Замітки професора університету міста Віттен–Хердеке, економіста
Міхаеля Хюттена про письменників і підприємців.
У епоху технічного прогресу нерідко
постає питання про роль мистецтва у
суспільному і економічному житті.
Література, що завжди виступала
передвісником суспільно–політичних змін
саме сьогодні, в умовах
перенасиченого ринку «мас–медіа»
набуває особливого значення.
Із недавнього часу навіть економісти прийшли до висновку, що ми, загалом, достатньо мало знаємо про світ, в якому живемо. У якому виживаємо, не дивлячись на наше неуцтво, наші помилки і брехню.
Якщо ми подивимося на суспільство очима неофіта (без переконаності у вичерпному знанні про нього), то тоді роль, яку грають тут мистецтво і література, буде очевиднішою. Нижченаведені міркування я обмежив літературою, хоча подібний хід думок можна проектувати і на інші види і жанри мистецтва. Література ж є однією з найстародавніших і все ще однією з найефективніших методик для створення нових значень і наукових визначень. Ми мало знаємо про самих собе. «Книга, – сказав одного разу Кафка, – повинна бути сокирою, яка прорубує ополонку в нашому замерзлому морі».
І ще: ми мало знаємо і про інших, про тих, хто поряд з нами. «Вірші, – зазначав Адорно, – можуть стати мовою, на якій розмовляють люди, коли між ними зникає стіна нерозуміння». Але і це не все.
Література може стати і формою розмови про суспільство. Таким чином ми, можливо, почнемо розрізняти смутні контури майбутнього.
Я хотів би привести два приклади як ілюстрацію до моїх тверджень.
Перший – «Утопія» Томаса Мора.
Ця книга, грубо кажучи, стенографічний записм гри, в яку Мор грав в 1515 році з своїм голландським другом Петером Гиллесом. Гра була тоді достатньо популярна серед гуманістів. Починалася вона питанням: «Що краще (можна назвати кращим)?..» А далі слід було підставляти які завгодно слова: питання стосувалося виховання, архітектури, права, держави і т.д.
Мор додав відповідям, які давав разом з Гиллесом, форму дорожніх записок… І придумав назву для своєї вигаданої країни: «Утопія» – місце, якого немає. Він знайшов форму, твердо вірячи, що вона повинна виявитися надзвичайно плідною. Адже необхідно ясно уявляти собі, як непросто вести дискусію про зміни в суспільстві без того, щоб поставити під загрозу його стабільність.
Створення країн Утопій або просто утопій було в XVIII і XIX століттях улюбленою стратегією такої дискусії, що дозволяє справитися з цією загрозою.
Цікаво, що книга Томаса Мора переінакшила світ не наведеними у ній конкретними планами соціальних перетворень, а своєю новою формою. У неї він вклав міркування про світ, який ще не існував.
Мій другий приклад – це роман Даніеля Дефо «Робінзон Крузо», що вийшов в світ в 1712 році. Дефо був одним з найзнаменитіших і найавторитетніших учасників суспільних дискусій свого часу. Робінзона він придумав, щоб показати, чого може досягти наділений здоровим глуздом чоловік за допомогою лише своїх власних здібностей і вкрайу мізерних засобів, якщо він – неначе у лабораторії – вільний від всіх сторонніх впливів.
Насправді робінзон – це перший відомий нам «свідомий» підприємець, живий приклад із сучасного підручника політекономії.
Проте, без сумніву, найсильніший вплив книга зробила на своїх сучасників, більшість яких порсалася між старими, середньовічними стереотипами поведінки і новими вимогами часу, пов'язаними з розвитком промисловості і торгівлі. Якщо вдавалося учепитися за дороговказну нитку, зробивши своє життя цілеспрямованим, як це відбувалося з робінзоном в придуманому романі, то енергія, яка раніше призначалася для придушення емоцій, починала стимулювати процес пізнання.
