Коли мені виповнилося два рочки, до нас додому навідалися батькові друзі - разом навчалися - і подарували мені костюмчик на літо: короткі штанці і сорочечку кольору морської хвилі. Збоку внизу праворуч на сорочечці малася кишенька для різних важливих предметів,наприклад, там могла поміститися сірникова коробочка з упійманим коником-стрибунцем. За іронією долі (долі коника-стрибунця звісно ж) на кишеньці червоними та білими нитками було вишито звичайного коника, не стрибунця, хоча якщо звичайний коник також уміє стрибати (а він уміє), то чому ж він тоді теж не коник-стрибунець?
Оскільки в одній дитячій книжечці я бачив малюнок червоного козака з шаблею на коні, а кінь у мене практично вже був, хоч і вишитий, то я випросив у когось із старших купити мені справжню шаблю, щоб я не позорився, скачучи на коні зі штахетиною замість шаблі. Ну і поскільки я був милим дворічним дитям, та тим більше - треба ж було купити дитині якийсь подарунок на день народження, то як мені могли відмовити у такій дрібниці?
Отже, незабаром у мене вже була справжня шабля, зі шкіряними піхвами та ременем, я її чіпляв собі через плече і відчував себе справжнім червоним козаком!
Почувши, що у мене з'явилася справжня шабля, до нас у двір прийшли мої два старші двоюрідні брати - подивитися на це диво. Я якраз скакав на коні у саду, серед високої соковитої трави і розмахував шаблею, розлякуючи боягузливих ворогів. Тому братам було зовсім неважко знайти мене серед тієї трави, адже шабля сама по собі не могла пересуватися.
- Ану, показуй!- наказав мені старший із братів, Славко.
Довелося віддавати їм шаблю на огляд.
Вони взяли її, огянули, посміялися, кілька разів ударли нею по траві. Стеблини трави лише зігнулися в місці удару.
- Вона несправжня! - сказав Ромко.
- Бачиш, навіть траву не може перерубати, - сказав Славко.
Я й сам до того намагався порубати ворогів, тобто траву, цією справжньою шаблею, але в мене нічого не виходило. Але, - думав я собі, - це все тому, що я ще малий, і в мене зовсім мало сил, хоч я і п'ю молоко. Але Славко і Ромко вже такі великі! У них же стільки сили, вони навіть слова погані, котрі не можна говорити, говорять! То може дійсно та шабля несправжня?
- Справжня! Вона справжня!! - заплакав я.- Мені її в магазині купили, хіба в магазині продають несправжні шаблі?
- Тобі її купили в дитячому магазині, а не в воєнному. Справжні шаблі тільки у воєнних магазинах продаються, - сказав Славко.
- А шо, моя шабля зовсім-зовсім несправжня? - шморгаючи носом, запитав я.
- Вона в тебе алюмінєва. А справжні шаблі залізні.
Моєму розчаруванню не було меж. Якось і на коні скакати перехотілося.
Славко взяв мою шаблю і закинув далеко в траву.
- Фас! - засміялися брати і побігли кудись у своїх дорослих справах.
А я пішов шукати свою шаблю. Вона хоч і не зовсім справжня, але вона моя. Та й у навколишніх дітей такої більше ні в кого нема.
Через кілька днів із Ташкенту повернувся мій вуйко Мітька. У Ташкенті був страшний землетрус, а вуйко Мітька був сварщиком. І от він їздив туди ремонтувати Ташкент.
Ташкент - це взагалі-то такий город, він десь там, далеко-далеко, його навіть на карті УРСР нема. І там росте смачний ізюм і виногад. Вуйко Мітька привіз з Ташкенту гостинці: ізюм, виноград "дамські пальчики" - дуже смачний, між іншим, і без кісточок. А ще він привіз скляну баночку, на кришці було написано "Мидии", але мені ті мидии скуштувати вже не довелося. Коли я прийшов у хату з вулиці, баночка вже була порожня, тільки на дні залишалося трішки олії.
Мама взяла невеличкий шматочок хліба, вмокнула у тій олії і дала мені скуштувати.
Я скуштував. Воно пахло рибою і ще чимось.
- Вкусно?- запитала матуся.
Я не знав, що й відповісти. Ніколи раніше такого не їв, то ж розуміння чи вкусно, чи не вкусно у мене не було.
- Не тошнить?- ще запитала мама.
- Нє, - похитав головою я, -не тошнить.
- Хочеш ще?
Я кивнув.
Так мені мама згодувала всю ту олію з деньця баночки від мідій.
Ближче до вечора мені стало погано. Стало тошнити, піднялася температура.
Бабця сварила маму:
- Нє, ну ти мала розум? Ти мала розум йому таке жирне на ніч давати їсти?
Мама плакала і не могла собі знайти місця.
- То ше в обід було...
Я вирвав. Стало легше.
Бабця побігла до склєпу, поки його ще не зачинили, купила мені фляшку мінеральної води з газом "Олеська", дала мені напитися. Після олеськи мені стало ще краще.
