Джен Ейр – дитя життя. Мурашка
Джорджі – дитя смерті, сестра. Монашка
Ліззі – ще одна дитина смерті, теж сестра. Ще одна монашка
Джон – не виняток, брат. Цар.
Міссіс Рід – сама смерть і її подоба. Добродійниця
Містер Брокльхерст – служитель культу церкви і людини. Праведник
Місс Темпль – сама сатана, прибічниця антихриста. Зло
Міссіс Фейрфакс – міссіс Фейрфакс
Містер Рочестер – містер Рочестер
Режисер – відсторонена особистість
Сценарист – відсторонена особистість
Філософія і зміст усього твору: в житті кожного з нас має бути ложка
Протидія І
Темно.
Він. Я чув повітря. Воно говорило зі мною диханням. Я вмирав, але і народжувався. Я – інженер людських душ. Це мені сказав режисер. Він теж Господь Бог. Хто я такий? Убивця і дракон. Але де мій любий Ельф і Янгол? Скажи мені, де режисер? Драматург вашого світу. Де він сидить, лежить або бігає? Де він є, а де його немає? Де є серце Голгофи і розум Преісподньої? Де є Господь Бог і Творець, а де його немає?.. Не думаю про це я так само, як і решта людей. Якби я був Господом Богом, я би думав про себе, а так я лише людина – і нічого не думаю. Безсмертя? Я людина. І тому смерть на одрі моїм. Але коли я стану Богом, я буду безсмертним. А я стану. І буду. Бо маю ложе любові. І навіть коли я буду в крові, я буду. Тому що я – Господь! Але де антихрист? Всередині Шарлотти Бронте. Саме там, де є Бог і Любов – Джен Ейр. Але де моя любов? Невже вона померла. Люди, невже я дозволив любові померти? Так, я топтав її ногами! Але я прокинувся. І це був сон.
Актор іде з одного боку сцени в інший. Перед ним – великий чорний квадрат із картону. Він його штовхає вперед.
Уявляєте, вони просто мені диктують, але я записую. Я просто записую те, що вони мені говорять. Чи навпаки. Може, це вони, а не я, слухаються мене? Боже, може, це я – драматург їхнього світу?.. Велика Гра! Вона зрозуміла і смертному, і Богу безсмертному. Бо немає гри. Але є Бог, ви, і я між вами. Сьогодні я стояв перед вибором – це був квадрат. Але я не плакав. Я просто штовхав його вперед, але повертався назад. Ібо же грала пісня дикого ангела, а я волав: „О Боже! Боже, врятуй наші смертні душі! Боже, дай нам знати про те, що є любов і грааль! Боже... Я смертний! Але чи буду я таким, як ти – живим? Люди втратили твою любов. Але чи пронесу любов крізь цілу вічність, ту, яку ти мені подарував, про що говорила моя велика лампочка?” Так я говорив до нього – в останній момент шизофренії. І сказав Господь Бог, що „буде світло!” І світло було!!!
Світло.
Міссіс Рід. Де є сон і реальність? Різниця? Між чим є різниця. Між тобою, пришелепкуватою дурепою і скотиною немає ніякої різниці. Ти, химера і потвора, злощасне дитя смерті, народилося сюди, диавол і монстр, для того, щоб стався армагеддон. Ти – ахіллесова п’ята планети, ти – ракова пухлина світу, ти – монстр і сам господь бог – через тебе настане кінець світу! Ти не плачеш, сука антихриста? (Джен Ейр не проливає і зьози) Ах так? Будь ти проклята, клята невмируща скотина! (піднімає руку на дитя)
Джорджі. Мамо, мамо?!? А ми підемо грати в гольф?
Міссіс Рід. Ще не вигадали такої гри, дитинко.
Джорджі. Мамо, мамо!?! А хіба не можна грати в те, що люди не вигадали?
Джен Ейр. Господь Бог придумав ідеальні правила – їхню відсутність. Саме тому їх немає.
Міссіс Рід. Що ти наважилась сказати, проклята шльондра? Ти, виродження диавола, маєш бути в могилі, а не тут, поряд із нами, живими людьми!
Джен Ейр. Усі ви мертві – абсолютно всі. І навіть ти, Джорджі! І ти, Ліззі! І ви, міссіс Рід. Всі ви живете у Чистилищі, де Бога немає і ви одні. Всі ви, абсолютно! І немає вам прощення.
Міссіс Рід. (дає ляпаса) Будь ти навіки проклята, сука антихриста!
Джен Ейр. У нього немає суки – лише люди під його контролем. І всі ви його раби. У вас – глиняні обличчя. Ви не зможете з’єднати в собі залізо, бо не змішується глина із металом. І ви будете свідками Ієгови, і ви стрінете апокаліпсис!
Ліззі. (плаче) Мамо, мамо?!? Що вона таке говорить?
Міссіс Рід. (стає перед своїми дітьми, вони ховають свої глиняні обличчя за її спиною, панікує – це помітно) Я не дам тобі занапастити моїх дітей, чуєш? Ти мене чуєш?
І тут згори спускаються Ангели на вірьовці світу, в них у руках мечі.