Значення такої дороговказної нитки для продуктивності і еффективності праці цілої епохи зробило книгу Дефо важливим чинником економічного прогресу.
Я так детально розійшовся про ці дві книги, тому що їх вплив на економіку і розвиток промисловості особливо очевидний. Але і в інших областях суспільного життя подібну ж роль можуть грати інші, написані набагато пізніше книги. Наприклад, Арно Шмідт порівняв «Улісса» Джойса з вікном, через яке пізніші покоління можуть кинути погляд у початок двадцятого століття. А Мілан Кундера звернув увагу на те, що Франц Кафка і Роберт Музиль зуміли передати парадоксальність та ірреальність ще у ті часи, коли філософи і логіки і не уявляли собі важливості подібних мовних структур для людського спілкування.
Як вдається літературі створювати нові значения, поняття і потім, відповідно їм, переробляти суспільство?
Згадаємо коротко лише про два аспекти.
Перший стосується здатності письменника дуже точно позначити реальність. Він ретельно зважує кожне слово. «Найменше неспівпадання між словом і реальністю, яку воно повинне називати, дезорієнтує нас і апріорі виключає правдивість, – пише Xильде Домін, – Але ніхто не здатний побачити це неспівпадання краще поета». Ну а там, де людина не може або не хоче знаходити слова, адекватні реальності, починається насильство. «Взаїмонепонімающим», як писав Сартр, нічого не залишається, як бити, спалювати і вішати.
Другий аспект вищеназваної проблеми має відношення до читача, до його здатності осмислювати і приймати нові поняття.
Щоб читати, треба перш за все бути грамотним, що можна сказати далеко не про всіх людей на нашій Землі.
Щоб читати літературу, необхідне більше.
Це вимагає уміння наповнювати представлені в тексті форми змістом власного плотського досвіду, виходячи за рамки авторських задумів і спонукань.
«Читати, – говорить Італо Кальвіно, – означає входити в світ, який ще знаходиться в процесі становлення, і ніхто не знає, яким він буде».
Але досить історичних прикладів і тонких афоризмів.
Яку роль грає література сьогодні, в нашому столітті, коли відбуваються такі глибокі політичні і економічні зміни?
Чи чутний її голос в цьому шумі?
Або нас, безпорадних, просто несе без керма і без ветрил у майбутнє?
Згоден, що таке побоювання зовсім не позбавлене підстав.
Правда, події останніх років показали, що та або інша кліка, що стоїть у влади, вже не в силах маніпулювати суспільством, які б цілі вона не переслідувала – егоїстичні або ідеалістичні. Суспільство потребує складної системи «різнодіючих» сил – політичних, економічних і культурних. Проте саме на Заході іменно ця строкатість, ця різноманітність комунікативних форм створює проблеми.
Багато – і – різноголосся створюють шумовий фон, не менш шкідливий для літератури, ніж забруднення повітря – для рослин.
Виживають лише мовні форми з міцною імунною системою, решта зникають у галосі й забуваються.
Здатність читати між рядків і чути сказане напівпошепки втрачається, оскільки послання уривчасто-голосні і лаконічні.
«Мас–медіа» визначає характер нашого мислення і нашої мови. Ми роздумуємо і говоримо на мові газет і рекламних оголошень. Але нас підстерігає ще одна небезпека.
Видання книг стало важливою галуззю економіки. А ринок – диктує свої власні закони і оцінні критерії, і кожен, хто користується його послугами, в тому або іншому ступені приймає їх.
Вже сторіччя тому товщину романів визначали можливості друкарських верстатів. Сьогодні поява бестселерів «прораховується» в планових і рекламних відділах гігантських видавничих концернів. Суперобкладинки і гроші обертаються все швидше, і все менше вірогідність того, що новим книгам буде надано достатньо часу, необхідного будь–кому, хто хоче зрозуміти і сприйняти їх.
