...якраз була друга половина травня, кінець четвертої четверті і, власне, закінчення навчального року. Погода стояла просто пречудова, щодня світило ласкаве сонечко, молода смарагдова трава була вщерть усіяна яскраво-жовтими квітами кульбаб, котрі ми часто називали "сліпаками", бо існувала думка чи прикмета, що коли молочним соком сліпаків натерти очі, навіть ледь-ледь, навіть ненавмисно, то моментально, а може і не дуже моментально, та все одно, рано чи пізно осліпнеш. Власне тому ми, хлопці, ці сліпаки і обходили десятою дорогою, а на дівчат, котрі плели із цих сліпаків віночки на голову, поглядали, як на самовбивць. Хоча, заради правди, ці віночки їм дуже пасували. А на застереження, що коли сік від молочаю потрапить в очі, то можна осліпнути, дівчата лише загадково посміхалися, а то й взагалі не реагували.
Ви ж знаєте цих дівчат, вони змалечку вміють не реагувати на тебе, наче тебе геть зовсім тут не стоїть, наче ти геть зовсім якесь порожнє місце, а не круглий відмінник і гордість школи. Ти намагаєшся їм щось важливе сказати, донести цікавезну і вкрай необхідну інформацію, а вони граються своїми пупсіками, вкладають їх спати і про щось своє, дівчаче, теревенять між собою, зовсім не звертаючи на тебе уваги. Хоч кілок їм на голові теши, - як любить говорити наша вчителька математики Стефанія Михайлівна!
Так от, значить у п'ятницю після четвертого уроку забігає у клас наша піонервожата, Марія Василівна, підзиває мене до себе і пошепки каже мені, що завтра, в суботу, буде туристичний зліт, у якому я обов'язково маю взяти участь, а від уроків вона мене звільняє, бо що мені робити на тих уроках - я ж і так все знаю, я ж круглий відмінник і гордість школи, і класна керівничка про туристичний зліт вже в курсі.
- Візьмеш з собою рюкзак, спортивку, кеди обов'язково, у тебе ж є кеди? Кепку від сонця, бо назавтра обіцяють плюс двадцять чотири, компас, ти ж маєш компас? Якщо не маєш, то там дадуть. А, і чуть не забула: візьми бутерброди і пачку якоїсь зупи, ну там харчо чи вермішелєвий. Горнятко візьми залізне і сірку. І о сьомій ранку біля пам'ятника Горького вас буде чекати автобус! Не проспи! Буде цікаво!! Всьо, я побігла!
Мама не хотіла мене відпускати на той туристичний зліт, як то так - зліт? А уроки? А куди вас повезуть? Аж в Кропивник??? Йой, та то так далеко! А як тебе там гадюка вкусить, тоді шо? А як ти десь там впадеш і ногу зломиш, або втопишся? Йой! Я то не переживу!! Чекай, лишся того компаса, зараз тато з роботи прийде, я йому всьо то розповім!
Тато прийшов трохи пізно- він любив після роботи в п'ятницю зайти в Палац Культури та зіграти кілька партій в шахи. Незабаром в Борислав мав приїхати якийсь відомий гросмейстер, і тато записався в список на сеанс одночасної гри з ним. То тепер татові треба було ходити щодня в той шаховий клуб і тренуватися та вдосконалюватися, щоб хоча б з тим гросмейстером зіграти внічию. У клубі працював на громадських засадах майстер спорту з шахів, то він казав, що у тата непогані шанси на нічию, особливо якщо у списку набереться чоловік з тридцять бажаючих.
Але мамі ті татові шахи не дуже подобалися, а сказати точніше - дуже, дуже не подобалися. На її думку, тато після роботи мав приходити просто додому, а на ніякі шахмати не ходити, а вдома нехай хоч би й просто собі б сидів, читав газету і курив ту кляту "Орбіту". Так, навіть нехай в хаті курить "Орбіту", але шоб ніяких шахмат! Бо знаю я ті ваші шахмати! Ви там горілку п'єте, а шахматами тільки прикриваєтеся!
Власне, тому десь раз на місяць, коли мама вже дуже сильно кляла ті чортові шахмати і той весь цілий Палац Культури, тато нікуди не ходив, а розкладав шахмати вдома, кликав мене, і я мусив з ним грати, аж поки хоча б раз не виграю. Але оскільки у тата був другий дорослий розряд, а у мене навіть третього юнацького не було, то як я міг у тата виграти? Тому коли вже треба було лягати спати, тато аналізував нашу останню гру, показував мені, де я зробив помилку, де неправильно пішов, як я би міг походити краще, щоб підсилити свою позицію, тощо, і як, врешті-решт, я міг цього разу хоча б звести партію внічию. Мама у цей час стояла збоку, жаліла мене і просила тата, щоб тато мене вже відпустив, бо мені вже пора спати, бо завтра в школу. Ну і після такої екзекуції мама на деякий час припиняла клясти шахову секцію Палацу Культури, бо вже краще хай тато там когось мордує, чи його там мордують, ніж ото отак над дитиною допізна знущатися.
Цього ж разу тато хоч і прийшов пізніше звичайного, але раніше, ніж звичайно, якщо заходив на свої шахмати. Повечеряв, закурив "Орбіту", взявся читати "Ізвєстію". Мама ніби між іншим йому й каже, що, мовляв, який такий зліт, який такий туристичний? Він шо у нас, великий турист??? Чому саме його посилають, а не когось іншого в той Кропивник?
- Хай їде, - каже тато. - Він вже великий, п'ятий клас закінчує. Я в його роки вже давним давно коров ходив пасти!
