Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2687
Творів: 51127
Рецензій: 95824

Наша кнопка

Код:



Ошибка при запросе:

INSERT INTO `stat_hits` VALUES(NULL, 5105, 0, UNIX_TIMESTAMP(), '44.222.189.51')

Ответ MySQL:
144 Table './gak@002ecom@002eua_prod/stat_hits' is marked as crashed and last (automatic?) repair failed

Художні твори Проза Казка

Шлях на Авалон (Ч1)

© Віталій Кривоніс, 03-06-2007
                                           Шлях на Авалон

                                                                                                  Моїй киці Фіоні

                                                        1
"...кричали чайки і ластівки, казилися у безмежжі височини за вікном, немов прагнули втекти від невідворотної темряви. Літні сутінки здіймалися з-за обрію - згори сині, нижче - ніжно-рожеві, і лише у самісінькому споді - свинцеві, наче..."
БЗДЗДЗДЗДЗДЗДЗ!!!!!!!!!!
Ненавиджу, коли таке трапляється!
Благословенну тишу квартири розшматував телефонний дзвінок, і мене вирвало з того прекрасного вечора, викинуло брутально, безжально... Телефон гелготів, а я шукав щось важкеньке, аби гепнути по ньому. Та, не знайшовши, почимчикав брати слухавку.
- Алло! - буркнув сердито.
- Алло! - пролунало звідти. - Брате, ти вдома?
- Ні, Миколо, на Тортузі. Піратам копняків даю. Ну де я можу бути, коли беру хатній телефон, га?!
- Я знову тебе відволік, брате... - чулося винувате. - Ти вибач...
- Годі! Чого тобі? Кажи вже, доки я добрий!
- Та ми з Оксаною їдемо сьогодні в гості... Ти б не посидів з Дмитриком?
- Ти здурів?! - я зірвався на фальцет. - Знову? З цим монстром? З отим твоїм вандалом? Та мене минулого разу ледь грець не вхопив!
- Припини, Сашко, то ж дитина... - не зовсім упевнено мовив Микола.
- Та яка там дитина! Чого з ним сидіти, здоровий лабуряка, сам із ким завгодно посидить...
За мить я почув командирський голос Оксани:
- Так, Сашко, нічо не знаю, за півгодини Дмитрик у тебе, заберемо о десятій!
- Та люди добрі, мені працювати треба...
Мій відчайдушний лемент потонув у порожньому гудінні слухавки.
Не знаю, може, то є хамство, та я тої Оксани не люблю. Що Микола у ній знайшов? Жіночності ні на грам, голосище - парова машина, мармиза - наче в Шрека, і очі порожні. Ба, навіть у моєї Наталі...
Ні, моя Наталя таки богиня краси, утілення самої досконалості!
- Сонечко, морозива хочеш?
Вона не відмовилась.
Я розклав пломбір по двох розетках. Одну опустив на підлогу. Моя ангорська принцеса лагідно потерлася пухнастим чолом об моє коліно. Я почухав її за вушком і пішов до кабінету.
Наталя в мене вже кілька років. Я купив її у бабці на ринку. Тоді у мене була депресія. Я майже не спав, не їв, для мене все було сірим, вбогим і ніяким. Кортіло усіх повбивати. А найперше - себе. Порізати руки. Вистрибнути з вікна. Нажертися щурячої отрути. Мене дратували люди, їхні емоції, радощі й прикрощі. Бо тоді я згадував, як Алісу, мою Алісу, мою милу, на моїх же очах виймали по шматочках з надр покорченого авта.
За тиждень до весілля.
Ніколи не пробачу ані себе, ані того виродка на "Хамері". Його відмазали. Дали строк - умовно. Дуже дивний гумор у правосуддя...
...Якось одного разу, коли крижане пекло першого шоку вже трохи попустило, мій друзяка Макс, лобуряка ще той, вирішив затягти мене до нічного клюбу, щоб я хоч трохи розвіявся. Гарно придумав. От тільки... Скінчилося тим, що я набив пику якомусь рагулеві й опинився у буцегарні.
Як пацан...
Ще й Макса підставив.
Микола, мій дурненький молодший братик, вніс заставу. Ідучи з відділку, я звернув увагу на білий пухнастий калачик з ягідним носиком і чарівними оченятками, що вовтузився у кошику з такими ж калачиками, які голосно нявкали. Моя біла красуня гордовито мовчала. Вона сиділа у куточку і знуджено дивилася на братиків і сестричок. Прекрасна принцеса на вершечку похмурої вежі. У неї теж була депресія. Я врятував принцесу з тої вежі.
А вона врятувала мене.
Її очі дивного бурштинового кольору витягли мене з бездонної порожнечі, зі страшного у своєму безвиході острогу, якого я сам і спорудив. Тими холодними зимовими ночами вона була єдиним джерельцем тепла, тулилася до мене, висунувши з-під ковдри лишень крихітного носика. Огортала мою шию передніми лапками - мовляв, моє, і все тут! Нікому не віддам! Протягом кількох років я мав радість спостерігати, як маленьке, трохи незграбне кошенятко перетворювалося на дорослу шляхетну панночку зі славетного клану ангорських котів.
І то були не найгірші роки мого життя!
Один мій знайомий зауважив, що є в цьому щось протиприродне, щось від зоофілії. Я віджартувався в тому дусі, що всі ми з прибебехом. Ну що тут скажеш, коли людина не розуміє... А ще наче інтелігент, Фройда читав...
Ну його...
Наталі відійшла від мисочки, сіла і почала вмиватися, після чого застрибнула у крісло і розтяглася, ліниво позіхаючи. А я став чекати.

