4
Дмитро наче вже заснув.
Я дістав з холодильника здоровенну піцу.
- Вибачай, хагісу нема. Сподіваюся, ти любиш італійську кухню.
- Я неперебірливий, - усміхнувся бард, - та й не вельми голодний. Я сюди прийшов не пузо набивати.
- Це я вже второпав. То хто ж ти і нащо тут?
Він наче не почув. Погляд його був відсторонений. Він намагався заспокоїти шумливе море, що нуртувало в ньому.
- Чи відомо тобі, - проказав нарешті бард глухим голосом, - хто такий Кромахі Браннемал?
Я знизав плечима.
- Казковий герой?..
- Атож, - гірко усміхнувся сказитель, - казковий. Себто - несправжній. Так?
Я не відповів. Мені було майже соромно, що я мало знаю і ще менше - вірю.
- Він має багато імен, - казав між тим Бреннах, і тиха, тривожна ніч за вікном уважно слухала. - Я чув, локланни кликали його Брунатним Кракеном. Мабуть через те, що він носить плащ кольору мертвої троянди. Ніхто не знає, що в нього під тим плащем - чи людське тіло, чи холодні мацаки спрута, чи, може, крижане сяйво загибелі. Ніхто не бачив його з непокритою головою чи без рукавичок. Його лице - завжди за маскою, хоч її легко прийняти за справжнє обличчя. Він приходить тихо, як смерть уві сні. І ти завжди знаєш про його прихід заздалегідь, і геть нічого не можеш удіяти...
Бреннах перейшов на загрозливий шепіт. Голос його шурхотів мертвим торішнім листям, закрадаючись у закутки єства. Холодно і моторошно було від того голосу. Я наче скам’янів, зачарований.
- Люди хреста його теж знають, - вів далі Бреннах. - Вони гадають, начебто він скуповує душі для їхнього Сатани. Та я в це не вірю. Радше я повірю, що він перевозить померлих через Чорну Ріку. А човен у нього є...
Тут мені стало смішно до дрижаків:
- Бува не з нігтів мерців?
Бреннах простромив мене поглядом.
- Альдрех сказав би - так. Бо він того човна бачив. А я бачив, як Кромахі приїздив верхи на чорній кобилиці із червоною гривою, прилітав на великих крилах, створених із самої темряви, та приходив пішки, кульгаючи, спираючись на тростину з головою крука в навершші. І тоді було найгірше...
Він - мисливець. Він приходить на поклик - та не на твій. Він грає з тобою у гру - та ти не знаєш правил. І коли ти програєш - він забирає найдорожче і йде, залишивши холодну пустку у твоєму серці. Такий він, Кромахі Браннемал.
- А якщо виграти?
- Станеш ним самим.
- То в нього не можна виграти?
- Чого ж не можна? Є ж іще нічия...
- Це все добре... А ти, власне хто такий? Ге?
- Насправді це геть неважливо. Я можу бути ким завгодно. Іди, клич лікаря. Іди до сусідів, до вашої міської варти, до священика. Мене ніхто не побачить. Я зникну. А тоді прийду знову. Бо не можу інакше.
- А чого саме до мене?
- Бо хтось покликав Кромахі для тебе. Я не знаю, хто, та це й не важливо, бо Кромахі не можна викликати свідомо. Чи багато тобі відомо про той перстень, що лежав у схові?
- Нічого не відомо. Окрім того, що він з кургану. Може, це брехня. Може, він навіть і не срібний...
- На цьому персні дали криваву клятву. І ось тепер Кромахі йде за ним. Він прийде цієї ночі. Вже скоро...
...Це просто не могло бути правдою! Це дурня, це витвір хворої уяви, це чортищо! Але гірко усміхався мій дивний гість, і я вчував, що він не бреше. То були стародавні чари, які віднайшли шлях у наш світ - на щастя чи на біду...
- Я прибув сюди попередити тебе. Це єдине, що я можу. Він не має отримати персня. Бо тоді він зруйнує тебе, зруйнує ту книгу, яку ти пишеш. Ти допишеш її - та вона буде мертвою. Цікавою, захопливою, успішною - але неживою, мертвонародженою. Кромахі дуже любить такі книжки. Для того, хто прочитає її, вже не буде нічого насправді цінного. Надто багато у нашому світі таких речей... Він знищить тебе, а тоді піде далі, і перстень даруватиме отруту його словам. Він ітиме, аж доки не спустошить вас усіх, щоб ви більше не могли бути Хранителями...
- Хранителями чого?
Бреннах сумно усміхнувся.
- Хранителями пам’яті про те, який прекрасний цей світ...
І тут я дуже чітко почув кроки. Вони линули звідусіль, гучно били просто по вухах, наче підкови по залізному полотну: розмірено і лунко, бам-бам-бам-бам-бам... І ще вчувався шепіт шумовиння, і клекіт помираючих птахів...
- Починається, - тихо промовив Бреннах. Він сидів сполотнілий, заціпенілий, і жах плескотів у його погляді.
Я раптом дуже злякався, що він зараз зникне, і залишить мене сам на сам із цим страхіттям - чи, може, цей страшний сон скінчиться...
- Забери його! - скрикнув я. - Забери персня!
Бреннах скрушно похитав головою.
- Перстень - це ти, це твої книги, і твій небіж, і кішка, і - увесь світ.
- Він руйнує світи?
- Нащо? - здивувався бард. - Він ними володіє...
- Скажи... малому нічого не буде?
- Як він зараз спить - то ні, нічого. Чим би не скінчилося - на ранок ти все одно прокинешся тут і забудеш усе, що трапилось. Це єдине, що я можу тобі обіцяти.
- Бренне, не йди. Будь-ласка, - попрохав я.
Залізні палиці гупали над головою, розриваючи світ на шмаття. Били крилами птахи. Смерділо гнилими водоростями і сіллю.
- Не піду, - твердо мовив бард, закувавши утробний жах сталевою волею. - Не цього разу!
А тоді зникла квартира, зникла ніч, і я побачив прибережну смугу. Вітер віяв над запиленими пагорбами, і шумувало сіре море. Та тільки море те було мертвим. Піна баранчиків - жовта, брудна, смерділа настільки гидко, що я не впізнавав запаху. Небо над нами було сірим, безсоняшним, неначе розтягнута ряднина. Звідкись я знав - то не хмари, тут небо таке завжди...
Берегом простував подорожній. Він ішов у наш бік, і я із завмиранням серця помітив, що він кульгає. Вітер оминав його довгий плащ, червоний, наче гіркота сутінків, а чорна тростина не провалювалася у пісок. На голові у нього був широченний недоладний капелюх, за яким не видно було обличчя. Та звідкись я знав, що він усміхається.
Я чув його холодну, відсторонену усмішку...
Порівнявшись із нами, він легко уклонився.
- Мене звати Кромахі. Радий вас вітати. І тебе теж, арфісте.
- Вибачай, та не можу сказати - навзаєм, - відказав Бреннах.
