Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2689
Творів: 51212
Рецензій: 95849

Наша кнопка

Код:



Ошибка при запросе:

INSERT INTO `stat_hits` VALUES(NULL, 51137, 0, UNIX_TIMESTAMP(), '44.221.66.130')

Ответ MySQL:
144 Table './gak@002ecom@002eua_prod/stat_hits' is marked as crashed and last (automatic?) repair failed

Художні твори Проза Сучукрліт

По барабани

© Арсеній, 27-02-2023

З ночі добряче періщило. Негода була така сильна, що я аж прокинувся годині о третій і, витріщаючись у темряву, слухав, як вітер сіпає дерева, бухкаючи громом і шваркаючи блискавками. Потім шумів водоспад дощу, та мені стало нудно, і я знову заснув, а вже вранці зрозумів, що буря давно втратила всю свою злість і зараз лише слабко дзьобала краплями дах будинку. У кімнаті було прохолодно, панувало стійке відчуття осені з такими само затяжними дощами і цілодобовою сірістю, хоча на відривному календарі з «Укрпошти» був кінець травня. Я припіднявся на лікті і глипнув одним оком у вікно, за яким, прямо на тротуарі, утворилась одна з тих великих калюж, яка так і кличе закинути в неї вудку. Справжнє Холодногірське море. За калюжею нудився мокрий парк, без бігунів, собак і собачників, хоча останні були десь поряд, бо парк без собачників — це все одно, що чай без цукру, квартира без протягів, вєлік без сідця, євроденс без репу, день без дрочки, Рада без депутатів, тобто повний анріал.
Я не проспав, і це дуже дивно, адже я завжди просипаю, тим більше за такої погоди. Не знаю, у чому причина, мабуть, немає ніякої причини. Хоча якби і я проспав, то кого це взагалі кохає, а? За такої погоди дуже легко заспати! Та кому нахрін щось взагалі казати, коли я один живу? Кому? І чому я знову говорю сам з собою?
У будинку було тихо — двері кімнат другого поверху, який щовечірньо захмелілий господар увесь здавав в оренду, мовчав: квартиранти або ще спали, або вже пішли сторожити свої атб. Це безмов’я ніби було саундтреком (сайленттреком) мого напружено-дощового настрою. Я стояв у порожньому коридорі і безбожно зависав.
Сьогодні усе почнеться. Перший залік. Далі — літо, можливо поїду кудись у село фотографувати кіз чи нікуди не поїду і просто цілими днями валятимусь на ліжку. Це, звичайно, за умови, якщо я виживу після сесії.

Я йшов вулицею, легко, немов лань (шлунок був порожнісінький, їсти взагалі не хотілось та і не було нічого), відчуваючи, як дощ поволі припиняється, і ось уже крапель так мало, що зустрічний люд вміло проскакує між ними, навіть не замочивши голови. Я спробував і собі, але краплі були хитріші за мене, і через кілька хвилин вояжу, десь на мосту через залізницю, моя довбешка стала геть мокрою, але мені було на це начхати, мені було на все начхати, так, я, мабуть, застудився.

