1
А час летить, мов останній мерзотник, і нічим ти його не зупиниш. Ось і ця історія трапилась немов учора, а вже он скільки літ минуло!
...Країна Рад проживала своє останнє десятиріччя, хоча здавалося, що вона існуватиме вічно. Але хто там міг знати майбутнє? Точно не я, звичайний собі студент третього курсу універу. До речі, університет у Києві в ті часи був один - КДУ. Все те, що наречуть так пізніше, звали ще інститутами та технікумами, а питати в якому університеті навчаєшся могли хіба що невігласи. Втім коротка відповідь: «У червоному!» їх цілком задовольняла. Пофарбовану в незвичний багряний колір півторасотрічну будівлю з високими колонами біля головного входу знали всі. Виглядала вона фундаментально й велично, мов сама наука, якою та мені тоді уявлялася.
Наш гуртожиток на Ломоносова будували в інші часи і вочевидь із іншими думками й смаками. Невигадливий прямокутний паралелепіпед у чотири поверхи з довгими рівними коридорами та однаковими тримісними кімнатами. Дві сходові клітки, дві кухні на кожному поверсі біля них. З обох кінців коридора по великій спільній вбиральні та великій кімнаті для вмивання, посередині поверха читальна зала. Ну, і велика душова в підвалі одна на всіх. Просто, дешево і нічого зайвого.
Гуртожиток цей комплектували як суто чоловічий та інтернаціональний. Із наших тут мешкали ми, біологи, та ще журналісти, незмінно бадьорі говіркі хлопці. Вони розважали пожильців тим, що тричі на тиждень транслювали по гуртожитському дротовому радіо свої передачі. Переважно музику, а часом інтерв'ю, що їх журналісти брали один в одного чи когось, хто необачно потрапляв їм під руку.
Іноземці, новаки-першорічники, так зване підготовче відділення, ще не бралися до наук всерйоз, а лише вивчали російську мову, перш ніж роз’їхатися по різних містах і вузах. Тут мешкали студенти звідусіль, куди могла дістати довга аркодужна рука Радянського Союзу. Селили нас разом з ними з розрахунку два до одного: два іноземці на одного нашого. Чужоземці, звісно, вважали нас агентами КДБ, приставленими для шпигування за ними, і мабуть не безпідставно, хоч і не в тій мірі, як це їм здавалося. Принаймні, мій стосунок до спецслужб обмежувався тим, що навчався я на кафедрі ФБР, і розшифровувалося це як фізіологія та біохімія рослин.
У гуртожитку жили насторожені, дещо вовчкуваті афганці: у них на батьківщині йшла війна, і вела її країна їхнього тодішнього перебування. Жили стрункі цибаті ефіопи, що стрімко долали зачовгані коридори своєю замашною пружинистою ходою. Мешкали в'єтнамці, які розмовляли чудною щебетливою мовою, виспівуючи голосні, та часто смажили на кухні свій делікатес - засолені оселедці, наповнюючи гуртожитський простір невивітрюваними бентежними ароматами, від яких брала дрож. Жив самотній північний кореєць, котрий надокучав кожному стрічному довгими натхненними розповідями про мудрого і доброго Кім Ір Сена, що обвів численних ворогів навколо пальця, а на свій День народження дарує усім без винятку підданим красиві темносині костюми однакового крою.
Проживали йеменці, вони премного уславилися тим, що купили на якесь своє свято в селі під Києвом живу кошлату вівцю, доправили її в багажнику таксі до гуртожитка, вицуприкували на четвертий поверх і зарізали там на кухні. Тушу акуратно оббілували, а м’ясо зварили у місткому казані на радість і втіху своєму земляцтву та на жах усім іншим. Мешкали палестинці, що зі знанням справи розповідали про переваги й недоліки автомата Калашникова. Жили чорношкірі африканці з різних країн. Я приятелював із руандійцями, й один розповідав мені по секрету як на їхнє село в Руанді напосідалися злі духи, а місцевий чаклун побивав їх своїми химородами. Мешкали індуси, один із них, спритник Арджун, пізніше одружився з киянкою і лишився жити в Україні, незле інтегрувавшись у посткомуністичний соціум. Востаннє я бачив Арджуна вже в дев'яностих. Він сидів біля пивного ларка на метро Чернігівська та цмулив у товаристві суворих дядьків золотистий пінний трунок зі скляної півлітрової банки. В Києві тоді повсюдно зникли кухлі для пива, і в пивницях його наливали в слоїки для консервації.