Він. І тут ізгори неба спустилися Ангели – Адами і Єви нової епохи і саду Гомори. В них у руках були мечі і списи, а за спинами – крила і радість – вони почали тепер наводити світовий порядок і новий світ. Повернулися на грішну землю. Для того, щоб творити вічність. Нічого страшного. Це просто страшний суд. Але для кого не страшний? І для кого не суд? Почну свою роботу із себе – все ж таки я сценарист і драматург вашого світу. В мене у руках меч і один із них – нашої божої армії. Тепер ви мене бачите – немає очей. І не треба очі для того, щоб усе бачити. Я малюю великі картини – серед них є і люди. Тепер для них зупинився час, бо немає його. І поснули вже люди, бо немає людей. Але є ґрунт між ногами – це є прірва. Мене звуть – немає різниці, як мене звуть. Головне те, що я знаю, хто це, а вона знає мене. Я – її Отець, Гор, а вона – мати життя. Просто не всі ще знають про неї, але нічого – скоро дізнаються. Вже дізналися, хто є Отець. Коли вони прокинуться, буде світло. І це буде Рай. Бо немає іншого Раю крім Землі і Неба іншого крім Землі. Це я сказав і більше повторювати не збираюся. Хто я? Це не важливо. Нічого не важливо. Головне те, що я – мертвий. І для того я живий! Це була Преамбула! І хай Бог милує!
Темно.
Джон. Куди вона в чорта поділася? Ліззі, Джорджі! Її тут немає. Скажіть матусі, що вона побігла під дощик... Екая гадина!
Ліззі. Вона на підвіконні, я клянусь!
Всі, крім Джен, застигають і помирають на деякий час, але на Джен це не діє і вона живе.
Джен Ейр. Тепер моя черга почати свою добру оповідь і казку. Мене звуть Джен Ейр. І я вийшла зі свого скромного куточка власної свідомості для того, щоб показатися світові, який мене любить і оберігає. Я вийшла з куточка тому, що більше за все дитина в мені боялась, що мене звідти витягне Джон.
Годинник знову пішов – і всі прокинулись.
Джен Ейр. Що тобі треба? („кров із носа” намагається відповідати без страху)
Джон. Скажи: „Що вам завгодно, містер Рід?”
Джен Ейр. Що вам завгодно, містер Рід?
Джон. Мені завгодно, щоби ти підійшла до мене. А тепер стань переді мною.
Знову зупиняється час – Джен Ейр буде говорити сама, тоді як слуги, що її оточують, самі не розуміючи того, будуть застиглі. Надалі такі моменти я буду називатися „моментами”, початок і кінець яких відокремлюватиметья знаком „--”.
--
Джен Ейр. Я його рабиня? Так, я його рабиня. Слуга і кінець світу. Його кінець. Я – дзеркало. І дзеркало для всіх... Якщо по темі, Джону Ріду виповнилося чотирнадцять, на цілих чотири роки старіший за мене. У нього лінь у зубах, шкіра у руках і зморшки в очах. Але я не кажу йому про це. Хіба мають силу говорити слуги? Так, я рабиня. І визнаю це. Навіть коли він захоче моє тіло, я віддамся без причини. Моє тіло і так мені не належить. Він сидів у кріслі, тоді як я не сиділа. Він показав мені бісовський язик, якого намагався витягнути якомога довше, після чого, не кажучи ні слова, із розмаху преболяче вдарив мене. Я похитнулась, але не впала. Можливо, Джон вміє читати думки, які думали про те, що в язика дикий і трагічний вигляд.
--
Джон. Ось тобі за те, що ти нагрубила мамі. І за те, що ти сховалася за штори, і за те, що стала у куток, і за те, як ти глянула на мене, ти, мерзота і криса!
--
Джен Ейр. Я звикла до грубого відношення містера Джона Ріда. Так само, як і решти оточуючих мене людей на цій землі. Мені в голову не могла прийти навіть гадка про те, що я маю давати відпір. Тому я терпіла і підставляла друге крило, якого немає. Є лише рука і нога, і понівечене битвами тіло, яке взагалі нікому не треба. Навіть Джону, якому не могло навіть прийти у голову скористатися ним. Тому я корилася. Корилася і терпіла. Але не корчилась – сприймала це як належне. Я думала тільки про те, як винести другий удар у свідомість. Другий удар, який неминуче мав послідувати за першим. І він послідував.
--
Джон знову б’є Джен.
Джон. Що ти робила за шторою?
Джен Ейр. Він спитав. Я читала – я відповіла.
Джон. Дай книгу.
Джен Ейр. Я дала книгу, бо зняла з вікна.
Джон. Ти не маєш права читати у нашому домі. Ти взагалі не маєш права! Тим паче брати книги, які тобі не належать. Мама говорить, що ти – нікчема і непотріб. Я теж думаю так. Ти не маєш ані морального, ані фізичного права копатися в наших душах і речах, тим паче у книгах, ти, потвора! Це мої книги! Я тут хазяїн, вождь і король! І тільки я можу їх читати – мені дозволено це робити, а тобі ні. Або навіть якщо не хазяїн, буду ним років через десять. Іди і стань біля дверей, подалі від вікон. Там повітря. Тобі не треба повітря. Лише нам треба і дозволено дихати, а тобі – ні. Тобі не треба повітря. Тому йди до дверей і стій там. Подалі від вікон, де повітря нашого дому.
--
Джен Ейр. Я пішла подалі від повітря їхнього дому – воно мені на належить. Не знаю чому, але він називає дату свого кінця – він говорив про десять років. Саме стільки, скільки мені є. Можливо, тоді, коли він буде хазяїном, я поверну собі вік, втрачений назавжди. І піду до великих дверей, в які іду зараз (вона йде у двері). Я ні про що не думала, але думав Джон: він встав, розмахнувся і з усієї сили жбурнув у мене книгою із металевими кутиками. Я подавилася ним, похитнулась і впала. (похитнулась і впала) І розшибла голову. Але не металевими кутиками Книги, а косяком дверей, на які було вказано мій праведний шлях. Із рани просочилася кров отця-першоотця, великого творця життя, і я, отримавши чергову долю різкого болю, встала перед ним, як ангел без меча, і тут страх різко покинув мене і я... просто не знаю, що сказати. І не говорю. Саме тому я вголос і мовчу.
