Тієї ночі Катрі наснився сон, од якого вона прокинулася спітніла. Серце розривало груди глухим частим стуком. Катря знала, що її матінка бачила пророчі сни, але ніколи не уявляла, якими вони бувають. І от зараз вона відчувала – цей зловісний сон був про майбутнє.
Вона впізнала Максима Івановича – разюче постарілого, сивого, схудлого, із запалими почервонілими очима. Кудись поділася горда виправка, франтуватий колись сюртук висів, ніби знятий з якогось товстуна. Спираючись на ціпок, старий ледь тягнув за собою мішок зів’ялої порепаної картоплі.
З темряви парадної виріс молодик, прекрасний і страшний, як античний бог у блюзнірській личині. Високий та ладний, з каштановими кучерями й біблійними очима, хлопець був недоладно вдягнений у матроські кльоші, лаковані штиблети й грубу шкіряну маринарку. Тонке кашемірове кашне із шотландською клітиною кілька разів обгортало його неголену шию.
— Стой, буржуйская сволоч – хмільним голосом заволав молодик і розреготався.
— Здрастуй, Сьомо — Максим Іванович зупинився і крізь окуляри подивився в очі хлопця.
— Я тобі не Сьома! Я комісар Рубінчик! Запам’ятай мене добре, падлюка, а як зустрінеш – кланяйся. Як мій батько кланявся тобі...Чуєш, собака?
Максим Іванович гордо розпрямив плечі, зверхньо посміхнувся, і промовив, не відводячи погляду:
— Чую, чую, комісар Сьома!
— Ні, схоже не чуєш! Ну так тримай, буржую!
Комісар витягнув з-за широкого ременя наган і вистрелив. Коли Максим Іванович впав на землю, Сьомині великі, наче насурмлені очі, стали зовсім круглими та скляними. Судомно хапнув повітря, витер раптовий піт із чола. Довго дивився на тіло, аж тоді дико зареготав, і поплентався непевною ходою до шинку.
З рубінової рани у грудях Максима Корнієнка полилася яскрава, мов червневі маки, кров. Кров лилася й лилася, вже затопила всю вулицю, наповнила канаву, та змішавшись із бурхливою річкою, впадала в Дніпро.
Цього ранку у Катерини з’явилася її перша зловісна таємниця
