То було чудове літо. Навіть чудесне: з року в рік ми спостерігали повільне, але неухильне вмирання великої ріки. В ній робилося дедалі менше води та риби, більше мулу та жабуриння, аж раптом – оце. Дніпро зробився повноводий, швидкоплинний і чистий, саме такий, яким його знали Гоголь і Шевченко: чарівний за тихої погоди, страхітливий у негідь. А ще – багатий на рибу, та ще й на таку, про яку ми зі школярським захватом і рибальськими заздрощами читали у Сабанєєва, а ловити не ловили. Здавалося, сам час рушив назад і показав нам колишній, ще неприборканий, справжній Дніпро.
А ми тоді були ще надто малі, аби обстежити його весь або принаймні якусь притомну його частину, тому спостерігали те чудо лише на маленькій ділянці течії, а з огляду на загальну довжину ріки, – на ділянці мікроскопічній. Тому, звісно, не можна виключати, що те чудо не виходило за її межі: це було трохи нижче Херсона, там, де Великий Потьомкінський острів охайним мисиком, схожим на симпатичний кирпатий носик, ділить ріку на два річища, Старий Дніпро та просто Дніпро. Від мисика між річищами тягнеться до фарватеру піщана мілина, яка метрів за сто від берега уривається у чорну безодню, де вода в рік чуда струменіла з небаченою швидкістю та силою. Я про це довідався, коли в масці з трубкою та ластах стрибнув з гумового човна. Вода миттю зірвала та згубила все моє акванавтичне знаряддя, лиш плавки вціліли, а мене самого потягла в мовчазну пітьму, де й заходилася кидати, крутити, обертати та буцати в боки, спину, живіт і груди так, наче то була не вода, а кулаки професіонала у боксерських рукавичках, які кожним ударом вибивали ще трішки повітря з моїх легень. Але то справді був рік чуда! – і я вцілів, врятувався.
На ту мілину ми виходили човном і раніше. Тут, у суцільних хащах водяних рослин, що їх у пониззі Дніпра називають японським словом «куширі», траплялися такі собі «галявинки», або «полянки», – віконця чистої води глибиною 2-3 метри, крізь яку виднілося біле піщане дно. У товщі води метушилися блискучі рибки, погойдувалися крихітні річкові медузи, схожі на загублені кимось контактні лінзи, а понад піском спроквола ворушила листям водяна ростинність, та не дикі «куширі», а шляхетні акваріумні рослинки. Принаймні, такі (ну, або дуже схожі) «водорості» для своїх акваріумів ми вимінювали одне в одного або купували на херсонському Центральному ринку, в тому його кутку, де торгували різноманітною живиною. А на тій мілині можна було задарма нацупити вишуканої валіснерії спіральної та родючої елодеї канадської, відомої також як «водяна чума» за свою неймовірну здатність заполонювати по вінця акваріуми будь-якого об'єму; а ще подейкували, що декому з острів’ян пощастило добути на цій мілині й таку не абищицю як лимонник (номафіла пряма), про який ми пожадливо мріяли: на ринку за нього правили геть не смішні гроші, а виміняти його на щось було взагалі нереально.
Течії на тих «галявинках» майже не існувало через потужні стіни переплетених і переплутаних «куширів», що відгороджували мілину від бистрини; в певному сенсі, кожна така «галявина» була мініатюрним Саргасовим морем, тільки навпаки: її утворили не водорості посеред води, а вода посеред водоростей. Ті «галявинки-полянки» нагадували велетенські природні акваріуми та водночас затишні рибальські ставки. Зануривши обличчя в масці у воду або й пірнувши з човна, можна було досхочу спостерігати за таємничим підводним життям, а потім вилізти назад у човен, закинути вудку та наловити риби, коли на сковороду, а коли й більше. А та сковорода, між іншим, була особлива: старовинна, спадкова та довершено рибальська, один з небагатьох артефактів нашого сільського життя, що переїхали з любої моєму серцю Олександрівки на Дніпровському лимані на цю острівну дачу на Дніпрі. Тією чавунною пательнею користувалася ще моя прабаба (а може, і її прабаба також), а відтак уся рибальська здобич моїх дідів-прадідів, як і моя власна, пройшла через неї. Сковорода була чудова, навіть чудесна: ніколи не пригорала, а така проста їжа як коржі на кисляку, бички та картопля, смажені на ній, робилися найсмачнішими в цілому світі.