--
Джен Ейр. Противна гадка утвора! Ти, як убивця, як наглядач рабів, який п’є нашу кров! Ти – комар! Комар і комаха! Ти, як істинний вождь і король! Ти – політик цього світу і диавол ти! Ти – як римський імператор! Ти – блудниця Вавілон, який воскрес і став проти Отця!
Джон. Що-що? Ви чули, двічата? Вона – антихрист! І легіон пітьми у ній! Але нічого, я виб’ю всю мрась у тобі!
--
Джен Ейр. Джон ринувся на мене, я чула, як він схопив мене за ноги і за волосся, але перед ним стояв відчай із моїм лицем. Я справді побачила в ньому тирана і вбивцю, кровопивцю і темного демона. І я накинулась на нього, як кішка, бо ніколи не була такою!
--
Темно.
(голоси за кадром)
- Ай-яй! От, клята потвора, накинулась на благородного Джона Ріда, сина золотої крові...
- Едакая злоба у дєвчьонкі!
- Відведіть! Відведіть її у червону кімнату. І запріть її там на замок!
- Хіба можна себе так недостойно вести? Ні за що ні про що накинутись на молодого барина, сина вашої добродійки. Він же ваш хазяїн!
- Я що, раба його?
- Ні, ви ще гірше раби! Ви – дармоїдка! І сидите на казенних харчах. І навіть не думайте, що ви рівня баришням. Міссіс Рід настільки добра, що виховує вас разом із ними. Вони будуть багаті і в них усе буде, а в тебе ніколи нічого не буде. Тому змирись і роби во благо їм.
Джен Ейр. Після цього мене закрили на ключ. І лишили сам на сам із душею. Тут було холодно – тепла не було тут. Міссіс Рід, моя добродійка і мама, спеціально тут не топила і наказувала обходити кімнату боком. Ніхто тут не спав і не їв, бо кімната ця була червона. Іноді вона ставала кров’ю, але іноді – знову кімнатою. Поки що я бачила в ній лише кров. Уви, я була в’язнем. І не лише у цій кімнаті – поки що в цьому світі. Якби я була пташкою, то сиділа б у клітині клітки, а так я ніде не сиділа, бо я – гнійник людської цивілізації. Так говорить міссіс Рід і Джон. Все в примарній глибині моїй нагадувало кінець світу, що уявлявся мені набагато примарнішим і холоднішим, ніж він є насправді, а серце – таке темне і холодне – чимось наче насправді, а дивна маленька фігурка, що зріла на мене зсередини, її бліде стомлене лице і руки, біліючі від мраку, які одні здавалися живими в цьому дуже мертвому царствії тіней, дійсно нагадували привид. Не було в мені полум’я – і в ньому теж не було. Забуло воно і про полум’яне серце вічності, і про любов теж забуло. Щось наче тих мерехтливих духів, чи то фей, чи то бестій, чи то ельфів, по розповідям Бессі, які ходили запізнілими темними і пустинними ескізами власних ілюзій. Там, у кутку свідомості, недрах власної підсвідомості, сиділо тіло – воно мерехтіло нічим. Це було дзеркало. Я сама – дзеркало. Тому і налякана. Всередині мене – мертвий дух колодязя, який набрав у рот води і не рухається, бо немає, чим рухатись, і немає води, бо немає кому пити з нього. Я приходжу до думки, що народилася не в той спосіб і не в той час. Так само як і міссіс Рід. Вона теж думає. Червона кімната почала згущуватися, тоді як я – зменшуватись і звеличуватись над собою. Моє звичайне почуття приниженості, невпевненості у собі кудись поділися. З’явилася мужність і наче хто забарабанив у дуже великий барабан. Від того, що маленький в ньому зміст. Це був простий шурхіт, але я почула в ньому ритм – серце власної душі, якої, на думку міссіс Рід, немає і ніколи не було. Може, в неї і немає, але в мене є. Все розгорталося хвилеподібно – в тому числі і я. Мої переживання стали гарячі, як лід, а в серці стало холодно від його тепла. Грубість і жорстокість Джона Ріда і непевність його сестер разом із якоюсь зухвалістю моєї богородиці, міссіс Рід, стали наче як осад у моєму колодязі. Чому я не вмію нікому догодити і мої спроби – це мрак? Чому пробачають рожевим щокам Джорджіани і дурній егоїстичній Елізі, які мають настільки відворотний характер, капризний і ниций, що годі й казати? А Джон, який душить голубів, давить курчат і травить овечок собаками, краде недозрілий виноград і зриває найрідші бутони для того, щоб розтоптати, що, краще за Бога? Ні, краса і злотогриві кудрі Джорджіани пленять кожного. Вона справді кобила... Голову мені дуже відшибло, але я не спала. Я просто дивилася відкритими очима на Отця, якого ніколи не було і не могло бути. Хіба може бути Отець у такої скотини й дурепи, як я?
Темно.
По сцені ходить сім’я Рід. Вони прив’язані одне до одного нитками, закручені і перекручені, ходять, як мертві, і бекають. До залу насичується незрозуміллий скрегіт і регіт – це великі і малі біси сім’ї Рід.
Світло.
Міссіс Рід. Твоє навчання у мене скінчилося. Думаю, ти, Джен Ейр, отримала уроки на все життя. Чому ти мовчиш і не дякуєш мені за те, що я навчила тебе життю і дала перші навички для необхідного тобі справжнього життя? Ти чуєш мене, мерзото? Дивися на мене, коли я тобі кажу! І не будь там, де ти є, коли я говорю з тобою! Ти що, не тут, скотина?