- Все, брате, вибачай, ми побігли, - поспіхом проторохтів Микола, квапливо потріпав малого за рудий вихор. - Давай, Дмитро, до вечора, - і ось тільки їх і бачили...
Дмитро - мій небіж. Принаймні, я повсякчас собі це кажу, аби не стусонути його. Це не дитина. Це - страхіття господнє. Як вони його виховували? Замість Макаренка читали Торквемаду?.. По-перше, він ненавидить казки. По-друге, він ненавидить інших дітей. І, по-третє, найстрашніше, він ненавидить самого себе. Миколу з Оксаною мало не щотижня викликають до школи. Учителі на нього люті, діти - зажахані, а та нещасна школа ледь тримається... То унітаз вибухне, то щось десь яскраво запалає, то на стінах матюки рясніють... І це ж він десь у третьому класі, ще в них хімії нема...
І ось це страхіття - переді мною. Руде, вихрасте, кирпате. А очі - зелені. Скажено-зелені, яскраві, як душа вовка. То наші очі, мої і Миколи, а не тої Оксани. Нещасна дитина! Дитина без дитинства. З таких виростають або маніяки, або хижацькі вожді.
І я, і Микола ніколи не були такими собі гарненькими, слухняними цяця-хлопчиками. Та все ж були трохи спокійніші. Мабуть, для нас не треба було отого особливого підходу, як до Дмитра...
Ні, малий, звичайно, не винен. Батьки цілодобово на роботі, у школі ж, на жаль чи на щастя, виховної роботи не проводять уже давно, нема ані піонерів, ані бойскаутів. Дитина без уваги. Що лишається? Вулиця, телевізор, інтернет. Книжки? Ой, та не смішіть... Микола сам останню книжку прочитав в універі, коли треба було до іспитів готуватися. Так, звичайно, малому треба більше приділяти уваги. Виховувати. Розмовляти з ним. Але чого саме я і саме зараз?...
- Ну, дядьку, знову будеш мене своїми повчаннями довбати? То не роби, сьо не роби... Зважай, я на тя в суд подам! - набичачись, пообіцяв Дмитро.
- Та хоч у борщ, - мляво позіхнув я. - За якою, наприклад, статтею?
- За майклоджексонівською, - паскудненько усміхнувся "хльопчик", - за твої огидні домагання.
- Ще мені побазікай. Сиди, відик дивись. Касети - отам. Не галасуй. Морозиво будеш?
- Морозиво? - недовірливо зиркнув малий. - Яке?
- Господи, яке! Яке воно буває! Варене! Пломбір.
- Ну давай.
- Ой, зробив мені ласку, погодився...
Хоч щось від нормальної дитини.
Отримавши морозиво, мій милий небіж занурився в гирло космічної битви на міжзоряних просторах чужих галактик. Новий мегахіт, "Чужий і хижак проти людей-ХХХ". Роботи, спецефекти і кумедні діалоги. Я лишив Дмитра на одинці з відиком і пішов у кабінет.
Наталя зіскочила з крісла і пішла за мною. Дмитро хотів був ухопити її за хвоста, але моя амазонка хвацько відскочила убік і зашипіла. Дмитро байдужо знизав плечима.
Ми замкнулися кожен у своєму світі.
Писати не моглося. Хотілося, але - не моглося. Вже. Після того дзвінка, після того, як мене катапультувало у нашу пречудову роздовбану реальність... Так було зі мною, коли не стало Аліси. Усі слова були фальшиві, незграбні, коряві, наче мертві хробаки, наче теленовини, наче триндіння політиків. А рукопис треба здавати за кілька днів. Ерман Мак Фінгол, багатостраждальний ірландський мореплавець, вчора нарешті ступив на прибережні камені острова Махамалле, де мав би жити Альдрех, вождь локланнів, який зробив Ермана, тоді ще маленького хлопчика, сиротою. Тепер Ерман зустрінеться з Альдрехом, і матимуть вони розмову. Вже скоро. І будуть питання, і будуть відповіді, і зброя, можливо, залишиться розчарованою...
Незабаром.
Тільки треба проникнути туди. У той вечір. У ту вежу. У той світ, світ стародавніх легенд і саг... Треба повірити, повірити наперекір усьому, розчинитися там, стати небом, морем, вітром, зеленими пагорбами - і тими двома. Убивцею - і сином убитого.
І спитати. Спитати сином убитого - вже геть дорослим сином...
Не вийде.
Не сьогодні.
- Що б його робити? - риторично постало запитання.
І знову загелготів телефон.
                                                                                            
- Алло! Сашко, ти?
- Нє, Максе, не я. Прохвесор Буряченко, до ваших послуг...
- Що з тобою? - стривожено.
- Ні, нічого.
- Ну як, ти дивився того диска?
- Якого? - здивувався я.
- Тю, ну того. "Шлях на Авалон".
- А! Нє, ще не встиг. Скинув, та ще не бачив.
- Йой, а він мені потрібен. Тут уже просили. Занесеш сьогодні, ге?
- Коли?
- Та хоч зараз.
- ОК. Чекай.
Я швидко перевдягся, взяв диска і мовив до малого:
- Сиди тихо, нічого не чіпай, особливо пиво. Закортить пожувати - візьми щось у холодильнику. Скоро повернуся.
                
"Не дай мені милосердий Боже таку дитину!" - думав я, спускаючись сходами. Рвучко розчахнув залізні двері під’їзду - і почув зойк.
- Що? Хто там? - і, побачивши сусідську дівчинку у бузковому платтячку, додав. - А, це ти, Оленко. Вибач.
- Доброго дня, Олександре Івановичу, - поздоровкалася чемна дитина. - Ви не забули? У нас із вами сьогодні рандеву. Я, власне, до вас.
Тьху, от я неймовірний телепень! Забув! У нас ж сьогодні заняття! Олена навчається у якомусь супер-ліцеї з поглибленою лінгвістичною програмою. Себто - вони там вчать до біса мов. Дитина не встигає з німецької. Ні, власне, все добре, от тільки вимова лишає бажати кращого. Тому батьки Олени найняли мене, як репетитора. Я, власне, нічого її не вчу - вона приходить, і ми просто балакаємо. Шпрехаємо, так би мовити. Verstehen?
- Так, сонечко, я пам’ятаю. Ось тобі ключі. Там зараз мій небіж, то ось тобі ще газовий балончик. Він у мене хворий на всю довбешку...
- Балончик хворий? - підозріло вигнула бездоганну брову Олена.
- Небіж. Буде тебе займати - бризни йому в очі й біжи звідти.
Дівчинка похитала головою.
- Олександре Івановичу, облиште. Негарно робити людям боляче.
- Дмитрик про це не чув.
- То ви йому не сказали? Ви ж письменник! Письменники все можуть!
Мене наче блискавкою бемцьнуло. Ніхто ще не казав мені таких приємностей. Ну, хіба Аліса, на ліжку з троянд...
Все, годі.
- Гаразд, лібе медхен, іди поспілкуйся з тим гобліном, я повернуся скоро.
- Дарма ви так, Олександре Івановичу.
- Та вже ж знаю, Олено. Знаю, що дарма...
                                                                          
