Й нагоди не бракло. Ріка зранку до ночі кишіла од барж, великих човнів і малих, всіх можливих конструкцій і типів. Кожен день пускалось у море якесь прегарне судно, прямуючи в Індії; що-якийсь-час інше, потемніле й подерте, з екіпажем зарослим як тури, важко вповзало, щоб кинути якір. І кому було діло, як хлопець або дівча на воді забаряться; чи зведе хто бровою на чутку, що їх у обіймах поснулих знайшли на мішках зі скарбами. Саме в таку історію трапили Орландо із Зукі й Граф Камберленд. День був спекотний, кохання бурхливим; сон зморив їх серед рубінів. Пізно вночі Граф, чиї статки в’язались з іспанськими рейдами, прийшов з ліхтарем перевірити здобич. Світло направив на діжку. Й сахнувся з прокльоном. Сплівшись круг неї, недвижні лежали два духи. Забобонний в своєму єстві, з сумлінням обтяженим не одним злодіянням, Граф їх прийняв – були загорнуті в червінь плаща, відкрита грудь Зукі біліла майже як вічні сніги у сонетах Орландо – за моряків, що з дна моря постали йому на докір. Він похапливо перехрестивсь. Заприсягся покаятись. Ряд благодійних будинків і досі стоїть на Шін Роуд як вислід миттєвої паніки. Дванадцять старих нужденних жінок із парафії сьогодні п’ють чай і наніч благословляють їх Світлість за дах над головою; тож неправедна слабкість до кораблів зі скарбами – але тут не буде моралі.
Втім, скоро Орландо втомився, не лише од мороки такого трибу життя й непевно окреслених вулиць, але і від грубих манер місцевого люду. Бо ж Єлизаветинці злочин і бідність, маємо тут пам’ятати, не наділяли ще чаром, як це робимо ми. Не йняли вони анітрохи модерного встиду з книжкової вченості; ані нашої віри що народження в хаті у різника може бути благословенням, а невміння читати чеснотою; ані вигадок наче те, що ми називаємо «справжнє життя» чи «реальність», сполучено якось з жорстокістю й варварством; та, власне, й не мали еквівалентів подібним словам взагалі. Орландо ішов до людей не шукати «життя», й відступив од них не заради «реальності». Але коли він почув із десяток разів як Джейкс втратив ніс, а Зукі невинність – оповідали вони блискуче, це правда – повтори йому почали приїдатись, тому що ніс можна втяти в один лише спосіб, а дівоцтво утратити в інший – або йому так здавалось – тоді як мистецтву й наукам властиве було розмаїття, що безмірно його надихало. Тож, зберігши про них теплий спомин, він кинув ходити в пивні садки й кегельбани, сунув до шафи свій сірий плащ, зірці знову дозволив блищати на шиї, на нозі іскритись підв’язці, і з'явивсь при Дворі Його Величності Джеймса. Був красивим, багатим, і молодим. Нікого там не вітали б із більшим завзяттям.
Певна річ, чимало із дам готові були йому дарувати прихильність. Імена не менше як трьох єднали з його ім’ям в шлюбних розмовах – Клорінда, Фавілла, і Єфросинія – так називав їх в сонетах.
Підем по порядку; Клорінда була гарненькою пані, і ніжна до того, що Орландо любився із нею шість з половиною місяців; втім вії мала біляві й не зносила вигляду крові. Вид зайця в запеченім стані, якого подали на батьківський стіл, її примусив зомліти. До того аж надто влягала попам, і навіть обмежила кількість спідниць, аби лишалося більше убогим. Собі у голову вбила порятувати Орландо з гріхів, чого він терпіти не міг, тому кинув плани одруження і не надто тужив, як невдовзі вона померла од віспи.
Наступна з’явилась Фавілла, відмінна в усьому. Була дочкою бідного шляхтича з Сомерсетшира; яка власною впертістю й грою очима проклала собі дорогу у двір, її вправна їзда на коні, зграбні рухи і плавність у танці причарували усіх. Але раз мала таку необачність відшмагать спанієля, що подер їй шовкову панчоху, (на захист скажемо лиш, панчіх у Фавілли було не гурт, і то переважно вовняні) ледь не до смерті в Орландо під самим вікном. Орландо, який тварин безмежно любив, завважив тепер, що зуби у неї нерівні, передні ж два й зовсім скосило назад, а в жінок, він сказав, це вірна ознака жорстокості, навіть перверсії, той же день заручини з нею порвав.
