Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2689
Творів: 51199
Рецензій: 95849

Наша кнопка

Код:



Ошибка при запросе:

INSERT INTO `stat_hits` VALUES(NULL, 51236, 0, UNIX_TIMESTAMP(), '34.239.151.124')

Ответ MySQL:
144 Table './gak@002ecom@002eua_prod/stat_hits' is marked as crashed and last (automatic?) repair failed

Художні твори Проза Переклад

П'ята година пополудні (Призначена година by Ray Bradbury)

© koka cherkaskij, 27-03-2023
П'ята година пополудні
(Призначена година)
by Ray Bradbury

От же ж  і буде весело! Оце ж бо гра так  гра! Вони ж іще ніколи не бачили чогось  подібного! Галасливі діти стрімголов гасають сюди-туди  зеленими галявинами, то узявшись за руки, то, розчепіривши їх, кружляють, то вилазять на дерева і сміються  так,  що аж захлинаються. Небом літають ракети, вулицями мчать жукомобілі, діти ж захопилися своїми невгамовними ігрищами. Що за втіха, що за  радість! Суцільний вереск і штовханина!

Мишеня забігла в дім, замурзана й спітніла. Як на свої сім років, вона була горластою, міцною  й вельми  рішучою. Її мати, пані Морріс, не встигла й бровою повести, як донечка вже витягала шухляди, торохтіла каструлями та різним начинням і скидала це все до великого мішка.
– Ой лишенько, Мишенятко, що ж  це  таке коїться?
– Ми так бавимося! Дуже цікава гра! – відсапуючись, відповіла розпашіла Мишеня.
– Може, сядь та посидь хвильку, перепочинь? – сказала мати.
– Ні-ні, я геть зовсім не втомлена. Мамусю, а можна я візьму осьо ці речі?
– Бери, тільки лишень гляди мені,  аби-с усе  повернула в хату в цілості! - мовила пані Морріс.
– Дякую, дякую! – закричала Мишеня і майнула з місця, немов  ота  ракета.
– А як же ж  називається  ота ваша гра? – гукнула їй мати навздогін.
– Вторгнення! – мимохіть кинула Мишеня. Грюкнули двері.

З усіх подвір'їв діти зносили ножі, виделки, чи то й якусь коцюбу, коліно старого бляшаного димаря,  а чи консервного ножа.

Помітно було, що метушилися й штовхалися лише малі діти. Старші, від десяти і більше років, спостерігали  все це з погордою і зневажливо йшли гуляти кудись далі, а чи поважно грали в піжмурки.

Тим часом батьки роз'їжджали туди-сюди  у блискучих хромованих автомобілях. До будинків заходили майстри – полагодити вакуумний ліфт, налаштувати телевізор чи вередливий продуктопровід. Дорослі  ж  зверхньо поглядали на заклопотану дітлашню, заздрячи їхній невичерпній енергії та поблажливо всміхаючись їхнім забавам: вони й самі, либонь, залюбки погралися б  із  ними, якби не  важливіші  справи.

– Оце, і це, а ще й ось оце, – командувала Мишеня, а решта дітей викладала у певному  порядку перед нею різноманітні ложки, штопори, ключі та  інші металеві  предмети. – Оце давай сюди, а оте– отуди. Та не туди! Ось сюди, дурненький! Ага! Ось!! А тепер –гетьте, не заважайте, я сама припасую оцю штуковину…- вона прикусила губу, заклопотано набурмосивши чоло… – отак-о. Ясно?
– Ага-а! – хором вигукувли  діти. 
 
До них раптом підбіг дванадцятирічний Джозеф О'Коннорс.
– Здрисни! – відразу сказала  йому Мишеня, неначе відрубала.
– Я тойво.. хочу з вами гратися, – попросився Джозеф.
– Нє! – рішуче відмовила вона.
– Чого  ж  це раптом?
– Ти будеш прикалуватися з нас!
– Не буду, бігме.
– Ні! Знаємо ми тебе. Пішов геть, а то надаємо по голові.
  