Вже як стало майже зовсім темно, з кавалєрки повернулися вуйко Мітька з вуйком Мішкою. Обидвоє були веселі і розчервонілі, вуйко Мітька мав у руках якусь білу штукенцію, з якої через хрипи чулася якась музика, вуйко Мішка тримав авоську, в якій було щось, загорнуте в газету.
- Вот, купив собі транзістора, - похвалився бабці вуйко Мітька, показуючи їй оту білу штуку.
- То добрі, добрі, - сказала бабця. -Ти сой на Ташкенті заробив піняжів, то май. Оно на батарейках?
- Та, на батарейках, - відповів вуйко Мітька.
- То добрі, добрі, - погодилася бабця.- Їсти будете?
- Нє, ми були в ресторані.
- Пили-сте?
- Йой, мамо, та хіба трохи! За встрєчу!- пояснив вуйко Мітька.- Транзістор обмивали! І он в малого день народження, то і за нього заодно випили! За його здоровля!!
- А што ти привіз малому? Ти ж йому нич не привіз!
- Як то - "нич"? А ізюм? А виноград? А мідії?
- Йой, та він рвав од тих твоїх мідій!
- Мамо, як він міг рвати од тих мідій, як ми їх з Михавом і з Ользью вшитки з'їли?
- Ани-сте мі не лишили спрібувати!
- Мамо, та ми вас кликали-кликали, а ви - "потім-потім".
- Бо я робива-м на городі!
- Мамо, лиштеся тих мідій, ми ту з Михавом маме літру чорної ікри, то ліпше за тоти вшитки мідії!
Що і як було того вечора далі - мені вже невідомо, бо заснув. Але зранку, коли прокинувся, в одній із кімнат виявив на табуретці біля пєца майже порожню літрову банку з чимось чорним. Поруч на підлозі лежала порожня пляшка від коньяка. Я, хоч і мав усього два рочки, вже знав відрізняти пляшку з-під коньяка від пляшки з-під горілки. По-перше, пляшка з-під горілки була сама звичайнісінька, схожою на пляшку від мінералки, а от пляшка з-під коньяка була гарна, з довгим горлишком, з рельєфною поверхнею. Пляшка від горілки не мала закрутки, а пляшка з-під коньяка -мала. Ну і нарешті, на етикетці пляшки з-під коньяка було написано великими буквами "КОНЬЯК", і я спочатку думав, що це так пишеться слово "КОНИК", а коник, як вам вже відомо, був вишитий у мене на кишеньці.
Я понюхав оте чорне в банці - воно пахло рибою. Якісь дрібні чорні гидкі шарики. Куштувати не став - пам'ятав учорашню історію з олією з-під мідій.
У пєці горів вогонь, він майже завжди горів, навіть влітку, коли дощило, - щоб у хаті не заводилася пліснява. Вуйко Мітька лежав тут же поруч на столі і спав. Спав і голосно хропів. Ліжок у нас в хаті було небагато, і коли вуйко Мітька приїздив додому "на побивку", - він завжди спав на цьому столі. Стіл був такий вузький і довгий, що на Різдво за ним могло вміститися дуже багато людей, ото як пальців на руках і на ногах. Тому вуйко Мітька на ньому гарно вміщався, і йому було файно спати - ніхто не заважав. Стіл застеляли кількома старими одіялами, щоб вуйкові було м'яко, а під одіяла ще можна було постелити лист поролону, який вуйко Мішка десь купив про всяк випадок.
Я повештався по хаті - більш нікого не було, тільки я і вуйко Мітька, котрий спав і голосно хропів. Вуйко Мішка був на роботі, мама так само, бабця, як завжди, з ранку до полудня поралася на городі.
Я напився води, взяв шаблю і пішов надвір битися з ворогами. Проте спочатку зайшов до бабці. Бабця сапала міжряддя щавлю.
- Вже встав? - запитала мене бабця, як я до неї наблизився.
- Ага.
- А Митро, холєра, спит?
- Ага.
- Та я чую, же он спит. Хропит, як міхи в кузні!
І дійсно, хропіння вуйка Мітьки крізь прочинену форточку долинало аж сюди.
- Ти штоси їв?
- Нє.
- Не говоден?
- Нє.
- То ид, бався.
Я пішов бавитися у сад - бити шаблею ворогів. Ворогів було дуже багато, а я один, тому дуже швидко втомився, а ворогам - хоч би що. Я згадав, що недавно по телевізору показували якусь казку, там ковалі в кузні кували мечі, шаблі, ще щось. Вони запихували желізяку у вогонь, а вогонь роздували такими спеціальними міхами, щоб вогонь був гарячіший, а ті міхи хропіли, як вуйко Мітька. І от коли желізяка ставала аж білою, вони тільки тоді її виймали з вогню і починали стукати молотками по ній - кувати шаблю. Я подумав, що якщо моя шабля справжня, то вона теж у вогні має розпектися до білого.
Я зайшов до кімнати, де ще й досі спав і хропів вуйко Мітька. Засунув шаблю в пєц, так щоб її кінчик опинився у полум'ї, і став спостерігати, що буде відбуватися. Але нічого не відбувалося. Скільки б язики полум'я не облизували кінчик шаблі - він так і не побілів, а навпаки -почервонів.
