Коли аматор самотужки доходить до того, до чого вже давно дійшли профі, він все одно радіє, і то цілком "професійно". Принаймні, в перші хвилини. Отже...
Про «роздвоєність» Гоголя та дві його душі сказано достатньо і навіть більше, тому менше з тим. Цікавіше те, що ранні твори Гоголя зробилися для українського руху середини ХІХ століття потужним каталізатором: так, ідеолог і один з організаторів Кирило-Мефодіївського братства Микола Костомаров у Автобіографії зазначав, що під впливом Максимовича й українських повістей Гоголя ним оволоділа «страсть до всього українського». Це тим більш цікаво, що московські слов'янофіли та відверті чорносотенці завше тримали Гоголя мало не за ікону, коли заходило про українське питання («ось як треба, усім слов'янським рікам треба злитися у єдиному російському морі»). Цей феномен набув пояснення лише згодом, коли Маларме, Пруст, а найповніше Ролан Барт висловилися про так звану «смерть автора»: мовляв, ми ніколи не зможемо визначити, що сам автор вклав або бажав вкласти у свій текст, тому головний сенс тексту залежить від читача, а не від пристрасті або смаку автора. Тому Костомаров через Гоголя зробився українським патріотом, а чорносотенці зміцніли у своєму шовінізмі, ось так, а що мав на увазі Микола Васильович – то окреме питання.
Моє власне враження від «Вечорів» і «Миргорода» завжди було таке, наче ці тексти, текучі та плинні, мов українська пісня, і лунають, як пісня, співана на два голоси. Перший голос веде мелодію, а другий підспівує навколо першого, ніби коштовно оздоблює ту мелодію. В термінах мови я сприймаю це так, що Гоголь подумки складав свої повісті українською, а на папері записував російською. Це навіть подекуди можна помітити в самих текстах: Гоголь згадує хуторянські сметану та сир, хоча притомний російський автор в тому контексті згадав би сметану й «творог»; його герої палять здебільшого «люльки», а не «трубки» або «носогрейки»; вони «вечеряють», а не «ужинают», і п'ють «горелку», а не «водку», частіше в «шинку», ніж в «корчме». Про епіграфи до водевільного «Сорочинського ярмарку» також можна згадати – це все українські народні пісні, цитати з українських комедій та «Енеїди» Котляревського. Земляки Гоголя також стверджували, що Микола Васильович прекрасно володів українською, а коли що-небудь розповідав нею – заслухаєшся (можна зазирнути у його власноруч складену «Енциклопедию всякой всячины» та переконатися, що записи він робив обома мовами). Та й сам Гоголь прохопився або зізнався, якою мовою спілкувалися його герої між собою, ось тут, у «Ніч проти Різдва»:
— Что ж, земляк, — сказал, приосанясь, запорожец и желая показать, что он может говорить и по-русски, — што балшой город?
Та все ж таки в повістях лунають два голоси, один з яких звучить набагато гучніше - і через те наші спириди, дороші, опанаси, оверки, грицькі, явтухи, івасі та всі інші висловлюються якось незвично, штучно, та й не здаються ані справжніми, ані нашими, а все, що мало би бути «українським», робиться смішним і «малоросійським», таким собі симулякром. Через це втрачається самобутність змальованого Гоголем життя та світу, хоча чутливому та неупередженому читачеві, якім, певно, і був Микола Костомаров, це не завадило спалахнути пристрастю до всього українського, а не якогось іншого. Не виключаю, що саме це сприйяло тому, про що згодом нарікав Афанасьєв-Чужбинський у "Нарисах Дніпра": "...захотят ли представить смешным язык малоруса, исковеркают русские слова и воображают, что сделали дело; придется ли кому изобразить смешного глупца, берут малоруса, не заботясь даже хоть мельком взглянуть на быт его, быт оригинальный..." - але наразі не про це.
Тут варто згадати нашу славетну перекладацьку школу – ми називаємо в цьому сенсі Лукаша або Содомору, але й в них були незгірші попередники. Леся Українка перекладала Гоголя («Запропаща грамота», наприклад); Іван Франко брався за «Мертві душі»; доклалися до перекладів гоголівської спадщини Микола Зеров, Максим Рильський і Остап Вишня. Мені особисто припав до душі переклад Антіна Харченка (1887- прибл.1937). Його «Вій» – це чисто гоголівська пісня в сенсі милозвучності та краси, але співана на один, суто український голос. Почитати, а ще краще послухати у майстерному виконанні Петра Панчука – і все стає на своє місце: все «малоросійське» перетворюється на суто українське, аж до заміни «малороссиян» на «наших людей» і «українців». Головне ж – не ця чутлива термінологія, головне – повернення змальованому в цих повістях світу України притаманної йому самобутності та автентичності.