- Заздалегідь перепрошую за можливі незручності, - відверто знущаючись, мовив Кромахі. Голос у нього був на диво приємний. Та щось невловимо різало слух, якась дещиця, яку музика вловив би краще за мене.
- Послухайте, пане Кромахі, - мовив я сумирним тоном, - це, певно, якесь непорозуміння...
- Скажи мені, мій друже... тебе, до речі, як звуть? - перервав він. І від його голосу моє бажання миру зникло, згоріло у вогняній купелі гніву - адже він знав, прекрасно знав, хто я і як мене звуть!
- Як мене звуть? - перепитав я. - Друзі чи вороги?
- Добре. Отже, ти, принаймні, у мене віриш. Це добрий знак для нас обох. Хоч, я бачу, тебе попереджено...
- Знаєте, Кромахі чи як вас там, я геть не маю ані часу, ані бажання з вами бавитися. Є справи нагальніші. Тож давайте я вам віддам оцю дрібничку, - я простягнув йому персня, - та й по всьому.
Бреннах побілів.
Кромахі взяв перстеника і почав роздивлятися. Тоді понюхав. Кивнув головою... і повернув його мені!
- Бачте, Олександре, я не можу прийняти цього дарунка, - мовив він м’яким голосом, наче вибачаючись. - Ви ж ерудит, тож маєте знати, що на дар чекають рівноцінної відповіді, інакше дар знецінюється. А той, кого обдаровано, стає слугою дарителя. Я людина чесна, тож попереджаю, що мені нема чим вам віддячити, а слугою бути - вибачайте, не навчений.
- Але ж... - я був збентежений, мабуть, як і Бреннах, - але ж вам потрібен цей пестень...
- Мені? - усміхнувся Кромахі. - Хто вам таке сказав? Ваш друг арфіст? Збрехав. Мабуть, з незнання, а не зі злого умислу.
А тоді він звернувся до Бреннаха і сказав одне-єдине.
- У Безодню!..
І все зникло.
І нарешті я відчув...
Дмитро нарешті упорався зі шпінгалетом і тихенько прочинив балконні двері. Олена так само тихо увійшла до кімнати.
- Повірити не можу, - зізнався Дмитро, - що ти оце наважилася полізти по тій іржавій пожежній драбині! Я б і сам, мабуть, злякався!
- Бо ж ти дурний хлопчисько, - мило усміхнулась дівчина. - Та й не на таке підеш заради істини. До речі, чого ти стільки копався, я змерзла!
- Шпінгалет заїло...
- Тихо! Он, диви!
По коридору пішла киця Наталя. Її очі сяяли, та не так, як зазвичай у котів. Сяйво огортало біле хутро. Киця була схожа на легку хмаринку, що пливе у місячнім світлі. Але очі у неї були дуже-дуже сумні. Діти навшпиньках послідкували за нею.
Наталя увійшла до Сашкового кабінету. Двері лишилися трохи прочиненими, тож діти цікаво притулилися до шпарини. Їм вистачило розуму не пертися туди напролом. Бо всередині було повно котів. Вони сиділи на підвіконні, на столі, на книжкових полицях. А один навіть умостився на системнику комп’ютера. Комп’ютер, до речі, було увімкнуто. На моніторі пливла над світом глибока ніч, осяяна загравами пожеж.
Коти світилися, так само, як і Наталя. Усі привітали її, схиливши голови. Вона підійшла до крісла, на якому сиділа Королева. Справжня котяча Королева. Корони у неї не було, та ніхто не міг би зрівнятися із нею величчю. Мудрі бурштинові очі дивилися на Наталю спокійно - і з невимовним жалем.
- Тобі відомо, що ти маєш зробити, - проказала Королева.
- Так, Ваша Величносте, - схилила голову ангорка.
- Ти можеш відмовитися, дитя, - лагідно мовив той, що лежав на системнику.
- Облиште, дядечко Вельде, - Наталя підвела свої зоряні, прекрасні очі, де сум плавився із рішучістю, - ми ж усі знали, що ця ніч настане. Коли я відмовлюся - то хто їх захистить? Вони ж усього-на-всього люди. Вони дурні і безпорадні. Мені так їх шкода...
- Дитинко, ти б себе пошкодувала, - зітхнув дядечко Вельд, та більше нічого не сказав.
А Королева звернулася до присутніх:
- Чи всі погоджуються, щоби принцеса Нейтіс заступила сьогодні на велику варту в ім’я усього того, що є для нас дорогим і прекрасним, в ім’я договору, укладеному між нами і древніми богами?
- Коли така її воля, - одностайно відповіли коти, - ми приймаємо її вибір!
- Ти швидше за все загинеш, принцесо, - попередила Королева.
- Так, - тихо відказала Наталя, - але я щаслива зараз, як ніколи.
А тоді коти стали зникати, просто розчиняючись у повітрі. Останньою зникла Наталя, кинувши хитрий погляд на дітлахів, що причаїлися у коридорі.
- Ого! Ця котяча морда - принцеса! - тільки й мовив Дмитро.
- А ти гадав! - пирхнула Оленка. - Ходімо краще пошукаємо наших сказителів.
Так само навшпиньках вони підкралися до кухні і слухали розмову Бреннаха і Сашка від слів "Він має багато імен..." і аж до "Не піду. Не цього разу!". Після тих слів нічого не було чути, крім приголомшливого тріщання, вищання і сичання, наче перекинувся потяг, повний гримучих змій. Діти затулили руками вуха, та це мало допомогло. У Оленки на очі навернулися сльози. Дмитро накрив її долоні своїми. У ніздрі вдарив сморід, бридкіший за горілу гуму. Хлопчина позеленів: це вам не прикольна саморобна бомба-смердючка! І раптом сліпуче, безжалісне світло, наче в операційній, різонуло очі, випалюючи все, що було до того...
Діти прийшли до тями у дивній місцині. Куди не кинь оком - сірі пагорби, вкриті мертвою травою. І таке ж мертве, сіре, безрадісне небо над головами. На сусідньому пагорбі - чорний, обсмалений кам’яний хрест.
- Йой, - промовив Дмитрик стиха, - ми, здається, вскочили...
- А треба було менше лапи сувати до чужого майна, - почувся з-позаду бридкий голос.
5
Той, кому належав бридкий голос, був так само бридкий. Карлик, схожий на поголену безхвосту мавпу, із червоною шкірою, довжелезними ручиськами до колін, широкопикий, вирлоокий, зі стричастими вухами. Він сидів верхи на потворній собацюрі. То був найгидкіший собака, якого діти коли-небудь бачили. Схожий на здоровенного бультер’єра, тільки брудно-брунатного кольору та ще й іклами кабана. І очі в нього були пусті.
- Ова! - гигикнув Дмитро. - А ти ще хто такий!
- Я сер Гоблін Фінгус! - гордо мовив карлик. - А от хто ви такі, я не знаю. Та здається, що ви діти смертних людей. Один із вас торкався проклятого персня. Тож я маю право забрати його із собою. Ні, краще вас обох! Ой, і гарний буде в моїй таверні підвечірок!