Я згадав, що вуйко мій Мітька- сварщик, він же їздив ремонтувати навіть Ташкент, а це ж дуже далеко, то я ж його попрошу зремонтувати мені шаблю так, щоб вона стала, як справжня! І, безумовно, це треба зробити просто зараз, бо ворогів же ж надворі багато, і вони наступають!
- Вуйку!-гукнув я.- Вууууйкуууу Мітькаааа!!
Вуйко не чув, спав, як убитий після вчорашнього. Лише ще голосніше захропів.
Я хотів його розтормошити, щоб він прокинувся, але як це зробити? Я ж іще малий, мені всього два рочки, і я дійсно саме у такому віці, коли під стіл можна ходити пішки. Власне, я це й робив - і не раз, особливо, коли до нас приходили гості, - і це усім подобалося. Тобто до вуйкового носа я руками дотягнутися не зміг. У кімнаті були два стільці, але вони були для мене заважкі, щоб я їх зміг пересунути. Ще була табуретка - але на ній стояла літрова банка з отим страшним чорним, котре взагалі руками не хотілся чіпати.
І тут я згадав, що у мене ж є шабля! Хоч вона і не справжня, а алюмінєва, - я ж все одно зможу нею дотягнутися до вуйка Мітьки, щоб його розбудити, щоб він мені взяв і зремонтував шаблю!
Я вийняв шаблю з пєца і, недовго думаючи, ударив нею вуйка Мітьку по нозі. Щоб розбудити, бо він же мусить терміново полагодити мені шаблю.
На мить в кімнаті стало тихо-тихо. Було навіть чути знадвору, як бабця сапає міжряддя щавлю на городі. Потім шабля вислизнула у мене з рук і з глухим алюмінєвим стуком впала на паркет.
А за секунду вуйко Мітька підстрибнув ледь не до стелі, а у нас в хаті стелі були височенними, як тато ліз міняти лампочку в абажурі, то він ставив під абажуром стілець, на стілець ставилася ще табуретка, і він туди залазив з лампочкою аж на табуретку, а мама і бабця тримали його за ноги і за табуретку, щоб не впасти, так от як високо підстрибнув вуйко мій Мітька!
І він не тільки підстрибнув, а ще й голосно, с вираженієм, скоромовкою прокричав всі погані слова, котрі маленьким діткам не можна повторяти, які я чув від старших братів, і ще навіть кілька поганих слів, які я не чув до того ні від кого.
Він став на столі на напівзігнуті ноги, готуючись до наступного стрибка, не перестаючи при цьому голосно кричати всі ті погані слова, котрі не можна.
Я про всяк випадок причаївся під столом і завмер.
У кімнату вбігла бабця.
- Йой, синочку, та шо таке з тобов? Йой, та шо то в тебе таке на нозі? Матка Боска!!! Треба капусти прикласти, я зараз!
Бабця вибігла шукати капусту, а де ж її знайдеш свіжу у червні місяці?
Вуйко тим часом сів на стіл, звісивши ноги. Ноги його опинилися практично у мене перед носом, і я зміг розгледіти на одній нозі довгу білу пляму, ширною точно, як моя алюмінєва шабля. Від тої плями пахло так, як ото забиту свиню обсмалюють паяльною лампою- горілою щетиною. Кричати вуйко Мітька припинив, тільки стогнав і ойкав, постійно повторюючи одне й те ж саме погане слово.
Я подумав, що мабуть ремонт шаблі трохи зачекає, і почав тихенько вибиратися з-під стола, щоб не потрапити вуйкові на очі. Пересуваючись задом наперед і не зводячи очей з вуйкової спини, я нечаянно наступив на пляшку з-під коньяку і, послизнувшись, зачепив табуретку. Табуретка похитнулася, банка з чимось чорним і страшним впала на паркет і розбилася. Чорне а страшне з банки розсипалося по паркету.
Вуйко Мітька повернув у мій бік голову і сумно мовив:
- А я ж так спішив до вас, летів двома самольотами з пересадкою в Москві, шоб виноград не іспортився!! А треба було поїздом їхати!!!
Увечері всі сиділи за столом, вечеряли. Мамі ще перепало трохи чорної ікри з розбитої банки, не вся ікра розсипалася по підлозі. А ту, що розсипалася, змели вінком і віддали коту, кіт довго-довго її нюхав, але таки з'їв. Вуйко Мітька сидів із забинтованою ногою і, сміючись, розказував, що він відчував крізь сон в той момент, коли розпечена до червоного кольору моя алюмінєва шабля торкнулася його ноги.
- Я вже майже вмовив Тамарку стати раком, а тут бац - і мене якісь клешні за ногу хапають! Я й проснувся!!! Де Тамарка?-Нема Тамарки!! Ну і?
Капусти бабця таки не знайшла, зате здогадалася нарвати листя подорожника, і цим подорожником вилікували вуйкову ногу.
Шаблю мою віднесли на стрих, щоб більше нікого я випадково знову не травмував.
Замість шаблі вуйко Мітька дав мені погратися транзистором.
Транзистор називався "Альпініст".