До гурту підкотив на автоматичних роликових ковзанах ще один дванадцятирічний хлопець.
– Гей, Джо! Та  йдемо вже звідсіля! Нехай-но  ця дрібнота   тут  собі сама  з  собою  бавиться!
Але ж Джозефові, певне, дуже не хотілося йти.
– Та я би хотів із ними, – жалібно відказав він  ковзаняреві.
– Ні, ти старий, – рішуче мовила Мишеня.
– Шо-шо? Та який же я старий? – слушно заперечив Джо.
– Ти лише будеш кепкувати з нас, прикалуватися і зіпсуєш нам усе вторгнення.

Хлопець на автоматичних роликах зневажливо пирхнув.
– Та ходімо, Джо! Ну їх к бісу разом із їхніми дитячими витівками! Ото вигадають собі щось дурнувате, якесь  "вторгненння", – та й радіють! Шпаки є  шпаки, ну що з них взяти?!

Джозеф повільно відійшов. І допоки не завернув за ріг - увесь час озирався.

А Мишеня знову була  вся  у клопотах. За допомогою свого різноманітного залізяччя  вона майструвала якийсь девайс. Потім дала одній маленькій дівчинці зошита й олівця, і та  за  нею стала старанно дряпати якісь закарлючки. 

Припікало сонце, голоси дітей то гучніли, то затихали. А навкруги гуділо місто. Обабіч вулиці мирно зеленіли дерева. Лише вітер порушував тишу і спокій, метався містом, ланами та й усією країною. І у тисячах інших міст були такі ж самі дерева, такі ж самі діти, такі ж самі вулиці, і скрізь ділові люди сиділи у своїх кабінетах, щось говорили в слухавки чи стежили за екранами телевізорів. Ракети срібними голками прошивали блакить неба. Повсюдно відчувалося спокійне задоволення і певність, люди звикли до миру й  стабільності, та й не сумнівались: їм більше не загрожує жодна з небезпек. Повсюдно на Землі люди жили в мирі і злагоді. Усі народи володіли  однаковою кількістю надпотужної зброї. Здавна вже було досягнуто ідеальної рівноваги сил. Людство більше не знало ані зрадників, ані нещасливих, ані ображених, і саме тому весь світ був певен щодо свого майбуття. І тепер половина земної кулі купалася в сонячному промінні, а на осонні дрімали зелені дерева.

Мишенятина мати визирнула з вікна на другому поверсі.
Діти. Вона дивилася на них, похитуючи головою. Як добре награються -то й добре повечеряють, потім солодко заснуть, а з  понеділка – знову до школи. Але то  нічого -  аби лиш здоровенькими були. 

Пані Морріс прислухалася. Біля трояндового куща Мишеня комусь щось заклопотано говорила... але  от біда - там нікого не було  помітно.
Що за дивні  створіння, оці діти! А ота дівчинка, як її звати? Ага, так-так, та це ж Анна. Вона щось видряпує у записнику. Мишеня дещо запитує у  трояндового куща, а потім надиктовує відповідь Анні.
– Трикутник, – каже Мишеня.
– А що це таке – три... кутник? – спіткнувшись, перезапитує Анна. 
– Та, байдуже що, ти пиши давай,– відповідає Мишеня.
– А як же воно пишеться? -– запитує Анна.
– Те... ер... и... – диктує Мишеня, але їй бракує терпіння. – Та пиши вже,  як хочеш! – і диктує далі: - Поперечина.
– Я ж іще  не дописала про  тойво три... кутник, – каже Анна.
– А ти не могла б  хутчіше? – нетерпляче кричить на  неї Мишеня.

З вікна визирнула  мати.
– ...кут-ник, – допомагає вона розгубленій дівчинці.
– Ой, спасибі, пані Морріс, – каже Анна.
– Нема  за  що,- сміється мати та й знову порається: треба прибрати передпокій електромагнітною щіткою.

А в спекотному повітрі все бринять дитячі голоси.
– Поперечина, – каже Анна. 

Тиша.

– Чотири – дев'ять – сім,  а – бе – ксе, – поважно диктує звіддалік Мишеня. – Потім виделка, мотузка і шісток... шісти... шістьокутник!

Обід. За обідом Мишеня вихилила  одним  духом склянку молока - й відразу побігла до дверей. Та пані Морріс встигла сердито ляснути  долонею по столу:
– Ану, сідай  давай, – звеліла вона доньці, – зараз будеш їсти зупу.

