Кілька років тому погортав у книгарні щойно видані «Нариси Дніпра» Олександра Афанасьєва (Чужбинського) – розлогий звіт про мандрівку від Катеринослава до Очакова, здійснену за наказом морського відомства між 1856 і 1860 роками. Вперше оприлюднений 1861 року, цей твір іще раз дійшов до читача 1890 року у зібранні творів автора, а потім не перевидавався аж до 2016 року, коли видавництво «Апріорі» випустило його у світ українською мовою (перекладач Ілько Лемко). Не знайшлося в мене тоді 250 гривень, увесь наклад швидко розійшовся, книжка зникла з книгарень і у видавця не лишилося жодної, і на інтернет-майданчиках її годі було шукати. На щастя, в мережі доступний первинний текст 1861 року, який я тепер і вивчаю.
І це, між нами, додатковий аспект цього щастя – переклад Ілька Лемка чудовий, та в суцільному масиві тексту українською вже не так опукло помітна мова селян, рибалок, лоцманів та інших людей, з ким мандрівець спілкувався по дорозі. А мова ця українська, така ж, якою спілкуємося ми, навіть краща, бо вільна від суржику – та й загалом, скрізь по Дніпру, де б не був Чужбинський, місцеве населення – «малорусы» («українці» згадуються у контексті «українських полків»). Власне, текст відкривається палкою промовою про наш народ, про який дослідник каже так:
«Разными правдами неправдами можно натянуть вывод, что Малороссия никогда не была независима, но вывод этот будет весьма непрочен, имея против себя весьма важные данные; между тем ни одно из племен, населяющих нашу громадную Империю, не нуждается, может быть, столько в защите против несправедливых нападок, как малорусское».
Далі йдеться про таке, що робить цей твір вельми актуальним, ніби Афанасьєв писав не в середині XIX століття, а нині, переглянувши будь-який російський ЗМІ: він називає нас «добрим народом», який «…до сих пор у большинства слывет еще народом, способным лишь играть роль в каком-нибудь комическом рассказе. Касаются ли истории Малороссии, тотчас находят необходимость доказать, что она не существовала; захотят ли представить смешным язык малоруса, исковеркают русские слова и воображают, что сделали дело; придется ли кому изобразить смешного глупца, берут малоруса, не заботясь даже хоть мельком взглянуть на быт его, быт оригинальный…»
Згадав Афанасьєв і про мову. Він слушно зауважує (цитую за перекладом): «Про мову малоруську ще досі існують у нас різноманітні думки, і хоча II відділення академії наук визнало її окремим наріччям і придбало у мене словник цього наріччя, розпочатий академією в 1854 році, це зовсім не заважає багатьом вважати його зіпсованою мовою великоруською. Проте, хто серйозно займався вітчизняним словом, хто розуміє справу, той не може не взяти до уваги вельми важливу обставину, що малоруси, які споконвіку жили по Дніпру і його прибережжях, як прямі нащадки слов’ян, що до християнської епохи замешкували ці місця, – повинні ж були успадкувати мову від предків. Не можна ж припустити, що північні і південні гілки слов’ян говорили одним наріччям, і щоби північна Русь зберегла його, а південна змінила до стану нинішнього!»
Автор також додає, що давні літописні джерела складені «важкою книжною мовою», тому що писала їх людина освічена та відповідно до тогочасного звичаю, натомість у «хвилини натхнення» проривається у літописця «живая речь, и народный язык пробивается наружу», і тоді трапляються «не только слова, но и целые обороты, существующие доныне в малорусском языке».
Саме тому я радію, що читаю оригінальне видання – мандрівник наводить у ньому окремі фрази та цілі розповіді українців і подає переклад, і завдяки цьому так наочно зрозуміло, що жителі обох берегів пониззя Дніпра розмовляли щирою українською. Та ще й якою! – ось вам фразеологізм, який можна знайти у творах Нечуя-Левицького, Марко Вовчок, Михайла Коцюбинського та Юрія Яновського, а Чужбинський почув від живого автентичного носія мови (ймовірно, неписьменного). Йшлося про оригінальний спосіб лову осетрів у Дніпровському лимані, на Кінбурнській косі (поки що окупована державою-терористом); чимала рибина, у три пуди вагою (48 кг), майже проминула всі пастки, і тоді рибалка, який разом із автором спостерігав за рухами чудовиська у кришталево-прозорій глибині, зауважив:
– Ледащо, мабуть, бував у бувальцях! – мандрівник переклав це як «наверное, негодяй бывал в переделе». За словником, «бувати (бути) в бувальцях - багато в житті бачити, зазнавати», «бувалець - людина з великим життєвим досвідом, яка багато бачила, зазнала у своєму житті». Ось якою мовою розмовляли лиманські рибалки - а це ж мова моїх прямих предків!
Не менш цікаве те, що автор назвав «демонологією»: старий рибалка Трохим, якого Чужбинський перестрів на одній з незчислених проток Дніпровського гирла, розповів про свої зустрічі з «тим» («той» - сатана, чорт, виходець з того світу). Уявіть: глушина, глупа ніч, люті комарі дзижчать аж повітря дзвенить; рибалки сидять навколо багаття, а в казані домліває навариста юшка; один з рибалок, яких мандрівник почастував горілкою, просить Трохима віддячити гостеві та розповісти про «того». Трохим зауважує, що час нині саме такий, коли «той» вештається навколо, не варто його згадувати, та й чули все теє вже разів із десять, але все ж таки розповідає. «Той» з’являвся рибалці в подобі чорного кота, чорного собаки, чорної свині, чорного півня, а в одному з утілень сідає Трохимові верхи на шию та жене того учвал до знемоги, так що його, виснаженого, люди знайшли тільки вранці. Навряд чи Трохим читав раннього Гоголя, але я читав напевно, тому миттю пригадав і зачин, і оповідки пасічника Рудого Панька, які Микола Васильович нібито позичив у німецьких романтиків. А вже про відьом нема чого казати! – Трохимова сусідка була нестеменна відьма, вона, подейкували, поночі збирала з неба зірки, як це заведено у відьом, і як це робила велеліпная Солоха в «Ночі проти Різдва»… От вам і німецькі романтики з Дніпрових плавнів!
Текст прекрасний і вельми пізнавальний – як зустрінете десь виданий друком у перекладі або побачите оригінал в мережі, не пошкодуйте грошей і часу, воно віддячить.
