Багато вантажів бачив на своєму віку наш середній десантний корабель – СДК-82. Вісімдесят другий – то не бортовий, то тактичний номер, про нього зараз вже можна говорити, бо десь там на зламі тисячоліть мій великий вчитель пішов на металобрухт. Танки, різні бронетранспортери і бойові машини піхоти разом із піхотою, інші військові, та й не військові автомобілі, а ще гармати, міни морські й сухопутні, і взагалі – зброя і боєприпаси найрізноманітніші. Пам’ятаю дві чи три сотні великих круглих чорних рогатих морських мін в одній купі – незабутньо! А ще, із пам’ятного – ГАЗ-66 бортовий з повним-повнісіньким кузовом мандаринів, які спочатку через те, що авто заставили іншими речами, а рейс несподівано затягнувся, зацвіли півметровими джунглями сіро-синьо-зелено-жовто-червоного кольору, а потім ми всією командою вимушені були доїдати те, що не зацвіло. Нас дуже просив про це їхній власник, грузин, бо, казав, що «у мене серце не на місці буде». А заставили ГАЗ-66 домашнім начинням: дивани, шифоньєри, гардероби, килими в рулонах, ще чогось повно, і навіть був один великий, на повен зріст і дуже красивий старовинний трельяж, – хтось переїжджав на нове місце служби.
Розміри танкового трюму, куди те все складали, були такі, що один за одним могло заїхати п’ять плавучих танків, або дев’ять звичайних ГАЗ-66, але не вряд, а «ялинкою». З обох боків, понад бортами корабля, ще залишалося місце для ящиків та проходу. Поряд із танковим трюмом, на цій самій палубі, розташовувався кубрик десанту, розрахований для життя в поході від двадцяти п'яти до сорока морських піхотинців. А якщо піхоти немає, то в ньому можна скласти розкладні ліжка, і з'являється додаткове місце для вантажу. Взагалі, варто сказати, що як тільки потрапляєш на корабель – місця капець як мало, все низьке, вузьке і постійно б’єшся головою об світильники на стелі, бо ще не навчився їх оминати; а потім, коли ти пізнаєш всі корабельні місця, то того місця стає стільки, що якщо щось ретельно заховати, то його не знайде ніхто і ніколи.
І був одного разу такий вантаж, про який не розповісти – гріх.
То була глибока осінь. Ми завершили свій останній рейс сезону згідно поставленого завдання, і вийшло так, що це сталося в грузинському містечку Очамчира. Вранці командир зібрав усю команду на шкафуті, де зазвичай збиралися, і оглянув усіх довгим важким поглядом.
– Бачили, що в нас в трюмі?
Команда мовчала в повному нерозумінні.
– Порожньо в нас в трюмі! – командир, мабуть, копіював якогось із акторів.
Пів команди, а може й більше, посміхнулися, інші вагалися.
– Штурмане, ану скажи мені, яке сьогодні число? – командир подивився на всіх вже веселіше.
– Тринадцяте!
– А місяць?
– Дванадцятий!
– А яка погода зазвичай в таку пору року? Га, старпоме?
– Наша погода! – старпом зробив обличчя, ніби він все розуміє, але зробити нічого не може.
– Отож-бо! – погляд командира знову став довгим і важким. – Тринадцятого, порожніми, і в стихію?!
Серед команди зашушукали, замугикали, зацмокали, заехекали, нарешті хтось обмовив: «Бовтанка буде», і понеслося: «Бовтанка буде, бовтати буде, ото бовтанка буде!» Коли погляд командира дійшов до кінця строю, всі затихли – зараз він щось скаже.
Командир на диво зробив винувате обличчя, потім, ніби знову впіймавши того самого актора, посміхнувся, а потім, вже своїм обличчям і своїм голосом, сказав:
– А в мене перевозити нічого! – і розвів руками.
Команда мовчала, як утоплені. Мовчав і командир.