- Тільки спробуй-но, ти, виродок!
На пагорб неквапливо ішла принцеса Нейтіс. Язик би не повернувся назвати її тут "Наталя" чи сказати дурне "киць-киць". Тут вона навіть за розміром була значно більша.
- Шо! Шо таке! - ображено заскавчав Гоблін Фінгус. - Іди звідси, котячий писок! Це мої...
- Кров їхня - на мені, - відказала Нейтіс, - життя їхнє - моє. А тобі, мабуть, капець.
А тоді звернулася до дітей:
- Відшукайте Старого Брана, він вас виведе звідси!
- Дзуськи! - образилась Олена. - Ми маємо допомогти Сашкові й Бреннаху!
- Ти шо, здуріла? - гукнули водночас Дмитро і Фінгус.
- Гаразд! - мовила принцеса. - Все одно знайдіть Брана і приведіть на підмогу! Тут зараз буде чортищо, тож зайві ікла не завадять!
- А хто то - Бран - і де його шукати? - спитав Дмитро.
- То великий герой, - з пошаною сказала Нейтіс. - Фінн Мак Хумал був його людиною, коли вам це про щось каже! Шукайте його будь-де, він сам має почути, що потрібен, та тільки не тут! Біжіть!
За спиною в потворного карлика вже збиралася ватага таких же покручів. Гоблін Фінгус мовив із задоволенням:
- Ну, то кому тут капець?
На це принцеса нічого не відповіла - лише стрибнула і відкусила йому голову. А тоді почала шматувати кігтями бридкого собаку. Інші, побачивши таке діло, хутко вшилися.
Діти переглянулися і побігли геть.
Дорога ішла нагору. Обабіч неї шуміли дуби і явори, цвірінькали пташки по кущах. Весна була ряснозелена, пахуча, і я подумав, добре, що не маю алергії. Вітер дужчав, женучи вайлуваті хмари. Збиралося на дощик.
- Де це ми?
- Не знаю точно, та місцина знайома, - мовив Бреннах. - Ходімо швидше, бо змокнемо.
І ми пішли.
На погорбі, густо вкритому лісом і травою, височила якась халабуда. Дерев’яний тин, клуні, хатки, кам’яна вежа. А далі за пагорбом - море. Справжнє, грізне, владне. І - драккар вікінгів, що погойдувався коло берега.
- Ага, тільки цих лобуряк бракувало, - пробуркотів Бреннах.
Брама прочинилася, і з садиби вийшли п’ятеро слуг. Побачивши Бреннаха, вони зраділи, а один прожогом кинувся назад до господи.
- Пане Бреннах, як то добре, що ви!.. - белькотіли слуги, та бард урвав:
- А хто тут мешкає? Бува не локланни на гостину завітали?
Слуги не встигли відповісти. Від вежі крокував чорнобородий пан у багряниці. Придивившись уважніше, я помітив, що то не багряниця - то був червоний прапор із вишитим на ньому круком, що змахував крильми у такт ході. Такий самий крук прикрашав високого шолома із наносником, що ховав лице воїна.
- Кого я бачу? Бреннах Мак Ерк! Нащадок славетного Бріана, чиїми очима мені так і не довелося поласувати! То не урвався ще рід королів! На чию честь назвали тебе Бреннах? На честь прадіда, молодшого сина короля Бріана? Він теж був знатним арфістом! Хоч навряд він би зрадів, коли б дізнався, що нащадок його блукає битими шляхами, мов жебрак, замість того, аби бути королем!
- Закрий свого противного воронячого рота, Хравене сину Уве, - загарчав Бреннах, - бо звідти смердить тою трупарнею, де ти харчуєшся! Я сам обрав ті биті шляхи, і тобі це відомо!
- Головне, кажи собі це частіше, може, і сам повіриш, - засміявся Хравен. - Тобі, до речі, переказували вітання такі собі Вілле-скрипаль та Хаген син Альвара, коли ти їх пам’ятаєш.
- Авжеж, то достойні люди, хоч і твої одноплемінники, - сказав Бреннах уже не так різко. - Чи ти можеш мені сказати, як вони там?
- Вілле і досі живе у Равенсфьорді. Нещодавно його сини і донька грали для короля. А Хаген, як я чув, якось пішов на полювання і не вернувся.
- На кого ж він полював?
- На кракена, звичайно. Кракен загадав йому таку загадку, що він не зміг відповісти. А я ж його застерігав...
- Будьте прокляті ви обоє! - скрикнув Бреннах, стиснувши кулаки, і я зрозумів, що він утратив друга. - І твій каркен, і ти, його посіпака!
- О, такий ти мені більше подобаєшся! - зареготав вікінг. - Ходімо, твій престол чекає на тебе!
Вітер зірвав прапор зі спини Хравена і перекинув на Бреннаха - наче ворон усівся йому на плечі. Бард закричав. Я кинувся до нього - скинути те кляте рядно - та Хравен просто збив мене з ніг добрим пендюлем. І оклигав я не одразу. А коли зрештою підвівся - навколо були самі безкраї лани, червоні від маків, тюльпанів і троянд.
А просто переді мною стояла дівчина у віночку з кульбабок. Вітер бавився з її волоссям, кольором схожим на кору смереки. Вона обернулася через плече і мовила:
- Привіт, Сашко! Де ти забарився?
Мені закортіло впасти у пломеніючі тюльпани і вмерти.
То була Аліса.
Пагорби зникли зненацька, і діти, не втримавшись, покотилися твердим кам’яним схилом, набиваючи гулі. Підвелися, роззирнулися.
Навколо було саме каміння - темно-сіре, чорне, брунатне. Криві скелі стирчали наче ікла. Земля потріскана. Подекуди тріщини пашіли вогнем. Та все одно - холодно. Брили чорної криги виблискували у підземному полум’ї, ніби очиська тролів.
- От лабуда, - буркнув Дмитро, - де ж це ми?
- Мене більше непокоїть, як нам шукати того собаку, - відказала Олена. - Не ходити ж тут і не волати - агоу, Бране, де ти є?..
...І от вони удвох блукали по скаліченій землі, зазирали під каміння й у шпарини, з яких не пашіло жаром, і горлали щосили:
- АГОУ, СТАРИЙ БРАНЕ, ДЕ ТИ Є?!!?
Блукання це скінчилося тим, що вони надибали величеньку яму. Там наче хтось колись жив - всюди валялися трухляві рештки меблів, лахміття, що колись було одягом, а напівзруйнований чорний комин наводив жах. Лише дві речі були й нормальному стані: собачій нашийник та сокира.
- На тобі нашийник, а я топірця візьму! - із захопленням мовив Дмитро. - А нічогенька в мене сокирка, га?
З кута раптом пролунало гарчання, а тоді звідти вискочила здоровенна ящірка і кинулася до дітей. Оленка скрикнула і хутко вилізла з ями, а Дмитро - гроза рідної школи - ані трохи не злякавшись, упиріщив рептилію по голові. Кілька разів.
