Оленяче джерело
В останню п’ятницю кожного місяця о 23.25 на вокзалі Сінджуку Маріко сідала у біло-червоний автобус до Нари та їхала до брата Ясухіро.
Маріко прислухалася до мелодійного голосу невидимої дівчини, що методично, але сердечно оголошувала зупинки. Стискаючи пальцями гарячий стаканець зеленого чаю згадувала свої звичні мандри. Скільки разів вона прокидалась на зупинках, вдивлялась крізь темне скло у білі хатки й городи, що сповзали аж до автобану, бамбукові ліси й сірі, ніби штамповані містечка. Здавалося, знала кожну тріщину в бетонних тунельних стінах і кожну барну вивіску на станціях. 8 годин 23 хвилини. 12 разів на рік. 8 років поспіль. Заради одного дня спілкування з найдорожчим створінням. Інколи Маріко думала, що ці недільні відвідини були найщасливішими в її самотньому житті.
Ясухіро був оленем, жив у храмі Кофукудзі, там таки й працював. Він привітно зустрічав туристів біля червоних воріт, провадив від одної реліквії до іншої, і закінчував екскурсію біля кіоску, де продавалися крекери для оленів. Невисокий, як і всі японські олені, з гарною міцною статурою, оксамитовою, кольору осіннього лісу шкурою й величезними, з довгими прямими віями очами, нагадував героя аніме. Побачивши Маріко, Ясухіро завжди високо стрибав від щастя. Вони довго обіймалися, вдивлялися одне в одного, терлися носами. А потім прямували до лісу, де влаштовували маленький, лише для двох посвячених, пікнік. Маріко розкладала на траві гостинці з Токіо: зелене, прозоре, прикрашене червоною ікрою тофу, рисові кульки, хліб з динею чи грушею.
— Сеструню, як же ти вмієш мені догодити! До біса обридли вже оті крекери, що тицяють нам пришелепкуваті туристи, та ще й немитими руками! А вже як почнуть селфі робити, то хоч тікай! Чомусь всі думають, що поруч зі мною будуть виглядати красивішими. Ну, розповідай, хутчіш, про свої пригоди!
Маріко та Ясухіро могли розмовляти годинами й ніколи не набридали одне одному. Дівчина не вагаючись посвячувала брата в найпотаємніші почуття. Ділилася, що ніяк не може зустріти гідного хлопця, а подруги, навпаки, не знають, як відбитися від кавалерів. Що батьки вже зовсім не люблять одне одного. Що мріє поїхати за кордон і навчитися там розкутості. Ясухіро знав імена всіх її однокурсників, пам’ятав кумедні звички і назвиська викладачів. Слухав улюблені групи і навіть дозволяв переказувати дорами. Обоє давно віддалилися від батьків й усвідомлювали, що лише вони у цьому світі мають споріднені душі.
Після смачного обіду гуляли вологим задушливим лісом. Ясухіро біг попереду, біле кружальце на його дупці, немов повний місяць, вело Маріко за собою, вказувало дорогу, вселяло впевненість.
Одначе, існувало у цьому чудовому лісі місце, яке вони завжди намагалися обходити, й навіть боялися згадувати — Оленяче джерело. Вісім років тому, коли Ясухіро був десятирічним гіперактивним хлопчиком і навчався в молодшій школі, Маріко вперше привезла його в Нару. Діти гуляли лісом і надибали джерельце. Декілька оленят громадились навколо, жадібно пили воду, штовхалися, бризкалися, пиркали. Ясухіро зареготав, схопив грубу гіляку й почав відганяти тваринок від водойми.
— Зупинися, братику, що ти робиш! Це ж вода для священних оленів! Її не можна людям – пронизливо заверещала Маріко. Та Ясухіро не звернув уваги на її волання, став навколішки й почав пити прямо з джерела.
Поверталися додому мовчки.
Наступного дня мати зайшла до дитячої кімнати, щоб розбудити дітей до школи, але замість Ясухіро побачила в кутку оленя, що тремтіло й дивилося на неї переляканими очима. Декілька днів Ясухіро у новій подобі жив у будинку, а потім сказав, що його місце тепер у Нарі, де його сородичі охороняють храм. Й то правда, що було робити молодій здоровій тварині у тісній токійській квартирі?
Перший рік батьки горювали за дитиною, їздили до Нари автівкою кожного вікенду. Поступово робота й розваги розрадили їх, і піклування про блудного сина вони довірили Маріко, яка вже закінчувала старшу школу й вибирала університет.