--
Джен Ейр. Якщо це справжнє життя, то я люблю його. Спасибі вам, міссіс Рід, що допомогли мені зрозуміти істинне життя і моє призначення у ньому – воно і справді велике. Дивно, але ви ніколи не розмовляли зі мною так гарно, як зараз. І навіть не підняли на мене руку. І назвали мене по імені – вперше у житті. Так, це найбільше вражає – нічого не вражає. Але де ваш син, Джон, який любить бити мене в пах і викручувати руки? У нього що, вихідний?
--
Міссіс Рід. (до Джен Ейр) Твоє навчання у мене скінчилося. Як ти була, так і є – неслухняна дівчинка, брехуха і диавол. Але я хочу допомогти тобі в твоєму пошуку і познайомити всю тебе з однією людиною, яка допоможе тобі знайти праведний шлях і Бога у ньому. Познайомся, це містер Брокльхерст. Він буде неодмінною частиною твого завтрашнього дня і решти життя. Ти поїдеш завтра. Хоча ні, навіщо тобі чекати завтрашнього дня, коли можна поїхати сьогодні? (дивиться угору, наче там є Бог) Так? (наче отримала схвальну відповідь) Так!
Містер Брокльхерст. Немає більшого жагу, ніж видовище неслухняної дитини, тим паче – неслухняної дівчинки. А ти знаєш, куди підуть грішники після смерті?
Джен Ейр. (схвильовано) Вони підуть у пекло. І там горітимуть.
Містер Брокльхерст. А що таке пекло? Ти можеш мені пояснити?
Джен Ейр. Я була там. Це яма, повна вогню. Вона і зараз поряд.
Містер Брокльхерст. Але чи хотіла б ти впасти в ту яму і вічно горіти в ній?
Джен Ейр. Ні, сер.
Містер Брокльхерст. А що ти маєш робити, щоб цього не було?
Джен Ейр. Я спробую не померти, сер.
Містер Брокльхерст. І як ти не помреш, коли всі люди помирають?
Джен Ейр. Не знаю, сер, але я спробую.
Містер Брокльхерст. Як ти збираєшся не помирати? Діти молодші за тебе помирають кожного Божого дня. Всього два-три дні назад я поховав у яму дівчинку років п’яти, гарну дівчинку; а на тому тижні ми закопали одразу двох семирічних близнючок, добрих таких, дуже схожих на тебе – однакових. Їхні душі тепер у небі. На жаль, я не можу сказати цього про тебе, коли тебе призве Господь, і ти помреш. (Джен зітхає) Я сподіваюся, це видих із глибини серця, якщо воно в тебе є, коли ти наробила стільки лихого твоїй добродійниці.
--
Джен Ейр. Добродійниця, добродійниця!.. Всі називають міссіс Рід моєю добродійницею. Якщо це так, то добродійниця – це щось дуже нехороше.
--
Містер Брокльхерст. Ти молишся зранку і ввечері?
Джен Ейр. Так, сер.
Містер Брокльхерст. А в обід?
Джен Ейр. Так, сер.
Містер Брокльхерст. А на полудник? Ні? Дуже погано. Ти читаєш Біблію?
Джен Ейр. Інколи.
Містер Брокльхерст. Дуже погано. Ти маєш прокидатись із Біблією і спати із нею. Це велика Книга Книг, тобі так не здається?
Джен Ейр. Так, сер.
Містер Брокльхерст. З радістю? Ти любиш Біблію?
Джен Ейр. Я люблю Одкровення і книгу пророка Данііла, книгу Буття, книгу пророка Самуїла, і про Іова, і про Іону...
Містер Брокльхерст. А псалми? Сподіваюся, ти їх любиш?
Джен Ейр. Ні, сер.
Містер Брокльхерст. О Господи, ні!?! Який жах! В мене є маленький хлопчик, молодший за тебе, але вивчив напам’ять шість псалмів; і коли ти спитаєш у нього, що для нього краще – з’їсти пряник чи вивчити вірш із псалма, він говорить: „Ну, звісно, вірш із псалма! Бо вірші співають Ангели Раю! Я хочу вже тут, на землі, бути маленьким Ангелом”. Тоді він отримує книгу і вчить вірш із псалма за своє благочестя. Але ти, невихована дівчинка, любиш їсти пряники.
Джен Ейр. Псалми нецікаві, сер.
Містер Брокльхерст. Це говорить про те, що в тебе зле нечисте серце, яке захопив диавол. І ти маєш молити Бога про те, щоб він змінив його, дав тобі нове, чисте серце. І тоді він візьме у тебе твоє кам’яне і дасть тобі людське.
Міссіс Рід. Мені здається, містер Брокльхерст, в листі до вас я написала багато, але не все. Тому скажу зараз і прямо: ця дівчинка не має тих схильнощів і нахилів, які мають бути у дитині Бога. Я, звісно, робила все, що в моїх силах, містер Брокльхерст, для того, щоб її перевиховати, але я тут безсила. Вона живе у тому світі, куди мої руки не доходять. Я хотіла б, щоб саме ви поставили її на шлях істинний і переконали в тому, що її життя – неправильне. Тому і кажу вам, містере Брокльхерст, що в цієї дівчинки черстве серце, її головні вороги – притворство і брехня. Сподіваюся, директриса і наставниці виб’ють із неї цю муть і гріх. Я спеціально кажу це при тобі, Джен, щоб ти не думала наводити ману в містера Брокльхерста.