В результаті затяжної спільної мовчанки постановили: якомога швидше знайти вантаж, і того, хто… ну далі зрозуміло. А це саме були цікаві дев'яності на самому їх початку, ще й в Грузії ситуація якась напружена і незрозуміла. Тож вся команда розділилася на групи – офіцер зі зброєю, мічман і два матроси зі штик-ножами – зійшли з корабля і розійшлися в різні боки. Два чи три мічмани зі старпомом пішли окремою групою. А ми, «хто не захотів», залишились разом із командиром чекати до вечері, коли всі мали повернутися. Кожна група мала принести хоч якусь пропозицію, а вже за вечірнім чаєм мали якусь одну затвердити. Так задумав командир.
Пропозицію принесли лише одну, хоч об'ємну, але не дуже вагому: пакетований чай в паках та розсипний в мішках. Дві фури з причепами паків, і дві фури з причепами мішків. Але самі фури поїдуть порожні – чай потрібно буде перевантажити на корабель, а потім, в Севастополі, перевантажити назад у ті ж самі фури.
Вранці приїхали чотири великі вантажівки типу рефрижераторів з такими ж великими причепами. Коли під розвантаження під'їхала перша, ми вистроїлися двома ланцюжками – від фури і від причепи до відкритого верхнього люка танкового трюму. Люк був настільки великий, що через нього іноді вантажили автотехніку підйомними кранами.
Не встигли водії автівок зійтися і обмінятися парою анекдотів, як ми їм прокричали:
– Наступний!
Вони недовірливо пішли оглядати автомобіль.
– Ти диви! І справді!
– Було б іще швидше з вашими мішками, якби вони зашиті по-людськи були, а то між швами долоня пролазить! Можна засунути і чаю вкрасти! Треба тільки вертикально їх передавати інакше висипається!
– У нас вкрасти немає, – грузини швидко зійшлись між собою на одній думці й перейшли на зрозумілу нам мову. – Скільки потрібно – візьми. А те, що висиплеться – то не біда, у нас он теж повисипалося!
– Ну так, то й так!
За кілька годин ми впоралися, і не встиг головний серед грузинів зійти по трапу без дипломата, – а заходив на корабель з якимось чорненьким дипломатиком, – як командир оголосив навчальну тривогу і ми стали готуватися до походу: все зачиняти, прив'язувати, заклинювати, підпирати, перевіряти.
Захитало відразу, як тільки вийшли з порту. Не минуло й години, як боцман, як і водиться завжди на кораблях, першим запереживав за вантаж. Він зібрав всю свою боцманську команду аж із двох матросів, і пішли дивитися «як там воно». За ними пішли всі цікаві, хто був вільний від вахти.
Мішки при завантаженні склали на велику купу посередині танкового трюму і трохи ближче до носа, щоб вага і на перед корабля розподілялася. Від хитавиці з деяких мішків почало висипатися, але купа трималася і висипаного було зовсім мало.
Великими паперовими ящиками, кожен з яких містив по сто двадцять п’ять стограмових пачок чорного грузинського чаю вищого ґатунку, заставили увесь десантний кубрик, де вони триматимуться пліч-о-пліч за будь-якої хитавиці. От тільки їх було менше половини від усіх ящиків, можливо, навіть, всього третина. Інші зайняли своє місце поряд в танковому трюмі, ближче до виходу з нього в коридор корабля. Прив'язати таку кількість ящиків у трюмі не було можливості, тому підперли кожен ряд довгими дошками, які збили між собою. Загалом, все було ніби нормально, але ми тоді ще не знали, що нам приготувала погода.
Якщо осадка порожнього корабля на носі всього півтора-два метри і завантаженим до двох з половиною, а на кормі три з половиною в обох випадках, та довжиною той корабель до дев’яноста метрів і шириною десять, то можна собі уявити, що буде з такою посудиною на шести- чи восьмиметрових заввишки хвилях. Рятувало нас те, що ми ходили завжди проти хвиль і ще те, що хвилі не були довжиною дев’яносто метрів і ми перебували одночасно на двох-трьох великих хвилях на різних стадіях їх зростання чи затухання. Від цього хитавиця була нерівномірною: часом нічого-нічого, а часом як накренить-накренить, що аж дихати забуваєшся. Якщо корабель, щоб змінити галс, тобто знову повернутися проти хвилі, щоб зберегти загальний напрямок рейсу, стає паралельно бортом до хвилі, а за шторму це неминуче, то хвиля надавлює одночасно на весь борт по всій його довжині, й от тоді нахиляє найдужче і виникає відчуття, що корабель зараз неодмінно має перекинутися.
