« що розділяє день і ніч, життя і смерть? – лише мить»
«Швидка» повільно котилася порожніми нічними вулицями. Чергування видалося на диво спокійним – кілька «хроніків» та старенька бабуся, що напоїла чаєм з липовим медом ще й наостанок сунула двадцятку в кишеню, «на морозиво».
Андрій працював на «швидкій» вже четвертий рік, ще з інтернатури. Колись мрійливий і веселий, він з часом все рідше посміхався, щодня зустрічаючись з болем, горем, смертю.
В салоні було тепло і приємно. Вітя, студент медінституту, дрімав, положивши голову йому на плече. Від цього плече вже трохи боліло, але він сидів тихо, не ворушачись, вдивляючись запаленими від недосипання очима у темряву за склом.
«За тиждень вже й Новий Рік», – подумав він. «Поїду до батька, може з класу хтось буде, хоча…стільки років пройшло, вони всі люди зайняті – сім’я , робота…робо…бо…та».
Прокинувся він від того, що рація, давно затихла, озвалася верескливим жіночим голосом.
- Четвертий! Четвертий! Це диспетчер
- Четвертий слухає
- Прийміть виклик: перехрестя Проскури і Астрономічної - машина збила людину, стан важкий
- Четвертий прийняв. Хлопці! Ану, підйом!
Вітя все ще кліпав сонними очима, лаючи весь білий світ
- Б..дь, оце маєш халепу під кінець чергування!
- Та чого ти!
- А от нєхрен вночі лазить! Сидіть собі вдома і пийте чайок, так ні, полізло ж , мабуть, за пляшкою
- Побачимо, а ти протирай очі і подивись чи в сумці все є.
«Швидка» летіла з космічною швидкістю, сяйвом мигалок і завиванням сирени лякаючи шльондр, котів, та пенсіонерів, які вперто намагалися заснути до півночі.
Вітя, боляче вдарившись і прикусивши губу, тепер сидів мовчки, міцно тримаючись на поворотах.
- Аби лише встигнути, Андрій Валерійович, бо з «жмуром» до ранку провозимось!
- Встигнемо, тут недалеко, як тільки зупинимось - біжиш зі мною і допомагаєш, а не ховаєшся, як завжди
- Та я що, то тільки раз так вийшло
- Ага, тільки раз…Он наче гаїшники стоять, точно – це там. Петрович, давай ближче.
Він вискочив з машини, але одного погляду було достатньо, щоб зрозуміти – все… Дівчина, років двадцяти, не більше, в руці все ще тримає троянду і очі…тільки не дивитись в очі… до цього неможливо звикнути…
- Вітя, твою мать, куди ти побіг! Носилки давай!
- Та ви ж самі казали! Несу…
Водій все ще сидів в машині, за склом було видно лише його побілілі пальці, що намертво вчепилися в руля. Обабіч дороги стояла машина гаїшників. Двоє інспекторів про щось розмовляли з невисоким, кремезним чоловіком, час від часу позираючи на Андрія.
Він підійшов непомітно.
- Лікарю, ви тільки не озирайтесь - є невеличка справа
- Не розумію…
- А що тут розуміти? Товариш мій трохи випив ну й не помітив дівку, тут все ясно. Справа в тому, що буде далі, це вже залежить від вас.
- Хто ви? Чого вам треба? Відійдіть, не заважайте!
- Та стійте спокійно, не озирайтесь, нічого нам з вами знайомитись. Слухай, запишеш, що вона померла у «швидкій» і всім буде добре – не запишеш… ну ти вже не маленький, сам розумієш, що далі. Оце тобі невеличкий подаруночок під ялинку, якщо ще трохи подумаєш, може білочка, ще щось тобі принесе. То як?
Все здавалось якимось несправжнім, холодним, погано зіграним. Світло ліхтарів у кривавій плямі, молода дівчина навік застигла в цьому звичайнісінькому місці, оточеному мовчазними будинками, що наче кам’яні ідоли дивляться на тебе порожніми вікнами. І нікого немає поряд, щоб підмінити, видати замість себе, примусити його прийняти це рішення, адже тобі так страшно це зробити, не помилитись, не зрадити себе…
- То як?
- Я…я, мабуть, подумаю
- От і молодець, давай, брат, думай
За п'ятнадцять хвилин до півночі батько увімкнув телевізора і відкоркував пляшки. Андрій, втомлений після сьогоднішнього чергування, вмостившись у кріслі напівсонними очима дивився, як в однаково-святкових «новорічних вогниках» депутати змінювали артистів, артисти – бізнесменів, розсипаючись у лестивих побажаннях «простим людям» по той бік екрану. Одне обличчя видалося йому трохи знайомим. Він намагався пригадати звідки, поки той натхненно «підбивав підсумки» і «піднімав келиха». Так…так, ну звісно ж, це він! Хоча так мало схожого було між цим впевненим, колючим поглядом і переляканою, скам’янілою людиною за склом.
- Сину, ти куди це?
- Вийду подихаю
- Накинь щось, холодно
- Я недовго
Раптом все це стало нестерпно, до болі огидним. Тепла, затишна кімната, відчуття ситості і впевненості, зоряна ніч, скрип снігу під ногами – усвідомлення того, що ти живеш, тут, зараз і жодний, найдрібніший черв’як, жодна чорна думка не пробивається до сумління, не тисне на заповітний нерв, щоб постати перед очима картиною порожнього шосе, понівеченого, ще теплого тіла і очі…очі, стежать, дивляться, не дають забути, стерти, втекти.
- Андрію! Де ти ? Оксана прийшла, мабуть привітати тебе хоче
- Оксана?!
- Так, от бачиш, ану давай швидше в хату, поговорите, зустрінемо Новий Рік разом, утрьох, давай!
- Але як я можу… Я ж… Вона не знає, що…
- Ти про що? Ходімо вже , вона чекає
За мить до півночі час спиняється, щоб перетворитись на вир подій, спогадів, думок минулого року. Цього достатньо, щоб з посмішкою згадати про приємне, зітхнувши - сумне і гірке. Якщо добре придивитися, можна побачити дуже багато за цю мить: сп’янілі очі, що вже не помічають червоне світло, нерівний, напівстертий підпис під медичним протоколом, дівчину, яка повертається з побачення, обережно притиснувши до грудей червону троянду.
Кожен щось бачить за мить до півночі , кожен має право це забути…