Дочалапавши до Універа, я вже збирався влитись у потік студентів, який плив до парадних дверей, аж раптом помітив знайому згорблену постать, яка, тобто який, стояв біля пам’ятника нашого вельмишановному засновнику (мужик біля входу) і витріщався на, очевидно, тьолок. Це був Сан Санич, якого я впізнав по косусі. Побачивши мене, він спохмурнів, як ніч.
— Ну шо ти тут? — привітався я, шморгаючи носом.
— Та, так нічо. Стою, — відказав той.
— Стоїш? — перепитав я.
— Ага.
— Це я вмію, — сказав я і став поряд.
Знову заімжило, ми мокли під дощем, кожен думаючи про своє. Повз нас картатою галасливою зграєю пропливли китайці і збились у велику картату масу на самому ґанку, потім стало траплятись все більше і більше приємних оку людей, дівчат і, на жаль, кілька однокурсників, а ще були араби під каштанами. Якщо коротко, то студенти валили в Універ, хоча мало бути все навпаки (Універ мав валити студентів). Китайці теж підуть, але не в аудиторію, а в одну із десятків кашефок, розкиданих по всього навчальному закладу; інколи складається враження, що китайці приїхали в Україну щоби жерти, хоча я їх розумію. Араби ж нікуди не валили — вони, як завжди, палили свої добіса пахучі сигарети під каштанами, неспішно перемовлялись статусно вилискуючи нагеленим волоссям. На великому тєліку біля майдану Свободи хтось врубив «Cypress Hill».
До початку залишилось, мабуть, не більше п’яти хвилин, і я запитав у мого харизматичного шкіряного друга:
— Так а шо?
— Шо? — відповів той
— Ну той, в Універ ’деш?
— Аааа, Універ…. — задумався Сан Санич. — А шо сьодні залік?
— Ага, ми ж вчора готувались. У тебе… — сказав я, а потім відкорегував. — Намагались готуватись.
Сан Санич вичавив «Ааааа, точно…» і на його обличчі пробігла тінь розчарування. Мабуть, відвідування заліку, та ще і зранку, перебувало наприкінці його порядку денного.
— От млинець! — сказав він через хвильку, очевидно, думаючи про залік.
— Ага, — погодився я. — Ну так шо, пішли всередину?
— Та шось у мене сьогодні настрій поганий… Та і не їв я сьогодні нічого. Здавати залік на порожній шлунок не буду, я не ворог своєму здоров’ю… — і Сан Санич скривився. — Прийду потім, відразу на перездачу.
Я прислухався до свого внутрішнього відчуття, яке сонним голосом сказало мені, що Сан Санич має рацію, і що сьогодні погана погода для написання заліку, тим більше настрою і в мене не було.
Із Універу долинули лиховісні звуки дзвінка, яким Декан скликав своїх болонських баранів на благочестиві пари, а там десь у секретну аудиторію біля туалету вже зайшла Сигізмунда Адольфівна, відкрила свій чорний зошит зі списком і спитала: «А де це…»
— Слухай, а де це Дим? Не бачу його ніде… — запитав Сан Санич.
— А нашо він тобі? — відповів запитанням я.
І Сан Санич пояснив, що Дим, як людина, котра цілих три місяці ходила в музичну школу, був потрібний йому, як він висловився, «для майже інтимного дійства». Не знаю, де тут інтим, бо йшлось про похід у Дитячий Світ, а саме в музичний магазин, де треба було знайти («і обнюхати»), а потім купити барабанну установку («якусь недорогу») для нашої крутезної метал-рок супергрупи «Друга Рука».
«Мені потрібен консультант. Не продавець! — чомусь нервував мій однокурсник. — Бо можна купити таке, що просто піпєц!» Я прекрасно розумів значення слова «піпєц», тому просто слухав далі. Сан Санич мав намір нарешті відмовитись від каструль, по яких ми по черзі лупили, намагаючись потрапити в такт Димової гітари, і вирішив вийти на новий рівень, тобто обзавестись беушною барабанною установкою, яку нібито бачив його батько на тому тижні чи навіть раніше у вже згаданому Дитячому Світі. Установку планувалось ставити в залі і грати, поки мати Сан Санича була на роботі, а ми на парах, ахахаха.
Але Дим сьогодні, схоже, не прийшов, зате був я.
— А ти шось в барабанах шариш? — обережно запитав мене Сан Санич.
— Пфф! — авторитетно пшикнув я. — Питаєш! Ось диви: бас-бочка, том-том і хай-хейт! А?
— Ну круто… — протягнув Сан Санич, уважно вивчаючи ледь роззявлений дзюбок своїх черевиків.
— А ще палички! — додав я.
— Крабові? — звів на мене очі Сан Санич і ковтнув слину.
— Можна і крабові… — мовив я.
— Ну ходімо… — приречено мовив Сан Санич і поплентався геть від Універу, не забувши зітхнути. Здається, він тоді двічі зітхнув.