Отак вчепишся за поручень-леєр, нахилений лицем до моря, стоячи спиною до корабля, а корабель починає випрямляти тебе спиною назад, а спереду, з-під ніг, починає виростати хвиля, яка зараз намагатиметься перекинути корабель. Корабель зараз її, він зараз у неї на вершині, і хвиля піднімається, піднімається, піднімається, намагається, намагається, хилить, хилить корабель так, що ти перехвачуєш руками леєр, бо тільки що потрібно було в нього впиратися, ніби на віджиманні, а тепер потрібно висіти, і вже лице дивиться не вниз, на воду, а вгору, на небо. Хилить, хилить, хилить, горизонт давно залишився десь далеко внизу, під ногами, і в якийсь момент намагання хвилі і впертість корабля урівноважуються – і настає секунда перелому: корабель нарешті стримує натиск хвилі і вона, переможена, всією своєю верхівкою, всім своїм єством, всією своєю люттю виринає на верхню палубу до твоїх ніг, бо корабель вже пішов проти неї, він пішов випрямлятися. От тут вже тримайся: якщо її вирине на палубу до колін – нічого страшного, якщо вище – то ще не біда, а якщо захватить пояс – ото вже біда! А потім, коли корабель випрямився і хвиля, переможена вдруге, починає в різні боки тікати з верхньої палуби, забираючи із собою все, що не прикріплене, тебе, що знову переклав руки на леєрі, ось-ось зараз почне повільно нахиляти вперед. І ось тут варто поглянути рівно вниз! Неймовірне видовище!! Це ніби ти стоїш на балконі восьмого поверху (ну, може, шостого), і дивишся вниз на землю, а вона починає рухатися на тебе, а ввесь будинок разом із твоїм балконом і поручнями починає рухатися назустріч їй. Рух назустріч продовжується до тих пір, поки між твоїми очима і землею не залишиться всього пару метрів, але земля вже почала перетворюватися на воду; стає водою повністю, вода стає хвилею, яка зараз намагатиметься перекинути корабель знову.
Коли командир застав мене, одягненого у водолазний костюм (я його виклянчив у механіка «буквально на одну годину») за такими «тренуваннями», він пізніше викликав мене до себе на головний командний пост, наказав не відводити погляду, мовчки надивився, і запитав:
– Ти ж арсенальщик, пам'ятаєш, приймав автомати для підводної стрільби?
– Так, їх у нас вісім штук, і два ящики з довгими, як цвяхи, патронами.
– Навіщо вони – знаєш?
– Навчання будуть?
– Майже. В мене є наказ, щоб у нашому дивізіоні формувати загін бойових водолазів. Так от – якщо я тебе ще раз впіймаю за такими купаннями – підеш у водолази! Ясно?!
Про водолазів я чув багато з розповідей від тих, кого з якоїсь причини забракували при підготовці, тому куди-куди, а у водолази я не хотів точно.
Штормило всю ніч і весь ранок. Хвилі стугоніли, гуготіли, шипіли і дзвеніли об залізні борти і палубу корабля, ніби граючи в гру: «Як не перекинемо, то вже заколисаємо». Їсти, спати, одягнутися, сходити до гальюна – все це є дуже специфічним, коли кімната, в якій ти збираєшся щось із цього зробити, постійно рухається, хоч і в передбачуваних напрямках, але з непередбачуваними різкістю і амплітудою.
Коли нарешті зайшли в Севастополь, в якусь невелику, неголовну бухту, можна було вже ходити по кораблю, не тримаючись за щось руками. Відразу після швартування командир наказав оглянути вантаж.