Вона натисла на червону кнопку мультиварки, і за десять секунд у готувальному  відділенні щось притлумлено грюкнуло. Пані Морріс відчинила дверцята готувальні, вийняла невеличку каструлю  з двома алюмінієвими ручками і насипала доньці  у  чашку гарячого супу.
А Мишеня тим  часом нетерпляче цофалася на стільці. 
– Давай бігенько, мамусю! У нас там йдеться за життя чи смерть, а ти...
– Та хіба я не знаю? Знаю - у твоєму віці я була такою ж. Завжди йшлося за  життя чи смерть. 

Мишеня похапцем ковтала зупу.
– Та не поспішай так, – сказала мати.
– Нє… Я мушу спішити, – відповіла Мишеня, – бо на мене чекає Со Рос.
– Упс! Яке чудернацьке ім'я! Що то за  один? - запитала мати.
– Та  так… Ти ж його все  рівно не знаєш, – відповіла  Мишеня.
– Чи це  раптом не отой новий хлопчина із сусіднього кварталу? - запитала мати.
–  Ага,  новий, ще й який новий! – мовила Мишеня, беручи другу порцію зупи.
– Ану, покажи-но, котрий із них Со Рос? – попросила мати.
– Та...  отам, – ухильно відповіла Мишеня. – Ти ж будеш кепкувати з  нас. Усі дорослі тільки й знають, що дражнитися  та  кепкувати. Що за придурки!
– А що, хіба цей Со Рос такий сором'язливий?
– Що ти, ні. Ну хоча - як сказати. Може,  й сором'язливий...   Слухай, мамцю, мені треба бігти, а то не вийде ніякого вторгнення.
– Ну ж бо, і хто куди вторгається?
– Марсіани на Землю. Ну, вони якби і не зовсім марсіани. Вони... тойво... та навіть не знаю. Прилетіли звідкілясь звідтілясь, – і вона показала ложкою вгору.
– І звідсілясь, – мати ніжно торкнулася гарячого чола донечки.
Мишеня обурилась:
– Знову глузуєш! Та ти ж також ладна вбити і Со Роса, і їх усіх!
– Та ні, що ти? Я ж нічого такого поганого не хотіла сказати. Отже, ти  кажеш, цей  Со Рос зі самого Марсу?
– Ні. Він... ну... може, з Юпітера, чи з Сатурна, чи з Місяця... Карочє,  поки  він  сюди дістався - ледь  по  дорозі  не  загинув! 
– Та так, звісно, можу  собі уявити! – мати призатулила рота рукою, ховаючи посмішку.
– Вони довго-предовго сушили собі мізки, як би  оце завоювати Землю.
– А як же ж інакше? Звичайно, що так, - ми ж неприступні, – з удаваною   серйозністю  погодилася мати.
– Еге ж, саме так Со Рос і говоре! He-при... оце саме слово, мамусю.
– Ого-го! Яке ж воно розумне хлопченя, оцей ваш  Со Рос! Такі премудрі слова знає!
– Так оце ж я й кажу, мамусю, їм ніяк не вдавалося придумати, як напасти на нас і завоювати. А Со Рос їм і каже... він сказав, що аби добре воювати, слід знайти новий спосіб захопити людей зненацька. А якщо  знайти новий  спосіб - тоді обов'язково переможеш. І ще він сказав: слід знайти помічників усередині  супротивника...
– П'яту колону, – підказала мати.
– Еге ж, саме так він і каже. П'яту колону. Але вони ніяк не могли придумати, як заскочити Землю зненацька і знайти цю п'яту  колону.
– Та  воно й не дивно. Бо  ми ж дуже могутні,- засміялася мати, прибираючи посуд.

Мишеня сиділа, втупившись у стіл, немовби дійсно бачила перед собою все, про що розповідала.
– А потім, одного чудового дня, – вела вона далі театральним шепотом, – вони згадали про дітей!
– Он воно як! Про дітей, значить, вони згадали!– захоплено вигукнула пані Морріс.
– Еге ж, і вони взяли й отаке придумали: позаяк дорослі завжди чимось заклопотані - вони нізащо не заглядатимуть під трояндові кущі і ніколи не шукатимуть нічого в траві.
– Ну, хіба що збираючи гриби чи равликів…
– А потім він щось казав про якісь ми... міри.
– Може, виміри?
– Еге ж, ви-ми-міри!
– Виміри? 
– Так, виміри! Їх  виявляється аж чотири! Уявляєш? І ще казав про дітей до дев'яти років, і про уяву. Але  ж він так  смішно розмовляє!  Його  ніхто, окрім  мене, не розуміє!