Завдання перекладача – передати особливості авторського стилю, його манеру, і зробити так, аби читач все розчув. Гадаю, підхід Харченка є цілком виправданим, і деякі незначні, на рівні деталей відхилення від російського тексту, яких він припустився, можуть бути виправдані моєю гіпотезою: Гоголь складав свої повісті українською, тому й переклад є не підстрочником, а відтворенням найоригінальнішого, первинного гоголівського тексту (диявол і сей раз сховався в дрібничках). Деякі рішення перекладача, звісно, мають інші підстави: так, Хома – «філозОф», а не «філОсоф». Це можна пояснити тим, що з 1569-го до 1795-го Київ належав до Малопольської провінції Королівства Польського, а там нібито прийнята була саме така форма – «філозОф».
На мою думку, Харченко зробив чудовий, просто чарівний переклад, справжній творчий, занурений у контексти – подій, місцевості, часу та соціальних статусів, завдяки чому мова усіх персонажів – автентична (а на моє переконання, саме така, яка лунала в голові самого Гоголя). Ось, порівняймо кілька речень, що мусять бути найбільш життєвими та живими, тобто діалоги та монологи персонажів:
«Жинко! То, что поют школяры, должно быть очень разумное; вынеси им сала и чего-нибудь такого, что у нас есть!» // «Жінко! Те, що співають школярі, мабуть, дуже розумне. Винеси їм сала і чогось такого, що там знайдеться» (як на мене, цей хуторянин – і не лише він – російською висловлюється якось неоковирно, щонайменше, неусталеним чином, а час від часу і геть по-книжному, через що він здається дещо смішним, але в українському перекладі він є цілком природним, симпатичним і поважним).
«— Нет, Халява, не можно, — сказал он. — Как же, не подкрепив себя ничем, растянуться и лечь так, как собаке? Попробуем еще; может быть, набредем на какое-нибудь жилье и хоть чарку горелки удастся выпить на ночь». // «— Ні, Халяво, так не можна! — сказав він. — Як же це, не підкріпившись нічим, простягтися й лежати, як собака? Пошукаємо ще; може, й набредемо на якесь житло, то хоч чарка горілки перепаде на ніч» (звернуть увагу на транслітеровану «чарку горілки» та на недоречне «удастся выпить на ночь», натуралізоване Харченком у природнє «перепаде на ніч»).
«— Умилосердись, бабуся! Как же можно, чтобы христианские души пропали ни за что ни про что? Где хочешь помести нас. И если мы что-нибудь, как-нибудь того или какое другое что сделаем, — то пусть нам и руки отсохнут, и такое будет, что Бог один знает. Вот что!» // «— Змилуйтеся, бабусю! Чи то ж можна, щоб християнські душі отак з доброго дива пропали? Де хочете покладіть нас. І коли ми щось такеє, чи якось там не так, чи що інше вчинимо, — то нехай нам і руки поодсихають, і таке нехай буде, що тільки Бог один знає. Ось так!» (зверніть увагу на почасти недолуге «вот что» замість «вот так» та цілком природнє «ось так» наприкінці тиради та на заміну суто російського фразеологізму «ни за что ни про что» суто українським «з доброго дива»).
«— А что, бабуся, — сказал философ, идя за старухой, — если бы так, как говорят... ей-Богу, в животе как будто кто колесами стал ездить. С самого утра вот хоть бы щепка была во рту». // «— А що, бабусю, — почав філозоф, ідучи за старою, — коли б це так, як то кажуть... їй-богу, в животі наче хто колесами їздить: з самого рання хоч би тобі рісочка в роті». (зверніть увагу на «хоть бы щепка была во рту» – тут мало би бути щось про «маковую росинку»; Гоголь – і Харченко – розуміли це як «рісочки в роті не було» (рісочка - ріска - краплина роси). У мисленому перекладі Гоголя наша «рісочка» стала «трісочкою», а відтак і «щепкой». Можете заради експерименту погуглити ту зголоднілу «щепку во рту» – і гугл видасть вам самі лише посилання на Гоголя, так ніхто інший не казав. До речі, з дерев'яними предметами в повісті відбувається ще одна пригода: в російському тексті хуторяни їли галушки «спичками» (тобто «сірниками»), в той час як в українському перекладі – «шпичками», тобто загостреними паличками – та й звідки на тодішньому українському хуторі «шведские спички»? Та й незручно ними їсти! Так само український Хома бажає Явтухові «шпичку в язик», а не «спичку»).