Що ми побачили, коли спустилися в танковий трюм! До ящиків у кубрику питань не було взагалі. Ящики в трюмі, підперті дошками, стояли теж майже в порядку, тільки з одного боку дошки відірвалися, і з десяток чи два ящиків впали і розсипалися пачками.
А от мішки! Мішки розповзлися по всьому вільному просторі трюму так, ніби живі! З купи, заввишки значно більше людського зросту, зробилася купа, заввишки по пояс! Повисипалося багацько, найнижчі мішки повністю засипало, їх потім потрібно було знаходити посеред того розсипу, і хоча чай той і був трохи гіршої якості, ніж у пачках, але все одно то був гарний чистий чорний чай.
Перекладання чаю назад на фури виявилося набагато довшим, ніж із фур. Командир з якимось грузином стояли на причалі біля автомобілів і про щось весело розмовляли, коли боцман доповів їм про те, що корабель спорожнили. Вони з розмаху вдарили один одному по руках, і грузин пішов до фур, а командир із боцманом – повільно до трапу корабля. Грузин, оглянувши найближчу, останню навантажену фуру, почав голосно гукати водіїв. Один водій підбіг до нього і почав щось живо пояснювати, тицяючи руками то туди, то туди, то на другі фури, то на корабель. На його голосні пояснення командир з боцманом озирнулися, і командир наш, не дивлячись на якісь запевняння боцмана, вирушив назад до грузинів. Боцман залишився на місці – він знав, що в разі чого з командиром краще починати здалеку.
Командир разом із усіма грузинами експедицією обходили й обдивилися всі фури з причепами, потім про щось розмовляли, потім підійшли до останньої, найближчої фури і знову розмовляли, але руками вже не тицяли в усі боки, а переважно їх розводили і знизували плечима, хитаючи при цьому головою, мовляв: «Ну а що ти зробиш?»
Потім командир гукнув боцмана. Боцман бігенько задріботів , тримаючи кашкета в руці, після кількох слів від командира миттю повернувся на корабель, схватив за рукава мене і ще кілька матросів, що стояли на верхній палубі, і, не зупиняючись бігти в середину корабля, затараторив:
– Ідьомте, ідьомте! Зі мною, зі мною! Обдивитися все треба! Чи не забули де ящиків! Ящиків не вистачає, холєра, от холєра!
– Може мішків не вистачає, бо повисипалися?
– Ні, ні, ні! Якраз мішків вистачає, повисипалося, зрозуміло, навіть порвалося, холєра його забери! А от ящиків недочьот, недочьот!
– І скільки ж не вистачає?
– Скільки… скільки… Хто ж їх рахував… ніхто не рахував… пів причепи не вистачає…
– Як – пів причепи?! Ящиків?!
– Отак! Пів причепи ящиків! Навіть трохи більше… холєра… На тім березі всі фури були повні?
– Повні.
– І причепи?
– Та ну що я… всі ж, кажу, ті, що з ящиками – під зав’язку аж до дверей кожна!
– Отож! А зараз одна напівпорожня…
Обійшли ми увесь танковий трюм, заглянули в порожній кубрик десанту, в інші закутки трюму – ніде ніяких ящиків не було.
– А по бойових постах якщо подивитися? – боцман знав, як вимовляти риторичні запитання.
– Тащ, Ви що, смієтеся? Ящики – і на бойовому посту? Це як має виглядати?
– Отож… Зараз… зараз… А в кубриках? Чи в столовій?
Риторика з інтонації не зникала.
– Та-а-а-ащ!! Як Ви собі це уявляєте? Командир чи офіцер якийсь заходить в кубрик – а там ящики?! Він запитує – а ми йому що?!
– Та да… та да… Ну… ще трохи постоїмо, та й підемо, – боцман нарешті заспокоївся, перестав рвучко смикатися в різні боки, приміряв на себе лице винуватого, потім спробував лице приреченого, і, нарешті, зупинився на виразі крайнього відчаю.
Таким його, швидкого, і провели до трапу.