Із Максом ми зустрілися на розі, коло пивної ятки. Він уже смакував світле, і, з огляду на його почервонілу широку пику, то був не перший кухоль.
- Здоров був, брат вікінг! - стис мою долоню у своїй ведмежій лапищі.
- І ти не хворій, лобуряка язичницький.
Я взяв темного, і ми трохи відійши.
- Що там у тебе? - спитав Макс. - Мабуть, знову брателло малого скинув?
- У мене не брателло, а брат. Брателло кажуть лише італійці і такі рагуляки, як оце ти. А втім, ти вгадав. Блін...
- А що з ним? Я його бачив, наче нормальний малий...
- Він не вірить у казки, - дуже тихо вимовив я.
Усмішка сповзла з Максової пики, наче піна від пива.
- І що, ніколи не вірив? - так само тихо спитав він.
- Ні. Ніколи. Як не рахувати "Людину-павука", "Шрека" та "Зоряні війни".
- Атож. Чарівливі казки... А той "Шлях на Авалон" - темова річ. Тобі корисно буде подивитись. Ти ж наче про кельтів зараз пишеш...
- Про них, про рідненьких... Власне, що я зробив. Я взяв стару ірландську скелу, із циклу про мореплавців, поміняв імена...
- Годі, годі, цить! - збуджено замахав руками Макс. - Бо мені буде не цікаво потім читати! То ж буде твоя перша велика річ з тих пір, як...
Він, певно, щось побачив у моїх очах. Знітився, заточився, затулив писок долонєю, проливши пиво на футболку.
- Вибач...
- Та ні, Максе, нічого. Вже не болить. Ну, майже.
- Як там Наталя?
- Чудово. Треба їй "Віскасу" купити.
- А... - з розумінням протягнув Макс, і мені спало на думку, що він теж полюбляє вряди-годи похрумкотіти "Віскасом".
                                                                
Підіймаючись сходами, я з такою собі побутовою насолодою думав про те, як нагодую Наталю, як увімкну той "Шлях" і як балакатиму з Оленою, обговорюючи фільм. А ще - про те, як я заздрю батькам Олени, що у них така чудова дочка. У нас з Алісою могла би бути така сама крихітка з волоссям кольору кори смереки і янгольським личком. Тільки б той Дмитрик нічого не влаштував...
Атож! Аякже! Ти, Сашко, романтик і невиправний мрійник!
Так казало мені серце, коли я встромив запасного ключа у замок...
Серце, як завжди, було мудрішим за голову. Сервант у вітальні був розчахнутий, папери і документи - розкидано, а посеред кімнати, на килимку, лежав срібний перстень. То був стародавній перстень, часів епохи вікінгів. Його надибав на розкопках кургану конунга мій добрий друг зі Швеції Свен Аусгрімсон. Він мав би передати знахідку до музею, але позаяк подібного гамузу у померлого конунга виявилося чимало, Свен вирішив лишити його собі. На згадку. Коли ми нахлялися у Стокгольмі, на фольклорному фестивалі, він мені його подарував. Теж на згадку. Мабуть, потім пошкодував. Я зберігав того персня у серванті, а той малий бандит...
...стояв у кутку, весь у крові, у пошматованому одязі, й рюмсав. Рюмсав як останній скиглій, розмазуючи сльози і шмарклі рукавом. І не було скаженої вовчої душі в його очах, а був лише жах, первісний, утробний, і яскрава зелень втратила яскравість, вмерла, вщухла, і я молився, щоб ті очі не згасли назавжди.
Бо краще хай буде маніяком чи хижацьким вождем, що не вірить у казки, ніж тюхтієм, яким ледь не став я свого часу...
Перед ним стояла Наталя. Стояла, готова до смертельного стрибка, готова вчепитися у здобич і шматувати, віддирати душу від тіла, і мені ввижалися лизні полум’я... На мить вона озирнулася до мене, і я побачив її очі. То були очі вікінга. Берсеркера. Убивці. Очі війни. Очі смерті. Очі Люциферової доньки. Очі без жалю. Погляд, сповнений сліпого, холодного гніву, - і я побачив, ЯК дивитиметься Ерман Мак Фінгол на убивцю свого батька у вежі на острові Махамалле...
- Нато, годі! Годі! Припини, ходи до мене!
Вона не пішла до мене.
Вона махнула хвостиком і пішла на кухню.
- Тааак... Ну? Що сталося?
- Во... вовово... вонн... вонна... - трусився Дмитро, жуючи слова, мов гірку в’язку смолу, смолу з надр пекла невдачі...
- Нащо ти поліз до серванта? Хто тебе про це просив? Таємничий голос у голові? Давай, витирай шмари і сідай на диван, зараз принесу бинт і йод. А де Оленка? Вона приходила?
На кухні щось загуркотіло. Дмитро перелякано глянув по сторонах, шукаючи схову. А коли я вийшов у коридор, то наштовхнувся на розпатлану дівчину.
- Дядько Сашко! Дядько Сашко! - геть по дитячому смикала мене за сорочку. - Там, на кухні...
- Та що ж це за день!!!
Ось, файно пошпрехали...
                
                                                                2
На кухні стояв якийсь чувак, схожий на рольовика. На ньому був чорно-червоний кілт і ще якесь лахміття. На вигляд мав не набагато більше за мене. На ремені через плече він тримав щось подібне до арфи. Його волохато-бородато-вусата голова очевидно ніколи не відала такого дива цивілізації, як шампунь і гребінець. Його лице, звичайно ж, перетинав старий багровий шрам, розколовши гострого пташиного носа. Він стояв і цмулив МОЄ ПИВО, а Наталя, клята зрадниця, лагідно терлася об його коліно.
Він обернувся до мене і поглянув у вічі.
Він - не рольовик. У нашої людини не бува такого погляду. Дикий, несамовитий, наче замшілі, закутані у сиві тумани скелі над фіордами, височенні сосни на тих скелях, бурхливі хвилі, що народили легенди про однооких велетів і морських зміїв, чарівних дів і далекі острови, прекрасні і жадані, як пошук, як Шлях, як небезпека, як розбиті у битві губи і палкі обійми закоханих...
- Пригощайся, барде, - мовив я.
- Що ж, дякую, Хранителю, - лукаво усміхнувся він.
                                                              