Трохи поштовхавшись в метро, ми вилізли на Радянській і пройшли до великого сірого вулика, де замість бджіл жили перекачані енергетиками мурахи, які снують приміщеннями, щось шукають, винюхують і безперервно відчиняють та зачиняють двері. Одним словом, ми зайшли в «Дитячий Світ».
Тут треба зробити відступ і звернутись до молодих батьків. По-перше, я вам не заздрю. По-друге, якщо ви, опинившись у Харкові, будете шпацірувати по Майдану Конституції і, побачивши вивіску «Детскій мір», попретесь всередину для своїх чілдрен за конструктором «Леґо», стрьомним плюшевим ведмедем чи останньою моделлю «Тетріса», то я вас відразу попереджу: дулю вам з маком, а не іграшки!
Адже «Дитячий Світ» у Харкові — давно не дитячий.
Дійсно, колись сюди дійсно могли прийти квіти життя і придбати собі шахи або пістолет з кульками, та і зараз, якщо гарно пошукати, тут можна знайти лоток з китайськими іграшками, від яких за морську милю несе дешевим пластиком. Але нині майже весь простір на першому поверсі було заставлено шинквасами з телефонами, зарядними пристроями, плеєрами, баняками, пуцьками і розкішницями, закладено різними аксесуарами, флешками, картами пам’яті, старими телевізорами, хутрами мадагаскарських мишей, біжутерією, ковбасою, рабинями, зброєю, цеглою, шоломами, антифризами, огірками в банках, сифілісом в пакетиках, псами, бомжами, смітниками, наркотиками та просто гівном в акуратних купках. На другому поверсі — десятки однотипних магазинів. І скрізь ви зустрінете люб’язних (ні) продавців з примістя і з перегаром, які плутають карту пам’яті і флешку, про перехідник для картридера взагалі не чули, а за те, щоби скинути пару сотень МП-3-треків на плеєр, деруть аж двадцять гривень!
Проте ми знали куди йшли й повністю розуміли серйозність ситуації, попередньо чітко визначившись з пріоритетами і виснувавши всі висновки. Мета візиту були заявлена ще на вході в метро — якомога дешевше купити барабани (ідеальний варіант — отримати безплатно, але без інтиму і криміналу), не важливо які, у якому стані, аби барабани, не каструлі, а барабани — звісно, в цьому місці продавались і вони. Там же, на вході в метро, я чхнув.
Після кількох порцій хамства від місцевого персоналу жінка біля туалету сказала, що музичний магазин можна знайти на другому поверсі. Ми поплентались сходами вгору, на щастя, стор був поряд. Там нас зустріла майже повна безлюдність, з живих (чи напівживих) істот був лише продавець у спортивному, який мляво листав теленєдєлю в кутку і навіть не звів на нас вузькі поросячі очиці.
— Скільки у тебе грошей? — спитав я Сан Санича тихо, оглядаючи балалайки та інші приладдя для катувань.
— Шо? — перепитав той. — А, грошей… Багато. Гривень двісті.
— Неймовірно! — аж присвиснув я. — Не підозрював, що маю серед знайомих Рокфелера!
— Це сир якийсь чи шо? — запитав Сан Санич, не відриваючи погляду від музичного мерчендайзу.
— То Роршах, — шваркнув ерудицією я, але мій музичний друг лише мугикнув замість відповіді чи то він так відповів, не знаю.