Ці казочки вже починали трішки набридати пані Морріс.

– Авжеж, це, певне, таки дуже смішно. Але, знаєш,  вже пізно, а твій Со Рос, мабуть,  зачекався. Отож, коли хочеш встигнути з вашим вторгненням, то поспішай, бо перед сном ще треба буде і вмитися.
– От іще, вмиватися! – пробурчала Мишеня.- Не буду!
– Що означає "не буду"? Будеш! Як це не будеш? Обов'язково будеш! І чому це малі діти так бояться води? За всіх часів діти чомусь ненавидять мити вуха.
– Со Рос каже, що мені більше ніколи не потрібно буде вмиватися, – промовила Мишеня.
– Ага, то он воно що! То це, значиться, Со Рос  так каже!!
– Так, він усім дітям таке  пообіцяв! Жодних купань! І лягати спати можна буде аж після десятої, а щосуботи по телевізору можна буде дивитися усі тридцять дві програми!
– Хай би цей ваш Со Рос  краще тримав  язика  за  зубами  і не патякав, чого не слід. Ось піду поговорю з його матір'ю і...

Мишеня вже  було рушила до дверей, та  зупинилася:
– Знаєш, мамусю, є двоє таких поганих пацанів, Піт Брітц і Дейл Джеррік. Вони вже великі і весь час прикалуються з нас. Вони ще гірші за вас, батьків. Прикинь: навіть не вірять у Со Роса, поганючі кривляки-задаваки! Задаються, аякже, бо гадають, що вже великі. Хоча могли би  бути хоч би  крапельку розумнішими. Подумаєш, самі  ж нещодавно були маленькими. Так от, я їх ненавиджу навіть більше за інших. Ми їх одразу ж  і вб'ємо.
– Та  ти шо! А потім і нас із батьком?
– Так, Со Рос каже, що ви небезпечні. І знаєш чому? Бо ви не вірите в…  марсіан. А вони дозволять нам правити всім світом. Ну, не тільки нам, але й дітям із сусіднього кварталу теж. Я, може, навіть стану  президентом.

Вона прочинила двері.
– Мамцю!
– Що?
– А що таке ло... лонгі-ка?
– Логіка? Ну, логіка,  це... розумієш, дитинко, якби це  сказати... логіка-це коли людина вміє самостійно розібратися, що правильно, а що ні.
– Со Рос  і про це теж розповідав, – зауважила Мишеня. – А що таке – бути сприй-нят-ли-вим? – вона ледве вимовила таке довжелезне слово.
– А це... – мати, стиха засміявшись, опустила очі додолу. – Ну,  це означає – бути малою дитиною.
– Ну то все! Дякую за обід! – Мишеня вибігла, але тут-таки знову повернулася  і додала, просунувши голову в прочинені двері. – Ти не  бійся, я вже подбаю, мамцю, щоб тобі було не дуже боляче, коли  ми  тебе будемо  убивати, чесно-пречесно!
– Та  так-так, звісно, велике спасибі тобі  за це, – підіграла дочці мати. 

