Був у нас на службі один матрос, не пам’ятаю вже його прізвища, спочатку називали його Саша, хоча він, коли з кимось знайомився, кожного разу офіційно повідомляв: “Олександр!”, йому відповідали: “Міха, Мишко”, а він до наступного знову: “Олександр!”. І так до кожного. Я гадки не маю, як таких людей взагалі на службу беруть, але те, що він справді не був психічно здоровим, було видно після кількох хвилин спілкування з ним. Служив він трюмним електриком в БЧ-5 — це бойова частина механіків, двигун корабля. Так як всіх молодих електриків на флоті неодмінно називають “фазами”, то і його всі фазою кликали. Йому це подобалося, а з огляду його характеру, і взагалі замашок, це поганяло так приклеїлося іменем до нього, що трохи пізніше всіх інших “фаз” на кораблі стали кликати якось по-іншому, щоб не плутати з тим Фазою, якого вже всі знали саме як Фазу. Статури він був не видатної, але й теж не тендітної, принаймні електродвигуни, вдвоє важчі за нього самого, з місця на місце перетягував.
В кожного молодого матроса на кораблі, крім основних, так би мовити, професійних обов’язків, є ще купа різноманітної роботи, яку хтось повинен виконувати. Наприклад — помічник помічника кока на камбузі, або черговий по столовій. Коли Фазу розписували в такі наряди, він кожного разу дивився перед собою тупо-тупо, не моргнувши жодним м’язом на обличчі, поки йому розповідали, що сьогодні робити потрібно. У нього запитують, чи він зрозумів, а він знову дивиться ту-у-упо-тупо, і мовчить, потім помалу збільшує очі і починає піднімати їх догори. У нього запитують вже роздратовано, чи він вперше тут, він відповідає, що ні. “Ну так роби те, що й минулого разу! Нічого іншого не треба!”. Він знову дивиться вперед тупо-тупо, а потім, як із кам’яного сфінкса, з нього доноситься: “Я не пам’ятаю...” Він був зі мною одного призову, однорічником, й іноді так хотілося зацідити в ту фізіономію, щоб на ній нарешті проступила хоч якась емоція.
Але одного разу Фаза з тими нарядами змінився! Бачу — а він веселий, на лиці то посмішка, то здивування, жартує. Не став запитувати у нього самого, чому це він сьогодні на камбузі такий веселий, запитав у кока.
— Та да! Він вже три дні такий! А сьогодні попросився до мене сам!
— Що ж це мало такого статися!
— Виявляється, він взнав, що ці наряди на камбуз і столовку законні, а не знущання над молодими. До нього дійшло, що це так прийнято на флоті, коли механіки чи артилеристи іноді картоплю чистять!
— Мда-а-а...
Але Фазу дідівщиною таки діставало, бо насправді вона була. З іншого боку — якщо дідівщини не занадто — то вона, як не крути, додатково дисциплінує команду, особливо коли командує тією дідівщиною сам командир корабля.
Коли були не в морі, а стояли біля стінки, то комусь потрібно було робити необхідні поточні справи. Якщо це порівняти, для повного розуміння, з домашнім господарством, то комусь потрібно було корів попорати, якщо вони є, курей з індиками нагодувати і напоїти, собак, котів, а можливо – папугу в клітці. Комусь необхідно в хаті ганчіркою пройтися, пилососом; комусь їсти приготувати, пирога, можливо, спекти, чи хоча би картоплі підсмажити. Якщо корабель стоїть прив’язаним до берега — все це роблять наймолодші, бо не потрібно робити те, що потрібно робити в морі – тримати корабель на ходу, і тим самим навчатися морській справі.
Одного разу Фаза заховався. Йому доручили якусь роботу, а він заховався. Його швидко знайшли і сказали, що якщо він заховається ще раз, його викличуть, згідно річної програми підготовки, в танковий трюм на тренування з рукопашного бою, — і відлупцюють. Він же ж не забув, що служить в дивізії морських десантних сил?