Містер Брокльхерст. Притворство – воістину дуже прискорбна риса в дитині. Це родич брехні, а всі брехуни будуть ввергнуті в озеро, палаюче пламенем і сірою. У тебе немає супутника небес – його немає у неслухняних дітей,- тим паче у дівчат. В будь-якому разі, міссіс Рід, за нею встановлять нагляд. Я поговорю з місс Темпль і її наставницями. (знімає капелюха, кланяється)
Темно.
(чути голоси)
Міссіс Рід. Вийди із кімнати – повертайся в дитячу! (пауза)
Джен Ейр. Я не брехуха! Будь я брехуха, я б сказала, що люблю вас; але я заявляю, що не люблю; більше того, я ненавиджу вас більше всього на світі, да! Навіть більше, ніж Джона Ріда! А цю книгу брехні можете віддати своїй дочці Джоржиані,- це вона є чрево брехні, а не я!
Міссіс Рід. Сподіваюся, ти закінчила? (говорить як із дорослим супротивником)
Джен Ейр. Я дуже рада, що ви мені не рідна тітка – більше всього на світі! Ніколи, ніколи більше в своєму житті я не назву вас тіткою! Я ні за що не приїду провідати вас, коли виросту; і якщо хтось мене спитає, чи любила я вас, я скажу, що ненавиджу більше всього на світі, що при одній думці про вас усередині мене все перевертається, вивертає навиворіт, і що ви поводили себе зі мною жорстоко і несправедливо!
Міссіс Рід. Як ти смієш так говорити зі мною, Джен Ейр?
Протидія ІІ
Темно.
Джен Ейр. (звук карети, що їде вперед чи назад) Сирий і докучливий туман робив свою справу – люди хотіли спати. Але мої очі не закривалися – я часто спала із відкритими очима. Скоріше не від переляку, а тому, що мої очі – двері. І вони сьогодні скриплять... Коли насупилась темрява, я вирішила, що ми і справді далеко від Гейтсхеда – на горизонті вилазили чорні горби. Це як гроби – тільки навпаки. Коли в гробах є дірка, у горбах її немає... Все було сіре, сіре і невеселе. Таке ж, як і я... Але тут сутінки згустилися, до нас приїхала долина, залатана лісом, і коли все топилося в темряві, я ще довго чула, як вітер шумить у деревах. І я просила дерева, щоб мені було добре – тому я не бачила небо.
Жіночий голос. Чи є тут дівчинка, яку звуть Джен Ейр?
Джен Ейр. Її тут немає...
Світло.
Джен Ейр сидить на підлозі. За її спиною стіл стоїть незвичайно: на двох ніжках, вертикально, їстівною стороною (обличчям) до Ейр. Джен спочатку ніби спирається обличчям до нього, потім відсторонено. До стола пригвинчена велика порожня миска – металева (її днище гарно бачить цілий зал і світ). Дівчина одна. У дранті. Ноги панікують – тому розсунені. Біля неї – миска. Не зрозуміло: „Хто вона?” Як хочете, так і розумійте.
Джен Ейр. Мої ноги скручені, моя душа – розгублена, мої руки сплів антихрист. У нього є гачок. А нитки – це ми його нитки. Тут була миска. В ній була вівсянка. Здається, із вівса. Мені говорять, що готують лише її. Вона була чорна, але я з’їла. Я з’їла все. З’їла і проковтнула. Все, що мені давали. Міссіс Рід годувала мене не набагато краще, але краще – все ж таки вона не настільки ненавиділа мене. Просто я була зайвою там – ось якою була я. В усьому винна я – визнаю це. У тому, що народилася, у тому, що жила, у тому, що з’їла цю кляту вівсянку. В мене просто ложки немає – ось чого не вистачає мені у житті. Тому я їла руками. Так само, як і решта дітей – у них теж немає ложки у житті. Але я б хотіла бути найбільше у світі саме в тому місці, де вперше з’явиться ложка. О людино, слава тій неземній подобі, що її придумає на благо цивілізації! Бо немає життя без ложки. Вона є шлях. Без неї немає мене, вас і всіх... Без неї немає простору і прозорого світу... Без неї нічого немає. Без ложки, розумієте? Бо навіщо їсти, коли немає чим? Я вип’ю воду руками, але немає води. Єдине, що я бачу – Господа, єдине, що я чую – Ангелів, єдине, що я розумію – Богів. І тут люди зайві. Можливо, ви захочете спитати: „Чому?” Хочу вам процитувати Одкровення 16:4,5: „Третій Ангел вилив чашу свою в ріки і джерела вод: і зробилася кров. І почув я Ангела вод, який говорив: праведен Ти, Господи, Який єси і був, і свят, тому що так судив.” Тепер ви можете спитати: „Чому джерела вод – джерела крові?” Просто! Але відповідь є в Одкровенні 16:6: „За те, що вони пролили кров святих і пророків, Ти дав їм пити кров: вони достойні того”. У блудниці нового Вавілону – людини – сатанинське бажання пити кров, тому пийте воду, що є кров! Знову чому? Чому знову? Авдій говорить мені так: „Ібо же близький день Господень на всі народи: як ти чинив, так поступлено буде і з тобою; воздаяння твоє переллється на голову твою.” Але до чого тут ложка? Її немає – ось до чого! Але має бути! В нас має бути Ложка!!!
Темно.
(різні голоси за кадром – або один голос)
- Мовчати!
- Чому пророки думають, що все буде на двадцять хвилин пізніше?
- Мовчати!
- Чому пророки думають?
- Мовчати!
- І так до самого кінця світу?
- Мовчати!
- Але ж вівсянка пригоріла?
- Мовчати!
- Але ж вона гаряча!
