На Лимані від ранку штормило, ані купатися, ані рибалити, а по обіді липневе сонце пекло сільські простори так, що аж у голові паморочилося – ніде сховатися, нема що робити, нічим розважитися двом пронозливим малолітнім. Брати потинялися подвір’ям, поткнулися були до хати, але там спочивала бабуся, яка й їм наказала лягати, і вони вшилися якнайшвидше: ото вигадали, спати, це ж нудно, нецікаво! Понишпорили у літній кухні, може, від сніданку лишився корж або й два, але там лиш пахтіло коржами та смаженої рибою, і мушва, що ніби зачарована крутилася навколо лампочки під низенькою стелею, дзижчала голодно та розпачливо. У курник хлопці тільки зазирнули: з темряви за його дверима струменіло таке гаряче, сухе і порохняве повітря, та ще й густо насичене смородом курячого пір’я та посліду, що аж дух забивало. Залишився погрібник: там зберігалися дідусеві інструменти, а ще купа-купенна древнього зужитого мотлоху, який варто якнайретельніше дослідити.
Але й погрібник не справдив надій на бодай якусь розвагу: перед його порогом розлігся вуж, радше сказати, вужака. Плазун був завдовжки зо два метри, не менше (а на думку хлопців, набагато більше), а завтовшки із хлоп’ячу ногу, тож тепер, склавши кільцями своє чорно-зелене лускате тіло, він нагадував справжню анаконду. Цей вуж, казала бабуся, віддавна мешкав у норі за погрібником, власне, прадід іще замолоду поставив погрібник над тією норою, а не навпаки, щоби вуж нищив пацюків і мишей. Хлопці лиш зрідка помічали його, та й то, коли хвіст, що хутко зникав у норі, коли поплямовану жовтим голову, що майнула у траві, а отак, цілком, ніколи не бачили – а отак, цілком, той вуж справляв страхітливе враження. Брати застигли за два кроки від тварини, аж тут вона підняла голову, лиснула повітря чорною виделочкою язика та якось так вигнула шию, що хлопці миттю зрозуміли всю недоречність і невчасність свого візиту. Вони позадкували, не зводячи очей з вужа, який теж невідривно і не блимаючи слідкував за ними, і так, задкуючи, повернулися на подвір’я. Там вони трохи заспокоїлися, зніяковіли через свій ганебний переляк і спробували приховати його, кепкуючи з «вужаховиська», що наводило на околиці «вужах».
Але що ж його робити, чи не йти спати? – це здалося братам куди більшою ганьбою, ніж втеча від вужа, і вони закрутили головами у пошуках розваги або й шкоди, якщо вже нічого іншого не трапиться. Отак вони й угледіли ті кісточки. Кісточки були абрикосові – з абрикосів бабуся варила джем і варення, вилущені кісточки складала на шиферному дашку курячої загорожі, а братам веліла «не чіпайте». Там дощі змивали з кісточок рештки м’якоті, а сонце їх висушувало; часом бабуся, глянувши з-під долоні на дашок, на якому виднілися видовжені горбочки кісточок, веліла хлопцям їх побити, аби додати ядер до варення, мовляв, всього лиш кілька штучок треба на літрову банку, і звичайне абрикосове варення перетворюється на щось неймовірне. Та до цього ніколи не доходило: хлопці завзято били кісточки, а ядра так само завзято з’їдали, і бабуся сварила їх та наганяла від кісточок, обіцяючи якогось «дубця», а варення так і варилося далі звичайним (і нема куди краще, облизувалися хлопці). Та тепер бабуся спочивала у хаті, подвір’я, город і ціла вулиця за ворітьми безлюдували через пообідню жарінь, і всі кісточки були до їхніх послуг. Брати швиденько набили ними кишені, всілися в притінку за хатою та заходилися уламками цегли бити кісточки та ласувати їхніми ядрами. А вони й справді смакували чудово, тож хлопці ще двічі або й тричі лазили на дашок курячої загорожі – набивати кісточками кишені та жмені.
За цією справою час спливав непомітно, і хлопці похопилися, коли почули над собою бабусин голос:
– Хто це вам дозволив?!
– Ми самі… там іще багато… вистачить… на варення, – з набитими ротами відповіли брати, про всяк випадок відсовуючись від бабусі та купи битих шкаралупок.
– Не буде вам варення, і взагалі нічого вже не буде. Пропали, бісові діти, ні за цапову душу пропали!
– Як це, бабуню, бабуню, як, чому?! – заґелґотіли брати, наче схарапуджені гуси.
– Ціанід! – з притиском вимовила старенька та підвела до неба вказівний палець. – У абрикосових кісточках – ціанід. Чули? – брати закивали у відповідь, авжеж, чули, у кіно, ним Гітлер і ще там хтось отруївся на смерть… То що, вони наїлися ціаніду? Але ж як, ми ж кісточки… А бабуся тоді якось так особливо махнула в їхній бік рукою, що вони зрозуміли: атож, вони справді наїлися ціаніду та пропали. А старенька з ними вже попрощалася та, мабуть, подумки вписала їх у свій поминальник, з яким вона ходить до маленької церкви на цвинтарі. Там бабуся запалює свічку, довго стоїть перед іконами, зітхає, втирає очі кінцем хустки, гортає сторіночки та бурмоче імена людей, яких брати ніколи не бачили, тому що всі вони давно померли. Хлопці сполотніли та перезирнулися.
