Ось і настало довгождане літо і туристи, змучені міським гамором і метушнею поспішали вирватись в гори, на природу. Батьки особливо хотіли випхати десь своїх смартфонозалежних чад, щоб поправити їхнє здоров'я.
Тож не було такого дня, щоб в чабана Микити не з’являлись несподівані гості. Поодинці, по-двоє-троє кричали води здалеку:
- Дед, забері собак!
Чабан неквапно гукав собак, а особливо білого лабрадора, якого остерігались навіть ведмеді, та частував банушем і бриндзею гостей.
Марко і Тимко, дванадцятилітні підлітки, відірвались від дорослих, пішли в іншу сторону і натрапили на цю стодолу. Поробивши вдосталь селфі на фоні краєвидів та відправивши їх в тік-ток, хлопці присіли біля вівчара.
- Як вам не скучно тут? – запитав Тимко, наївшись смачної гуслянки.
- - Ось в нас новини весь час, фейсбуки там, різні події, а у вас що?
- Як може бути сумно в горах?- відповідав той.
- Тут кожен день не схожий на інший. Ось звечора заходить сонце за гори, спочатку оранжевим світлом, потім зеленуватим чуть, пізніше золотим розливається навколо.
Потім настає пітьма, можливо дощик, але й він свідчить, в залежності від тепла, чи грибна буде пора назавтра. Також пташки цвірінькають інакше, ластівки летять високо чи низько і все то до нас щось промовляє.
Йду і розмовляю собі з листочком, з грибочком, бачу, де лисичка притаїлась а де білка дупло має.
Назавтра нові новини – то лось забіжить, то на ягоди натраплю, ходячи. Я інколи довго ходжу лісами , доки пси стадо стережуть. Головне- не переїдати, то й будеш молодість довго мати.
А які то гарні сходи сонця – розливається живе срібло, потім багряне злато, змагається з темрявою над зеленим лісовим морем, і чорні тіні ярів втікають від нього вдалину.
Навіть дерева скриплять щодень інакше, як з бурею змагаються, струмочок жебонить тихенько, крапельки роси падають на квіти і вони блищать, як коштовні камені.
Хмари чіпляються за дерева і рухають їх в різні боки.
А отам низом здіймається прозора мряка. Якщо вона підноситься у повітрі, так барви дуги сплітаються у широку тканину і будується небесний міст.
- Ну, але то тільки природа, а не живі істоти – відказував Марко.
- І живих тут вистачає – неквапно провадив розмову чабан.
- Ось недавно з ведмедем зустрівся на тій лавці. Йду собі з лісу, овець завертаю, аж тут темну хмару над вівцею вздрів. Удар лапою – і вівця лежить скалічена, а над нею здоровенний ведмедисько. Я недовго думаючи, вхопив бука – і до нього. Вівці зараз дорогі, переколошматить півстада. Медвідь заревів і до мене, вже лапу піднімає, а оцей білий його за лапу хап! Той вбік, лапу облизав та й знов піднімає. А пес знов підскочив та за лапу хап! Заревів той вдруге, вхопив поранену вівцю та й потяг у хащі. Швидко то відбувалось, й до десяти би не вспів долічити.
- Ну вас, з такими сусідами – протягнув Тимко.
- Ви цього пса м’ясом маєте годувати. Він вам життя спас. – сказав Марко.
- Він мені, та й я йому не раз. В горах так буває, що з всіма треба бути добрим, все може колись придатись, за добро добром платять а за зло злом.
- А й дійсно, в горах до нас завжди добре ставились, пригощали. В місті не так, - там нема коли про таке роздумувати. Ану розкажіть ще щось?
- Бачиш оту зелену долину? Не все вона є ясним раєм, буває, налітають хмари, вітер лютує, непривітно тоді і лячно. Та місячне проміння і ясне сонечко згодом висушує росу, розганяє бурю і стає надійно та тепло.
- Якщо йти густим пралісом, там де густі смереки, що здіймаються в небо, то важко якось і холодом тягне прадавнім. Хочеться поскоріш уже на сонечко, а виходиш з лісу – травичка шовкова, пташки співають, квіти цвітуть. В нас на таку полонину кажуть царинка.
- Бачиш оту малу церковцю? Ту живу ріку, що змійкою в’ється, ті височенні гори? Тут стаєш вище, дихаєш вільніше. І кращого місця я не знаю. Поки буду дихати, поки серце б’ється, буду повертатись сюди, до рідних порогів.
Вівчар взяв флейту і заграв чудну мелодію. Вона то злітала вгору, то повзла вниз, то вговорювала, то закликала до бою.
Хлопці замовкли, зачаровані.
- Що воно таке було?
- Уривок з Верді, я в музичній школі колись викладав. Скоротили, то в чабани пішов. Я колись, так як ви, до гір не дуже придивлявся, ніколи було. А тепер розумію свого діда, що він мені про гори розказував.
- Дякую, дякуєм вам – навперебій сказали . Ось батьки нас вже кличуть. І взявши по шматку бриндзі для родичів, рушили по густій траві .
- А й дійсно, ці квітки, як світлячки в росі.
- А ось ця пахне, як мед.
- А ось дерево до дерева схилились віттям, якби гомонять.
Хлопці поспішали плаями, і залишали позаду вічнозелені прадавні Карпати, що кивали верхівками крон дерев, з-за кущів злякано дивились лісові тваринки, нагорі літали орли. Минув час, а ці гори стоять і викликають такі ж емоції як сотні літ назад. Кожному дарують свої незабутні спогади, оздоровлюють тіло й душу.