У відповідь Фаза, обдуривши вахту (сказав, що його послали на сусідній корабель по щось, на кшталт кардамону), побіг у штаб дивізії, що розміщувався недалеко на березі. Через півгодини його привів, тримаючи за руку, якийсь капітан третього рангу, викликав до трапу командира корабля, потім всі пішли у танковий трюм, де зазвичай проводяться фізичні тренування, і викликали туди того матроса, що погрожував Фазі, і того, хто стояв на трапі і пропустив Фазу на берег без перепустки. Коли ті прибігли, капітан третього рангу зняв кітеля, поставив їх навпроти і наказав їм двом напасти на себе.
— Ану, давайте, воїни мені теж, перед вами ворог! Ану забийте мене! Ану покажіть, на що ви здатні! Ну що ви стоїте, як ті засранці!
Хлопці стояли вкопано і великими очима дивились на нашого командира. Командир схилив голову і мовчав.
— Ну, якщо ви не хочете нападати на мене, тоді захищайтеся! — і як пішов той капітан третього рангу їх лупцювати прийомами! Не сильно, але по кілька ударів у лоба і по корпусу вони отримали таких, що гей-гей! А в кінці ще й кидок об залізну палубу ребрами.
— Хреново в тебе, командире, воїни захищаються, — тільки й сказав, одягнув кітель і пішов геть.
Після того весь свій вільний час кожен міг відкрито вбивати біля гир, штанг, груш і боксерських рукавичок. І спасибі за це треба було казати кому? Фазі, звичайно!
Але він був не такою людиною, як ми звикли бачити людей. Він був справжнім Фазою, причому справжнім, якщо в усіх розуміннях цього слова, бо в електриці йому чомусь світла не дало. Коли в нього запитували, як він в школі вчився, він відповідав, що в школі в них було всього два вчителя: одна в початкових класах, а друга в старших, і які вони оцінки йому ставили – він не знає. Коли в нього запитували, чому він зовсім не тренується в трюмі, він відповідав, що не хоче; коли запитували, як він буде захищати свою сім’ю, він казав, що у нього не буде сім’ї; коли у нього запитували, як він буде захищати самого себе, він відповідав: “А навіщо себе захищати? Від кого? Чи від чого?” Що тут скажеш? З якої глибини починати розповідь і куди її вести?
Різноманітні історії з Фазою продовжувалися й тоді, коли він перестав бути наймолодшим “фазою” на кораблі, тобто, коли на корабель прийшли ще молодші матроси. Більше того — історії ці продовжувались і тоді, коли до тих матросів прийшли їхні молоді матроси, а можливо, ще й далі. Але про все по порядку.
Колись Фаза знову сильно натупив. Знову щось переплутав, знову щось не те зробив. Справу швидко залагодили, а до мене звернулися матроси з БЧ-5, на пів року молодші нас:
— Слухай, ти одного з ним призову, маєш авторитет серед своїх, зроби з ним щось! Так тупить, що ми вже заморились через нього тирки получати! Сили вже немає!
Я думав недовго. Саме тоді, кілька тижнів до того, прийшов наступний призов, тобто прийшли матроси, не на пів року, а на цілий рік молодші від нас. Гукнув я трьох із них, тих, що не з БЧ-5, та й кажу:
— Вдома, до служби, у бійках билися?
— Та бувало, — один з них переступив з ноги на ногу.
— Фазу знаєте?
— Якого, великого? — запитали чомусь дружно.
— Так, великого Фазу. Мені потрібно, щоб ви його відлупцювали.
Молоді витріщили на мене очі й почали відходити спиною назад.
— Не бійтеся і слухайте мене уважно. Бити його дуже — не потрібно, але синяк під око, або губу розбити обов’язково! Чули? Він на тренування забив повністю, тому отримати своє повинен.