Жили схожі на підлітків хлопці зі Шрі-Ланки – маленькі, верткі й худорляві. П’ятеро, цілий ярчак, вони мешкали в різних кімнатах, але зазвичай набивалися в одну й гуртом уголос заучували непіддатливі, чужі їм слова. Шанудх, один зі шріланкійців, хвалився старшим братом. Той навчався в Університеті Патріса Лумумби в Москві десь уже ближче до випуску. Брат, на моє здивування, виявився буддійським монахом. Шанудх згадував про нього неодмінно тепло, вельми братом пишався і чекав того в гості. А брата заїдала купа нагальних справ, і йому все ніяк не виходило вирватися до Києва. Я теж чекав на приїзд шанудхового брата і мав на це свої резони - хотів навчитись у нього буддійської медитації.
А ще в гуртожитку пробувáло двоє із далеких Сейшельських Островів. Звали їх Поль і Майк. Високий і плечистий Поль зі шкірою кольору капучіно грав у баскетбол і після підготовчого націлявся на Інститут фізкультури. Дрібнішого зросту, але теж нівроку кріпкий Майк збирався у медики. Майк носив акуратні тонкі вусики, та загалом, а може ще й через свою незмінну крислату кепку, походив на кавказця. Із-за цієї кепки його прозвали Міміно. Поль казав - і не раз - що в усій 50-мільйонній Україні опріч нього та Майка із Сейшелів немає більш нікого.
2
Був пізній вечір тридцятого грудня. Гуртожиток напівспорожнів: наші роз'їхалися хто до батьків, хто до друзів. На місці лишилися майже тільки іноземці. Я мав квиток на вранішній автобус, а поки нудився в читалці з підручником біохімії – після свят починалася сесія. Хурделило, за вікном сипав сніг, вітер кружляв вихори сніжинок у світлі ліхтаря. Раптом з коридора почулися нерозбірливі вигуки. Потім тиша, знову вигуки й багатоголосий стривожений гомін. Я мерщій вискочив у коридор і зненацька опинився прямо посеред дійства. Ліворуч від мене товпився гурт стривожених арабів, афганців і руандійців. Вони голосно перемовлялись і сторожко вдивлялись углиб напівосвітленого коридора, де з правого боку, ледь похитуючись, наближався Міміно з довгим кухонним ножем у руці. Поруч з ним, обходячи з баскетбольною грацією то справа, то зліва, рухався Поль і, викидаючи стиснуту правицю вгору, вигукував біблійне:
-Око за око! Зуб за зуб!
Далі позад них із дверей кімнати виглядали одна над одною п'ять темних голів шріланкійців.
Трапилось, виявляється, ось що. Перед святами на Міміно напала туга. Це й не дивно, коли дні темні й короткі, мете снігом, собачий холод, вас лише двоє на п'ятдесят мільйонів, а на Сейшели з блакитним небом, сонцем та теплою океанічною хвилею потрапиш хіба через півроку. Як і належить у таких випадках мужчині, Міміно купив у гастрономі пляшку горілки й випив її у себе в кімнаті, заїдаючи вареною ковбасою з батоном. Легше на душі не стало, але захотілося в туалет. Після туалету Міміно поплентався до умивальні вимити руки. Там біля однієї з мийок у дальньому кутку стояв маленький Шанудх і самозаглиблено прав свої шкарпетки. І хоча більш нікого в умивальні не було, а всі інші одинадцять мийок пустували, Міміно відчув гостру потребу помити руки саме там, де прав шкарпетки шріланкієць. Міміно посунув на Шанудха й став відривати його від мийки. Малий голосно зарепетував, проте Міміно не відступав і, затиснувши Шанудха між мийкою й стіною, звільнив собі місце. Втім Шанудх чи то з переляку, чи то від болю закричав іще голосніше, щосили вкусив Міміно за ліве плече, прослизнув під його пахвою і втік до своєї кімнати. На плечі Міміно крізь сорочку проступила кров.