Все сталося так...
... - Такі я і знав, що Сашко збоченець.
Оленка остовпіла.
- Ти що, тупа? Про Майкла Джексона не чула? Тю, ти як дитина!
Це перше, що дівчина почула від Дмитрика, ледь зайшовши. І зараз, дивлячись на рудого кирпатого хлопчину зі злими зеленими очима, вона не могла повірити, що Олександр Іванович Вільшанський, дядько Сашко, вчений і письменник, такий кумедний і такий приємний, був родичем цього...
Гобліна.
- Чо стовбичиш? - кинув Дмитрик. - Проходь давай! Либонь не вперше...
- Що... не вперше? - поцікавилася дівчинка.
- То, - відрубав Дмитро, позіхнув і зник у вітальні.
Оленка роззулася. Постояла трохи, а тоді теж пішла у вітальню.
Дмитро все ще дивився лазерно-бластерне мочилово.Олена мовчки переводила погляд з хлопця на екран і навпаки. І щось у ній повстало, щось нове, чуже, лихе... Щось дуже гостро-доросле.
Настільки гостре, що вона не витримала...
... - Ти шо робиш?! - заревів космокрейсером Дмитро.
Олена вимкнула дистанційкою телевізор, а саму дистанційку викинула у вікно.
- Ти, певно, Дмитрик, - говорила дівчинка, і шибки у вікнах тихенько вібрували від люті у її тихому голосі. - Мене звати Олена. І не можу сказати, що мені приємно з тобою знайомитись. Олександр Іванович вчить мене німецької. Ось.
Помовчала. І додала несподівано:
- А коли тебе непокоїть той Джексон, то не треба цим хизуватися.
Дмитрик мав такий вигляд, наче Святий Микола подарував йому супермегабластер. Аж сяяв від щастя. І Олені на мить стало моторошно від того дивного вовкоокого щастя...
- А ти хвацька! Я гадав - ти якась беззуба мажорна шмаркля-зубрилка, яка веде щоденника і пише віршики про ельфів... Морозива хочеш?
- Не хочу, - образилась Олена. - Хто ти такий, щоб мене перевіряти?!
- А хто ти, щоб жбурлятися пультами від теликів? - обурився у свою чергу Дмитро. - Він, певно, дорожчий від тебе!
- А я скажу, що це ти його викинув, - хитро усміхнулася Олена. - Як гадаєш, кому Олександр Іванович повірить?
- Олександр Іванович... - дражнячись, збрижився Дмитро, - от мій батько зве його Сашко-дурко. І правильно робить.
- Чого ти так? - Олена присіла у крісло навпроти.
- Бо він придурок! - вибухнув Дмитро. - Бо він пише якусь маячню, яка нікому на фіг не треба, навіть йому, а всі носяться з ним, ой, письменник, ой, яка людина... А як на мене, він невдаха і скиглій. Класичний примірник.
- Ти читав його книжки? - дуже тихо і дуже спокійно спитала Олена. Здалося - слова її линули крізь час і простір...
- Читав, - так само тихо відказав Дмитро, постарівши на сто життів.
- І?
Дмитро мовчав. Мовчання розтікалося, бридке, з солодкуватим мертвим смаком, застуючи справжню сутність емоцій нагаром не промовленої брехні...
- Туфта, - нарешті мовив хлопець, знайшовши сили збрехати. - Туфта для дітей. І для таких бевзів, як він сам.
- Ти просто заздриш.
- Ова! - підкинув мідні брова Дмитро.
- Хіба ні? Заздриш йому, що він може бути чарівником, а ти - ні.
Дмитро хотів зареготати.
І не зміг.
Сміх брилою став у горлі...
- Привіт, Наталко! - усміхнулася Олена, і ангорка муркнула їй у відповідь.
- Бабська кумпанія... - пробуркотів Дмитро, радий, що звернули з гострої кромки розмови, розмови-стежки...
Наталя застрибнула Олені на коліна, і дівчина почала її чухати за вушком. Кішка вдячно поглядала на неї своїми бездоганними смарагдовими оченятами.
Раптом Дмитро спитав:
- Ти не в курсі, коли він повернеться?
- А що? - сторожко спитала Олена.
- Та є в мене думка... - мрійливо посміхнувся хлопець...
...а далі Олені стало якось незвичайно, погано, а Дмитро підвівся і дістав з кишені бганого ножа, розклав його і почав длубатися у замковій шпарині, не помічаючи, як напружилася Наталя, як її очі перестали бути прекрасними і чарівними...
А чого там помічати? Велике цебе - котяча морда...
- Завжди було цікаво, що цей збоченець там тримає, - процідив Дмитро, коли його пальці судомно вчепилися у стародавній перстень, а маленька біла кішечка вибухнула вогненною квіткою останньої години буття...
...вогненні лизні випросталися від сліпучої комети із котячими очима. Кішка шипіла, стрибала на хлопця, деручи кігтями одяг і шкіру, цілячи в очі, ті очі, що ще мить тому були сповнені холодного презирства, а тепер - холодного жаху...
- Наталю! Наталю, годі! - кричала на кішку Олена, та марно: мисливиця загнала хлопця у куток і застигла, готуючись до фінального, убивчого стрибка,  хвіст її хутко гойдався, мов маятник смерті...
А тоді прийшов Олександр Іванович, Сашко-дурко, письменник і невдаха.
                                      