Вже зійшовши на землю, боцман повернувся своїм відчаєм до нас і шикнув:
– Геть усі з верхньої палуби!
Котрої години командир з боцманом повернулися на корабель, невідомо, але відомо, що повернулися вони в дупель п’яні. Старпом відразу, як ті з грузинами кудись поїхали якимось легковиком, розпорядився зробити на кораблі прибирання, не дивлячись на те, що вже темніє, бо «завтра зранку вирушаємо додому». Коли всі розійшлися, він упіймав мій погляд і поманив пальцем до себе. Він не любив мене, а я не любив старпома, і він про це знав, бо він терпіти не міг, коли із загальної маси хтось чимось виділявся і був не такий, як всі.
– Твій трюм – щоб там стало так, як має бути!
– Та-ащщщ! Там же чаю по кісточки повен трюм! Там же кілька кузовів чаю буде, може вдома на склянки продавати будемо?
– Я тобі дам склянок! Прибрати його негайно! До приходу командира!
– Куди ж ми його приберемо, якщо його стільки?!
– Куди хочете! Хоч і за борт!
Я від здивування витріщив на нього очі, а він на мене. Я відвів погляд, і це мене врятувало – недалеко стояв молодий матрос і все це слухав. Старпом теж подивився на того молодого матроса, на п'ятах розвернувся і пішов геть.
– Ти все чув? – я підійшов до матроса: все одно той чай прибирати молодшим від мене.
– Чув.
– Покличеш усіх, кого потрібно, скажеш – старпом наказав.
Наступний ранок почався о п'ятій з великого збору – це коли всі, хто є на кораблі, збираються в одному місці. Коли всі нарешті зібралися, вийшов пом’ятий командир. Він дуже нехотя дійшов до середини строю і, впівоберта, не повертаючись до нас, показав рукою на море і пальцем вниз – на воду. Ми всі подивилися вслід його пальця – і спочатку нічого не зрозуміли. Води не було! Не було води!! Зовсім!!!
А потім… потім повнісінький штиль бухти таки ворухнувся, і відсутність води ворухнулася разом із ним, і почало виявлятися, що то ворушиться таки вода, тільки вона ніби вкрита чимось… чимось… Господи! Та то ж чай!! Товстезний шар чаю заполонив усю бухту! По всьому плесу, куди не кинь оком, від берега до берега і аж до виходу з бухти в море!
– Мене… сьогодні… в пів п’ятого ранку… еколог… – було видно, що командирові зле. – Зараз прийде… катер… який… а ви будете… поки він не закінчить… стояти отут… як оцей штиль…
Командир був правий – якби не повний штиль, то цього, мабуть би, і не було.
Стояли ми тоді на холоді години дві чи й більше, поки маленький кораблик із відкритими спереду захватами «пилососив» акваторію бухти. Потім, нарешті, пролунала навчальна тривога і ми почали готуватися до відшвартовування.
Коли вийшли в море, вітру вже не було, але незабаром ми на здогнали «мертвий шторм» – це коли вітру немає, але коливання води залишаються через її інертність, і та інертність робить ті коливання рівномірними настільки, що це починає впливати на психіку – повільно, монотонно і з математичною точністю рівновіддалено: туди-сюди, туди-сюди, туди-сюди… І так з півдоби чи й більше. Спробуйте просидіти на електрогойдалці весь свій робочий день , коли вона постійно і монотонно погойдується.
За такого шторму газету розкладати на облиті водою столи у столовій, щоб тарілки не їздили, вже не потрібно, але по пів ополоника в миску, і так кілька разів за обід, – щоб суп не вихлюпувався, – це залишалося.
На самому носі корабля стояв боцман, впершись одним плечем у шток із ходовими вогнями, а руками широко тримаючись за леєра. Я таке потім в одному фільмі бачив, про айсберг. Підійшовши до боцмана, я запропонував сигарету, але він відмовився, тому що не курив. Я, звичайно, знав про це, але запропонувати мені йому було більше нічого.