- Ти брутальний варвар! - похитала головою Олена. - Ми б від неї все одно втекли!
- Але ж я варвар, хіба ні? - переможно усміхнувся Дмитро... і земля затремтіла. У тріщині з’явилася ще одна зубаста пащека, та тільки цього разу - просто гігантська.
- О, це, певно його мама! - скрикнула Олена. - Давай руку, герою!
Від потвори довелося тікати прудко. Ящірка-дракон була роззлючена. Її можна було зрозуміти. Діти геть позбивали ноги об підступне гострюще каміння. Зрештою вони опинилися у глухому куті. Ящірка втупила у них золоті очі, повні холодної ненависті.
- Та де ж той Старий Бран! - у розпачі крикнула Олена, стикаючи щосили нашийник.
- Що? Хто мене кликав? - почулося зовсім поруч.
Ящір обернувся. Тоді кілька разів кліпнув очима. У відповідь пролунало застережливе гарчання. А тоді ящір підібгав хвоста і зник.
З-за брили вийшов великий, красивий пес, схожий на вівчарку, щоправда, зі срібно-сірим хутром. Хвостик його привітно гойдався з боку в бік.
- То куди підемо? - прогавкав Бран. - До дому чи знайомця вашого рятувати?
- Хочеш бути королем? Хочеш? Хочеш?..
Бреннах затулив вуха руками, заплющив очі, але картини миготіли перед ним - тронна зала, величне сяйво золота і багрянцю, прекрасні шати, розкішний престол... Його, ЙОГО престол! Різьблені стовпи з червоного дерева! І - корона, чудесний срібний вінок, сповитий зміями, чиї очі - вогненні рубіни...
- Хочеш бути королем? Королем? Бреннах Мак Ерк Рі Коннахт! Бреннах Мак Ерк Рі Ейре! Хочеш?
Бард хитав головою, бився чолом об підлогу, щоб розбити скроні і вмерти милосердно, але масний голос проникав у серце сказителя.
- Хочеш бути королем? Ти маєш право, ти нащадок, а ті, хто королюють нині - погані королі! Погані! Вони не захистять свій народ, свою рідну землю! Бач? Вороги дивляться на зелену Ейре! Вони її візьмуть із золотої таці, якщо тільки ТИ їм не завадиш...
...Мечі, списи, стріли ф’янів - велика міць, непідвладна королю - але вони битимуться за короля, за Рі Ейре! О! Це влада! Кров’ю умиються погані кровожерливі локланни, і сакси, і всі інші! Кістки їхні проростуть травою навесні! В ім’я зеленої Ейре!
- Хочеш бути королем? Хочеш? Хочеш...?
- Ні! - волав Бреннах з останніх сил. - Ні, ні, ні, нііі... ТАК!
І пекучий стяг на плечах став золототканою багряницею. І на голові, на маківці лишилося стільки волосся, щоб могло пройти у персня, - бо то є давній знак королівського шляхетства. І погляд став гордовитим, презирливим. Загибель ворогам віщував цей погляд...
І лише пальці ніяк не бажали забувати ніжність і красу струн арфи.
- Добренько, - мовив сам до себе Кромахі. - Давно я вже полював на того співця. Тепер не заважатиме. Сиди собі на престолі, мандрівниче, і не лізь куди не слід!
Твоїх друзів я понищу неквапливо, а тебе лишу жити. Споглядатимеш за їхніми тортурами. І, мабуть, нічого не відчуєш...
6
...Я ішов до неї крізь море квітів і пахощів. Вона втікала, сміялася, дражнилася. Така тендітна... неначе ластівка. Її треба легенько тримати на долонях. Не дай боже стинути у кулак!
Нарешті я наздогнав її, притис до себе, пригорнув до серця. Цілував її чоло, очі, щоки, плечі, шию, і не міг напитися того солодкого трунку. Віночок з кульбабок злетів, і волосся розметалося на вітрі, і я страшенно ревнував до стихії. Ми повалилися у квіти і не могли відірватися одне від одного. Я ридав, вона сміялася, щаслива.
- Тепер ми ніколи не розлучимося, мій Олександре! - мовила вона між поцілунками.
А коли перший вибух пристрасті вщух, вона тихо промовила:
- У нас буде дитина. Дівчина. Ти ж хотів дівчинку, мій Олександре?
Мені перехопило подих. Це так гарно, що не може бути правдою! Ми про це мріяли, та солодкі мрії пішли гірким попелом...
Вона мовчки відвернулася.
Я торкнувся її плеча.
- Алісо, що сталося? - мій голос тремтів від схвилювання.
Вона нічого не відказала.
Раптом небо вкрили хмари. Все навколо загуло, повітря нуртувало від огидного дзижчання. Аліса стрімко підвелася. Не обертаючись до мене. Я поглянув у квіти...
Там було повно мертвих дітей.
Немовляті і трохи старші, вони були мертві, та одначе рухались, щось нечутно промовляючи. Я обійняв Алісу, пригонув до себе... Вона була геть сива. Обернулась до мене - і я відсахнувся від її обличчя. Набрякле, виснажене, геть чуже, просякнуте болем і ненавистю. І голос її був гидким, хрипким, зірваним, проспиртованим і просмаленим.
- Що, злякався?! - сичала вона. - Хлопчик злякався?! Я ненавиджу тебе, тюхтій! Ненавиджу! Ти не чоловік, ти хробак, ти боягуз! Ти ніщо! Ніщо! Чого ти так все облишив? Чого ти дозволив мені померти? Мені і моїй дитині? Твоїй дитині! Твоєму байстреняті! Я ненавиджу тебе, і оцього твого виродка, що у мені! Хай би всі обоє здохли! Здохли!!!
А діти під ногами нечутно волали.
Звідкись з’явилия люди у герметичній одежі. Засновигали машини. Я лише встиг помітити, як мою Алісу заштовхали у фургон. Вона кричала:
- Сашко! Сашко! Допоможи! Рятуй! Сашко!..
А тоді все знико, і я опинився на автостраді.
Було спекотно. Я тепер точно знав, що збожеволів.
- Алісо! Алісо, кохана! - очманіло гукав я, хоч автострада була порожнісінька. Я не міг повірити, що мою кохану забрали. Знову.
І раптом я побачив Макса. Він поволі крокував по лівій стороні і безтурботно щось мугикав собі під ніс. А тоді помітив мене, підійшов, обійняв мене, втішаючи, і сказав:
- Гадки не маю, що тут коїться і чий це сон. Та все ж я твій друг. Тому маю сказати... Власне, я вже давно мав би... Не можна брати зброю для помсти в чужої людини. І ще - лише раб мститься одразу. От. Щасти тобі, мій друже. Ти... теє... тримайся. Ви з Миколою завжди були скажені, не могли повз калюжу не пройти, щоб обома ногами не ступити, ще й поборсатись... А про Алісу погано не думай. Все повертається. Все.
- Як ти тут... - почав був я, та він лише усміхнувся...