- Їж!
- Але...
- Яка мерзість! Як не соромно?
- Їж те, що ниспослане Богом!
- Тихо, по місцях!
- Я чую барабан. Ви чуєте? В цьому є ритм!
- Тихо, по місцях!
- Я, я, я...
- Повернися на місце!
- Тихо!..
- Тихо!..
- І сиди мовчки!
- А тепер старша із першого класу візьми і принеси глобус!
- Візьми і принеси глобус!
- Сьогодні ви отримали недобрий сніданок, тому я видала наказ годувати усіх вас шматком сиру і хліба.
- Я видала наказ...
- Я видала наказ...
- Але ж, місс Темпль, це дуже дорого.
- Цілий шматок хліба.
- І сир...
- І сир...
- Я несу відповідальність за свої розпорядження.
- Я принесла глобус...
- Я принесла глобус...
- У мене є ложка.
Світло.
Джен стоїть у стороні. Між нею і рештою світом перегородка.
Джен Ейр. (меланхолія) Мені стало тужливо, коли я озирнулася довкруг. Уявляєте, я ніколи раніше не озиралася... День, який нас оточував, ніяк не радів із нашої гульні – тому її не було. Дощу, правда, не було, але був сирий і жовтий туман, який ніколи не усміхався, коли нас бачив. Під ногами хлюпала вода від учорашньої зливи. Найбільш здорові дівчата почали грати і стрибати, але я не бачила їх. А слабенькі стовпилися в кучку, шукаючи прихистку під верандою, де його не було – згори доносився глухий і понурий кашель. Може, це кашляв сам Господь Бог, про милість якого нам розповідають і вдень, і вночі?.. Переді мною стояла клумба. Влітку, мабуть, якщо в ній бувають квіти, вони красиві, але сьогодні зима і немає квітів. Ні в кого – навіть у нас. Ми забули, що таке любов. І навіть я забула – ніколи не знала. На всьому лежить печать занедбаності і зневіри. Але чому? Чому я все ж таки жива? Чому всі вони досі ще не закопали мене, як того маленького хлопчика, років семи, він усміхався... чи дорослу дівчинку, років дванадцяти, що не мала очей?
Перед Джен Ейр на колінах чи без з’являється дівчинка, що тримає в руках велику в порівнянні з нею книгу. І читає вголос.
Дівчинка. „Ось настають дні, говорить Господь Бог, коли Я пошлю на землю голод,- не голод хліба, не спрагу води, але спрагу чуття голосів Господніх. І будуть ходити від моря до моря і поневірятися від півночі до сходу, шукаючи слова Господня, і не знайдуть його”.
Джен Ейр. Цікава книжка?
Дівчинка. Якщо хочеш, подивися.
Джен Ейр. Я не хочу.
Темно.
Білий прожектор тричі спалахує. Темно.
Джен Ейр сидить на стільці. Вона – опора людської цивілізації. До неї з чотирьох боків світу (сцени) йдуть (назустріч) четверо людей (Містер Брокльхерст, Дівчинка, Місс Темпль і Смерть, яка завжди мовчить) чи нелюдей (осіб), тоді як вона продовжує сидіти. В них у руках – свічки, які горять. Інший варіант – є світло і свічки не горять. Вони підходять до Джен зі свічками і дають їх Ейр – всі чотири, залишаючи при собі кожен по одному предмету. Кожен із цих чотирьох осіб говоритиме своє – не можуть згоди дійти і поділити світ – хочуть вони ділити. Всі ці чотири людини ходять довкола стільця за годинниковою стрілкою протягом всього свого діалогу. У смерті в руці – серп. Трави немає.
Містер Брокльхерст. (у нього в руці є Книга, іноді він її гортає, читає вголос) Ось настають дні, говорить Господь Бог, коли Я пошлю на землю голод,- не голод хліба, не спрагу води, але спрагу чуття голосів Господніх. І будуть ходити від моря до моря і поневірятися від півночі до сходу, шукаючи слова Господня, і не знайдуть його.
Місс Темпль. (у неї в руці є хліб і сир) Це є серце Ловуда. Він є твоє серце.
Дівчинка. (в неї у руках є Ложка) В мене померла мати.
Містер Брокльхерст. Се є муки породильні. Муки породильні.
Дівчинка. Ти сирота? Ти сирота?
Містер Брокльхерст. Де твоя благодійниця? Де богородиця?
Дівчинка. А тобі добре тут?
Джен. Я одна.
Містер Брокльхерст. Скоріше ти одна, ніж тебе декілька.
Дівчинка. Ти одна.
Місс Темпль. Я нагодую тебе сиром і хлібом, сиром і хлібом.
Містер Брокльхерст. Я не можу сказати про тебе нічого доброго. Ти неслухняна дівчинка і вічно горітимеш у пеклі.
Дівчинка. Ти задаєш забагато запитань. Поки що я відповіла достатньо і не можу більше відповідати.
Містер Брокльхерст. Вони без відповіді. Твої питання без відповіді. У будь-якому разі ти горітимеш у вогні із сіркою.
Дівчинка. Тепер я хочу почитати. Не питай більше, не питай. Не дозволяють мені, розумієш? Не дозволяють вони?
Джен Ейр. Але хто вони, хто?
Місс Темпль. Я нагодую тебе сиром і хлібом, сиром і хлібом.
Містер Брокльхерст. Як ти збираєшся не помирати? Діти молодші за тебе помирають кожного Божого дня.
Дівчинка. Все це відносно.
Місс Темпль. У крані вже не вода – це кров Ісуса.
Містер Брокльхерст. Кров тих пророків, яких ви проливали.