– А якщо той… промивання шлунку? – з надією запитав старший, але бабуся знов так само махнула рукою та відповіла, як відрубала:
– Пізно! Ціанід вже засвоївся, – а потім зітхнула, подивилася на братів, на купку битого шкаралуп’я, на небо, зітхнула та запитала ніби сама себе:
– І що я ото їхнім матерям казатиму? – і голос її пролунав так розважливо, що брати остаточно переконалися: вони дійсно пропали, ні за цапову душу – пропали! А бабуся тим часом десь пішла та за хвилину повернулася із совком і деркачем і заходилася змітати биті шкаралупки.
Хлопці мовчки пошкандибали за курник, туди, де на між тинькованою стіною та городом височів гайок акацій, де висіла саморобна гойдалка, а неподалік стирчала з ґрунту крива іржава залізяка. То був важіль коробки передач, а сама коробка ховалася під землею, туди її закопали хлопці. Коробка була чимала, мабуть, від вантажівки або й від трактора, вважали брати; вони знайшли її під парканом госпдвору та з превеликими труднощами притягли додому, влаштувати собі «кабіну». Щоправда, важіль закляк намертво, однак після вливання в отвір, з якого він стирчав, аж цілої пляшки вкраденої в літній кухні олії, почав потроху рухатися та мало не перемикати передачі. Старший сів навпочіпки під тим важелем і в розпуці схопився за нього, молодший вмостився на гойдалці, і обидва втупилися в білу смужку розбурханого Лиману, що крізь текуче марево виднілася за солончаком. Помирати не хотілося – якось воно не на часі, стільки ще хотіли зробити цим літом, а тепер пропадали, та ще й так по-дурному, через якісь кісточки.
Обидва наче за командою впали навколішки, запхнули брудні пальці в горлянки та спробували викликати блювоту. Дарма! – їхні очі наповнилися сльозами, шлунки раз у раз стискалися болісним судомами, але не могли випхнути з себе нічого, крім кількох дрібних шматочків. Безперечно, ціанід вже засвоївся. Брати, ковтаючи сльози, сіли поруч і приготувалися померти.
– Чуєш, – сказав молодший, – якщо ти не помреш або я… помру раніше… візьми собі з моїх машинок і… солдатиків, які тобі найкраще подобаються. І вудку. І акваріум із рибками. Дарую їх тобі.
– Добре, – відповів старший, – я залюбки, дякую… А пам’ятаєш, ти хвалився, що зробив аж десять перекидів під водою, а я казав, що нарахував тільки вісім? Я збрехав, ти зробив десять, пробач. Якби оце тепер не помирати, я б усім побіг сказати правду.
– Добре, що ти сказав, бо я саме гадав, як оце тепер із тими перекидами бути, ну ж бо то рекорд, ніхто з хлопців стільки не може… Ти диви, от ми помираємо, нам жити, може, кілька хвилин, а як же воно зробилося добре… От як би так жити все життя, а не перед смертю.
– Атож, – погодився старший.
І так вони ще деякий час сиділи, дивилися на білу піняву смужку штормового Лиману за солончаком і згадували, чим завинили один перед одним, і пробачали всі ті провини. Аж тут старший раптом підстрибнув, став на прямі ноги та запитав:
– Слухай, а Гітлер у кіно, і всі, хто ціанідом труїлися… пам’ятаєш?
– Ну, – з подивом глипнув на нього молодший.
– Пригадуєш, як вони помирали?
– Корчі їх брали, а з рота лізла рясна піна, наче вони мила наїлися, – відповів молодший, здригнувся та помацала навколо рота, чи, бува, не лізе піна.
– Дурний! Вони помирали… ну?... Миттєво! Чув, га? Ми-ттє-во! – заволав старший і застрибав навколо важеля на одній нозі. – Від ціаніду помирають миттєво! А ми тут скільки часу вже сидимо? А там, коли кісточки били, скільки просиділи, га?
– Ну, може, миттєво, коли ціанід чистий… у капсулі… або пігулці… а коли в кісточках, то й ні. Не миттєво.
– Якби ми помирали, бабуся нас би не кинули, не пішли у своїх справах. Вони би викликали «швидку», та що там «швидку», – реактивну санавіацію! Вони б усе село сторчголов поставили! Отже, ті кісточки безпечні, а бабуся це знають! – і старший вдарив голою п’ятою об землю та переможно подивився на молодшого, а той і сам вже трохи збадьорився та навіть трохи порожевів.
– А якщо… – почав був він, але старший перебив його:
– Ти взагалі за кого? Ну, тобто, ти що, вмерти хочеш?
– Ні, я не про те… Якщо ми не помираємо, дарування не рахується. Той… машинки, солдатики, вудка, рибки… я тобі їх тоді не дарую, чув?
– Тоді вісім, чув? Вісім перекидів!
– Ах ти ж підлото! – заволав обурено молодший та налетів на старшого. Брати зчепилися та покотилися травою, гамселячи один одного так, що аж курява здійнялася хмаркою, над якою раз у раз лунало:
– Десять!.. Вісім!.. Десять!.. Вісім!.. – бійка тривала, доки брати не втомилися та не розбіглися якнайдалі один від одного. Та вже незабаром вони поволі зійшлися та мовчки помирилися, а від ціаніду, що нібито ховається в абрикосових кісточках, так і не померли.