...Ми були у зруйнованому хмарочосі. Циклопічні будови з залізобетону й горілого пластику. Висючі дроти, мов мертві змії. Дамантові розсипи битого скла. Чорні візерунки й киптява. Біль і жах застигли у пам’яті стін.
І - величезний плазмовий телевізор, що висів просто у повітрі. Він працював...
Я обернувся до Макса.
А Макса не було.
У вічі мені дивився Свен Аусгрімсон, мій добрий друг-археолог зі Швеції. Його крижані блакитні очі насміхалися. І обличчя його змінилося - стало жорсткішим, руду борідку перетнула сивина, зморшки спотворили чоло.
- Доброго дня, Олександре, - ощирився він. - Як твої справи? Оженився? Ох, вибач, я забув: Аліса від тебе пішла. Мабуть, краще бути мертвою, ніж дружиною такого невдахи, як ти.
Я не знав, що і сказати. А Свен кпив далі:
- Чи став тобі у пригоді мій перстеник? Ти ж гляди його, бо він такий... ги-ги... з підвивертом. Той, хто на ньому присягав, мстився своєю зброєю. І не одразу. Та що тобі до того? Ти ж раб - де тобі мститися власним мечем...
- То такий із тебе друг! - я заніс кулак - розбити кляте лице зрадника! - та паскудник щез.
Блимав екран. На екрані цілувалися Свен і Аліса. Їм було добре, очі сяяли щастям. І про Сашка Вільшанського вони ніколи не чули.
А під телевізором горіла книга. Палали сторінки, взялася бульбами фарба палітурки. Літери зникали у вогні.
"Шлях на Авалон" - зазначалося згори. І трохи меншим шрифтом - "Олександр Вільшанський".
З темних небес закрапав дощ...
...Страшним шляхом ішли двоє дітей та Старий Бран. Холодні осінні хмари бігли над ними, обабіч дороги височили шибениці, гойдалися повішені - старі, жінки, діти - і жирні стерв’ятники вже не мали куди жерти. Дмитро похмуро мовчав, Бран щось невиразно гарчав, а Олена зрештою не витримала:
- Хто ці люди? Що вони зробили?
- Не питай, дитя, - відказав Бран. - Не кажи більш нічого. Тут не місце для розмов.
Згодом шибениці зникли, дорога пішла вниз, поміж густого лісу. У кущах щось ворухнулось, з-за стовбурів виходили люди. Невисокі на зріст, мовчазні, похмурі, білоликі, майже без одягу. Вони простягали руки до подорожніх, неначе чогось благали.
- Поможіть нам, добрі діти, поможіть... - волали вони тихенько.
- Ви - обоє -цитьте! - пошепки мовив Бран. - Ані пари з вуст! В жоднім разі до них не говоріть! Не озивайтеся! Ані звуку! Втямили?!
Діти закивали.
Білих чоловічків ставало все більше, вони майже перегородили шлях. Бран тихо гарчав на них, відлякуючи, та не брехав. І тут Оленка зазирнула одному з них у вічі.
Його повіки були намертво зашиті суворою ниткою.
Олена закричала.
І луснула нитка, вивільняючи чорний жахливий погляд. Голод, туга, самота. Жага забуття - і життя...
- Тьху, от дурні діти! - загавкав Бран. - Я ж казав! Ну все, тепер - напролом, за мною!
І кинувся на прозрілих, ощиривши ікла.
Нещасні білі покручі хапали дітей за руки, за одяг, тягли до себе, сірий пес шматував їх, вони ставали порохом, та не надовго. Дмитро раптом згадав, що в нього є чудова, хоч і трохи заважка сокира, та Бран не дав йому розважитися. Троє бігли чимдуж, і Дмитро із жахом відчув, що з кожним ударом сокири слабшає, наче хтось випиває з нього життя.
- Тепер втямив, вояче? - уїдливо кинув Бран, пробиваючи шлях.
Зрештою вони дісталися величезного розлогого осокору. Бран пірнув у щілину між корінням, діти - слідом.
Вони опинились у підземеллі, втім, доволі сухому й освітленому. На вогнику варилася якась юшка, а коло казана сиділи три бабці. Років їм, як подумав Дмитро, десь під тисячу. У одної бракувало ока, у іншої - руки, у третьої - ноги. А так - наче рідні сестри.
- Хто ж це до нас завітав на гостину? - криво осміхнулася одноока. - Старий Бране, добрий собачка, і двійко чудових діточок!..
- Я тобі не собачка! - перебив Бран. - І діти ці - не ваші! Нам треба дістатися Чорного кромлеха!
- Якийсь ти став квапливий, - мовила одногога. - А чи пам’ятаєш, у чому колись поклявся? Не відмовлятися, коли в тебе щось попросять! Тож ми тебе просимо: поїси з нами! І ви, дітки, сідайте - либонь, зголодніли!
- А що це ви варите? Смачно пахне! - спитав Дмитро.
- Собаче м’ясо! - загигикала однорука. - Їж, Бране, смачного!
Пес поволі прожував і ковтнув шмат собачатини. Очі в нього були люті. Була би його воля - кепсько стало б відьмам!
Та у тому підземеллі шляхетний воїн не мав влади...
- От і добре, - засміялася однорука. - Ти, Бранчику, щойно з’їв плоть свого родича. І тому скоро загинеш. Прикро, чи не так?..
- От я не знав, що собачатина так смакує! - відверто мовив Дмитро. - Майже як оті пиріжки, що в нас на вокзалі продають. А ви, шановні пані, щось на корейців не схожі!
Бабусі перезирнулися.
- Який милий хлопчина! - плеснула у долоні одноока. - Перстеника проклятого торкався, ти ж мій розумничок!
А тоді звернулась до Оленки:
- А ти, дівчинко, чого з нами не їси? Гостинністю гребуєш?
- Ви згубили Брана, а він добрий! Самі давіться своїм їдлом! - сердито відказала Олена.
Старі засміялись, аж заперхались.
- Ото сказала! - трясучись од реготу, промовила однонога. - Коли б ти знала, який ваш Бран добрий... - і проспівала, - доброта його така, що усяк чимдуж тіка!
- Той, хто поклявся не відмовляти у проханні, не може бути поганим! - заперечила дівчина.
- Кромахі Браннемал теж присягнувся не відмовляти тому, хто попросить, - прокаркала одноока. - Він - добрий, як на тебе?..
А тоді мовила:
- Біс із вами, йдіть. Та тільки затямте, у нашому підземеллі не можна проходити ані зі зброєю, ані з собакою, ані з людиною. Підете окремо. Тобі, хлопчику, буде легше, бо ти припав нам до густу, - ти нам наче родич, такий же, як ми! Тільки топірця отут поклади. А от дівулі буде непереливки, бо забагато комизиться! І взагалі, дуже врєдна. А ну, гетьте звідси!
І Олена опинилася одна у темряві. Лише десь далеко миготів непевний вогник. Обережно ступаючи по кістках (так могли шарудіти тільки кістки!), дівчина рушила на те миготіння.
