Скінчились шкільні уроки, ми вийшли зі школи і стали в роздумі. Весна, погода казкова. Центральна частина міста плавно спускається північним схилом гори до річки, що більше, ніж півколом охоплює місто. Західний схил гори майже прямовисною стіною падає до води. Інший берег – низькі заплави, на яких квітують незвичні кольору чайної троянди дзвіночки. Разом з яскравою зеленню трави та іншими квітами утворюється килим надзвичайної краси. За луками біло-рожевим морем буяють сади приватного сектора. А за ними темною стіною стоїть сосновий ліс. Якщо поїхати додому в переповненому автобусі, то всієї цієї краси не побачиш.
До того ж - субота. У батьків короткий робочий день, тож вони будуть вдома майже одночасно з нами. В будні дні приходиш додому, перевдягаєшся, пообідаєш і далі - повна свобода. А тут батьки вдома і почнеться: «Склади свої речі, витри пилюку, потруси застилки». Додому не дуже то й хочеться.
Пішли пішки. По дорозі міст. Не простий, врізається майже в середину гори, і далі, на другому березі, спускається на луки довгим та високим насипом. На уроці фізики викладач розповідав про теплове розширення предметів. Поміж іншого, розповів, що мости, щоб мати можливість розширюватися, встановлюються на катках.
Не пам’ятаю, кому з нас прийшла в голову думка спуститися під міст і подивитися, чи справді міст стоїть на катках. Спустилися, подивилися. Чесно кажучи, нічого не зрозуміли. Але побачили, що під автомобільним полотном міст складається з ажурного переплетіння залізних балок, по яких, за бажанням, можна перебратись на іншу сторону. Я й кажу:
- Може, міст з цього боку стоїть кріпко, а з другого на катках. Давайте, щоб не підніматися, переліземо по балках на той бік і подивимося.
Всі погодилися, і ми посунули на балки. Мереживо балок місцями дозволяло рухатися майже в повний зріст, а деколи доводилося лізти рачки. Дошкуляла пилюка, яка товстим шаром покривала конструкції мосту та сипалась на голову, коли по мосту проїжджали машини. А рух автомобілів по мосту був доволі жвавий. Та й висота чималенька. Іноді на балках траплялися камінці. Скинеш його ногою і спостерігаєш, як він летить. Те, що долетів, видно по колах на воді, а от звуку плескоту не чути, не долітає. Від висоти паморочиться в голові, від напруги дрижать руки та ноги, а тут іще й хитавиця від машин та пил на голову.
Ми й раніше ходили вздовж траси, тож на слух навчилися визначати, яка машина їде на підйом та по мосту. «ГАЗон» плаксиво підвиває, коли суне на гору, виходить на міст, міняє звук, розганяється і знову починає плаксиво скиглити. Тай пилу від нього сиплеться не- багато. ЗІЛ сердито бурчить та на одному диханні проскакує міст. А от МАЗ байдуже гарчить, зате пилу з нього, як із відра, тай хитає добряче.
Коли добралися до другого кінця мосту, то відразу вискочили наверх, так і не подивились, є там катки чи немає.
- Ой, лишенько, – сплеснула долонями мати, коли я став на порозі дому, - звідкіля вилізла ця замазура!
Потім мила мене у двох водах, прала шкільний одяг, «читала мораль», при цьому називала мене «ти ж моє горечко». Мені страшенно кортіло дізнатися, чи я один «її горечко», чи брат з сестрою теж. Але, навчений попереднім досвідом, мовчав, бо знав, скажу хоч слово, буде набагато гірше.
Не знаю яким чином, але батьки дізналися «звідкіля вилізла ця замазура» та що саме я запропонував перелізти річку під мостом. Батько покликав мене на серйозну розмову. До цього я не пам’ятав, щоб батько брав участь у нашому вихованні. Ми з ним ходили по суботах в баню, на рибоовлю, в кіно, на футбол. Він ніколи не лаяв нас і не бив. Правда, іноді на риболовлі діставалось по загривку, коли через неуважність або пустощі зривалась рибина. Але то був азарт, а не виховання.
Хоча був один момент. Ми тоді ще жили в селі разом з бабусею. Через річку, що текла селом, перекинутий бетонний міст. Невеличкий, хоча й звався великим, бо був ще один дерев’яний, який звався малим. Так от, з великого мосту в річку впала вантажівка. Радіатор у воді, а задні колеса залишились на мосту. Батько з матір’ю вдяглися по святковому і пішли дивитися на аварію. Взяли й мене з собою. Я їхав на дитячому велосипеді, простенькому, в якого заднє колесо жорстко пов’язане ланцюгом з педалями, без хитрої задньої втулки, як на дорослому велосипеді. Крутиш педалі, велосипед їде, перестав крутити - став. Дорога спускалась вниз до мосту, тож я зняв ноги з педалей і покотився вниз. Велосипед розігнався, відчуваю, що треба притишити, хочу поставити ноги на педалі та не можу. Педалі крутяться разом з колесом, б’ють по ногах і не дають можливості притормозити. Вже й міст поруч, відчуваю, що зараз полечу з мосту в річку, від страху закрив очі. Раптом відчуваю, як батькова міцна рука хапає мене за комір і знімає з велосипеда, ставить на землю і дає запотиличника:
- Скільки разів тобі казати, не знімай ніг з педалей!
Це було давно, я тоді ще й в школу не ходив. А зараз школяр, вивчаю в школі фізику. Я не знав, як саме зустріне мене батько, тому зайшов до кімнати з певним острахом. Батько сидів сумний і запитав мене з певним жалем:
- Це правда?
- Що саме?
- Про міст.
Я мовчки кивнув головою.
- Довго думав?
- Взагалі не думав.
- То-то й воно. А якби хтось з твоїх товаришів упав і розбився. Ти б тоді став вбивцею. Як би тоді дивився в очі людям. Треба хоч трошки думати, особливо, коли твої дії стосуються не лише тебе.
Батько замовк, дивився на мене, чекав, що я скажу, а я схилив голову і стояв мовчки.
- Скажи, що більше не будеш, – нарешті не витримав батько.
- Більше не буду.
- Ну, йди.
Я вже дійшов до дверей, коли почув навздогін:
- А страшно було?
- Угу.
- Сильно?
- Ну, не так, щоб і сильно, але нєрвішки полоскотало!