Бах! - гримнули двері.
О четвертій годині задзижчав відеофон. Пані Морріс натисла  кнопку, екран весело спалахнув.
– Здрастуй, Гелен! – привіталася вона.
– Здрастуй, Мері. Як справи в Нью-Йорку?
– Добре. А що в Скрентоні? Ти ніби змарніла?
– Як і ти теж. Сама знаєш,- діти. Швендяють  під ногами.
Пані Морріс зітхнула.
– Ось і Мишеня теж. У них тут вторгнення. 
Гелен засміялася:
- Що, і ваші дітиська теж захопилися цією грою?
– О господи, звісно! А завтра, мабуть, візьмуть - і всі схибнуться на головоломках чи механічних «класиках». Невже й ми теж у сорок восьмому були такими  ж самими нестерпними?
– Та аякже! Ще навіть гіршими! Пригадуєш, гралися в японців і нацистів? Дивуюсь, як мої батьки мене терпіли. Я ж була таким нестерпним дівчиськом-зірвиголовою, ще й зігувала!
– Ну, батьки звикають пропускати все повз вуха.
Мовчанка.
– А що сталося, Мері?
Пані Морріс стояла, напівзаплющивши очі, повільно, задумливо облизувала вуста.
– Га? – здригнулася вона. – Так, дрібниці. Просто оце подумала про все це  і  замислилася. Про те, щоб пропускати повз вуха, і взагалі. Добре, облиш, дурниці  це  все. То про що ж ми балакали?
– Мій Тім просто прилип до якогось хлопчика па ім'я... Со Рос, так, здається, його звати.
– Со Рос? Певне, це в них якась нова моднюча гра. Моя Мишеня теж захопилася оцим Со Росом.
– Ну маєш! Я й подумати не могла, що це вже й до Нью-Йорка докотилося! Либонь, передається від одного до іншого, як холєра  якась! Я оце тільки шо розмовляла з Джозефіною, то вона каже, що її діти теж присіли на оцю модну гру, а це ж, прикинь, аж Бостон! По  ходу, всю країну накрило!

До кухні вбігла Мишкеня напитися води. Пані Морріс обернулася.
– Ну  що, доню, як справи?
– Все вже майже готове, – відповіла Мишеня.
– Чудово! А це що  в  тебе таке?
– Це - така ігрушечка, – відказала Мишеня. – Гляди-но!

На пружинці висіла кулька. Мишеня підкинула кульку вгору, пружинка розтягнулася до кінця і... кулька кудись щезла.
– Бачила? – запитала Мишеня. – Гопля! – Вона зігнула палець, кулька знову опинилася в її руці, й Мишеня замкнула пружинку.
– Ану-ну-ну, можеш  показати ще? – попросила мати.
– Не можу – вже не  маю  часу. Рівно о п'ятій починається вторгнення. Пока! – І Мишеня вибігла, клацаючи своєю іграшкою.

З екрану посміхалася Гелен.
– Прикинь, мій Тіма сьогодні вранці притягнув додому точно таку ж саму ігрушечку. Я попросила, щоб він показав, шо це воно  таке, а він, весь такий  на  понтах,  каже  -не  покажу! Потім я рішила спробувати сама, але нічого  з  того не  вийшло,  облом, карочє..
– Бо ти -  недостатньо  сприй-нят-ли-ва, – сказала пані Морріс.
– Шо-шо-шо?
– Та то так, просто, нічого  серйозного. То  я  на  свої  волні...  задумалася. Чуєш,  а ти ж  телефонуєш, бо  щось хотіла  від  мене, Гелен?
– Точно, прикинь, хотіла запитати, як ти готуєш оті  свої  смачні тістечка, ну оті, такі чорні з білим...

Поволі спливав час. День згасав. Сонце опускалося додолу у мирному блакитному  небі. На зелені галявини опускалися довгі тіні. Проте  сміх дітей і галас не вщухали. Якась дівчинка, плачучи, раптом кинулася навтьоки. Пані Морріс вийшла на ґанок.

– Мишенятко, хто це плакав? Часом, не Пеггі-Енн?
Мишеня схилилася до трояндового куща.
– Еге  ж. Вона - боягузка. Ми з нею більше не бавимося! Вона занадто велика  і розумна. Мабуть, зненацька подорослішала.
– І це тому вона плакала? Не  дури  мене! Кажи  правду, бо  інакше   -  просто зараз підеш до хати!

Мишеня аж крутнулася, перелякана й зла.
– Я не можу зараз! Вже ось-ось почнеться. Я більше не буду, пробач мені.
– Ти що, вдарила  Пеггі-Енн?
– Ні, бігме! Запитай у  неї сама! Це тому, що вона... ну, просто вона боягузка.

Діти щільніше оточили Мишеня, котра, заклопотано набурмосивши чоло, щось витворяла із ложками й чотирикутною спорудою з молотків і труб.
– Ось сюди і ще сюди, – бурмотіла Мишка. 
– Що там трапилося? – запитала пані Морріс.
– Прикинь, Со Рос застряг. Просто посеред дороги. Нам би оце його тільки витягти, а тоді вже буде легше. За ним і решта пройдуть.
– Може, тобі чимось  допомогти?
– Ні-ні, спасибі. Ми самі.
– Гаразд. Я покличу тебе через півгодини вмиватися. Господи, як же я втомилась  від вашого  галасу!

