Івасик був гарненьким білявеньким рожевощоким хлопчиком з блакитними-преблакитними очима. Він був - тьху!тьху!- розумненьким не за віком, бо багато читав усіляких розумних та корисних книжок, а коли не читав - то дивився по телевізору різні розумні та корисні передачі, як от "Клуб кіноподорожей", "У світі тварин", "Очевидне-неймовірне" та "Міжнародну панораму". "Музичний кіоск" Івасик не любив - то була дуже нудна передача, так само, як і "Сільська година". І коли по телевізору нічого цікавого не показували - тоді Івасик брав якусь добру та розумну книжку і занурювався у читанину. Коли Івасик був занурений у читанину - він більше нічого не чув і не бачив навколо, хоч би на вулиці під вікном вибухнула атомна бомба - й тоді Івасик би навіть і вухом не поворухнув, а продовжував би читати. Хіба що коли матуся бува насмажить запашних котлет та покличе Івасика на обід, чи на вечерю, чи на полднік, чи на підвечірок поїсти отих свіжих, з часничком, котлеток, - от оце було єдиним, що могло б відволікти Івасика від процесу читання.
А так більше і нічого.
У футбол Івасик грати не любив, у хокей - тим більше. Не бачив у тих іграх сенсу. Ну, забили гол, - міркував Івасик, - і що? Що від цього у світі змінилося? Може, пшениці колгоспники державі більше здали? Чи голодні діти Африки стали менш голодними?
Отож бо.
Тому сидів Івасик цілісінькими днями вдома і читав. Коли ж перечитував усе, що було в хаті, - починав все перечитувати по другому чи по третьому разу. Так він "Легенди і міфи Стародавньої Греції" перечитав разів зо п'ять, розбудіть його о третій ночі - розповість вам найдетальнішим чином про усі дванадцять подвигів Геракла, чи про Тесея, чи про Персея, чи про поєдинок Гектора з Агамемноном.
От таким розумником був наш Івасик!
І от коли Івасика вперше повели до школи в перший клас - він там тримався окремо від усіх, не надбав собі жодних друзів, бо про що з ними було розмовляти? Не про футболи усілякі ж?
І все було б нічого, якби не та фізкультура. Якби не та дурнувата фізкультура, де потрібно було бігати, стрибати, робити різні вправи з м'ячем, ще й підтягуватися на перекладині. Івасик в усьому цьому не вбачав жодного раціонального зерна. Та хоч би й вбачав - що з того, коли підтягнутися на перекладині для Івасика було великою проблемою? Жодного разу Івасик не міг підтягнутися, більше того - ще й дострибнути до тої клятої перекладини Івасик не міг.
Тут слід зауважии, що хоч Івасик і був гарненьким білявеньким рожевощоким хлопчиком з блакитними-преблакитними очима, проте це не заважало йому одночасно бути вайлуватим та незграбним. Навіть, якщо точніше, не те, щоб вайлуватим, а, прямо таки скажем - опецькуватим таким собі товстунчиком. Ну добре, добре. Товстунчик - це, мабуть, не дуже точна характеристика зовнішнього вигляду Івасика. Точніше буде сказати - він був не товстунчиком, а товстуном, чи навіть товстунярою, чи товстунищем. Звісно, якщо він тільки й те робив, що сидів та читав, чи сидів, та читав, та поїдав смачні матусині котлетки з часничком, - то як же йому та й не стати товстунярою?
Отже, Івасик був гарненьким блакитнооким рожевощоким товстунярою, і, в принципі, йому було б на це начхати, якби його з перших же днів перебування у школі не почали дражнити однокласники.
- Гей, товстуняро, подай но лишень простого олівця, бо мій вломився!
- Грубий, дай на мінуточку циркуля!
- Сало, дай списати!
Івасик став приходити зі школи додому сумним та заплаканим, кілька разів відмовлявся йти до школи - бо там мене діти дражнять!