У рік чуда Дніпро зробився дуже повноводим, удвічі швидшим і набагато потужнішим; його струмені протиснулися у «куширі», що розкошували на мілині під мисом, і все там перемінили. Відтак затишні компактні «полянки» перетворилися на розлогі «поля», а на тих «полях» з’явилася течія, помітна за жвавим рухом рослин, хоча й не така потужна, як у дніпровій безодні, що того літа ковтнула мене ненадовго, а моє підводне спорядження назавжди. Це, плюс ще якісь невідомі мені обставини, плюс чудо – і тими «полями» загуляли справжнісінькі стада. Саме так, стада – у сотні «голів», крутобоких, широколобих і дебелих «голів»! Ті рибини були одна в одну, чималенькі: не більше двох могло одночасно влягтися на нашу спадкову пательню та засмажитися, як пишуть у кулінарних книжках, до «готовності», а насправді – до неймовірної смакоти, порівнянною хіба що з їхньою красою. Самі рубінові плавці чого варті! – такого насиченого кольору, що, здавалося, з них скрапує не річкова водиця, а щира кров! – а ще ж і смарагдові спинки, і червонясто-золота луска, і бурштинові очі з червоною цяткою, а ніс – такий самий зухвалий і кирпатий, як мис, під яким ці прекрасні рибини гуляли того літа. Краснопірка, або чернуха – чи не найгарніша дніпровська риба, а до того ж небачено велика, вгодована, смілива, одним словом, чудесна. Про таку нам розповідав Сабанєєв, а того літа вона раптом з’явилася, нізвідки або й просто зі створеної ним іхтіологічної поеми, так чи так – все одно, чудо, з’явилася та вразила нас як об'єкт спостережень і як «промисловий об'єкт». Вона хапала наживку сміливо та надійно, ковтала завеликий для неї гачок-«сімку», та з води йти не бажала, чимдуж опиралася, доводилося з нею поморочитися; навіть укинута в човен, риба не здавалася та намагалася з нього вистрибнути. Запроторена у дротяний саж, вона не засинала та лишалася живою аж до нашого повернення «додому», де на нас і на неї вже чекала бабуся з тією самою сковородою...
Цей спогад – такий самий, як та риба, яскравий і сильний. Що не деталь – від пружних ударів безодні «під дих» до аромату щойно засмаженої річкової риби – все це ніби відбувається зараз, це тут-тепер, а не там-тоді. Я не пам'ятаю, не згадую – я відчуваю та переживаю подив, радість, страх, цікавість і захват… кажу ж, то було чудо. І, як справжнє чудо, воно не повторилося ані наступного, ані будь-якого іншого року, і повільне, проте неухильне вмирання Дніпра поновилося й тривало далі. Я, звісно, сподіваюся, я навіть вірю, що чудо станеться знову, з Дніпром або з тими, від кого залежить його доля, або з усім та усіма разом, як того літа, але…
…але якщо таке й станеться, то зненацька та цілком непередбачено, – саме так, як у той чудесний рік.
ПРИМІТКИ:
*«Куширі», або «кушир» – так у пониззі Дніпра називають усю прибережну водяну рослинність, крім жабуриння (Conferva), хоча насправді йдеться здебільшого про рдесник пронизанолистий (Potamogeton perfoliatus), який вочевидь домінує (за підтримки рдесника гребінчастого, кучерявого та плавучого). А слово «кушир», по суті, є назвою лише одної водяної рослини, власне куширу (Ceratophyllum), зануреного або підводного, ще відомого як «роголист» і «водяна кропива». Той справжній кушир геть не схожий на рдесник: він куди як мініатюрніший та доволі декоративний, а ще невибагливий, завдяки чому популярний серед акваріумістів-початківців.
*Леонид Сабанеев (1844-1898), «Жизнь и ловля пресноводных рыб». Я володів 3-ім виданням від Київського «Урожаю», 1965. Перше видання цієї монографії вийшло друком ще 1911-го під назвою «Рыбы России. Жизнь и ловля (уженье) пресноводных рыб». Неодноразово перевиданий величезними накладами, цей фоліант так і залишався бібліографічною рідкістю, доки Інтернет не зробив його скрізь і повсякчас загальнодоступним.