- А як його там гадюка вкусить?
- То нічо. Не вкусить. А як і вкусить - то зараз медицина не то, шо колись. Дадуть йому укол, і всьо.
- А як не встигнуть довезти до больниці?
- Встигнуть.
- Просто тобі все одно! Ти просто не переживаєш за свою дитину! Тобі тільки одні шахмати в голові!!!
- Не істери! Зроби йому краще бутерброди!
- Я вже зробила!
Одним словом, я ще встиг збігати в магазин через дорогу і купити два пакета зупи: "Харчо" і "Гороховий".
Наступного ранку мама мене розбудила пів шостої.
- Вставай, синку, спізнишся на той свій зліт!
- А котра година?
- Пів шостої.
- Мамо, я ще трохи посплю...
- Ну то поспи, поспи, синку.
Я заснув, і мені вже щось почало снитися, коли раптом мене знову розбудила мама.
- Вставай, синку, бо спізншся!
- А котра зараз година?
- За двадцять шоста.
Довелося вже вставати, йти в туалет, потім у ванну - вмиватися та чистити зуби.
- Сідай їсти, - каже мама. - Я тобі пирогів з бульбою наварила.
- Ма, я не хочу....
- Поїж, поїж, хто знає, коли вас там ще покормлять.
- Ма, я не голодний...
- Або їж давай, або нікуди не поїдеш, ні на який зліт! Я тебе голодного не пущу з хати!
Довелося взяти і з'їсти двійко вареників. Вареники, а по-нашому пироги, по правді сказати, були дуже смачні, ну як звичайно у мами. Зі шкварками, смаженою цибулькою та сметаною. Ну як таких вареників-пирогів та й не з'їсти? Тому після отих двох я з'їв ще три чи чотири. А потім ще трохи.
- Бачиш, а ти не хотів, - раділа мама.- Я тобі ще в півлітрову баночку наклала, там на місці з'їш.
- Ма, ну нам не казали брати пироги....
- Нічого. Не казали, не казали - а ти візьми. Як мої тато, а твої дідо казали - "як маш хліб в торбі - то з'їш і на горбі".
Туди-сюди, а вже й час виходити з дому. Мама вирішила перевірити, чи я все, що потрібно, взяв.
- Так, компас взяв?
- Взяв.
- Кєди?
- Взяв.
- Спортивка, вижу, на тобі. Візьми ще куртку.
- Ма, нашо та куртка? Зараз вже не зима, надворі тепло!
- А я тобі кажу - візьми! А як дощ піде? Змокнеш, получиш знов воспалєніє, покладуть тебе до больниці!
- Ма, не буде дощу! Буде двадцять чотири тепла!
- А я тобі кажу - бери куртку! Бо не пущу нікуди! То є гори! В горах всяке може статися!!
Довелося вдягнути зверху ще й балонову куртку.
- Зупу взяв?
- Взяв, два пакети.
- Сірку?
- Взяв.
- Горнятко?
- Взяв.
- Ложку?
- Ма, не казали брати ложку...
- А зупу ти чим їсти будеш? Кєдом? На, маєш ложку.
Довелося взяти і ложку.
- Так, шо ше?
- Кепку казали взяти.
- То де кепка?
- В торбі.
- То вдій на голову, зараз холодно, шобиз не змерз. Так, а банка з пирогами де?
- В торбі.
- Де в торбі?
- З самого низу.
- Йой! Вона ж там розіб'ється! Поклади її посередині, між кєдами.
Рюкзака в мене не було, тому всі речі довелося скласти в велику чорну полотняну торбу, яку мама пошила сама на своїй швейній машинці з якихось старих татових штанів.
Ми вийшли з будинку, перейшли через дорогу. Пам'ятник Горькому стояв посеред площі поруч з нашим будинком, то ж далеко йти не довелося. Ми дійшли до п'ятачка - місця, де зупинялися усілякі рейсові і не рейсові автобуси, таксі та особисті автомобілі. Тут не було офіційної зупинки, позначеної спеціальними знаками, не було навіть хоч якоїсь маленької нещасної лавочки, щоб присісти, але місце для зупинки було ідеальне. Знакове, як би сказали вчені люди, котрі розбираються у всіляких таємничих та загадкових речах і ритуалах. Єдине, що тут було, - автомат "Газ-води", встановлений під стіною будинку. Взимку він не працював, його утеплювали скловатою і обшивали дошками, щоб всередині нічого від морозів не пошкодилося. Але зараз він вже був розконсервований і закликав своїми лампочками випити газ-води.
На п'ятачку ще нікого не було, ми прийшли першими. Мама на усі зустрічі завжди приходила першою і не любила, коли хтось спізнюється без поважної причини. Та й навіть нехай і буде якась поважна причина, - мамі це все одно не подобалося. Чхати вона хотіла на всілякі поважні причини.
- Ма, а котра вже година?
- За двадцять сьома.
- Ма, ми зарано прийшли, могли б іще дома посидіти. Я би ще поспав.
- Нічого, в автобусі поспиш. В автобусі сядеш біля вікна і поспиш. Вчися спати будь де. Випаде вільна хвилина- бери і спи. Це корисно для організму. Мої тато, а твій дідо, казали, шо навчилися навіть спати, як косою траву косили. Відкрили очі, прицілилися, махнули косою - і зразу засипали. Як коса дійшла до краю - просипалися, відкривали очі і знов прицілювалися.
- А як дідо знали, шо коса дійшла до краю, як вони в той час спали?