Дівчинка. Все це відносно. Став перед собою задачу.
Містер Брокльхерст. Коли ж побачать люди, що пошуки їхні даремні, вони восстануть друг на друга: жона на мужа, діти на батьків, батьки на дітей, звинуваючи їх у тому, що вони утримували їх від прийняття істин Біблії.
Дівчинка. В житті кожного із нас має бути Ложка, розумієш? Без неї життя немає. Просто нічого немає. Запам’ятай це раз і назавжди – в житті кожної людини, навіть у твоєму, має бути ложка!
Містер Брокльхерст. Ложка, ложка. Дай мені ложку.
Дівчинка. Без неї неможливо їсти, неможливо. Нічого неможливо. В житті кожного з нас має бути ложка!!!
Темно.
Джен Ейр. Після п’яти вони знову нас нагодували. Ні, це був не сир і не хліб – я могла тільки мріяти про це. Кожна з нас отримала по маленькій склянці гущі незрозумілого кольору і по ломтику сірої пластинки, яка була зрозуміла за кольором, але не за вмістом. Мабуть, це був хліб. І ложки знову не було.
Світло.
На сцені стоїть ліжко – горизонтально. На ній лежить Дівчинка – горизонтально. Прив’язана – вертикально. Біля неї – Джен Ейр. У вакуумі.
Дівчинка. Ти любиш Бога, Джен?
Джен Ейр. (розгублено) Бога?
Дівчинка. А себе ти любиш?
Джен Ейр. Але я...
Дівчинка. Ти і Бог – одне і те ж. І є ви там, де вас немає.
Джен Ейр. Тобі погано?
Дівчинка. Ні, це тобі погано. Разом із іншими... Який вузол ви сплели, такий і розплітайте. Це буде схоже на повернення додому... Знаєш, я давно зрозуміла, що життя без Бога – суцільна мука. Ми, люди, забули, що таке любов. Тому і залишаємось людьми – без крил і гласу його – у власному чистилищі, де Бога немає і ми одні. Але буде ще той, хто з’явиться – це будеш ти. І кожен, кожен із вас, людей, стане Богом. У всіх з’являться крила і ви почнете злітати до великих небес, бо не буде небес – земля стане небом. Саме ви, ти і кожен із вас ввійде в золоту епоху. Головне – витримати гармонію і баланс. Для цього треба не забувати про любов, а вчитися, вчитися любити. Розумієш? Бог – Любов!
Джен Ейр. Що ти таке говориш?
Дівчинка. Так, так. Я знаю, що говорю. Ти будеш серед них, великих серафітів земних і небесних! Ти вмієш любити і не забула, що таке любов. І саме ти будеш разом із тими, хто стріне початок. Початок світу. Але до цього ви побачите кінець. (відходить)
Джен Ейр. Не залишай, не залишай мене!
Дівчинка. Я відходжу до Сфер, де молитви не мають змісту – лише Бог і Любов. І я! Я розчиняюсь у ньому, уявляєш?.. Я мріяла про це завжди...
Джен Ейр. Скажи мені, як тебе звати, моя люба подруго? Скажеш?.. Ні, ти не скажеш. Пізно... Нічого не пізно. Тому я пронесу любов крізь цілу вічність. Але як тебе звуть? Може, Любов?
Темно.
Голос Джен. Можливо, і тіло.
Джен Ейр. Бернс... Її прізвище було Бернс... Всіх нас кликали за прізвищем – не вистачало тільки номерів і знаків. Але яких? Ми – собаки. Нічим не кращі за собак. Але гірше, набагато гірше. У собак є хоча б свобода, а ми самі від неї відмовились. І стали рабами антихриста. Можливо, це був Новий Завіт – Любов?!? Її улюбленими словами була теза із Нового Завіту, який ніколи не старий: „Любіть ворогів ваших, благословляйте проклинаючих вас, творіть добро тим, хто ненавидить і нехтує вами”. Моя подруга. Вона померла від хвороби, від якої помирає багато людей – обмаль любові. Вона померла від того, що їй не вистачало в цьому світі любові!!! Вона говорила про те, що в житті кожного з нас має бути ложка, але її немає – ложки немає... Бернс... Її прізвище було Бернс...
Протидія ІII
Сцена порожньа – все довкола біле, як чистий аркуш. Режисер і сценарист сидять навпроти. На стільцях.
Режисер. Я щось не розумію.
Сценарист. В чому справа?
Режисер. Я не розумію трагедії.
Сценарист. Далі.
Режисер. Що?
Сценарист. Що далі?
Режисер. Я хочу розуміти.
Сценарист. Навіщо?
Режисер. Я маю розуміти дію.
Сценарист. Що?
Режисер. Те, що відбувається на сцені.
Сценарист. На сцені нічого не відбувається.
Режисер. Як?
Сценарист. У кожного свій сценарій життя. Але мені здається, що сьогодні це трагедія.
Режисер. Далі...
Сценарист. Що далі?
Режисер. Продовжуйте.
Сценарист. Це допит?
Режисер. Скоріше, інтерв’ю.
Сценарист. А де мікрофон?
Режисер. У мене його немає.
Сценарист. Якщо мікрофона немає, значить це не інтерв’ю.
Режисер. Тоді що? Я – режисер. Ти – сценарист. Але що це?
Сценарист. (дістає із кишені того, в чому він сидить, металеву ложку) Тримай. Це – ложка! В житті кожної людини має бути Ложка! (дає ложку Режисеру) Тепер вона є навіть у тебе!
Режисер. Це мікрофон?
Сценарист. Скоріше, це сценарій нашого світу. Але хай буде мікрофон. (надалі Ложка виступає замість мікрофона, Режисер – репортер)
Режисер. Навіщо це? Навіщо все це?