– І куди вони могли стільки подітися? – боцман поглянув на мене і в його очах я помітив справжнє здивування. – Нехай ми по ящику взяли всім офіцерам і мічманам, грузини самі так розпорядилися… Нас всього… п’ять і шість… одинадцять… Ну нехай ми по два взяли, а не по одному… Але ж стільки… Куди?
– За переборку, – мені нарешті вдалося підкурити сирими сірниками, і я смачно, після кружки терпкого гарячого чаю, затягнувся. – Так а скільки всього ящиків не дорахувалися?
– Все таки за переборку? – мічман скрушно зітхнув. – Їх справді ніхто не рахував. Заїхали, казали, навантажили стільки влізло, і до нас привезли. А я пляшку коньяку командиру завинив…
– За що?
– Та він так і казав, що за переборками, а я заперечував, що шторм, і незручно буде. Слухай, ну це ж справді незручно було?
– Ну звичайно незручно! Поки відкрутиш гвинтики на хитавиці, поки виймеш ту переборку, поки повставляєш у вільне місце пачки. Де є місце, де нема, де більше, де менше. Один вставляє, один тримає, удвох треба, аякже!
– А самі ящики куди подівали, в море?
– Ну що ви! Вони всі у Вас! Боцманята бігали, забирали в усіх, сказали, що місце знайдуть.
– В усіх забирали? Це значить усі… переборки крутили? – боцман знову скрушно зітхнув і попросив сигарету.
На похмілля він інколи курив.
Коли прийшли додому, звістка про чай облетіла всю базу миттєво. В той же самий вечір, і наступних кілька днів, до нас приходило – добре, що чергою не стояли, – стільки «лівого» народу, що я більше ніколи такого не бачив. Чай продавався за недорого і дарувався задарма, програвався і вигравався в карти блефуючи і коли роздавали у відкриту, передавався кудись комусь і відкладався для когось на потім.
Найцікавіший був фокусник. Старший мічман, пузатенький, не знаю з якого корабля, прийшов і попросився в кубрик до матросів фокуси картярські показати. Командир йому дозволив, ми теж. Що він витворяв з колодою карт! Я по телевізору такого не бачив – колода з однієї долоні по руці розтягувалася і переповзала, ніби жива, через шию на іншу руку, потім збиралася в другій долоні і тут же розтягувалася і переповзала назад. Або коли запускає карти в політ трохи вбік від себе, одну за одною, ланцюжком, а потім забігає і ловить по одній, і тут же знову запускає! Так і бігає по кубрику туди-сюди, запускає і ловить, запускає і ловить! Або коли між пальцями однієї руки кілька карт вертяться з такою швидкістю, що не можна вгадати, скільки їх там – одна чи дві. А потім другою рукою додає у вертіння ще одну карту – а виявляється, що то він одну забрав, і продовжує вертітися одна тільки швидше, а не дві чи три, як думав ти. В перший день за пояснення і повільну демонстрацію кожного фокусу мічман той брав по десять пачок чаю і відбою не було. Коли він побачив, що не зможе забрати весь зароблений чай із собою, попрощався до завтра. Але завтра вже було по п’ять пачок за фокус, хоч і фокуси були вже цікавіші, такі, що можна запам’ятати і самому спробувати: «Вибери будь-яку карту – а я її вгадаю», або «Розкладу колоду на три частини три рази, ти кожного разу покажеш, в якій колоді твоя карта, а вкінці я її тобі покажу», або «Після твого збивання роздаю по три карти – ти не виграєш жодного разу із десяти, тільки на одинадцятий, або на будь-який, який вибереш ти». Третього дня мічман влаштував завершальний виступ в столовій, ніби на сцені, ніби з глядачами театру, і ми кинули клич: у кого є зайве, щоб йому віддячити. Фокусник теж гаряче подякував нам, і вже на трапі сказав:
– Я вже старий і не той, що раніше! Якби ви тілько бачили, що справжні майстри вміють!
Завершилася та історія з чаєм моєю відпусткою. І їхала разом зі мною додому величезна дорожня сумка, повна стограмових пачок грузинського чаю вищого ґатунку. Чорного, звичайно.