Раптом вогники стали більшими, і Олена з жахом усвідомила, що це - очі. Зелені, холодні, голодні очиська зазирали просто у серце, і кров ставала кригою... Знайоме, і водночас - страшне гарчання струсило темне склепіння, і дівчина зрештою побачила величезного собаку. Чорний пес шматував людську плоть у цій печері. Оленці згадалося, що колись Олександр Іванович розповідав про велетенського пса на ймення Гарм, який одного страшного дня має вирватися на волю, щоб роздирати на шмаття богів і людей...
- То ти - Гарм? - спитала Олена. - Бідолашний! Сидиш тут, замкнений, нема з ким погратися, тільки оці дурні кістки!
Пес посміхнувся, ікла жорстоко сяйнули у мороці.
- Я з’їм тебе поволі, людська дитино, - попередив він лагідно, а тоді зімкнув щелепи на Оленчиному плечі.
Дівчина скрикнула - від жаху, не від болю - і змахнула рукою, тримаючи нашийник, щоб хоч якось захиститися. Раптом пес розтис зуби і понюхав нашийника.
А тоді сів на задні лапи і завихляв хвостиком.
- Що ж ти, дурепа, не сказала, що знаєш Брана? То ж мій братик! Біжи звідси, та переказуй йому вітання. Третя печера праворуч. Диви не переплутай, бо визволяти не буду...
...Старий Бран привів малих до похмурого кромлеха. Дмитро пожартував про Стоунгендж - аж раптом з’явилася котяча принцеса Нейтіс.
Посеред темних прадавніх кам’яних плит спалахнуло біле сліпуче багаття.
- Те, що ви оце встигли побачити, - промовила вона, - ніщо порівняно з тим, на що ви зазіхаєте. Та вибір зроблено, чи не так?
- А може, не треба? - спитав Бран.
- Дякую, Бране, що допоміг, - крижаним тоном відказала Нейтіс. - Допоможеш іще більше, як не лізтимеш носом. У нас із тобою ще будуть справи.
- А нам що робити? - спитала Олена.
- Лізти у вогонь.
- Та ти шо, здуріла, принцеса драна?! - обурився Дмитро. - Ми ж спечемося!
- Нічим не можу зарадити. Як не спечетеся, то і справді гідні. Та втім, гадаю, все минеться добре.
Олена дивилася на полум’я відверто, безстрашно. Вона дивилася, і все, що було, згоряло там дощенту.
- Я готова, - промовила вона - і ступила у жовтогаряче миготіння.
Дмитро знизав плечима:
- А я хіба гірше дівчиська?...
...Оленчині батьки стояли навколішках. Як і десятеро інших людей. Якийсь поголений дядько з автоматом тримав їх на прицілі.
- Ми попереджали! - долинули раптом слова з гучномовця. - Ми починаємо убивати заручників!
- Стійте! Заждіть! Ви не вийдете живцем, як хоч волосина!... - пролунало знадвору.
- А ми смертники! - зареготав ватажок і кивнув стрільцеві.
Той спокійнесенько випустив кулю у потилицю чолов’язі в окулярах, що стояв найближче.
Олена скрикнула.
Ніхто не помітив. Наче її тут не було.
Автомат плювався вогнем, і на її очах було убито дванадцять чоловік. Останніми були її тато і мама. Мама була така красива із трояндочкою, приколотою до вишуканого капелюха... Олена міцно зціпила зуби. На очі наверталися сльози, та вона мовчала. Пекельний вогонь палив її з середини. Чорний вогонь ненависті. Якщо закричиш - ненависть з’їсть тебе. І тоді вже ти стрілятимеш чужих батьків...
... - Тато, тато, а то справжній дракон?
- Звичайно, Дмитре! Справжнісінький!
Луна-парк приїздив щороку у січні, на свята. Чого там лишень не було! І таке все цікаве! Але найбільше Дмитрові подобався зелений вогнедишний дракон. Нещодавно батьки спільними зусиллями прочитали йому "Гобіта", тож Дмитрик знав, що під кожним драконом має бути золотий скарб. А коли після свят дракон зникав, то забирав скарб із собою. Дмитро аж пищав, як бажав знайти те золото! Та ніяк не міг вигадати путящий план, як його дістати...
А одного разу він став свідком, як демонтували луна-парк. Робочі сновигали з драбинами, дзеленчали інструментами. Вони розкурочили дракона і повантажили у фуру. Отак просто. Він не полетів на могутніх крилах, не зник у глибокій печері. Він навіть не спробував пручатися, коли його розбирали. І, звичайно, жодного скарбу під ним не лишилося...
Казку.
Вбито.
Єдине, що мовив Дмитро батькові, було:
- Брехун.
Та від ненависті того єдиного слова змарнів світ, у якому жив Дмитро.
І от тепер він повернувся у той день, у ту мить, і йому дорого коштувало прикусити язика, щоб оте єдине, кляте слово не вирвалося з вуст, аби зруйнувати всесвіт.
- Що? Дмитре, та що таке?
- Нні... нічого, тату. Там... теє... Дракон полетів.
- Та ж він повернеться, Дмитре! Вони завжди повертаються!..
... - А в тебе що було? - спитав Дмитро.
Вони зустрілися на задньому сидінні дорогої автівки. Машина мчала трасою. Попереду сиділи Нейтіс і Старий Бран.
Собака був за кермом.
Олена сиділа сполотніла і заплакана. Не дивно: адже їй дісталося сильніше. Хлопець розповів їй, що побачив та пережив знову у стовпі вогню. Вона ж через силу посміхнулася:
- Та то таке... Страшний сон. Він мені часто раніше снився... І я прокидалася від власного крику. Батьки дуже за мене нервували. А іншого разу наснилося, що коли не кричати, то цей сон назавжди зникне.
- Це все пісні, - задумливо промуркотіла Нейтіс...
...Я аж ніяк не сподівався, що доведеться поїздити на такій крутій автівці. За кермом був чудовий песик, а ще там сиділа моя киця Наталя та Дмитрик з Оленою.
Файнезно бути божевільним!
- ...А тоді я її по довбні сокирою - тресь! - у захваті оповідав Дмитрик. Я майже не чув. Наталя муркотіла щось, та до неї я теж не вельми прислухався. Мені ця автострада була знайома. Знайома до болю.
От крізь дощову завісу з’явився старенький "Опель". Я його впізнав. Його Алісі батьки подарували. З якоїсь там нагоди. Я ненавидів її батьків за той дарунок. Дарунок-труну.
Потім з’явився чорний "Хамер", джип-монстр. Він вихляв задом, як стара хвойда. І я геть не здивувався, коли поруч зі мною опинився тип у бардовому плащі та із усмішкою простягнув довгостволий пістолет з воронованої сталі.
- О, друже Кромахі! Давно не бачилися! Як воно?
- Бачу, ти готовий. Добре. Цілься у того джипа і стріляй по контуру. Рознесе на шмаття. Довірся мені. Ти ж знаєш, ти пам’ятаєш, що залишиться від неї. Стріляй!