Хлопці ті молодці, саме так все і зробили — зустріли Фазу в коридорі, заштовхали до гальюна, і один лупонув по носі, а другий по губі. З носа і губи потекла кров, під очима відразу посиніло. Дали свого — і розбіглися. Фаза вмився поряд у передбаннику, і побіг до каюти командира. Що було потім – ніхто точно не знає, але є розповідь самого Фази, до котрої особисто в мене немає жодної претензії: «Зайшов я до нього та й кажу, що ось, кров тече, мене побили, і побили не в танковому трюмі, де погрожували тренуваннями, а прямо в гальюні, коли я хотів своє діло робити. Командир мене запитує, хто побив. Я йому й кажу, що он той, той і той. Він спочатку думав, думав, а потім як закричить на мене: як це – той, той, і той?! Вони ж тільки на корабель прийшли! Кричав так, що я його ще таким не бачив – як же ж, каже, вони могли тебе побити, коли вони ще навіть не знають, як та… ну ота… як же ж він казав… як апарель називається не знають! А потім дає мені ключі і каже, щоб я двері… так, так, броняху зачинив. Я спочатку не зрозумів – взяв і замкнув. А коли ключі йому повертав, він як схватить мене за руку, як жбурне ребрами об стіл! Потім за шию – і об підлогу! Об палубу! Як почав він мене кидати, об що тільки не кидав! І об гардероб свій, і об ілюмінатор! Найгірше об стілець було – він коротенький для тіла, і тому виходить не тільки удар, а тіло ще й на злам іде! Я вже хотів свідомість втрачати, а він мабуть побачив, та перестав. А потім відімкнув двері і сказав, щоб я йшов у штаб і жалівся, що мене спочатку молоді побили, що тільки на корабель прийшли, а потім командир. Але що я – дурний, я ж то знаю, що мене на трапі вже ніхто не пропустить, навіть з перепусткою».
Довго ми сміялися з тієї розповіді, але відтоді Фаза таки почав спускатися вниз, в танковий трюм, і чимось там займатися.
Вдруге Фаза заховався, коли ми були в морі. Йому потрібно було о другій ночі виходити на вахту, а він не вийшов. У кубрик – ліжко порожнє і застелене. Пробіглися по всьому кораблю – немає. Доповіли командиру. Командир оголосив великий збір – це коли абсолютно всі, хто є на кораблі, збираються в одному місці. Фаза на великий збір не прийшов. Командир наказав обшукати корабель. Через хвилин десять Фазу знайшли: він заховався у фальштрубі – боцманське підсобне приміщення на верхній надбудові, що зовні імітує невисоку, але широку трубу, з якої типу повинен виходити вихлоп з турбіни. З якою метою її спорудили на нашому тихохідному кораблику, який турбіну хіба в снах своїх бачив, – невідомо, але пофарбована вона була як справжня труба і в ній зберігалося багато різного «мотлоху»: канати, брезенти, дерев’яні бруси різних розмірів, купа якихось, мабуть старих й непотрібних, великих морських карт з розмальованими глибинами та стрілочками можливих маршрутів. Серед всього того і заховався Фаза. При ньому був рюкзак, набитий його військовим одягом, взутий Фаза був не в повсякденні прогари, а в парадно-вихідні ботики, на голові була безкозирка. Коли Фазу відвели до командира, той оглянув його, і наказав викинути все із рюкзака.
– І що це ти задумав? Що ти хотів з оцим усім робити?
– В мене в Сочі тітка живе. Я хотів до неї… в гості.
– В Сочі тітка? До неї?! Як – вплав?!!
І ми нарешті зрозуміли, що задумав Фаза. Виявляється, він десь там вештався біля штурманської рубки, і почув розмову про те, що о такій і такій годині будемо Сочі проходити, і треба буде вийти на палубу на гарні вогні подивитися – Сочі завжди світилося найяскравіше на всьому узбережжі. Фаза згадав, що в нього в Сочі тітка живе, і… вирішив до неї в гості. Запам’ятав час, щоб не проґавити, коли вистрибувати, зібрав всі свої речі, і заховався в очікуванні потрібної години. Про те, що в два ночі потрібно на вахту, – забув.
– А одяг увесь навіщо зібрав?
– Як навіщо – щоб не пропав. Ви ж його без мене порозкрадаєте.
– І плисти хотів з рюкзаком? І в ботики взутий?!
– А що? Шторму немає, плисти легко, я добре вмію плавати, до того ж недалеко – вогні он добре видно. Ну я думав, що рюкзак, якщо що, то кину, а ботики і безкозирку – ні! Хоч якась пам’ять про службу буде.
Пам’ятаю, я тоді відразу побіг до штурманів, щоб взнати відстань до берега. Вони при мені тицьнули пальцем в екран:
– Сочі вже пройшли, тільки що, і до них… ось, рівно шістнадцять з половиною.
– Що шістнадцять з половиною?
– Морських миль, звичайно, а що ж іще? В кілометрах це помножити на один і вісім.