Тоді й з’явилася вперше в околицях Нари ця миловидна пара, яка викликала сльози у ласих до сентиментальних сценок туристок і захват у жанрових фотографів. Фото тонкої дівчини зі стрункими ногами і замріяним поглядом, в мініспідниці і довгих гольфах, яка ніжно обіймала мініатюрного японського оленя, потрапило навіть на обкладинку журналу “Fruits”.
Минуло 8 років, та для них нічого не змінилося. Але будь-яка історія має своє закінчення.
Місяць тому традиційна прогулянка до лісу не відбулася. Увагу обережного і завжди нашорошеного Ясухіро привернув шум біля Оленячого джерела. Попри табу, він побіг туди й побачив, що кошеня, яке хотіло напитися із запруди, шубовснуло у воду й щосили репетувало. На поверхні залишилася лише маленька кострубата маківка й величезні перелякані очі. Ясухіро нахилився над запрудою, вправно підчепив тваринку ріжками та вдалим ривком закинув на траву. Маріко схопила мокре задубіле кошеня, сповила у фурошикі й засунула під футболку. Кошеня поблимало золотими оченятами і миттєво заснуло.
— We did it! – радісно засміявся Ясухіро й пустотливо буцнув сестру маленькими ріжками.
— We are the champions – оглушливо загорлала Маріко, застрибала, заплескала в долоні над головою.
Минув місяць, і невидима дівчина знову ніжно сповістила про прибуття до Нари.
Маріко вже десять хвилин стовбичила на звичному місці. Десятки оленів тинялися навколо, позували туристам, випрошували крекери. Не було лише Ясухіро. Маріко відчула нудотну порожнечу у шлунку: щось сталося з братом.
—Хай, бебі! – почула вона знайомий голос позаду себе. До неї наближався скуйовджений довготелесий хлопець у зібганій картатій сорочці поверх чорної футболки з написом Nevermore .
Маріко впізнавала і не впізнавала молодшого брата. Хотіла обхопити його, притиснутися обличчям до грудей, послухати серце, заридати й засміятися одночасно, і вже не відпускати від себе ніколи. Але щось незриме й лячне стояло між ними. Тому лише розгублено промимрила:
—Привіт, чувак!
Брат незграбно тицьнувся носом в її щоку.
—Давай без церемоній. Тут на лаві й пообідаємо, бо я жах який голодний. Ну, що там вдома?
—Давай тут – механічно відповіла Маріко. —Та так, нібито й нічого. Мама підсіла на Симсів, тепер їх виховує. А батько все пізніше приходить з роботи. Інколи навіть на вихідні залишається. Ну, ти знаєш…
—Аякже, все знаю! Старий капосник! – зареготав Ясухіро. —А в тебе що на особистому фронті?
—Таке, є один.
Мовчки похрумтіли чіпсами, запили холодним зеленим чаєм з пляшки. Маріко задивилась на кицьку, що затишно вмостилася під захистом кам’яного лева.
—А як кошеня? – схвильовано спитала вона.
—Товсте й нахабне. Рибу зі столу краде.
-—До речі, ти знаєш, я написала нового вірша. Якраз про кота й рибу – очі в Маріко загорілися, вона вже готова була задекламувати свій опус.
—Так, цікаво. Молодець. – Ясухіро проводжав очима дівчину в жовтій вузькій сукні.
Мовчки з’їли десерт із рисового борошна. Подивились на групу екзотичних туристів зі східноєвропейської країни. Погодували залишками оленів та голубів. Маріко ледь стримувала сльози.
—Ну що, поїдемо додому – спитала з надією.
—Та ні. Я тут залишусь. Куплю собі прапорця й буду водити екскурсії пенсіонерам – брат показав, як буде ходити, здіймаючи прапорця над головою. – Грошовита справа.
Уперше шлях додому був таким сумним. Вогні нічних містечок різали очі, ділянки темного лісу лякали, а обличчя пасажирів здавались понурими й незугарними. Всю дорогу мозок Маріко шматувала думка, що вона втратила єдиного друга. Здавалося, що Ясухіро повернувся до людського світу, але його людяність залишилась у тваринному. Він знову став егоїстичним, зацикленим на собі хлопчаком. Зі смутними думками Маріко впала у важку дрімоту.
Її розбудив сигнал мобільника. Невідомий номер прислав СМС:
«Ти забула фурошикі. Я привезу за тиждень. Побігаємо наввипередки по лісу?»