Сиплячи креольською лайкою, Міміно почвалав у своє помешкання, вхопив зі стола ніж і в супроводі Поля вирушив убивати Шанудха, рухаючись, щоправда, в протилежний від його житла бік.
…Міміно наближався. Я вже бачив червоні порожні очі на застиглому обличчі. Я бачив руду пляму крові на плечі. Ми зіткнулися з Міміно поглядами, і сейшелець посунув вже прямо на мене, стискаючи у правій руці ніж і не відводячи очей.
Двері до читалки було відчинено. Я мав лише ступити два кроки назад і замкнутися зсередини. Але зробити це означало втратити обличчя – всі в коридорі дивилися на нас. Щоб не втратити обличчя, японські самураї роблять харакірі, випускаючи собі кишки. Мені ж їх мав випустити сейшелець на прізвисько Міміно. Кажуть, що в такі моменти в уяві прокручується все попереднє життя. Не знаю в кого як, у мене ж не прокручувалося нічого. Стало тільки якось дуже тоскно і сумно від того, що доведеться померти так рано, безглуздо і геть по-дурному.
Я бачив то обличчя Майка, то сталеве лезо. Ще в школі ми розучували з хлопцями прийоми проти ножа, але одна справа, коли замість нього паличка, й тримає її в руці твій найкращий друг, і зовсім інша, коли це справжній ніж, і він вже за два метри від тебе. Які вже тут к бісу прийоми!
Натовп затих, чи, може, то мені так здалося. Я нічого не чув і бачив лише Міміно перед собою. За крок від мене його лице раптом скривилося в плаксивій гримасі. Дихнувши перегаром, сейшелець ткнувся лобом мені в плече і, схлипнувши, промовив:
- Таваріщь, он міня укусіл, я єво убью, блєть буду науй.
На мене плюснуло хвилею щастя, я міцно обняв Міміно, оминаючи вкушене плече, і гаряче зашепотів у його вухо:
- Нє нада, у нас в странє очєнь плохіє тюрьми! Очєнь!
Міміно ж крутив головою і твердив, що все одно уб'є, а я переконував, що таки не треба, бо тюрми справді нікудишні. Так ми перемовлялися ще якийсь час. Міміно хлипав, я молов усілякі дурниці, а обережні руандійці, нечутні й майже невидимі, наче духи з африканської хащі, виймали з його руки ніж. А потім ми вдвох із Полем відвели Міміно до кімнати, вклали його в ліжко, і той швидко заснув, час від часу здригаючись і бурмочучи щось собі під ніс.
Вранці я поїхав у село до батьків зустрічати Новий рік. Потім закрутилася сесія, за нею канікули, і про цей випадок у гуртожитку швидко забули.
3
Вже в кінці лютого до Шанудха нарешті приїхав брат, справжнісінький буддійський монах із гладенько виголеною головою, вдягнений у помаранчевий балахон, що незвично яскравів у пошарпаному гуртожитському коридорі. Малий радів неймовірно!
Наступного після прибуття вечора брат виступив по гуртожитському радіо. Говорив він цілком пристойною російською, промовляв швидко та впевнено, мов читав передовицю з газети. Спочатку брат поділився великою радістю від навчання в радянській країні, потім висловив безмежну вдячність КПРС за батьківську турботу, після цього запевнив у неминучій перемозі комунізму в планетарному масштабі, а насамкінець сповістив, що чекати цієї перемоги лишилося вже зовсім недовго. Скоро, мовляв, побачите все самі.