Та я чомусь не вистрілив. Просто сидів і тупо дивився, як темна залізна брила зминає, жмакає авто моєї коханої. Чув, як рипить і скреготить метал. Бачив, як всередині "Опеля" все стало неймовірно червоним. Лице Аліси на лобовому склі. Матюччя п’яного виблядка.
Темрява...
... - Ну, Олександре, якось негарно вийшло, - казав Кромахі, а довкола був королівський палац, та жодної живої душі. - Чого ти не вистрілив? Чого ти не врятував Алісу? А вона ж так тебе кохала...
- Заткни пельку! Заткнися! Виродок! - я розірвав сутінки криком, та йому, звичайно, було байдуже.
- Не кричи, - тихо мовив він. - Ми от як зробимо: я зараз тобі поверну зброю, і ти покараєш злочинця.
- Будь певен, покараю!
Дивний пістолет знову у моїх руках. Переді мною - отой засуджений умовно любитель ганяти напідпитку.
- Помстися. Зверши справедливість. Покарай убивцю.
Водій-убивця сміявся просто мені у вічі.
- Ти мені подякуй, придурок, - казав він презирливо. - Подякуй, бо вона була хвойда і курва. Я вже точно знаю!
І зухвало шкірився, і водянисто-блакитні його очі раділи і зловтішалися з мого болю.
Зброя була приємно важка і приємно прохолодна. Метал торкнувся чола. Убивця вмить спітнів.
- Гей, та ти шо! Не дуркуй! Не треба! Не...
"Лише раб мститься одразу".
"Не можна брати зброю для помсти в чужої людини".
"Щасти тобі, мій друже".
Йой! Що це я роблю!
- Ну? Чого закляк? - нетерпляче гукнув Кромахі. - Стріляй!
- Може і вистрілю, - я поволі опустив зброю, руки тремтіли з переляку, та у голові було чисто, - та тебе цим не порадую.
Щось біле промайнуло праворуч. Моя киця Наталя махнула хвостиком і похитала головою.
- Ми помстимося. Та не тепер, - промовила вона. - Але - незабаром. Обіцяю.
А тоді вона зашипіла на переляканого водія. Примара зникла.
Дивуватися не було часу.
- Тьху, от телепень! - зітхнув Кромахі. - То убий себе! Убий себе, покарай злочинця, а вона житиме!
З-за різьблених стовпів вийшла Аліса. Яку щойно... ні, не можу... Вона була якась нежива. Обличчя наче з воску...
- Ти не маєш такої влади! - заперечила біла кішка.
- Принцесо Нейтіс, вам краще зникнути. Я не хочу вдаватися до...
- Наталю, відійди, - мовив я, наставивши дуло на Кромахі.
- Ні! - скрикнула Наталя-Нейтіс. - Йому ж тільки того і треба!
- Так! - зареготав Кромахі. - Навіть краще! Убий мене - і житиме вона! Я убивця! Покарай мене!
Він приставив меча до шиї Аліси.
- Стріляй, або бачитимеш її смерть доскону! Вона благатиме про смерть!
Але тут чудовий песик-керманич - Старий Бран - перестрибнув півпалати і вчепився у руку з мечем. Пальці в рукавичках розтиснулись, і сталь лунко дзенькнула об підлогу. Кромахі мовчки вдарив собаку по голові тростиною. Воронячий дзьоб у навершші пробив череп собаки. Діти зойкнули, навіть я здригнувся.
- Так, хто наступний? Гей, Бреннах! Іди сюди, королю!
Лише тут я помітив постать на престолі. Це був Бреннах. У дорогих шатах, з розкішним мечем на паску, із оселедцем на голові, він мені нагадав князя Святослава на якійсь картині. Та у Святослава погляд був живий, сповнений сонця і блискавок - у Бреннаха ж очі були порожні...
- Бреннах! Страть-но для мене цю курву!
Колишній бард неквапливо дістав меча.
- Стій! Зупинися! - гукнув я, та він навіть не обернувся.
Натомість наша котяча принцеса кинулася до Аліси. Біле сяйво перекинулося на мою кохану, її постать розчинилася. І мені стало трохи легше.
- Бреннах, убий принцесу! - наказав Кромахі, голос його тремтів від ненависті.
- Рівний не вбиває рівного - так кажуть на Сході, - пролунав раптом молодий чоловічій голос, і до зали увійшов, хвацько підкидаючи спис, мій багатостраждальний мореплавець із прекрасного Коннахта.
- Ерман Мак Фінгол, до ваших послуг, - мовив він до присутніх і звернувся до Бреннаха, - бийся зі мною, королю, що забув струни арфи!
Бреннах байдужо знизав плечима, і двоє героїв зеленої Ейре зійшлися, щоб битися за Авалон.
А Кромахі мовив утомлено:
- Вибачте, Олександре, я мав би загадати вам загадку... та я не маю для вас загадки. Бо ж ви ніщо. Сподіваюся, ви не заперечуєте?
І рушив на мене.
Це було найстрашніше, що довелося мені пережити...
7
Розкрився його червоний плащ, капелюх упав долу, і таке красиве, таке потворне лице заполонило собою світ. Кричали помираючі зірки, в агонії били крилами птахи, солдати нанизували немовлят на багтени і реготали крізь сльози, ревли ліси, охоплені ядерними пожежами, і ті, що вижили, проклинали день свого народження і батьків своїх...
- Вирву-вирву-виверну! - каркав Кромахі Крукоголовий, і довжелезний смердючий щуп шарудів у моєму серці, шукаючи поживу. Я намагався опиратися - та де там! Близькі й рідні ставали чужими, книги перетворилися на сміття, слова - на пил. Ніщо вже не мало смаку. Ніщо.
- Що це з Бренном? - спитав Дмитро.
- Кромахі його зачаклував! - розпачливо сказала Олена. - Наче він забув звук струн!
- Диви! А то не його арфа?
Дмитро підняв стареньку арфу, обережно торкнувся струн. Слабкий звук відгукнувся на дотик.
- Наче вона.
- Ти грати вмієш? - поцікавилася Олена.
- Що ти вигадала?
- Я співаю краще за тебе, отже, ти гратимеш.
- Співати?! Грати?! Скажена ти, Олено! Знайшла час!
- А як нам іще повернути Бренна до тями?
- Гаразд. Що грати?
- Що хочеш, аби ритм був!
І - неймовірно! - та Дмитро заграв. Спочатку незграбно, рвучко, стрибками. Тоді більш плавно, виважено. Його руки самі вивільняли мелодію. А Олена заспівала. Без слів, але чисто. Не завжди попадаючи голосом, але рівно - і красиво. Гіркота була у їхній пісні, чистота дитячої сльози, і мамині руки, і світле небо, осяяне вранішнім сонцем. Ненависть, надто чорна для дітей, надто солодка навіть для дорослих, і білий вогонь священного багаття у старовинному кромлеху, і - ніжна усмішка уві сні, політ серед зорь і надія на світанок...
