кропивника пішки, ту недалеко.
Всі засміялися із вдалого шоферського жарту.
Хлопець з гітарою нарешті почав співати «Із сиром пироги». Наші дівчата йому дружно підспівували у рефренах:
- Ой, чули-чули-чули, ой чули-чули ви….
Малий Місько, що сидів на руках Марії Василівни, раптом захникав і завередував. Марія Василівна про щось із ним почала домовлятися і торгуватися. Коли «Із сиром пироги» закінчилися, Марія Василівна обернулася до салону і голосно мовила:
- Друзі! А зараз наш найменший турист Михайлик, який вже має аж два рочки, а скоро вже буде мати аж три, розповість вам віршика. Про мішку. Давайте послухаємо, згода?
- Згода!!- закричали гуртом першими дівчата з нашої школи.- Коля! Перестань мучити ту свою балалайку, малий буде віршик розказувати.
Усі замовкли, тільки чулися поодинокі дурнуваті смішки і ляпаси, коли хтось когось в кінці салону, де сиділа команда восьмої школи, щипав чи смикав.
Піонервожатий взяв малого Міська на руки і встановив його, притримуючи, на рюкзак посередині проходу.
- Розкажи спочатку всім, як тебе кликати.
І Місько почав:
- Доблий день! Мене кликати Місько. Мені два годіка. -показав два пальчики у формі англійської літери V.- Я вам лозказу стішок пло міську!
- Про піську?- пирснув сміхом якийсь ненормальний з восьмої школи.
Тут же він отримав ляпаса від якоїсь із дівчат.
- Тихо ти! Слухай краще!
Місько на диво терпляче зачекав, поки шум в салоні втихомириться, і намагаючись перекричати гуркіт двигуна – автобус вже виїхав на серпантин і рухався на другій передачі під гору,- почав голосно декламувати:
- Мікся лякосяпий льопесу дійот…
- Він, коли хвилюється, переставляє склади місцями, а дома то він нормально віршики розповідає,- пояснила піонервожата піонервожатому.
-…сикси лябісяєт, сєпєнку єпьот!
Весь салон вибухнув сміхом, навіть було чути, як шофер голосно заіржав, як той кінь. Навіть у пана Марущака вирвався крізь стиснуті вуста якийсь сухуватий смішок. Один я, мабуть, не розумів, що ж такого смішного сказав малий Місько.
- Шо-шо мікся робить із пєсєнкою?- заржав той самий ненормальний з восьмої школи.
- Ану, тихо! – гаркнув на нього і на решту учнів піонервожатий.- Шо в кого на умі! Хай малий дорозказує віршика. Давай, Міха, продовжуй!
Місько зробив дуже серйозний вираз обличчя і продовжив:
- …сєпєнку єпьот! Вдлуууууууг…. – ляснув себе по чолу- уляпа сикся мопля міксє в бол…
- В болт! В болт мішкє шишка попала! В болт!- загигикав ненормальний з восьмої школи.
- Тіхонов, блядь! Ну ти в мене доіграєшся! – крикнув піонервожатий на нього і погрозив кулаком.
- А шо ви сразу на мене матюкаєтеся, Вячеслав Антонович! Шо я такого сказав? Вже і слово «болт» не маю права сказати?
- Чекай, вернемося в школу – я тобі розкажу про твої права! Давай, Міха, дальше.
Місько продовжив:
- … Вдлууууууук уляпа сикся мопля міксє в бол, мікся селаділся – і нохою гоооол!
І Місько з усієї сили топнув ногою по рюкзаку.
Автобус тим часом виїхав на перевал. Накрапав невеликий дощик, як завжди буває зранку у цих місцях. На зупинці мокнув незнайомий дідок у сірому плащі з целофановим кульком на голові від дощу. Біля його ніг на землі знаходилася авоська з двома трилітровими банками, заповненими якоюсь рідиною. Безнадійно махнув нам рукою, не сподіваючись, що автобус зупиниться. Очима втупився в землю і щось сам до себе говорив.