Не дивлячись на цю досить похмуру картину, я все ж таки думаю, що суспільне значення всіх видів мистецтва, включаючи і літературу, в даний час росте і що така тенденція збережеться в найближчі десятиліття. Поясню коротко, чому.
У нашому щоденному спілкуванні ми використовуємо семантичні можливості різноманітних комунікативних систем. Вони формувалися століттями, так що сьогодні важко говорити про ту або іншу політичну систему, не звертаючись до вокабулярію демократії, або про економіку, обходячи поняття грошей.
Різні комунікативні системи перетинаються в прикордонних областях, і можна бачити, як одна мовна форма розповсюджується за рахунок іншої, коли ці соціальні межі змінюються.
Мова церкви була витиснена мовою держави, а та, у свою чергу, поступилася вокабулярію ринку і техніки. Сьогодні, схоже, наступає пора мови мистецтва.
Причиною тому – стрімка експансія технічних інфраструктур, які роблять комунікацію швидшою, більш простою і більш комплексною. Інформація, яка ще зовсім недавно була доступна лише жителям гігантських міських конгломератів, сьогодні може прийматися – без збитку для якості – в будь–якій точці земної кулі.
Нові інформаційні канали дозволяють з максимальною точністю передати навіть багатозначні, розпливчасті і перенасичені деталями образи або звуки. Це особливо важливо, коли мова йде про мистецтво: його залежність від точності передачі образотворчих, звукових і словесних формоутворювальних ланцюжків очевидна. У тій же мірі, в якій удосконалюється ця точність, росте і значення мистецтва.
Наведу два приклади.
Владні політичні структури люблять єдність, спільність. І хочуть, щоб ті були відчутними, для чого необхідно додати їм наочність.
Раніше такими бажаними символами були армія і архітектура, паради і всенародні свята.
Електронним засобам масової комунікації необхідні більш особисті форми інсценування. Тому політичний авторитет може сьогодні зароблятися літературною славою так само, як і партійною кар'єрою.
Політична діяльність взагалі перестала бути єдиним проявом соціальної активності. Життєві орієнтири, що визначаються, в першу чергу естетичними критеріями, приходять на зміну національній або релігійній колективній свідомості (принаймні, в суспільствах з відповідно розвиненою комунікативною структурою).
Мова мистецтва починає витісняти і правовий вокабулярій – природно, разом із запрограмованими на цій мові стереотипами поведінки.
Писані закони – все ще лише мала частина норм, що діють. Відчуття справедливості пов'язане з цілим комплексом умовностей і моральних встановлень. Система етичних оцінок, як і ряд конкретних прецедентів, постійно поповнюються за рахунок літературних і візуальних фікцій.
І Робінзон відноситься сюди так само, як, скажімо, Супермен. Крім того, постійно робляться спроби розширити межі загальноприйнятих норм – в п'єсах Жана Жене або, наприклад, у фільмах Фасбіндера.
Так мистецтво і його комерційні похідні допомагають зберегти і удосконалювати суспільні форми поведінки.
Тобто і тут справедливе твердження, що в епоху технологізації інформації мистецтво стає ефективнішою комунікативною методикою навіть в тих областях, де діалог традиційно вівся на іншій мові. Саме це – дійсна причина того, що цінність мистецтва сьогодні росте.
Проте експансія зовсім не означає підвищення якості.
Чи зможуть автори і читачі зберегти точність і оригінальність в шумі і комерційній лихоманці? Доводиться в цьому сумніватися.
Але відповідальність за якість не можна перекласти на плечі міністерств культури, творчих союзів або видавців.
Якщо література створює нові поняття, якщо вона формує суспільство, то це можливо лише в тій мірі, в якій ми, читачі, беремо участь в діалозі з нею.
І навіть в століття спонсорів найнадійніша економічна підтримка мистецтва – це інтерес, критичність і захоплення слухачів, глядачів і читачів.
Переклав О. Апальков (джерело: Michael Hutter «Innovatio»)