Сценарист. Не важливо. Нічого не важливо.
Режисер. Але яке це має відношення до Шарлотти Бротте, Джен Ейр, врешті-решт?
Сценарист. Ніякого.
Режисер. Тоді навіщо ми тут? Навіщо всі ми тут зібралися? Я, ти, люди в цьому залі?
Сценарист. Для того, щоб зрозуміти великий сценарій цього світу і грандіозний задум Творця. Або нічого не розуміти.
Режисер. У чому зміст?
Сценарист. Його немає.
Режисер. В які ігри ти зі мною граєш?
Сценарист. Це найвеличніша гра, яка тільки може і не може бути. Вона розгортає дійство – її відсутність. Абсолютна відсутність гри... Розумієш, є така штука, як Любов. І в ній не має бути гри. Грати з Богом недоречно. Тим паче напередодні кінця світу.
Режисер. Кінця світу?
Сценарист. Мабуть, ти хочеш запитати: „Коли він буде?” Тому відповідаю: він уже настав. Треба зняти рожеві окуляри і подивитися довкруг. Для того, щоб розуміти. Але ви не хочете розуміти. Вам треба грати в ігри, як малій дитині – так легше. Ви хочете, щоб вас обдурювали і водили за носа – будь ласка. В нашій грі є правило – дозволено все. Але за кожен хибний крок буде кара... У кожного свій кінець. І страшний суд. Для декого він зовсім не страшний.
Режисер. Ти відволікаєшся від теми.
Сценарист. Немає теми. І люди завжди відволікаються. У своїй метушні вони забули про любов – розміняли її, мов дрібну монету. І велика любов стала для них дрібною монетою. Вони самі – монета. Але буде це орел чи решка – вирішує кожен для себе. Чи не вирішує і дозволяє вирішувати іншим. Любов треба згадати. В житті кожного із нас має бути Ложка, розумієш?!?
Режисер. Нічого не розумію... Але хай буде так...
Повертаються головами до залу – тіла залишаються на одному місці.
Сценарист. В мене є Ложка.
Режисер. В мене є Ложка.
Протидія ІV
Тепер згадайте м’юзікл! Але це не те, про що ви згадаєте.
Джен Ейр. Якби я вам показала наступну частину життя, я б вам показала життя. Але так я хочу вам показати саму смерть, бо я – вона. Краще дивіться і живіть у моїй голові – в ній жити набагато цікавіше, ніж у решті світу. Ось вона, голова! І частина моя наступна.
Міссіс Фейрфакс. Я – міссіс Фейрфакс.
Містер Рочествер. Я – містер Рочестер. (завмирають обидва)
--
Джен Ейр. Це – міссіс Фейрфакс. (показує) Вона моя міссіс. Я в неї в розпоряджені, бо вона – голова наді мною. І домоправителька, до речі. Це – містер Рочестер. (показує) Його зараз немає. Але він був раніше – тому знайте його. Сорок чотири години назад він упав з коня і я поставила його на ноги. Не кажіть йому – я вмію рахувати. Ще є Адель – я її гувернантка і головна голова над нею. Але вона є. Тому її немає. І ви не бачите її. Але коли не буде її, вона з’явиться.
--
Забігає Адель.
Джен Ейр. Яка чудова кімната!
Міссіс Фейрфакс. Так, це столова. Тут є багато ложок – є з чого вибирати...
Джен Ейр. Але хіба ложки вибирають?
Міссіс Фейрфакс. Першу – так!..
Джен Ейр. А тут є інші кімнати?
Міссіс Фейрфакс. Без ложок немає, але є інші. Звісно, що є. Чому б інших не було?
Джен Ейр. У вас тут гарно. Немає брудних чохлів і чистих нечистих.
Міссіс Фейрфакс. Ви бачите, Джен Ейр! Так, ви бачите!.. Містер Рочестер нечасто буває тут (він стоїть біля них, наче заморожений), але його приїзди завжди неочікувані. Тому все так, яке має бути. Нічого не має бути.
Чути різні голоси – світло не гасне. Актори замерзають і стоять, наче вкопані.
Голос Джен. Ви забилися, сер?.. Здається, він вилаявся... Чим я можу допомогти?
Голос Рочестера. Ідіть куди-небудь геть!.. Що вона собі дозволяє? Куш, Пілот!
Голос Джен. Так звали його скакуна. Він гавкав, як собака. Мабуть, він і був таким... Якщо ви забилися, сер...
Голос Рочестера. Спасибі. Обійдуся і без вас. Я і так цілий.
Голос Джен. Я знаю, що ви цілий. Але не всі є цілі, окрім вас... Я ні в якому разі не кину вас тут, сер, у такий пізній час, на безлюдній дорозі. Принаймні допоки ви не сядете на коня.
Голос Рочестера. Звідки вона знає про коня і про Пілота? І взагалі, звідки вона знає?.. Вам давно треба бути вдома. Звідки ви взялися?
Голос Джен. Он звідти, знизу.
Голос Рочестера. Ви живете внизу?
Голос Джен. Поки що так. Але сподіваюся, що виберуся нагору... Так, сер.
Голос Рочестера. А чий це дім?
Голос Джен. Містера Рочестера.
Голос Рочестера. А ви знаєте містера Рочестера?
Голос Джен. Ні... Але чому не так?
Голоси розвіюються.
Містер Рочестер. (розморожується, починає говорити) Бариня, я просив би вас чашечку чаю.
Шепіт.
Голос. Одного разу я прокинулась і зрозуміла, що моя голова більше не належить моєму тілу.