- Чи дозволено буде мені спитати, як кличуть мого гостя у його землі? - спитав я.
- Не важко мовити, - відповів гість. - Звуть мене Бреннах, син Ерка. Вірно вгадав ти, бо я і справді бард, і чув від людей, що не найгірший. Знаю, що не одне питання дзижчить у тобі подібно до бджолиного вулика, та все ж прошу тебе - зажди. Май терпіння і матимеш відповіді...
- Це нагадує мені сцену з попсових книжок, де до автора на гостини приходить вигаданий ним персонаж...
- Я - не твій персонаж! - тихо, але страшно мовив він, ледь розтуляючи потріскані вуста, і грім далеких колісниць озвався у його голосі, холодний відгомін чужої битви.
Абсолютно чужої.
Мене ніколи не вистачить на таку битву.
- Так, - мовив я, - не мій. Мого тут узагалі ніц нема. Швендяють тут всякі, пиво цмулять...
- Годі скиглити, - відмахнувся Бреннах. - Ночував я й у бідніших за тебе хазяїв. Краще скажи: чи є тут такий собі малий, що насмілився не вірити у казки і чари?
Я задумливо почухав потилицю. Лагідний голос гостя було змащено загрозою.
- Гадається мені, важко вірити і любити з-під палиці, - зірвалося з моїх вуст.
- Не так уже і важко, - якось підступно посміхнувся крізь хащі бороди бард, і багровий шрам став на мить білою зарницею.
- Не так уже і важко... - повторив бард, та цього разу - сумно, розгублено.
І ми пішли до вітальні.
Олена трохи незграбно надавала постраждалому "крадієві багдадському" першу медичну допомогу - мазала його подряпини йодом і накладала пластир, а подекуди і бинтувала. Наталя - уособлення екзестанційної відсутності - сиділа в кріслі. Бреннах син Ерка чаклував над арфою. Я придивлявся до нього. Хто ти, мій гостю? Насправді - хто ти? Звідки ти? Що шукаєш у нас? І чому назвав мене Хранителем?.. Звичайно, я мав би радіти, що така людина відгукнулася на поклик крізь часи і простори - і я радів, я був гордий, але мерзенький хробачок сумніву точив серце, і радість мала присмак отрути. Адже бувають масові глюки, хіба ні?
Чи не зателефонувати куди слід?
А з іншого боку - куди?
Хіба в "Ночной Дозор"...
- Пісні, Хранителю, - раптом проказав бард, і я аж підскочив з переляку, - це все пісні, що співаються між людьми. Ми сьогодні тут, завтра - нас уже нема, ми десь інде, а пісні все ще бринять у вітрі. Небо їх пам’ятає, зорі співають їх своїх маленьким діточкам, що світитимуть нашим нащадкам... Убивство людини жахливе, але припустиме. Убивство ж пісні неприпустиме у своїй жахливості. Тому в ім’я пісні можна вбити людину. Але борони тебе твій бог - придушити пісню заради людини...
- Ти у це віриш? - спитав я перше, що спало на думку.
Бовдур! Не про те треба питати!!! Він зараз у трансі правдивості, і наступної миті - збреше чи змовчить...
- Залежить від пісень, - похмуро кинув кельт.
- Радше від людей, - подав голос Дмитро... і заволав від болю: йод пік пеком.
- Ти ж наче ненавидиш людей! - єхидно посміхнувся арфіст.
- Особливо таких, що носять бабські лахи! Моя бабця в такому ходила! Спідничка!
Я розквіт посмішкою. Давай, малий. Може, в тебе краще вийде, ніж у мене.
До того ж, очі Дмитра знову були живими - хижими, вовчими, злими.
Злими?
Ні, щось змінилося, невловимо, наче структура самого буття.
Наче місяць, полонений у діаманті...
А Бреннах нічого не сказав. Тільки зайшовся реготом.
І тут нявкнула Наталя, вельми красномовно поглянувши на персня, що сиротливо лежав на килимі. Я нахилився підняти - і боковим зором перехопив погляд Бреннаха сина Ерка. Стільки усього промайнуло в його очах! Спогади, старі, болючі спогади, і безсила лють, і жага, і страх, і радість упізнання... А й непростий ти, срібний перстенику, дивний подарунок Свена Аусгрімсона...
- Ні, - мовив бард. - Ти не про те подумав, - і додав з усмішкою. - Це інша пісня...
Я геть не здивувався. Такі, як він, читають чужі очі легше, ніж ми - анекдоти в інтернеті.
А Бреннах насюпив кущасті брова і звернувся до Дмитра:
- Чого ти, малий, поліз до сховку?
- А вам, дядько, шкода? - огризнувся мій любий небіж.
- Мені?! - здивувався арфіст. - Нема і не буде щедрішої людини від Уладу й до Мунстера, ніж Бреннах син Ерка сина Доннеха, мандрівного шанахі! Крім того, це ж не моє майно, би я переймався.
- Тоді в чім справа? - зухвало здійняв голову Дмитро.
- Не крутися, вояка, - дратівливо кинула Олена.
- Та ти здуріла, чи шо? Розмалювала, як футбольного фаната! На біса мені бинти! Я шо, мумія?
- Наперед знатимеш, як воно бува, коли до справи береться Вартовий Огме. Тим паче такий чарівний і добрий!
Наталі вдячно промуркотіла - мовляв, завжди будь-ласка!
- Вона? ДОБРА?! Дядьку, та ти шо, це ж звірюга! - крикнув Дмитро голосом переляканої вівці.
- Вона - ДОБРА, - незворушно кивнув Бреннах. - Аж занадто як для Вартового Огме.
- Вартових кого? - поцікавилась Оленка. - Це ви котів так кличете? А чого?
- Не важко мовити, маленька розумнице, - лагідно посміхнувся Бреннах, і я відчув - він теж мріяв про дітей, про власну родину, але...
У його світі не було ані автівок, ані п’яних виродків, проте були, певно, брутальні феодали і жорстокі загарбники.
А бард мовив неквапливо:
- Там, звідки я родом, кішка - священне створіння...
- Щось ви, дядьку, не схожі на єгиптянина! - ввернув Дмитро, та бард похитав головою.
- А чого мені бути схожим на сина землі фараонів? Ні, моя земля - то Ейре, зелена, шляхетна, прекрасна Ейре... Чули про таке казкове королівство?
- Ейре... - Оленка намагалася згадати...
- Та то ж Ірландія! - вигукнув Дмитро. - Ех ти, а ще зубрилка!
- Ні, хлопче, то не Ірландія, - сумно посміхнувся бард. - То саме Ейре...Та гаразд, хай буде так. Отже, про Огме. Огме - то наш прадавній герой. Він був хазяїном вогню, а також вигадав перші руни, які з сивих часів вирізають люди нашого народу. То були перші письмена, що створила людина в усьому неосяжному Колі Земному!
- Ну, це вельми суперечливе питання... - сором’язливо мовив я, та діти зашикали на мене - мовляв, цить, Сашко-дурко! Казку ж розповідають!
Раптом Бреннах підвівся, приклав палець до вуст, наказуючи мовчати. У кімнаті наче стало темніше, і я бачив, як міняється погляд шанахі, як полотніє його обличчя, шкірою відчував, як щось наближається, щось темне, безжальне, але - що, звідки, чому?..
У вікні майнула тінь. На карнизі сидів мерзенного вигляду птах - величезний крук із розчепіреним пір’ям, із мертвотними зеленими очиськами і щербатим дзьобом. Він прислухався до нас крізь скло, я точно знав, що він все чує. Наталя зашипіла на нього, і я помітив, як здригнувся Дмитро. Та погляд мого небожа змінився. Там був страх - та вже не утробний, ні, радше - страх перед напіводчиненими дверима...
Бридкий крук зіскочив з карнизу, але не поспішав летіти геть. Тоді Бреннах закричав - але не дурне "пугу, пугу!", а владне, презирливе "Геть! Геть звідси! Лети до свого пана і не вертайся!"
Птах зухвало каркнув на барда, але не міг не підкоритися наказові - і просто зник з очей. Наче й не було його.
А Бреннах ще стояв коло вікна, дивився на яскравий день, та не сонце ясне бачили його очі.
- Так мало часу... - бурмотив він. - Сонце заходить... А він іде, він уже близько...
- Дядечко Бренне, що трапилось? - спитала Оленка, єдина з нас, хто наважився.
- Що трапилось? - гірко усміхнувся Бреннах. - Ви, діти, потрапили у казку. Саме так, у казку. Та вона страшна, жорстока, і кінцівка в неї темна. Я вже давно іду шляхом мертвих, я багато чого втратив, а те, що надбав, пече і гнітить... Скажіть-но мені, чи ви все одно бажаєте іти цим шляхом?
Ціла вічність промайнула, перш ніж Олена непевно кивнула головою.
А Дмитро пробуркотів:
- Дядько, ви з якої секти? Бува, не з тої, що й наш Сашко?
- Атож, - кивнув без усмішки бард. - Ми з ним обоє сказителі.
- Це в смислі - збоченці?
Бреннах зареготав:
- Малий, а в тобі точно є ірландська кров! Огме був такий самий!
- Справді? - недовірливо спитав Дмитро. - А розкажіть-но!
- Огме був не бідаком, як і всі люди Племені Богині Дану... - Бреннах на мить змовк, заплющив очі і зробив таємничий знак, вшановуючи свою богиню, а тоді продовжив. - Мав він у домі багато коштовностей. Та якось поїхав на Самайн до короля Дагду. А коли повернувся, то помітив, що дещо зникло. Він був не дуже з того радий і придбав собаку. Здоровенного злющого собаку із отруйними іклами, із тих, що водяться на островах Іруатх. Наступного року знову поїхав на свято Самайну до короля. Та коли повернувся, то не зрадів: той собака валявся здохлий.Тоді Огме сказав закляття, і мертвий пес повстав, і розказав, що приходили люди і пригостили його м’ясом. У тому м’ясі була отрута. Тоді Огме подумав і завів кішку. І коли пришов час, знову поїхав на Самайн.
І ось, повернувся і побачив, що на порозі лежать двоє мертвих людей, подерті на шмаття, а коло них сидить кішка і гарненько умивається. Огме спитав:
- Що сталося?
Кішка сказала:
- Двоє приходили до твого дому. Не можна відмовляти гостеві. Я пустила їх.
Огме спитав:
- Чому ж не випустила?
Кішка відповіла:
- Не важко мовити. Вони хотіли взяти з собою твої речі, а я не знала, чи є у них на те дозвіл, чи ти їх знаєш.
Огме спитав:
- Чи тобі не було страшно? Адже ти крихітна,  а вони - кремезні!
Кішка ображено мовила:
- Ти, Огме, син Етайн, не найсильніший з героїв Богині Дану, але ж ти й не боягуз? Не боягуз! То чому ж мені відмовляєш у сміливості?
З тих пір коти отримали благословення бога Огме. Хто скривдить кішку, того Огме покарає трьома карами: пожежею, зубожінням і - найстрашніше - дурістю.
- Йой, дядечку Бренне, ви так цікаво розповідаєте! - захоплено промовила Олена,  а Дмитро додав:
- А розкажіть іще щось!
А Наталі додала:
- Мяу! - мовляв, про нас, про котів!
- Не важко мені це зробити, - посміхнувся у бороду бард. - Тим паче, що моя оповідка буде корисною для декого з тих, хто сидить тут. Та тільки знайте, що то не просто така собі оповідка, - це той шлях, про який я казав. Коли ви зараз на нього станете, вам вже не зійти...

