Душі займали весь простір – від скелястих гір на сході, до такої ж гостроверхої прірви на заході. Вони стояли на рівній відстані одна від одної, потупивши погляди долі, схожі на сіре море, коливаючись в такт лише їм чутної мелодії. І мовчки кричали криком, що дійшов до найвищої точки, але ніяк не міг завершитись, і заглушав все довкола своєю різкою тишею.
– Так багато! Я ніколи ще не бачила стільки! – вона заворожено дивилась, відчуваючи всю ту гаму емоцій, що вирувала у натовпі і одразу передавалась їй.
– Це – мученики. Закатовані, зґвалтовані, невинно вбиті та понівечені на війні. Пекло за життя – рай по смерті. Але до світла можна потрапити лише зі світлом, а в них занадто багато темряви.
– Але як же ми допоможемо їм всім?! На одну таку душу ми іноді витрачаємо місяці, а тут їх тисячі!
– Вірно... Тому я і покликав тебе, – Наставник поклав руку їй на плече, – ми зробимо так вперше. Ти повернешся на землю, знову будеш людиною. Ти не пам’ятатимеш нічого, лише імена усіх цих душ. Тільки молитва відкриє їм дорогу до раю. За кожного, ніхто не повинен бути забутим…
– Ви знаєте, що це неможливо.
– Я вірю в тебе, то чому ти в себе не віриш? Іди…
Занадто довго нічого не відбувалось. На горі, за відремонтованими будинками, заасфальтованими знову дорогами, розмінованими лісами та полями туманились привидами розпач втрати, біль та горе. Поламані долі, понівечені вцілілі люди гарні зовні та пусті і розбиті на друзки всередині. І тут внизу, безкрає море душ майже без змін, що міцним зашморгом спогадів тримали темноту і не пускали до змучених сердець таку омріяну перемогу. Янголи теж програють…
Микола похапцем спустився сходами церкви. Насправді він не був вірянином, та і гарним чоловіком навряд. Не те щоб якась наволоч, так, скоріше звичайний грішник. Списки імен, за які потрібно помолитися, він приніс втретє. Щоразу відчував себе не в своїй тарілці. Ховаючи погляд, протягував листок закутаній у хустку бабі, що торгувала свічками на вході, лишав сто гривень і вибігав, ніби його хтось переслідував. Свої походеньки до церкви Микола тримав у суворій таємниці, насамперед тому, що вкрав ці листки з речей померлої пацієнтки. Безліч листків з прізвищами, подекуди з роками народження. Вона провела одна в палаті психіатричної лікарні все життя. Ні з ким не вживалась, була агресивна, коли бодай хтось доторкувався до її дорогоцінних листків, а у вільний час лише писала. Інша пацієнтка сказала, що це ті, за кого потрібно молитися. І тепер він, як повний ідіот, їх викрав і носив до церкви. От, хто це міг зрозуміти?! Чоловік застібнув куртку, перший приморозок вперто залазив під светра, і поспішив на маршрутку.
Крик нарешті завершився. Його відголос вдарився об скелі і впав минулим у прірву. Вона стояла, потупивши погляд долі, у натовпі, що швидко почав рідіти.
У маленькій сільській церкві молитва лунала за молитвою. Незнайомі імена звучали і одразу танули в темноті бані. На кожному листку неакуратно і ніби боязко було дописано: «пацієнтка з 23-ї палати».