Бреннах Мак Ерк, великий король Ейре, перерубав навпіл Ерманового списа, а сам Ерман не втримався на ногах. Із кривавою усмішкою колишній бард здійняв меча. Добити. І кинути свиням. І - не вдарив.
Спів торкнувся його серця. І тої ж миті луснув срібний вінок-корона, тріснув ошатний престол і порвалися струни арфи.
- Що ж я наробив... - із жахом прошепотів Бреннах...
Принцеса Нейтіс мовила:
- Кромахі порушив власні правила. Маємо одну-єдину нагоду. Я відволіку чаклуна. Ти знаєш, що робити, шанахі?
Бреннах кивнув.
І Наталя-Нейтіс, Вартова Огме, кинулася на Кромахі.
Полум’я зірвалося з кігтиків і охопило темну постать чаклуна. Принцеса котів роздирала чорні чари, біле сяйво сліпило. Кромахі загарчав і облишив Сашка. Натомість він охопив мацаками кішку, та вона пошматувала їх. Кромахі засичав, і від того сичання посивішало каміння. І впала долу відважна ангорська киця.
Діти не змогли втримати сліз.
Я ковтнув свіжого повітря. Бреннах вклав меча мені в руку.
- Слухай, Хранителю! Я не знаю, чи ти ще пам’ятаєш, який прекрасний цей світ, - мовив він, - та ти маєш довершити почате. Пером, мечем, живим словом - як завгодно. Ти чуєш?! А тепер умочи вістря меча у мою кров.
- Що?!
- Не сперечайся. Часу мало. Я завинив. Я зрадив шлях на Авалон! Лише кров Хранителя, віддана з власної волі, злякає Браннемала! Пам’ятаєш, я казав, що заради пісні можна убити? Я знав, що кажу. Я знав, що так буде. Заради моїх пісень вже не треба вбивати. Заради твоєї - вперше і востаннє.
- Та ти що! Та як же ж так! Друже мій! Дорогий мій друже! - голос бринів, слова збилися жужмом у горлі, і кортіло вирвати власні очі, щоб не бачити смерті друга - і його теплого погляду.
Я знав, що зараз уб’ю. Руків’я меча було шкіряне, шершаве. Я сподівався, що вістря - гостре.
- Присягни на персні, що помстишся Кромахі за мене! Присягни, що допишеш книгу в моє ім’я, але допишеш - чесно! Бо кожну сагу треба оповідати як вона сталася...
Я одяг перстеника на вказівний палець. І страхітливий сміх-плач короля Альдреха над тілом убитого сина озвався у мені, і слова його страшної присяги, що линула над курганами предків у місячну ніч...
- Присягаю!
А тоді додав:
- Прощавай, шанахі!
Вістря було гостре.
Із багряним мечем підступив я до Кромахі Браннемала, великого чаклуна, майстра загадок і найбільшого виродка, якого я колись бачив. Більше не було в нього тіла - лишень хмара чорного сяйва, що підтікала райдужними патьоками. За моєю спиною стояли Дмитро, мій найкращий у світі небіж, і Ерман Мак Фінгол, великий ірландський мореплавець. Оленка стояла, пригорнувши непритомну Наталю до серця, і невтішно плакала. А мені вже не було чим плакати, хоч і кортіло.
Кромахі мовчав.
І я - мовчав.
А тоді чаклун мовив:
- Ти - ніщо! Ніщо!
- А ти хто такий?! - люто гукнув Дмитро. - Ти, великий чаклун, порушив свої власні правила!
- Малий, хочеш загадку?..
- Пізно! - перервав я. - Скажи мені одне: нащо?
- Тобі того не збагнути, нездаро. Право творити мають одиниці. І ті у вашому світі вже давно померли.
- Я тебе розчарую, Кромахі, - несподівано мовила Оленка. - Ми повернулися.
- Я дуже хочу в це вірити, моя маленька розумнице... та щось не віриться, - із непідробним сумом вронив Кромахі.
- Ну, малий, скажи-но щось...
- Сонце сходить, - мовив Дмитро, і червоний від крові мого друга-шанахі меч розбив Кромахі на зграю воронів, що з розпачливим карканням линули геть.
Сходило сонце.
- Я поховаю Бреннаха як належить, - мовив Ерман. - Його зустрінуть на Авалоні як героя. Я покладу йому до труни арфу і меча.
- Може, і цей перстень? - запропонував я.
І тут лиш помітив, що срібло почорніло.
- Ні до чого. Це не те, що потрібно героєві на шляху на Авалон. Але віддай-но його мені, коли твоя ласка.
- Нема для мене нічого приємнішого. Тримай, мореплавцю.
- То це той самий, на якому присягав Альдрех убити мого батька! Дякую, сказителю.
- Скажи-но, Ермане, чи вже скінчилася твоя історія?
Син Фінгола посміхнувся.
- Прощавай, сказителю!
- Прощавай, герою!
- Гей, Ермане! - скрикнув Дмитро. - Дай тому Альдрехові пендюля! Від мене теж!
На ранок я прокинувся з чавунною головою. Наче всю ніч жорстко бухав. Малий теж чогось був якийсь невиспаний.
- Дядько, а дай-но мені номер тої дівчини, що вчора заходила, - сказав він.
- Тобі нащо? Закохався?
- Та нє, чогось я за неї хвилююся.
- Ага. Зараз. Тримай.
А тоді... боже милосердний, що там з Наталкою?!
Киця ліниво позіхнула і глянула на мене своїм смарагдовим оком (друге було ліньки відкривати). Мовляв, що ти, дурко лісове, хочеш? Чи, може, не чув, що коти мають по дев’ять життів?
Я усміхнувся з полегшенням. Примарилося. Ідіотизм якийсь...
Тоді глянув на стіл. Там лежала мапа, мальована мною... і явно ще кимсь. Я прожогом кинувся до серванта.
Срібний перстень, дарунок Свена Аусгрімсона зі Швеції, зник.
- Ти не брав? - спитав малого.
- Звичайно, ні. Я що, дурний?
І змовницьки підморгнув киці.
Хай там що, а роман треба здавати. Тож я налив собі чаю і всівся перед монітором.
Там була картинка.
Кричали чайки і ластівки, казилися у безмежжі височини за вікном, немов прагнули втекти від невідворотних сутінків. Літні сутінки здіймалися з-за обрію - згори сині, нижче - ніжно-рожеві, і лише у самісінькому споді - свинцеві, наче...
Море, прекрасне вечірнє море, торкалося прибережного каміння, віяв бриз, і сліди на моху - людини і собаки - вели до похмурої вежі, де на героїв чекає Кромахі Браннемал, великий майстер прокльонів і загадок. Вечірнє сонце офарбило його вежу у пряно-рожевий колір, осяяло гірким червоним золотом море на заході, і палав священний шлях на Авалон.
Я бачив, як усміхається мені Бреннах Мак Ерк, мандрівний шанахі і король далекої зеленої землі.
І я усміхнувся у відповідь.