                                                               3
...Жив колись у Коннахті, неподалік берегу морського, вільний фьян на ймення Фінгол син Нейта. Мав він добрий дім, гарну родину і міцне господарство. Все заробив він тяжкою працею - і на житньому полі, і на смертному. А на смерть постояти довелося, коли був він іще молодий, і входив до почесних лав Вартових Північної Вежі, що у Альбі. Заснував ту фортецю славетний Фінн син Хумала, аби боронити північні межі Альби й Ейре. А боронити було від кого: адже не один рік уже приходили з Локланну, Країни Озер, з суворої Півночі суворі білоголові, білошкірі воїни з крижаними і сталевими очима, з крижаними і сталевими серцями.
Вони приходили щороку на своїх ясеневих драконах, і полум’я огортало землі Ейре, і спалахнули пожежами гори Альби... Гірше однооких велетів, гірше вогненних зміїв, гірше перевертнів та привидів-баньші, гірше паків і гірських демонів були загарбники. Ніщо не могло розчулити білоголових. Старих вони убивали, наче непотріб, наче гамуз, не маючи й крихти поваги до їхньої сивини. Жінок вони наче й не любили: жодна з красунь Ейре не зворушила кам’яних сердець,  пристрасть не розтопила криги. Казали, що вони продають полонянок хтивим царям далеких східних країв, самі ж навіть не торкаються їх: нащо псувати товар? З дітьми ж чинили страшне: забирали їх з собою на північ і перевиховували! І через роки до берегів Ейре і Альби неслися драконоприкрашені човни, та на веслах сиділи вже не тільки білоголові, а й чорноволосі зеленоокі сини зелених пагорбів Ейре та посріблених вершин Альби!
Їхні мечі не відали пощади. Їхні улюблені сокири наводили жах на весь Західний Край Кола Земного...
- Кльові чуваки ті локланни! - усміхнувся Дмитро. - Я б теж з ними поплавав! Не в курсі, де до них записують?
- Ти ще надто малий, - дражливо осміхнувся Бреннах.
Дмитро показав язика. А бард вів далі...
...Фьяни, або фенії, під проводом хитрого та відважного Фінна Мак Хумала дали відсіч локланнам, і надовго вовки півночі запам’ятали ту кров, якою устелили собі шлях на Авалон.
Минули століття, і білоголові повернулися. І знову загримала зброя у вузьких затоках та широких мулистих берегах, і знову круки та собаки возносили молитви, оспівуючи щедрість червоношатої Морріган та її кривавих сестер, богинь війни...
Фінгол син Нейта також схрестив зброю з локланнами, і не один білоголовий вирушив до своїх войовничих богів під поцілунками Фінголового списа на міцному ратовищі. Був серед них і сіроокий юнак, якого Фінгол запам’ятав дуже добре: адже той помирав із піснею на вустах, і Фінгол подумав тоді, що сам би він шепотів ім’я своєї любої Ассе, яку полишив у Коннахті... А тоді він ударив юнака ще раз. Ударив - за його пісню. Бо знав: доки бринітимуть у вітрі такі пісні - не бути миру в Західнім Краї Кола Земного!
Звідки було знати Фінголу, що він на смерть уразив сина самого Альдреха, великого вождя локланнів?! І вже точно не міг він знати, що той Альдрех тої ж ночі приніс страшну клятву крові, клятву на кривавому залізному персні - хоч інші казали, що той перстень був срібним... Альдрех клявся, викликаючи у свідки Ніч, багряний місяць, холод і морок, північний вітер і чорні хвилі, ікла вовків і очі круків, клявся страшно помститися - і небо ридало зірками, чуючи ту присягу...
І ось одного разу, коли Фінгол сидів удома, у своєму будинку в Коннахті, перед палаючим комином, і слухав, як Ассе розповідає його дітям старовинні казки коннахтів, здійнявся шторм. І не дивно: адже на дворі був листопад, час морських буревіїв і довгих ночей, сповнених чорної тривоги і несамовитих криків баньші... Та ніхто не чекав, що до хати увірвуться білоголові на чолі з Альдрехом. І посмішка на його лиці була посмішкою мерця.
І перед очима Фінгола повстали сірі очі убитого ним юнака. І загула морем його пісня на вмочених у багрянець вустах...
Врятували вдалося лише Ермана, наймолодшого з синів Фінгола. Інші загинули у різанині. Вся родина, разом із челяддю і рабами. Альдрех, щербатозубий мрець і великий вождь, славно помстився за єдиного сина - і одноокий бог його народу був вельми задоволений...
...Бард змовк. Лише пальці його пестили струни старенької арфи, лагідно торкалися моєї вітальні, моєї волі, моєї душі... І серце спинилося, коли я осягнув, про що він каже.
Адже то була та сама історія, у якій я копирсався останній рік. Навіть імена - ті самі... Сказитель якимсь невідомим чином вгадав усе до дрібниць, пронизав електронний текст живими струнами кельтського моря, і я не знав, чи радіти з того, чи боятися...
- А далі? - спитав Дмитро нетерпляче. Вир стародавніх подій поглинув його, і миготіли вогники в зелених очах. Який там у біса "Шрек"!
А от Олені, здається, не сподобалося. Хоч і вона - чекає, жмакаючи окраєць бузкового плаття, і в її серці озвалися чарівні струни дивного барда...
- Далі? - усміхнувся сказитель. - Далі у мене в горлі пересохло. Пивця б...
- Я схожу! - підхопився Дмитро, та я підняв руку:
- Сиди! Сам схожу! Честь хазяїна - здоров’я і втіха гостей!
Дмитро знизав плечима, я пішов за пивом, а Бреннах вів далі...
...Ерман зростав у чужих людей. Правда, всі казали, що він - їх рідний син, та й піклувалися вони про нього як належить. Але - вузьке Коло Земне! Почув Ерман, що ті люди - не його батьки, і пішов до них. І від них дізнався правду про загибель батька свого і роду свого. І поклявся знайти Альдреха.
Кинув заклик по всій зеленій Ейре син славетного Фінгола, і чимало героїв пристало до нього: адже багацько сиріт і вдовиць умивалися сльозами з вини багатожорстокого короля локланнів! Винайняв Ерман найкращих майстрів, і ті зрубали йому зі скельного дуба ладний корабель, і казали, що сам Луг, управний у багатьох промислах, допоміг їм! Далебі став Ерман гадати, куди піти шляхом синів Лера, аби знайти ворога. І звернувся до друїдів з Темри, і ті мовили:
- Шукай убивцю твого батька там, де ані моря, ані суходолу, там, де вітер не знає свободи, там, де назавжди отруєно струмок щастя! Там, де нема ані світла, ані мороку! Там, де доля співочих птахів - німота і безсмертя! Там, де кохання квітне без плодів, бо нема кохання! Острів Махамалле!
