- Альо, мадам! Чуєте мене? - віддалений гул у вухах все не вщухав. - Час прокидатися! - ні, то не шум у хворій голові, це таки знайомий голос, але чий?
І знову через декілька секунд:
- Та досі вже тут зі себе викинуту на берег русалку вдавати! Тож треба так напитися, курча ляґа! - вилаявся отой хтось і поторгав моє плече.
Розплющила очі: ще біла ніч, чи вже світанок? І хмари, і птаство у небі - і все оте кружляє-кружляє. І ячить! Пити! Як же хочеться пити! Так сухо в горлі, і дере, і пече, і палить всередині, наче проковтнула вогонь. Ого, ще й печія додалася!
Та прислухатися до свого нутра вже не стало часу, бо коли повернула голову і придивилася уважніше, розпізнала над собою нахилене здивоване обличчя мого чоловіка. І, мабуть, коли він побачив, що я подала ознаки життя, з полегшею видихнув:
- Ну й набігався! По всьому пірсі та пляжі тебе глядів, кожну лавку обійшов, зазирав навіть у кущі, а тебе - як вітром здуло. І вмієш же ти наполохати! Вічно кудись зникаєш! - крутив очима і чухав потилицю. - Слухай, а з тобою все гаразд?
- А що зі мною не так? - сіла я, підібгнувши ноги, і відразу щось сильно штрикнуло в коліні. Глядь - а по нозі і піску свіжа кров, що миттю всотувалася в´юнкими гадючками поміж піщинками, ніби й зовсім її не було. І біла сукня вже не біла - вся виваляна в піску і закривавлена. - От бляха! - зойкнула, бо збагнула, що у мене розбите коліно - мабуть, перечепилася об каменюку і впала, коли стрибала.
"Стоп-стоп! Я стрибала? Ой!" - і перед очима знов мигнув отой фокус з кров´ю, що всотується і зникає як бризки вогнища - кривавого золота розквітлої чудодійної папороті. І згадка про те, що довелося пережити цієї ночі, мене знову не на жарт збентежила..
"Та тю! Що за нова чортівня? Насниться ж усіляке таке знову, особливо, коли нап´юся! Нехай то все грім поб´є!"
- Давай поможу! - чоловік заходився піднімати мене. - Можеш встати?
Його стурбованість і постійне говоріння не дали часу на згадування, тим більше на роздуми. Тож я лише слухняно піднялася і стала на обидві ноги: спочатку обережно, а коли відчула, що рівновагу не втрачаю, стала впевненіше. Навіть зробила крок.
- Так, я можу. Я можу стояти на своїх ногах. І можу рухатися далі! - у мій емоційний чорторий раптом ввірвалася тоненька цівочка радості, що аж відчула, як це часто бувало у дитинстві, віяння нових захопливих пригод. - Тільки от спрага шалено мучить! Ти казав, що принесеш питво.
- Як бачиш, не доніс. - розвів руками чоловік. - Бо поки тебе знайшов, все розхлюпалося. Он і велика ватра вже догоряє. - вказав у напрямку святкової поляни. - Але, може, ще якісь кіоски відчинено і нам ще щось продадуть.
Я прислухалася: і справді, де той гамір, де музика, співи, дикий сміх і вереск розбуялої юрби? Все тихо - лише шум моря та окремі, не зовсім тверезі вигуки з глибини парку.
- Та й господарі ферми вже, мабуть, непокояться. Таки довго я тебе не міг знайти.
- Ходімо! - і я сперлася на чоловіче рамено і сяк-так пошкандибала, бо ще дошкульно кололо й пекло в коліні. І не лише там - адже натяк на ватру був більш, ніж прозорим.
"Але то нічо´. Головне, що після всього можу ходити. До весілля заживе"! - чогось раптом пригадалася дитяча приказка і я мимохіть усміхнулося. "Так-так, у наступному житті. Мрій-мрій, дурепо!" - і я покартала себе за крамольні думки. Але не строго, трішечки. Бо ця ідея таки непогана, правда ж? "А що, як і справді?" Я глянула: перед нами розпростерлося ранкове небо з хмарами, що нависли над західним краєм Курессааре. І з них, о диво! - над старовинними вежами простяглася й увіп´ялася у воду озера, що оточило епископський замок-фортецю, півдугою веселка! Веселка! Звідки вона взялася? Хіба був цієї ночі дощ?
- Ого! - аж присвиснув господар ферми, щойно його очі ковзнули вздовж мого тіла. - Бачу, погуляли на славу! - і мені знову чи здалося, чи насправді господар якось так по-змовницьки підморгнув? - Що ж! Ми всі вже у зборі, гайда на Тумалоуку! - і махнув рукою, аби наша невеличка й захміліла компанія почала застрибувати в буса, який вже завбачливо чекав припаркований на виході з єпископського парку.
- Таки він тут був. - затримав мене за руку, коли відбирав від мене паперовий келих з-під води, аби викинути його перед тим, як подамося на ферму.
- Хто? - трясонула розкуйовдженою шевелюрою, бо все ніяк не могла цілком прийти до тями.
- Таарапіта. Наші вірять, що він цієї святкової ночі прилітає. По свою пожертву.. - таємниче шепотнув господар, коли проходив повз мене до кабіни.
- Що? - ще більше здивувалася я і враз затнулася, засоромившися. Бо що ж це таке виходить: значить, господар здогадався з першого погляду, що зі мною щось не те? А звідки йому знати, що мені, в дошку п´яній, наснилося чи намарилося цієї ночі? Замість гуляння та стрибання через ватру з чоловіком я нахлялася, кудись втекла, розпласталася на піску і замалим знову не втопилася - он, чоловік мене знайшов на піску ледь не у самій воді..
..Дорога на ферму промайнула невідь як, бо я відразу ж, щойно ми вмостилися на сидіннях буса, заснула, прихиливши голову на плече чоловіка. Коли приїхали, сонце вже стояло над лісом високо - у ці дні воно швидко викочується і прямує вверх і, здається, що зависає на небі величезним ліхтарем і йому ніяк не хочеться вділ. Але тепер яскравий, як вимальований золотим пензлем день мене не цікавив, бо перед очима сяяла лише білизна подушки. І навіть не знаю, як ми вибралися по сходах на другий поверх до нашого апартаменту, бо від страшенної втоми у мене підгиналися ноги. У номері якось обмила під студеною водою своє поранення, продезинфікувала, заліпила його лейкопластирем, перев´язала коліно бинтом. А потім? А потім вже ні на що інше не стачило сил і я звалилася зрубаним деревом в ліжко. І що робив того часу мій чоловік, не відаю. Можливо, теж відразу заснув поруч мене. І проспала отак я аж до надвечір´я. Не снилося нічого. І за це я була своєму організмові дуже вдячна - адже треба було добряче відпочити. І коли прокинулася, чоловіка в кімнаті не було. Як з´ясувалося пізніше, рихтував з господарями вечерю. Нашу останню, прощальну вечерю на острові Сааремаа. Бо наступного ранку - знову в дорогу. Далеку і довгу. Додому.