- Ну, то нічого, потерпи, потерпи, синку, скоро ось добудують у нашому мікрорайоні нову школу, і ми тебе туди переведемо. Там будуть нові, хороші дітки, які не будуть тебе дражнити, і ти з ними обов'язково подружишся!
Не минуло й трьох років, як нову школу добудували, і першого вересня Івасик пішов у новий клас, де всі учні також були переведені з інших шкіл.
Дітей радісно зустріли нові вчителі і завели у нові просторі класні кімнати з новими партами й великими вікнами.
- Любі учні!- сказала нова молода вчителька, із зачіскою типу "кінський хвіст" світло-солом'яного відтінку.- Сьгодні - Перше Вересня, день Знань. Мене звати Світлана Георгіївна, і я буду вашим класним керівником! І зараз я проведу перекличку, щоб ми з вами краще познайомилися!
І почала робити перекличку учнів.
Оскільки прізвище Івасика було на букву "А", то його першим і назвали:
- Андрухів І.
- Це я.
- І - це Ігор?
- Нє.
- Іван?
- Нє.
- То, може, ти Ілля?
- Нє.
- А хто ж тоді ти?
- Івасик.
У класі зареготали.
Почулися вигуки і сміх:
- Телесик! Івасик-Телесик!!
- Телесик-Івасик!
- Івасикуууу! Телесикуууу! Приплинь, приплинь до бережкаааа!!!
- Дітки, спокійно! Спокійно, діточки, - лагідно попросила Світлана Георгіївна, - після чого знову звернулася до Івасика:
- Чекай-но, Івасику! Івасик - це ж Іван? Іванко?? То ти у нас Іванком будеш? Ванічка?
- Нє, не буду я у вас Іванком, я Івасик. Ніякий не Іванко і не Ванєчка!!
- Ну то й добре, раз ти у нас Івасик - то так і запишемо тебе у класному журналі: Андрухів Івасик. - лагідно погодилася класна керівничка Світлана Георгіївна.- Тааак, хто у нас далі? Антонов! Антонов Ем! Є такий Антонов Ем?
Минуло ще три роки. Івасика у класі продовжували дражнити Телесиком, крім того, згодом до нового класу дійшли чутки про те, як Івасика дражнили у попередній школі, і тепер Івасика стали дражнити не просто Телесиком, а Грубим Телесиком, чи Жирним Телесиком, чи просто Товстесиком.
- Товстесик, дай списати!
Мати Івасика ходила скаржитися на негідну поведінку учнів до класної Світлани Георгіївни, до завучів і навіть до директора школи. Завучі і директор відфутболювали матір Івасика назад до класної, і та лагідно пояснювала мамі:
- Шановна, ну я все розумію, але ж і ви зрозумійте: я не можу заборонити дітям називати вашого Івасика Телесиком! Вірніше, формально то я заборонити можу, але ж це діти! Діти! Вони наплюють на мою заборону і будуть продовжувати це робити поза очі, я лиш такою забороною окончатєльно угроблю свій авторитет! Бо покарати їх за порушення заборони я не зможу, ну хіба що двійку за поведінку їм у щоденник поставлю. Але що їм та двійка? От якби зі школи їх попросити! А так... Їм та двійка до лампочки, я їм і без вашого Телесика чи не щотижня виставляю двійки за поведінку. От, ви знаєте, зараз у них мода на тих бітласів. Вони ходять з тими трафаретами тих бітласів і всюди, де тільки можна, їх малюють. У них ті бітласи і на портфелях, і на папках, і на зошитах, і навіть на щоденниках! І що? Змусила їх після уроків стирати тих бітласів з портфелів і зі щоденників, хлорки їм принесла за свої гроші, і знаєте що? На другий день лишила на великій перерві сумку у класі, сама пішла в столову поїсти, бо ж розумієте, цілий день на ногах, енергія витрачається неймовірно... Поїла, ну там котлетка була з картошечкою та з огірочком солоненьким, та борщик був зі сметанкою, знаєте, не ахті шо... але ж ми повинні же знати, чим наших діточок годують, бо ж діти - це ж наше найдорожче, вірно? Так от, повертаюся в клас, а вони мені, ті наші найдорожчі, взяли і намалювали тих дурацьких бітласів на моїй сумочці!!! Моя сумочка!! Сорок п'ять рублів, натуральна кожа, мені її аж із Москви привезли, це майже половина моєї зарплатні! І вони мені на неї бітласів, нє, ну ви представляєте собі?
