Доброго вечора, мене звати Олег. Я анонімний письменник. Нічого не пишу уже місяць. До пера пристрастився у школі, в старших класах. Спочатку це робив потайки, щоб ніхто не знав. Соромно було. Всі однокласники захоплювалися чимось корисним: хто спортом займався, хто математику вивчав поглиблено, хто мови іноземні, хто колекціонував всякий непотріб. А я писав.
І якось сподобалася ця справа. Затягнула. Хоча в сім’ї до мене не писав ніхто. Тобто, генетичної схильності не маю.
Продовжив писати в інституті. І тут ще вдавалося якось поєднувати навчання з письменством. Інститут закінчив і навіть з непоганими оцінками. Але коли почав працювати – почалися проблеми. Кому потрібен працівник, який не цікавиться роботою? Який ночами не спить, а в робочий час думає тільки про те, як би викроїти хвилину для того, щоб написати кілька рядків? Працевлаштовувався чимало разів, але ніде довго не затримувався.
З сім’єю також якось не склалося. І теж в цьому винна література. Хоча жінка довго старалася якось налагодити стосунки. Клятий чорно-білий змій!
Спочатку писав малі форми: новели, оповідання, потім на більші об’єми, на повісті перейшов. Одного разу так захопився, що безпробудно писав цілий місяць. Не їв, не спав, з ранку до ночі все писав і писав. Так з’явився перший мій роман.
Письменнику багато не треба. Зранку вигадаєш один афоризм і вже щасливий. Але який письменник обмежиться одним афоризмом. Занотував один – шукаєш другий. За другим – третій. І ось до вечора в же й оповіданнячко готове.
Найгірше у письменництві те, що поступово починаєш спілуватися тільки з такими ж як і сам. Невдахами. Залежними. Літераторами. Відриваєшся від реальності. І, коли навіть вдається на кілька днів облишити клавіатуру, з’ясовуєш, що твоє оточення такі ж товариші по нещастю. І знову оті нескінечні розмови: хто що пише, хто де видаватиметься, хто на які книжкові ярмарки поїде. І мимоволі знову сідаєш за ноутбук, запускаєш ворд і все починається спочатку.
Скільки разів мене друзі та родичі просили: облиш цю справу! Вияви силу волі! Подивися на інших – успішних. І сім’ї в них зразкові. І кар’єри з бізнесами. І рухомість і нерухомість. А ти на що життя витрачаєш? Пишеш і пишеш. Не виходить кинути самотужки – є клініки. Є клуби анонімних письменників у решті решт.
І ось я тут, серед вас, мої друзі по нещастю. Не пишу вже місяць. Але щодня стриматися мені стає все важче і важче. Сниться мені цнотливо-білий вордівський аркуш. Сниться клавіатура. Буквочки підморгують. Давай! Надрукуй кілька слів. Усього лиш пару рядочків. Пригадай: нам так добре було разом!
Але я розумію, що не можна піддаватися спокусі. Кількома рядками не обійдеться. Зірвешся і знову не помічатимеш ні дня, ні ночі. Писатимеш і писатимеш. Дякуючи вам, я тримаюся. Утримуюся. Хоча, повторюся, щодалі, то робити це важче і важче.