Почувши, куди налаштувався Ерман, багато хто відмовився. Адже одна справа - звитяга, і геть інша - безумство! Бо ж багато мореплавців шукали того острова, та мало хто мав з того користь! Ті, що поверталися звідти, пускали слину й ходили під себе, і доля їх була воістину страшною. Казали, що на тому острові чекає на мореплавців великий чаклун Кромахі Браннемал, який задає загадки. І коли прибулець не відповідає - Кромахі знімає маску у вигляді голови крука, і мало хто здатен дивитися йому в лице!
- Ну, коли вже той Альдрех на таке зважився, - мовив Ерман, - то ми зважимося тим паче!
І з тими, хто лишився на борті, рушив пустелею зелених хвиль...
... - Ось і пиво!!! - важко зітхнув бард, приймаючи кухоль з моїх рук, а малим я приніс квасу. Сам робив! Чемна Олена подякувала, а Дмитро щось невиразно пробуркотів.
- То мені продовжувати, чи ви втомилися слухати базікання?
- Мяяу! - зауважилаНаталі - мовляв, не комизся, не набивай собі ціни!
- Ну гаразд, гаразд! - усміхнувся шанахі...
...Багато негод подолали відважні мореплавці, багато берегів бачили на своєму шляху... Чимало зазнали цікавих пригод і гірких втрат, і щоночі Ерман згадував свою кохану Ельвін, з якою восени збирався побратися, а вона щовечора виходила зі смолоскипом на берег, відчайдушно вглядаючись у морок над хвилями, катуючи душу плачем. Та лишень птахи, що пролітали над водою, та сумні вербиці могли її зрозуміти.
Отже, багато чого трапилося Ерману та його друзям. За вечір про все годі й намагатися розповісти. Та розповім про одну цікаву пригоду, що сталася на острові, якого ви не знайдете на жодній з мап...
Острів був розкішний. Мореплавці закохалися у його густі ліси і скелі червоного мармуру ще до того, як зійшли на берег, закохалися, як закохуються у прекрасних жінок - без тями. А посеред острову, на березі маленького озерця, стояв і вітав гостей високий білий палац. Навіть у рідних краях не бачили вони подібної краси. Та ніхто не вийшов привітати їх. Брама була відчинена, тож гості зайшли всередину. Але й там нікого не було. Лише потішне руденьке кошенятко гралося на мармуровій підлозі кольоровими намистинами.
У парадній залі палацу було накрито розкішний стіл для велелюдного бенкету. Багато дичини, плодів і вина - вистачило б на увесь Коннахт із Уладом на додачу! Чарівні арфи і флейти самі грали для них веселу музику, і сонце вигравало на золотому оздобленні меблів червоного дерева, і бриніли водограї у фонтанах. Кілька днів жили мореплавці на острові, насолоджуючись розкошами. Та ось Ерман вирішив, що вони вже засиділися і час рушати. Тоді взяв дошку і вирізав на ній рунами: "Хай щастя буде частим гостем у серцях щедрих господарів цього палацу!" і лишив ту дошку на столі. Потім набрали вони їжі про запас і рушили на корабель. Руде кошенятко вийшло їх проводити. Та один з мореплавців не втримався і сховав у лантух для їжі золоту амфору. Ерман помітив це і сказав:
- Негарно ти вчинив. Не слід так робити.
- Я розрахуюся з господарем на зворотньому шляху, - зухвало відповів той.
І тим, хто стояв поряд, дуже не сподобалось, як поглянуло на нього кошеня.
А коли зухвалий мореплавець вже був на березі, то обернувся, би останнього разу побачити прекрасний гостинний палац. Але він побачив лише безмежну лють. Рудий спалах люті вчепився в нього, стрибнув на спину й випустив кігті, а наступної миті мореплавець-крадій спалахнув, мов сухе дерево в грозу, та й згорів ущент. А кошеня сиділо поряд з купкою попелу і умивалося, немов нічого не сталось.
- Казав я йому! - сумно мовив Ерман, і вони облишили той острів...
... - Все. Годі на сьогодні.
- Як - все?! - обурилась Оленка. - А що ж Ельвін?! Чи вона дочекалася свого милого? Не можна ж так усе кидати, дядечку Бренне! Це безвідповідально!
- Атож! Чим скінчилося? - додав Дмитро. - Чи Ерман порізав на ковбасу того Альдреха? Я б його точно порізав, якщо б він мого батька...
- Хто б завгодно порізав... - глухо мовив Бреннах. - Хто б завгодно... За такого батька, як Фінгол...
- Не можна убивати, - резонно зауважила Олена. - Це, по-перше, гидко, по-друге, соромно, і по-третє, це все одно не вирішує проблеми глобально з точки зору концептуального системного погляду на магістральні полярізатори антропоцентричної пар... е... тобто... Олександре Івановичу! Ну хоч ви їм скажіть! Ви ж теж сказитель!
Що я міг сказати? Після "концептуальних полярізаторів"?!
До того ж, на питання помсти у мене були свої погляди. Концептуальні - нема слів...
- Оленко, де тебе цього матюччя навчили?
- У ліцеї, Олександре Івановичу, - тяжко зітхнула крихітка.
- Кльово! - аж підскочив Дмитро. - А мене навчиш?! Я теж так матюгатися хочу! А то щось останнім часом нічо нового на думку не спадає...
Я вліпив йому потиличника. Легенько, для профілактики.
- А до суду? - спитав Дмитро суворо. - Дітей бити заборонено, я свої права знаю!
- Заборонено? Та невже?! - здивувався Бреннах. - А  відколи? І хто ж це допетрав до такої відчайдушної дурості?! Як же ще дитину виховувати?
- Перепрошую, - втрутилась Олена, - та як стосовно Ельвін та Ермана? Вони побралися в кінці?
Бреннах розсміявся, і було приємно чути його чистий, мов джерело, сміх.
- Важко мені сказати... Це краще спитати у іншого сказителя!
- У якого?! - жадібно вхопив Дмитро.
Олена виразно постукала себе по скроні. Стрільнула очима у мій бік.
Я зашарівся.
Дмитро - теж, та, певно, з іншої причини.
- Бреннах, ти сволота, - чесно сказав я йому у вічі, - нечесно перекладати відповідальність! Сам розпочав - самі закінчуй!
- Дзуськи! - пирхнув Бреннах. - Я розпочав! Ні, ви чули?! А хто рік тому написав перший рядок шляху на Авалон?..
- Гаразд, - неохоче погодився я і спробував останній козир. - Але ж у тебе однозначно виходить краще!
Бреннах збрижився, наче від зубного болю.
- Ненавиджу це! - мовив він, і мені стало соромно.
- Ненавиджу це у жінках, а у чоловіках - тим паче! Ти - Хранитель, Хранитель Священного Скарбу, і мені гидко від того, що я від тебе чую!
О! А мені як гидко!..
- Олександре Івановичу! - сказала Олена. - То ви про це пишете?
- Атож, - знехотя мовив я.
- Круто!!! - вигукнув Дмитро так, що у мене заклало вуха. - Даси почитати!!! Особливо в кінці, де Ерман різатиме того чувака!...
Господи, ну що з ним робити?..
І тут - вкотре! - загелготів телефон.
- Алло! Так! Миколо?
- Слухай, брате... Тут... той, як його...
- Та ну, швидше давай!
- Сашко! - це Оксана. - Ми заночуємо в гостях! Дмитрика заберемо вранці!
- Гаразд, як хочете. Вони з Наталкою так файно граються...
З іншого кінця дроту пролунало вкрай здивоване пікання.
Іншої відповіді чекала Оксана...
                                                                
