Якась добра душа у ліфті написала червоним маркером: «Оленка – простітутка». І все: ні фото тобі, ні прайсу. Творче амплуа також не вказано. До того ж незрозуміло, чи це дуже добре, чи зовсім геть погано, що та Оленка є такою, як ото написано. І якщо комусь захочеться піти та присоромити її, що вона оце така, то куди, власне, слід звертатись? Ось про що мізкували чоловіки у ліфті.
Жінок же більше турбувало моральне обличчя під'їзду. Вони розуміли, що маркетингова недосконалість оголошення недовго залишатиметься перешкодою. Озирнутися не встигнеш, як чоловіки повертатимуться після риболовлі з чеками на рибу та запахом моднявого парфуму MIRIS №25067. Наше жіноцтво не толерує рибу з ароматом бузку та мускусу.
Та найбільше це графіті засмутило мешканця цього під'їзду - скрипаля Маріса, родом з Латвії. Його українську дружиноньку якраз теж було звати Оленкою. У футлярі його скрипки зберігалися світлини її ніг. Там фігурували й інші частини Оленчиного тіла, проте друзі-музики жодного разу не вигукнули «ого, які прекрасні очі!». Вони вітали Маріса саме з ногами його половини. З великої любові до дружини Маріс переїхав з Європи до Києва. Його тричі грабували у трамваї №4, але він все одно цікавився і православ'ям, і російськими приказками.
Чоловік з Латвії у нас вважається гарним надбанням. Він часто виростає до приємних ста дев’яноста сантиметрів, працьовитий, не істерить і упродовж дуже тривалого часу витримує тещу. Готує не те, щоб смачно, але ж зате в митті посуду йому немає рівних. Найстрашніший його ганж – дивовижна одноманітність міміки. Часом з незвички не розібрати, чи воно ображене, чи воно радіє, чи вже геть втратило свідомість.
Одна знайома розповідала, що її латвійський чоловік одного разу упродовж –як мінімум- двадцяти хвилин дивився кудись під стіл, при тому геть зовсім не ворушачись. Жінка його гукала і гукала – а він навіть бровою не повів. Деякий час вона його запитувала: «Ти шо, образився? Шо, живіт болить? Шо, може моя мама подзвонила? У тебе шо, епілепсія? Шо,творог скис? А-а-а, може згадав Вітьку? Ти шо, нічого ж не було, ми ж просто поцілувалися, то не то, шо ти подумав!..» Дружина вже навигадувала десятки ймовірних нещасть і факапів, заново пережила і весілля, і розлучення, хотіла вже викликати скору поміч, але ж вчасно згадала про медичну реформу. А він все дивився і дивився кудись під стіл. А потім несподівано підняв голову і з тевтонським спокоєм запитав, чи не здається їй, що лівий край скатертини трохи нижчий за правий?
Менше з тим. Якби ж ото Маріс був кавказцем, а не прибалтом, то взяв би він хутенько ножа, та вишикував би сусідів перед ганком, та у кого б на пальцях знайшлися плями від червоного маркера – так того на місці й порішив би. Але ж ні, він – митець, митець з країни Балтії. Про насильство читав лише у Агати Крісті і у Далії Трускіновської. Єдиний відомий йому спосіб помсти, яким він досконало володів, – відстовбурчення губи – на Троєщині не конає.
Маріс вирішив скласти психотип злочинця. Було ясно, як Божий день, що негідник понівечив ліфт від захоплення та досади – адже Оленка випита кимось іншим. Це означало, що злочинець має смак до прекрасного, схильний до заздрощів, вміє писати. Втім, цим вимогам цілком відповідали усі мешканці будинку віком від шести років і вище.
Отже, коли психологія не спрацювала, Маріс вирішив вирахувати гада за почерком. Він довго міркував і нарешті вигадав ось що: обійти мешканців свого парадного, начебто збираючи підписи за будівництво дитячого майданчика. Підпис повинен був містити слова «Оленка» та «простітутка». Будь кому зрозуміло, що дитяче містечко, як ніщо інше, ідеально підходило для цих цілей.
З погляду телевізійних новин та жовтої преси, Троєщина населена кішками, хуліганами та бабусями татаро-монгольського походження. Вечорами всі вони виходять на велику дорогу та б'ють морди першому-ліпшому, хто трапиться під руку, не важливо кому. Зважаючи на це, Маріс
про всяк випадок поклав до кишені газовий балончик, прихопив аптечку першої допомоги та поставив на швидкий набір в смартфоні посольство Латвії в Україні. З тридцяти шести квартир його під'їзду у тридцяти трьох проживали понаєхавшиє.
Маріс вирішив збирати підписи зверху вниз. На дев'ятому поверсі відізвалися дві бабусі із діаметрально протилежними світоглядами. Одна обізвала скрипаля розбійником, проте наказала негайно зайти та перевірити – у неї красти нічого. Друга навіть не відчинила двері, пригрозила покликати Яріка, який усім їм покаже.
На восьмому поверсі Маріса нагодували гороховою зупою.
На сьомому якийсь лисий чорт пригрозив надавати скрипалеві в бубон, проте як почув про дитячий майданчик –несподівано запропонував випити за знайомство по соточці. Небезпечно, нелогічно, проте весело. Маріс, звісно ж, делікатно відмовився.
На шостому, подумавши, що він голова ОСББ, йому відразу ж подарували слоїк грибів та пообіцяли взяти із собою в Лютіж за боровиками. Грибник зазирнув у календар, наказав приходити у вересні, о шостій ранку, після чого, зрозумівши з пояснень Маріса, що він не є головою ОСББ, виштовхав митця геть за двері.
На п'ятому поверсі жінка в напівпрозорому пеньюарі сказала "та ви заходьте, заходьте я вам кажу!" - і так потягла за рукав, що у Маріса аж ноги відірвалися од підлоги. Викотила торт, коньяк, полізла на шафу по альбом - показати світлини самої себе в молодості. Заодно продемонструвала всю себе у теперішньому стані. Маріс пообіцяв повернутися і втік.
На четвертому знову була горохова зупа – відмовитись ніяк не вийшло.
Бабуся з третього поверху виявилася глухою, Марісу довелося голосно кричати. На шум з кухні вибігла її онучка на ім'я Оленка. Яка приємна несподіванка! Добре, що українці не вигадують кожній новій дівчинці окремих імен. Панянка виявилася достеменно такою, як ото було написано у ліфті: коротесенька спідничка, яка що є, що нема, сміливо-відвертий, ледь не зваблюючий погляд, поступ переконливо впевнений.
Розписалася у зошиті за бабусю – Червінська.
Маріс пішов до найближчого АТБ, купив червоного маркера. Повернувся до ліфта і під словом «Оленка» акуратно приписав «Червинская».
Задоволений від проробленої роботи, він вийшов з будинку подихати свіжим повітрям. Надворі буяла весна та весело співали птахи. А у Єкабпілсі,мабуть, зараз ще холодно, як у тундрі, - подумав Маріс.