«Эге-ге! — подумал философ. — Только нет, голубушка! устарела» // «Еге-ге! — подумав собі філозоф. — Не буде діла, голубко, стара вже» («устарела» – це дуже смішно, звісно, та навряд чи Хома би так собі міркував; а перетворення «только нет» на «не буде діла» довершує справу: перед нами – дійсний живий бурсак 17-го століття Хома Брут, який понад усе «любив полежати й покурити люльку. А вже як пив, то неодмінно наймав музику і вибивав тропака. Він часто куштував буйного гороху з усенькою до цього філозофською байдужістю, так собі розважаючи: те, що має бути, треба відбути» [у Гоголя «чему быть, того не миновать»], а ще – «до бублейниці ходив самісінького чистого четверга»).
«...Я тебе скажу только то, что если ты еще будешь показывать свою рысь да мудрствовать, то прикажу тебя по спине и по прочему так отстегать молодым березняком, что и в баню не нужно будет ходить». // «А я тобі скажу тільки, що як ти почнеш мені комизитися та мудрувати, то я звелю так тебе по спині та й ще по чомусь попарити молодою березиною, що й до лазні не треба буде ходити». (зверніть увагу на чудернацьке «показывать свою рысь» – російською мало би бути «прыть» – і на яскраве «комизитися». Можна погуглити «показывать свою рысь» і переконатися, що це винахід Гоголя, можливо, не так невлучний переклад, як засіб подолання автоматизму сприйняття, заради утримання читацької уваги – це, стверджують, його коронний прийом).
«— А брика знатная! — продолжал он, влезая. — Тут бы только нанять музыкантов, то и танцевать можно. — Да, соразмерный экипаж!» // «А бричка знакомита! — говорив він, в неї залазячи. — Оце б іще згодити музику, то й танцювати можна. - Атож, похватненька бричка!» (мені завжди надзвичайно подобався вираз «соразмерный экипаж», але слід визнати, що козачисько висловлюється аж надто по-книжному, а от «похватненька бричка» цілком пасує до його статусу, часу та обставин; те саме стосується й «достаточное бы число потребовалось коней» // «немале число коней спотребилося б» - хоча варіант Гоголя, «достаточное число коней», подобається мені більше – гадаю, що Микола Васильович сам би так відповів, до речі, надзвичайно вдало та глибоко, і не зміг подолати спокусу залишити цей дотеп у тексті).
«После такого удовлетворительного ответа козак почитал себя вправе молчать во всю дорогу» // «Так до ладу відповівши, козак собі мислив, що має вже право мовчати всю дорогу» (не просто влучний переклад, а оприроднення – це ж ніби ставлення козака до власної відповіді, а вона автентична «відповідь до ладу», а не стилістично-чужорідний, черство-формальний, канцелярський «удовлетворительный ответ»).
«Философу чрезвычайно хотелось узнать обстоятельнее... как у них и что делается в доме?» // «Філозофові дуже кортіло розпитати докладніше... і як там у них, і що діється в господі?» (додавши сполучник «і» та змінивши пунктуацію, Харченко змінив суть питання: мовляв, як вони живуть, як ведеться в тій господі, а не що саме і як саме робиться або відбувається в домі сотника).
А ось тут, коли козаки добре підпили, в українському перекладі – а надто у виконанні Петра Панчука – на волю виривається справжня стихія української мови та натури, зникають недоречні «ребята» та з'являються «люди добрі», козак не «расплакался», а «затужив», як і належить літньому козачиську, що бував колись і на війні, та ще й не без слави:
«— Что ж ты, дядько, расплакался, — сказал он, — я сам сирота! Отпустите меня, ребята, на волю! На что я вам!
— Пустим его на волю! — отозвались некоторые. — Ведь он сирота. Пусть себе идет, куда хочет.
— О, Боже ж мой, Боже мой! — произнес утешитель, подняв свою голову. — Отпустите его! Пусть идет себе!» //
«— Чого це ти затужив, дядьку? — сказав він. — Я ж і сам сирота! Пустіть мене, люди добрі, на волю! Нащо я вам здався?
— Пустімо його на волю! — озвалися декотрі. — Він-бо сирота. Хай собі йде, куди хоче.
— Ой Боже мій, Боже мій! — обізвався утішник, підвівши голову. — Пустили б його! Нехай би собі йшов!»