Пані Морріс повернулася в дім, сіла в крісло й відсьорбнула напою з початої склянки. Автоматичне крісло почало масажувати їй спину. Діти, діти...Все у них змішалося – і любов, і ненависть. Наче оце зараз дитина тебе любить, а  вже  за мить - ненавидить. Дивний народ ці діти. Чи вони хоч коли-небудь забувають, чи хоч прощають оті потиличники, сердиті  слова, примушування – зроби те, зроби  се? Хтозна...   А може, нічого не забувається і не прощається тим, хто має над тобою владу, – великим, нетямущим і непохитним диктаторам?

Поволі спливав час. Надворі запала дивна, напружена тиша, як  перед бурею,  неначе вся вулиця чогось чекала.
П'ята година. Десь у будинку притишено, мелодійно проспівав годинник: «П'ять годин, п'ять годин – всі готові, як один» – і замовк. Призначена година.

Пані Морріс тихенько засміялася. Це  ж час початку вторгнення!

Доріжкою зашаруділи шини. Приїхав чоловік. Пані Морріс усміхнулася і помахала  йому  рукою. Чоловік вибрався з машини, замкнув дверцята й гукнув Мишеня, яка ще поралася біля свого трояндового  куща. Але та й бровою не повела. Він засміявся, трохи постояв, спостерігаючи за  дітьми. Потім зійшов на ґанок.

– Добрий вечір, кохана. 
– Вечір добрий, Генрі.


Вона випросталась у кріслі і прислухалась. Діти мовчать, усе тихо. Але якось надто тихо.
Чоловік витрусив  люльку і набив її свіжим тютюном.
– Знаєш, кохана, такий чудовий був день   сьогодні! Не день - а  казка!
 
Дз-з-з.

– Що це? – запитав Генрі.
– Не знаю.

Вона схопилася на рівні  ноги, очі її округлилися. Хотіла ще щось сказати – і не сказала. Тю! Смішно. Це ж усього лиш нерви!

– Діти там нічого такого не накоять? – запитала  вона   чоловіка. - Може, затіяли якусь небезпечну забаву?
– Та ні, в них там тільки якісь залізяки й молотки. А що?
– І жодних електричних приладів?
– Нічого такого, – відповів Генрі. – Я дивився.

Вона пішла на кухню. Дзижчання тривало.

– Слухай, ти їм все-таки скажи, щоб шабашили. Вже початок шостої. Скажи їм... – Вона примружилася. – Скажи, хай відкладуть оте своє  вторгнення на завтра. – Вона якось трохи нервово засміялася.

Дзижчання стало  ще голоснішим.

– Та що вони там таке роблять? Піду справді подивлюся.

Вибух!

Аж наче застогнавши, будинок здригнувся. На інших подвір'ях, на інших вулицях теж пролунали такі ж вибухи.

Пані Морріс відчайдушно закричала:
– Це там, нагорі! – безтямно вигукнула вона, не думаючи і  не зволікаючи.

Може, вона щось уздріла краєчком ока,  може, відчула незнайомий запах чи незвичайний звук. Сперечатися з Генрі, переконувати його не було часу. Хай собі думає, що вона збожеволіла. Нехай! Голосно скрикнувши, вона кинулася нагору по сходах. Не розуміючи, чого вона хоче, Генрі побіг слідом.

– На горищі! – кричала вона. – Це там! 

Звичайно, то були не вельми хитрі хитрощі, але  ж як же інакше примусиш його швидше залізти на горище? Хоч би встигнути... о боже!

Надворі – ще вибух. Діти радісно загорлали, ніби для них влаштували чудовий фейєрверк.

– Це не на горищі! – заперечив Генрі. – Це на подвір'ї!
– Ні, ні! – Вона хрипіла, задихалася, намагаючись відчинити двері. – Зараз побачиш! Мерщій! Я покажу тобі!

