Андрій прокинувся просто на асфальті посеред дороги. Був похмурий осінній ранок. Дув холодний вітер, що пронизував до самих кісток. У хлопця страшенно боліла голова. Зім’я те запухле лице виказувало вчорашню п’янку. Перше, що прийшло йому на думку: „ Де я і як сюди потрапив?” Він підвівся на ноги. В животі мутило. Андрій не витримав і виблю вав на асфальт, злегка обляпавши білі кросівки. Він виматюкався: „ От сука!”. Шлунковий
сік пік роздерті стінки горла, було важко дихати, калатало серце, тряслись руки і ноги. Андрій присів на дорогу. „ Зараз попустить”: заспокоював він себе. І справді, хвилин за
десять, хлопцеві стало трохи легше. Андрій встав. Куди йти він не знав, тому пішов по ліву руку від себе.
Він самотньо йшов по вулиці, не зустрічаючи перехожих і машин. Лише вітер переносив порвані целофанові кульки, сухе листя та сміття з одного місця в інше.
Андрій вийшов на велику вулицю. Скрізь: на узбіччі, посеред дороги, біля кіосків стояли
легкові авто, вантажівки, маршрутки залишені водіями, та можливо, пасажирами. Андрієві
стало якось моторошно. Він зажмурив очі, потім знову їх розплющив:
- Це ж треба було так нажертися! М-да – сказав хлопець, не довіряючи самому собі.
Андрій підійшов до кіоску. Хлопець просунув гроші у відчинене віконце міні-магазанчи ка:
-„Оболонь” світле та „Кемел” синій – попросив він
У кіоску жодного руху. Андрій спитав чи є хто дома, потім просунув голову через віконце в середину. В кіоску нікого не було.
Хлопець забрав гроші і попрямував до іншого місця роздрібної торгівлі. Історія повторилась.
-Що це за маячня? – незадоволено закричав Андрій.
Випадково, хлопець помітив відчинені двері в один з кіосків. Андрій подивився навкруги,
чи часом нема когось з людей. Потім тихенько, майже на носочках попрямував до входу в
кіоск. Знайшов потрібне пиво і цигарки. Чомусь залишив гроші на столику. Хотів ще написати записку продавцеві, про придбаний ним товар та не знайшов ручки щоб могла писати. Врешті залишив цю справу і тюпки побіг подалі звідти. Андрій забіг в тихеньку
вулицю, відкрив запальничкою пляшку пива. Зробив, як йому здалось, рятівний ковток та
не відчув того смаку і допомоги організму, що звичайно мала б бути. Андрій з огидою подивився на пляшку, поставив її на землю. Намагався запалити цигарку, та до вершку заповнена газом запальничка не хотіла працювати. Це обурити хлопця. Він жбурнув запальничкою об асфальт.
Андрій пішов далі. „Треба йти додому” – думав він собі.
Жодної людини навкруги, залишені машини, пусті відчинені магазини – ця картина постійно повторювалась від перехрестя до перехрестя, на паралельних і перпендикуляр них вулицях, вуличках та провулках. Андрієві ставало не по собі. Хлопець зазирав у
магазини, гукав людей. Жодного результату. Ніхто не відповідав.
Андрій згадав про мобільний телефон. Треба було комусь терміново подзвонити. Щоб
хтось йому пояснив, що сталось поки він спав. Андрій дістав з передньої кишені джинс телефон, та той не працював.
-От сука, батарейка сіла. – виматюкався Андрій. – А тільки вчора заряджав.
Андрій озирався навкруги в надії зловити поглядом якщо не людську, то хоча б тінь тварини. Собака чи кіт не так важливо – хоч хтось. Та було марно.Навіть пташки не літали Місто стало пустелею. „Мертвий мегаполіс” – подумав Андрій.
Хлопець стомився йти і вирішив пересісти у вже нічийне авто. Ключі запалювання стир чали в потрібному місці. Андрій повернув їх, жодного результату, потім ще раз: те саме. Машина не заводилась, мертво стояла, не рушаючи з місця. Андрій залишив марну справу, вийшов з авто, гучно зачиняючи дверцята. Хлопець залишився один серед метало
брухту, залізобетону, скла, каміння та іншої чепухи. Андрій впав на асфальт і заридав.
Він раптом зрозумів, як йому тепер буде одному, у цьому самотньому, як він тепер, місті.
-Люди, відгукніться!!! Я вас прошу!!! Хто-небудь благаю!!! – молив хлопець, надриваючи голос. Та відповіді не було.
Андрій блукав по місту. Був на пустому центральному стадіоні, де грав з уявними
футболістами. Був у зоопарку, де окрім вольєрів, дерев та непрацюючих атракціонів, що скрипіли від подиху вітру, нічого не було. Був у кіно, де жував поп-корн та дивився на білий екран.
Під вечір, коли стало зовсім холодно, Андрій проходив повз місцевий костьол. Хлопець
не збирався в нього заходити, та коли почув звук органної музики швидко заскочив в середину.
-Тут є хтось!!! – кричав Андрій голосом людини, що знайшла надію на краще. Він намагався перекричати орган. Бігав знизу вверх і зверху вниз, намагаючись знайти того хто грав. Та то був лише вітер, що прошмигнув крізь відчинені двері костьолу
і тепер знущався над хлопцем.
Андрій геть розбитий вийшов з костьолу. Він присів на бордюр. Хлопець повернув голову направо і побачив як машини, будинки, дорога, дерева, ліхтарі, рекламні щити – все навколо перетворювалось на попіл.
Андрій тепер біг щодуху подалі. Куди? Куди-небудь. Лиш подалі звідси. Та він не
встигав тікати. Хлопець з жахом помічав як попелом стає його куртка, джинси, сорочка ... як попелом ставав він сам.
Андрій розчинився у пустоті як мільйони інших людей та речей. Став часткою дорожньої пилюки. Зараз лише вітер переносив його рештки з одного місця в інше.