«— Напрасно ты думаешь, пан философ, улепетнуть из хутора! — говорил он. — Тут не такое заведение, чтобы можно было убежать; да и дороги для пешехода плохи. А ступай лучше к пану: он ожидает тебя давно в светлице.» // «— Марне ти намилився, пане філозофе, чкурнути з хутора! — промовив він. — Це не таке місце, щоб можна було втекти; та й дороги в нас, як на пішого, погані. А ходи-но краще до пана: він уже давно дожидає тебе в світлиці». (Оця заміна «заведения» на «місце» робить маленьке, але чимале диво: сотників хутір з місця проживання та господарювання перетворюється на «таке місце», гадаю, щось на кшталт пекла або його передпокою – власне, карколомний узвіз, що веде до хутора, так само натякає, що сей світ лишився десь позаду та угорі, а оця долина – дещо інше, вкрай наближене до пекла, саме тому там церква стоїть пусткою, і ніякою одправи в ній бозна скільки не було. «Пешеход» і «піший» - також дуже влучна, доречна заміна).
«...тогда как враг мой будет веселиться и втайне посмеиваться над хилым старцем» // «...а ворог мій радітиме й глузуватиме нишком з немічного діда...» (блискуче! – так само як «безутешная печаль» // «журба нерозважна»).
«Да она была целая ведьма!» // «Та вона ж була таки нестеменна відьма!» (нестеменний – справжній, істинний, дійсний, такий самий).
«Теперешний псарь Микола, что сидит третьим за мною, и в подметки ему не годится...» // «Теперішній псар Микола, третій он сидить од мене, і нігтя його не варт...» (влучна заміна фразеологізмів, в обидві сторони, на відміну від трансфігурації «рісочки в роті» у «щепку во рту» та «комизитися та мудрувати» у «показать свою рысь»).
«Так вот какие устройства и обольщения бывают! Оно хоть и панского помету, да все когда ведьма, то відьма». // «Ось такі-то трапунки та спокуси бувають! Воно хоч і панського кодла, та вже коли відьма, то відьма». (справді, слівцем «кодло» зневажливо позначають родину, родичів, а ще є такий міцний вираз як «відьмацьке (дідькове) кодло»).
«Повесил голову Хома Брут и предался размышлению» (казково-фольклорне «повесил голову» конфліктує з книжним «предался размышлению», можливо, заради подолання автоматизму сприйняття або просто – заради сміху). // «Понурив голову Хома Брут і запав у задуму».
«Всякому известно, что такое кожаные канчуки: при большом количестве вещь нестерпимая». // «Кожен знає, що таке ремінні канчуки: як багато, то штука нестерпна» (Боже, як натурально!).
«Ого-го! да это хват! — подумал философ, выходя. — С этим нечего шутить. Стой, стой, приятель: я так навострю лыжи, что ты с своими собаками не угонишься за мною». // «Ого-го! Дивись, який зух, — подумав собі філозоф, виходячи. — З таким не до жарту. Пожди, пожди, друзяко: я такого утну драпака, що ти й з собаками не доженеш мене» (київський бурсак міг і не знати про існування лиж і відповідного фразеологізму, дарма що «філософ»).
«Вот это как долго танцует человек!» // «— Ото як довго танцює чолов'яга!» (як на мене, дещо штучна фраза російською зробилася цілком натуральною в перекладі Харченка).
А ще чимало знайдеться в перекладі Харченка цікавих слівець, які нині не так часто зустрінеш: «готовизна» («чистоган», готівка), «садовина» («фрукты»), «подобизна» («подобие»), «незгірший» (недурной, недурственный). Деякі довгуваті фрази він влучно замінив одним словом («она была так же глубока, как печь, в которой обжигают кирпичи» — «глибока, як піч у цегельні» (цегельня — завод, що виробляє цеглу). *В доступних онлайн текстах перекладу та у виконання Панчука, можливо, є помилка, там згадується «ніч у цегельні», втім, і ніч у цегельні, де від ранку до ночі валує чорний дим, мусить бути ой яка глибока! – як ота «брика знакомита».
По суті, Харченко та інші українські перекладачі повернули Україні (та мені особисто) Миколу Гоголя — такого, який не міг, не зміг або й не захотів відбутися за власного життя. Харченко, до речі, заплатив за це високу ціну — як і багато хто з українських митців, які будували храм нашої культури, до якої вони ввели й Гоголя. Плекаймо ж той храм! — він належить не тільки нам, а наш власний внесок у нього поки що мізерний.
*Антін Іванович Харченко (Харченко-Мінін, народився в с.Шамраївка Велико-Половецького повіту (нині - Сквирський р-н Київщини) був заарештований 1936 року та засуджений до розстрілу. 17 квітня 1937 року судово-наглядова колегія верховного суду срср замінила розстріл позбавленням волі на 10 років плюс 5 з конфіскацією майна. Подальша його доля невідома, тому й зазначено у довідниках, що помер він не раніше квітня 1937. Жодних подальших відомостей про нього мені знайти поки що не вдалося.