Оленка засиділася допізна. Бреннах син Ерка виявився великим дотепником і знав багато кумедних історій. Особливо Оленці сподобалася історія про скажений пиріг, що втік з весілля, і як його ловили усім селищем, і як ті, хто зрештою ним почастувався, танцювали три дні поспіль, і не могли зупинитись. Ще вони гралися у загадки, а тоді Бренн і Сашко намалювали на аркуші з зошита мапу пригод, де сенс був у тому, щоб дістатися Замку-що-Крутився, і діти так загралися, що не помітили, як звечоріло. Вирішили продовжити гру іншим разом. Дмитрик визвався проводити Олену, і Сашко навіть йому дозволив.
- Тільки ти давай туди і назад, зрозуміло? По підворіттям не тиняйся, до місцевих рагулів не чіпляйся...
... - Слухай, Олено, - ніяково проказав Дмитро вже надворі, - ти мене вибач... Я іноді буваю такий козел, що самому противно.
- Але нащо? - здивувалася дівчина. - Нащо воно тобі?
- Як тобі сказати... Бува таке, що аж пече якусь капость утнути... І начебто знаю, що не треба, що потім буде непереливки, та нічого з собою вдіяти не можу. Ти не звертай уваги...
- Дивний ти якийсь, Дмитре, - похитала головою Олена, а тоді роззирнулася потай - чи бува ніхто не підслуховує, і змовницьки посміхнулась.
- Ти чого? - тепер здивувався Дмитро.
- Є у мене одна ідея... От як ти гадаєш, хто цей Бреннах насправді?
- А біс його зна... Може, цей, рольовик, може - просто пришелепка, а може...
І змовк. Далі казати не було ані сміливості, ані потреби.
- Атож. А може. Ми маємо знати напевно.
- О! І як ти плануєш дізнатися? - пирхнув Дмитро. - Увійдеш до нього в довіру, подарувавши йому до тої спіднички блузочку чи купальника?
- Ні. Ми зробимо ось як...


Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)
кількість оцінок — 0

Рецензії на цей твір

Бреннах у штанях :) Трохи про казковість.

На цю рецензію користувачі залишили 2 відгуків
© Святослав Володимирович Чирук, 24-06-2007

Викладайте далі - я залюбки читатиму

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© М.Гоголь, 06-06-2007
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.39817786216736 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Історія Європи. Український погляд
Кожен з нас має знати історію власного народу. Бо історія – це його посвідка на проживання на рідній …
Погляд на світ через призму пародії.
«Прометей поміж грудей» – тільки ця провокативна назва збірки чого варта! І це не натяк, це те, про …
День Соборності України
Вітаємо всіх з днем Соборності! Бажаємо нашій державі незламності, непохитності, витримки та величчі! …
Українські традиції та звичаї
Друзі! На сайті “Онлайн Криївка” є дуже цікава добірка книг про українські традиції та звичаї. …