- Так, Марія Василівна, мусимо того пана взяти, бо то є такий пан, шо направду файний пан. Біда буде, як ту простоїт до обіду, змокне, як пес, захворіє і вмре, - сказав шофер і, не чекаючи ствердної відповіді, зупинився просто біля дідка. Дідок навіть не поворухнувся, продовжував стояти.
Водій відчинив двері.
- Чого стоїте, як стовп? Залазьте скоренько, бо ми на зліт спізнюємося!
- Шо, можна? – не вірячи, що його запрошують усередину салону, перепитав дідок.
- Та бігом!
Дідок обережно повагом зайшов усередину автобуса, акуратно поставив авоську з банками на підлогу, після того озирнувся, поклонився всім присутнім, привітався:
- Христос Воскрес! Дай вам боже всім щішця і здоровля!
Усі були чимось зайняті, дехто з учнів кивнув у відповідь головою, мовляв, і вам того ж самого!
Тільки Марія Василівна привіталася:
- Добрий день, пане!
І до свого Міська:
- Міха, дідусь з тобою привітався, шо треба дідусеві сказати?
Міха повернувся до дідка:
- Пливіт! Я – Міха, а ти хто?
- Ге… То ти, Міха, тут командір? То ти тут всім командуєш, та?
- Нє, - захитав головою Місько, - я не команділ. Мама команділ. Я не команділ. То мама. Я буду команділ, як вилосту.
Автобус рушив униз, згори, в напрямку Східниці.
- Я туво присєду на сходах, - сказав дідок шоферу, - бо мені скоро вилазити. А ти їдь помаленьку, шоб мені банки не порозбивалися.
- А шо маєте в тихво банках? Самогонку?
- Та йой, яку самогонку!? Найшов єм ту два нових істочніка.
- Знов якась нова нафтуся?
- Єдна як нафтуся, а та друга – желізна. Видиш, юж почорніла.
- Шо, довго-сте нас чекали?
- Та!..Три а чи штири ікаруси пролетіви, аж засвистіво! Єден мя ледве не забив, бо биво ищи темно. Капелюха мі вітром здуло, просто на дорогу, і тоти два слідуючи ікаруси по нім ся проїхави! І юж по капелюхови! Такий бив файний капелюш! Бурсалін! Мі го в штирдесят чвертім єден австріяка спродав! Та не спродав, а так… оддав задарма.
- Як то так - оддав задарма?
- Та так. Я в Грехенбайси іграв єм на роялі, то биво моїм заробітком на жичя. А тому австриякові єдна пані впала до очи.То я їм вшитку ніч до раня іграв вальси. Кед в него пінязі ся скінчили – то він оддав мі свого капелюша. То такий файний бив капелюш, як новий! Австрияк овідав, же италиянский!!
- Ну то ж не задарма! Заробили-сте.
- Ну, певні... заробив єм, так.
- А пані тота файна бива?
- О, фест, фест файна!
Дідок замріяно здійняв очі вгору, аж наче помолодшав на обличчі.
Утворилася невеличка пауза.
- А шо там чувати за курорт? Юж скоро буде Східниця курортом?- продовжував розпитувати шофер.
- Та де! Не дают!
- В Києві чи в Москві?
- Та де! То вшитко трускавецкі! Мутят нам воду в калабані!
- Та певні, страшаться, же до них не будут курортники їхави, лем вшитки до Східници поїдут!
- Та так і буде, бо так має бити! Бо я юж і до Брєжнєва штири рази писав, жеби він дав команду ту в Східници вибудувати такий фест курорт! Але я сой так думам, же на почті мої письма винімают і палят! Ну то нич, я напишу ищи раз, сяду в Трускавци на електричку, доїду до Львова – і там пущу письмо до скриньки. А як і тото не поможе – то поїду аж до Києва.
(далі буде)