- Та да, та да, - погоджувалася мама Івасика.- Я вас так, Світлана Григорівна, понімаю, так понімаю! Но ви же і мене пойміть, у мене Івасик - єдінствєнна дитина, і я за нього дуже переживаю, шоб у нього все було харашо. Харашо, шо він у мене такий начитаний, ті задачки щолкає на расдва, і тільки з фізрою у нього проблєми, але от приходить він послє школи додому, ложиться на діван і плаче, бо його тим Телєсіком уже задовбали обзивать! Ну вроді уже всі взрослі, не дєтскій сад, я уже в такому їхньому возрасті коров вовсю ходила пасти, і братіків менших піднімала, давала їм путьовку в жизнь! А вони - Тєлєсік і Тєлєсік! І Тєлєсік, і Тєлєсік! Ну скільки вже можна вот ето всьо? Виключіть їх хотя би із піонєров там, ну я уже і не знаю...Бо я чесне слово, не стерплю как-нібудь, от візьму - і напишу Щербіцькому! Ілі ше лучше - самому Брєжнєву! Да! А шо ви собі тут думаєте? Як мать-одіночка,так уже можна і дитину мою обзивать Тєлєсіком вьо врємья? От возьму і Брєжнєву напишу, от єйбогу!
- Послухайте, шановна, - лагідно хитала головою Світлана Георгіївна, -во-пєрвих я Георгієвна. А во вторих, ви ж самі виновні, шо він у вас такий ... з лішнім вєсом. Якби в нього не було лішнього вєсу, то його би вже давно прєкратили обзивать. Бо його би боялися, шо він може догнать і наказать, чи здачі дать. А раз він у вас отакий... який є, то він даже бігать бистро не може! Він нікого не може догнать і наказать, а раз так - то його вєздє будуть дражнити. От закінчить десятилітку, поступе в інстітут - то його і там будуть обзивати, бо таких товстих всюди і вєздє всігда обзивають і дразнять. Уж мені повірте, я в пєді училась, жила в общазі і насмотрєлась всякого! І це ше харашо, шо тільки обзивають, а не шо-то другоє. У нас вот один із вікна випригнув. Сіганув з восьмого етажа. Насмерть. Отакі у нас люди жестокі, до смерті людину довели.Так я вам за шо хочу сказать, шановна. Отдайте вашого Івасика на якусь спортивну сєкцію, нехай там позанімається, постройнішає, окріпне, научиться бистро бігати і піджиматися на турніку. Бо він же у вас ні разу на турніку піджатися не уміє, ви в курсі? А як научиться бистро бігати і піджиматися - його зауважають в класі і перестануть дразнити і обзивати. Це я вам як пєдагог кажу! Бо ви ж пойміть, у нас в странє уважають тільки тих, кого бояться. А кого не бояться - тих і не уважають, і на них воду, як говориться, возять. Отдайте його в якусь секцію, я вас прошу і совітую, бо я ж тоже мать, у мене двоє дєвочок. З дєвочками, знаєте, тоже непросто, ви ж понімаєте, ми же з вами тоже були когда-то дєвочками. А Івасика отдайте на бокс або на дзюдо, зараз вот дзюдо в моді. Ілі на самбо.