Нарешті вони здерлися на горище. Мері зачинила двері, повернула  ключ, витягла його і викинула в закуток, до різного  мотлоху. І тільки тепер, захлинаючись  від  хвилювання, почала йому розповідати все-все. Вона не могла більше стримуватися. Назовні вихлюпнули всі підсвідомі страхи й підозри, що протягом дня накопичувалися в ній, бродили, наче брага. Усі дрібні відкриття, знахідки і здогадки, які тривожили її від самого ранку, які вона так мудро, тверезо й розсудливо спростовувала й відкидала, тепер вибухнули всередині неї і приголомшили її.
– Ось, ось, – схлипувала вона, прихилившись до дверей. – Тут нам нічого не загрожує, принаймні до вечора. Може, нам пощастить якось вибратися звідси? Може, нам пощастить утекти!?

Тепер уже спалахнув Генрі, але з іншої причини.
– Ти що, кохана, з глузду з'їхала? Якого дідька ти викинула ключ? Що це все означає, люба моя?!
– Та хай би я краще з'їхала з глузду, якщо тобі так легше, тільки залишайся тут  і мовчи! 
– Хотів би я знати, як тепер звідси вибратися!
– Тихше! Вони почують. О господи, вони знайдуть нас...

Десь почувся Мишенятин голос. Генрі замовк. Унизу гуло, дзичало, верещало й гиготіло. Настирливо, тривожно, неугавно дзижчав сигнал відеофону. «Може, це Гелен мене викликає? – подумала пані Морріс. – Може, вона хоче мені сказати про те, про що я й  сама здогадуюся?»

У будинку почулася чиясь хода. Важка хода.

– Хто насмілився вдертися в мій дім? - гнівно закричав Генрі. – Хто там тупотить?

Важкий тупіт. Двадцять, тридцять, сорок, п'ятдесят пар ніг. П'ятдесят чоловік у домі. Щось гуде. Гиготять діти.
– Сюди! – кричить унизу Мишеня.
– Хто там? – загорлав Генрі. – Хто там унизу?
– Тс-с-с! Ой, ні, ні, ні! – майже непритомніючи, промовила дружина і вчепилася в нього.- Мовчи, мовчи. Може вони підуть геть?!
– Мамцю! – кличе Мишеня. – Татуську!  Ви де?

Тиша.

– Де ж ви?
Важка хода, важка, важка, страшенно важка хода. Угору, сходами. Це Мишеня їх веде.

– Мамуню! – Непевне мовчання. – Татуню! 

Чекання, тиша.

Гудіння. Хода на сходах, що ведуть на горише. Попереду – легка хода Мишеняти.

На горищі батько й мати мовчки пригорнулися одне до одного, їх аж лихоманить. Електричне дзижчання. Крізь шпарину під дверима зненацька блиснуло дивне холодне світло. Різкий, незнайомий запах, якийсь чужий, нетерплячий голос Мишеняти, – все це, нарешті, пройняло і Генрі Морріса. Він стоїть поряд із дружиною у лиховісній тиші, і  ноги  його  тремтять і  підкошуються.

– Мамусенько-о! Татусечку-у!

Хода. Неголосне дзижчання. Плавиться замок на горищних дверях. Двері – навстіж. Мишеня зазирає всередину, за нею бовваніють якісь високі сині тіні.

– Ку-ку! – радісно каже Мишеня.


====================================================================
Рей Бредбері,  1947 р. ( Ray Bradbury... "Zero hour", 1947)
Переклад українською:  Кока  Черкаський (2013).

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 3

Рецензії на цей твір

[ Без назви ]

© Максим Т, 31-03-2023

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Максим Т, 28-03-2023

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Інра Урум, 28-03-2023
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 1.4498269557953 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Історія Європи. Український погляд
Кожен з нас має знати історію власного народу. Бо історія – це його посвідка на проживання на рідній …
Погляд на світ через призму пародії.
«Прометей поміж грудей» – тільки ця провокативна назва збірки чого варта! І це не натяк, це те, про …
День Соборності України
Вітаємо всіх з днем Соборності! Бажаємо нашій державі незламності, непохитності, витримки та величчі! …
Українські традиції та звичаї
Друзі! На сайті “Онлайн Криївка” є дуже цікава добірка книг про українські традиції та звичаї. …