До третьої з них, Єфросинії, почуття мав куди як серйозні. В неї предки були Ірландськими Десмондами, й родове її древо корінням і давністю не поступалося древу Орландо. Була рум’яна, світловолоса, і дещо меланхолійна. Могла вести бесіду по-італійськи, верхні зуби всі до одного мала без ґанджу, хоча нижні й трохи безбарвні. За столом не сиділа без спанієля або гончака на колінах; давала їм скибочки хліба з своєї тарелі; співала чарівно під клавесин; і вдягалась завжди не раніше середини дня, тому що дбала про себе незмірно. Словом, їй доля судила стати до пари шляхтичу рівня Орландо, й справа зайшла так далеко, що нотарі обидвох сторін з головою зарились у договірні статті, пункти співволодіння, орендні питання, зіставлення часток майна і все необхідне, щоби одне велике багатство пошлюбило інше, коли, брутально і різко, в манері властивій тоді Англійському клімату, грянув Великий Мороз.
Цей Мороз, історики твердять, був найлютішим з усіх, що коли-будь ставались на цих островах. Птахи замерзали у небі, і каменем падали вниз. В Норвічі юна селянка взялась переходить дорогу в міцному здоров’ї й, свідки бачили, як на очах почала розсипатися та – завіялась хмаркою пилу понад дахи, бо крижаний порив вітру вдарив у неї на повороті. Смертність серед овець і худоби була виняткова. Трупи дубіли і їх не могли відірвать од землі. На дорогах недвижні лишалися стада примерзлих свиней. У полях багато було пастухів, орачів, кінських упряжок, та хлопців, що ганяли тут птаство, укляклих намертво в русі, в одного рука біля носа, інший приставив пляшку до губ, третій націлився каменем в крука, що в ярді від нього застиг опудалом на живоплоті. Такої був сили мороз, що траплялися випадки окам’яніння; й загальна думка схилялась на те, що чималий приріст каменю в певних місцях Дербіширу був результатом не виверження, тому що вивержень тут не було, але продуктом ствердіння невдах-подорожніх, які обернулись на камінь буквально. Церква не мала що тут сказати, й хоча деякі власники каменів їх освятили, більшість воліла свої уживать як стовпи на межі, щоби вівцям було де чухати спину, або, коли формою камінь це дозволяв, робили із нього корита для напування скота, в ролі яких вони більшістю й досі чудово слугують.
Та поки селяни терпіли крайню нужду, і торгівля в країні майже спинилась, Лондон поринув у карнавал барвистої розкоші. Двір тоді був у Гринвічі, й новий Король скористався нагодою, що давала йому коронація, підлеститись до городян. Наказав аби ріку, промерзлу на двадцять і більше футів углиб в обидва боки на шість чи сім миль, розчистили й облаштували подібно до парку розваг, з алеями та лабіринтами, шатрами для почастунку, легкими альтанками і таким іншим, за його власний кошт. Для себе й придворних зарезервував певне місце одразу навпроти Двірцевої брами; від звичайної публіки відділене тільки шовковим шнурком, воно швидко зібрало найяснішу компанію в Англії. Великі сановники, гостробороді, в пишних фрезах, рядили державні діла під багровим шатром Королівської Пагоди. Вояки у смугастих альтанках, угорі прикрашених перами страуса, планували підкорення Муринів і поразку для Турок. Адмірали, ходили розмашисто взад уперед вузькими стежками, підзорна труба у руці, вдивляючись у горизонт і туркочучи про північно-західний шлях та Іспанську Армаду. На отоманки, встелені соболем, присідали спочити коханці. Замерзлі троянди сипались зливою, коли Королева виходила з дамами на моціон. Кольорові повітряні кулі висіли у небі. Там і тут горіли багаття з дубових гілок і кедрових, щедро всипані сіллю, так що полум’я переливалось зеленим, пурпурним і жовтогарячим. Та як би яро вони не горіли, жару не вистачало, аби розтанула крига, яка, хоч і скляно-прозора, лишалась твердою як сталь. Такою чистою крига була, що крізь неї виднілись, ув’язнені на глибині кількох футів, морська свиня тут, камбала там. Зграйки в’юнів висіли недвижно у трансі, але чи були вони мертві, чи просто втратили здатність до руху, і з теплом тую здатність повернуть, страх як займало філософів. Де стояв Лондонський Міст і ріка промерзла сажнів на двадцять углиб, чітко виднівся розбитий парусний човен, він лежав нерухомо на дні, на тому самому місці, де черпнув води через край минулої осені, перевантажений яблуками. Стара торговка, що везла свій товар на ринок у Суррейський бік, розсілась в картатих хустинах й широких зі вставками юбках, з цілою купою яблук в подолі, ніби зараз збиралась віддать покупцю, хоча певна синь на губах натякала на правду. Цей вид Король Джеймс особливо вподобав, і водив із собою придворних, аби усе як слід роздивитись. Словом, ніщо за веселістю й блиском не рівнялось цій сцені удень. Але то була ніч, коли наставала справжня утіха. Тому що мороз не спадав; ночі були чарівно недвижні; місяць і зорі світили яскраво і рівно, як діаманти, і під чудову музику флейти і труб починалися танці.