Наступного дня мама не дозволила Івасикові після школи відразу лягти на диван і плакати, а взяла його за руку і повела, навіть не повела, а потягнула в дитячо-юнацьку спортивну школу, влаштовувати дитину на дзюдо. Тренер уважно вислухав матір, оглянув Івасика з усіх сторін та й каже:
- Оце ви трохи спізнилися. Його треба було б до нас привести ще років п'ять чи шість назад. У нас взагалі є такі дітки, шо з трьох рочків займаються дзю-до. У шостому класі вже чорні пояси мають. А вашого Івасика треба на інші види єдиноборств віддавати. У Японії є така боротьба - сумо називається. Там би вашого Івасика с распростьортимі об'ятіями шо називається. Але у нас в Союзі такого виду боротьби ще нема. Дзю-до є, а сумо нема. Бо дзюдо має практичне значення, особливо, як хлопці йдуть служити в армію, то, по-перше, їм там ніяка дідівщина не страшна. Ну, чи не дай бог,- я образно виражаюся, - на зону якшо попаде, то біля параші йому не постелять. Так от, шо я вам можу сказати по вашому по Івасикові? Нехай сам займеться собою, нехай хоч раз підтягнеться на перекладині, - тоді я його візьму. А так... Тільки зайва трата часу. Я вам просто відверто кажу, як є. Якщо він сам за себе не візьметься - то ніякого з нього толку не буде.
Івасик це все добре чув і наступного тижня він вже з усіх сил займався собою. Для цього на вихідних він обійшов усі книгарні, бібліотеки і блошині ринки і накупив цілу купу літератури по фізкультурі, здоровому способі життя, самовчителі самбо, боксу і таке інше. Усе це він вдумливо читав, перечитував і навіть, якщо б довго за ним поспостерігати, було видно, як він робить якісь рухи руками і напружує вуха і складки шкіри на своєму розумному чолі.
Через місяць Івасик вже досконально знав історію виникнення боротьби самбо, а також дзю-до, джіу-джітсу, боксу. Вивчив напам'ять програму загальної фізичної підготовки самбіста, а також як правильно слід виконувати прийоми, захвати, звільнення від захватів,удари і таке інше. Щоправда, до практики діло не доходило, так як у Івасика все ще не було спаррінг-партнера.
Тим часом трапилася весна, розпочалася остання чверть навчального року, і першого квітня в Івасиків клас перевелася нова учениця.
- Любі учні шостого "Бе"! - лагідно сказала класна керівничка Світлана Георгіївна, - зустрічаймо оплесками нашу нову дівчинку, яка приїхала до нас жити і навчатися здалеку, з іншого міста. Звідки ти до нас приїхала, Лєночка?
- Из Котово, - відповіла та.
- Бачте, любі дітки, Лєночка до нас приїхала аж із Котово! А тепер вона буде жити і навчатися у нашому прекрасному місті, у нашій прекрасній школі і у нашому прекрасному, дружньому класі! Давате, учні, дружно поаплодуємо Лєночці, привітаємо її нашими щирими аплодисментами та покажемо, які ми раді, що вона потрапила саме до нашого класу, а не до отих акалів чи векалів!
Діти почали дружно аплодувати, а чому б і ні? Це ж у будь-якому разі краще, аніж слухати якийсь нудний урок.
Найгучніше плескав у долоні Івасик. По-перше, Лєночка йому відразу якось взяла і сподобалася. До того ніхто з дівчат йому не подобався, він навіть усі восьмі березня в школі пропускав, щоб нікому з дівчат нічого не дарувати. А тут раз - і ця Лєночка йому відразу запала в душу, наче якась красива барвиста книжка на крейдованому папері у книгарні.
По-друге, Світлана Георгіївна посадила Лєночку за парту разом з Івасиком, в надії на те, що хоча б нова дівчинка з якоїсь жопи міра з Росії не стане обзивати Івасика Телесиком. Івасик про це не знав, проте його сподівання співпадали зі сподіваннями Світлани Георгієвни. Тим більше, що Івасик, як начитаний хлопчик, достеменно знав, що казка про Івасика-Телесика є саме українською народною казкою, то ж у РСФСР її напевне що ніхто й не знав і не читав. То ж поки наші дівчата не здружаться з тією Лєночкою та не повідають їй, що Івасика слід обзивати Телесиком, мине деякий час, може тиждень, може навіть цілий місяць чи півтора, - а там уже й літо з канікулами.