Ми ще трошки постояли, поки продавець не спитав, якого путіна ми припхались. Сан Санич майже на мигах пояснив йому, що йому потрібна барабанна установка («ну як установка? можна одну бас-бочку, том-том і хоча би хай-хейтик і палички, крабо… тьху ти, просто палички, барабанні палички») за пару сотень гривень, на що продавець вибалушив на нас свої очиці і навіть теленєдєлю перестав гортати, застопорившись на цікавій статті про пронос Кіркорова, а потім чомусь запитав, з якого ми року. Я не зрозумів і перепитав, на що почув:
— С какова года ви прілєтєлі, я спрашиваю? Такіх цен нєт давно уже, уже давно, нєт.
Тут слово знову взяв Сан Санич. Він враз став балакучим і виголосив полум’яну промову хвилин на десять на тему розвиненості секонд хенду в умовах загниваючого імперіалізму, ритейлу, рестору, баскет трейдингу і баскін робінзу, знижок для студентів, не забувши порушити питання моралі, честі, обов’язку та складності життя як такого загалом.
— Не кидайте нас сам-на-сам з цим несправедливим світом! — стрясав повітря Сан Санич, фанатично витріщаюсь на вже переляканого продавця. — Не змушуйте нас гнити заживо в цьому бетонному тераріумі, де вночі за вікном з ревом бігають навіжені зграї зомбі та школоти з дурацькою музикою, а вдень з переповнених смітників парують токсичні відходи й вулицями правлять банди на мотоциклах, і скрізь десятки, сотні бродячих псів, які несамовито кидаються на тебе, шматуючи живу плоть, при цьому виючи, отак: Ауу! Ааааууууу! — Сан Санич, припинивши вити, зробив секундну паузу, і продовжив, уже хрипко і стишено. — А ще пари, заліки… Жах. Ми втрачене покоління, яке народилось на стику епох у державі вічного фронтиру. У нас відібрали все. У нас немає майбутнього. Впевненості, що наша країна стане на ноги. Глибинного розуміння процесів. Великих членів. Суперсили. Дротового інтернету. Є лише музика. І двісті гривень…
На продавця цей спіч справив неабияке враження. Він повністю пройнявся всім сказаним чи просто хотів якомога швидше від нас здихатись, бо, не кажучи ні слова, шурхнув у підсобку і повернувся з двома піонерськими барабанами.
— Хау мач із зе фіш? — чомусь перейшов на англійську Сан Санич, киваючи на одну з тих штук.
— Та… Дваццать грівен… — глухо мовив продавець. — Палочкі накіну безплатно.
— Халява! — сказав я.

Задоволені, ми вийшли на вулицю, де яскраво світило сонце і пташки співали на повну. Я мугикав «Insane in the brain», а потім запитав, обіймаючи два погризених мишами барабани.
— Ну шо, поїхали репетирувати?
— Ем… У мене того … настрій весь пропав… — скривився Сан Санич, плямкаючи ніби від гіркого, і додав. — Вранці у «Підйомі» сказали, що день сьогодні взагалі гівняний. Прикинь, так і сказали — «доброго ранку, шановні телеглядачі, день сьогодні просто гівно, до побачення»… Бурі на Сонці. Венера не в Юпітері. Здається, ще й якесь релігійне свято. Одним словом, я хочу в Мак.

2009, Харків


Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 2

Рецензії на цей твір

розкиданих по всьоМУ навчальному закладу

© koka cherkaskij, 28-02-2023

[ Без назви ]

© Максим Т, 28-02-2023

[ Без назви ]

© Максим Т, 28-02-2023

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Natalka Myshkevych, 27-02-2023
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.93619990348816 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Історія Європи. Український погляд
Кожен з нас має знати історію власного народу. Бо історія – це його посвідка на проживання на рідній …
Погляд на світ через призму пародії.
«Прометей поміж грудей» – тільки ця провокативна назва збірки чого варта! І це не натяк, це те, про …
День Соборності України
Вітаємо всіх з днем Соборності! Бажаємо нашій державі незламності, непохитності, витримки та величчі! …
Українські традиції та звичаї
Друзі! На сайті “Онлайн Криївка” є дуже цікава добірка книг про українські традиції та звичаї. …