– На один і вісім… на один і вісім… Це ж десь біля тридцяти буде!
– Ну десь так.
– Тридцять кілометрів! А вогні ніби зовсім близько!
Втретє Фаза заховався під час військових навчань. Двічі на рік – весною і восени – всі кораблі нашої дивізії брали участь у військовому навчанні: виходили в заданий квадрат і відпрацьовували поставлені військові задачі. Якщо по-простому, то в кожного корабля все, що повинно крутитися, мало крутитися; все, що повинно вертітися, мало вертітися; а все, що повинно стріляти, мало стріляти.
Однією з задач нашого корабля була висадка десанту на берег. Танковий трюм забили технікою з морськими піхотинцями: кілька плавучих БМП, кілька ГАЗ-66 з причепами, ще купа чогось за ними. Морська піхота, що без техніки, заполонила увесь великий десантний кубрик, що знаходився поряд із танковим трюмом. В зазначеному місці ми носом корабля мали вискочити на берег, відкрити ворота і опустити апарель, а морська піхота разом з технікою мали вийти з нас, типу вони когось атакують. І от, коли ми вже виконали в морі всі інші бойові задачі й мали виходити на курс висадки десанту, надійшов наказ командира: з кожного відділення виділити якомога більше людей для пошуків Фази. Фаза знову не з’явився на вахту. Як відпочивав – бачили, а тепер немає ніде. Шукали його тоді більше години – і не знайшли. Командир наказав механіку знизити швидкість корабля, бо вже скоро десант висаджувати, а потім такий обвів усіх поглядом, та й каже: «А в піхоті шукали?» А в піхоті ніхто й не шукав.
Як далі все було – не знаю, бо в тому участі не брав, але знайшли Фазу в морпіхівській польовій кухні, що на колесах: заліз у порожній бак для приготування каші. Хотів покинути корабель, казав, а далі будь що буде. Після закінчення навчань і приходу на базу, Фаза відсидів десять командирських діб на гауптвахті.
Про Фазу можна розповідати і розповідати, але в кожній розповіді має бути щось, задля чого вона взагалі почата, якась її суть. Фазину суть я побачив одного разу в морі, не пам’ятаю, чи то навчання були, чи вантажі якісь перевозили, що бувало доволі часто. Справа в тім, що коли корабель у морі, то біля арсеналу – а це приміщення для зберігання стрілецької зброї та інших боєприпасів – завжди виставлявся пост із штик-ножем. Вхід в арсенал був замкнутий двома великими замками на двох великих штабах, але згідно військово-морської традиції, арсенал постійно повинен хтось охороняти. Біля берега це робить берегова охорона, яка охороняє всіх і з боку моря, а у відкритому морі все робить команда.
Коли всі побачили, що Фаза освоївся на камбузі і в столовій, його почали ставити і на арсенал. А там місце тепленьке, темненьке, у затишку, у закутку, а поряд із входом в арсенал – двигун від гармати, що зверху, над головою, баштою крутить. Двигун той накритий товстим сталевим ковпаком заввишки з пів метра, на який, якщо щось підстелити, то не тільки сісти, а й прилягти можна. Не дуже, лише трішечки. А над головою, під стелею, трубопроводи всілякі – в яких трубах електрокабелі, в яких вода. І от хто на вахті тій засинав із штик-ножем, його неодмінно хтось, та й провчав: підкрадалися тихенько, перекидали вірьовку через трубопроводи вниз до ніг, – а воно корабель шумить усім корпусом, палуба ледь помітно вібрує, всі звуки приглушуються, – і одним кінцем зв’язували ноги, а за інший, через трубопроводи, тягнули вдвох чи втрьох. В результаті сплячого вартового піднімали ногами догори, він випускав штик-ніж із рук, – бо не міг же він спати без зброї в руках, – вірьовку фіксували в такому положенні, підходили до голови, яка була перевернутою, і запитували, що той може запропонувати.
Невідомо, що насправді запропонував їм тоді Фаза, але вже коли змотали вірьовку і вирішили розійтися, Фаза накинувся на них із оголеним штик-ножем. Їх було двоє, вони почали тікати, спочатку сміючись, а потім сміх закінчився: розлючений Фаза з ножем в руках ганяв їх по всій кормі, аж поки вони не почали кликати на допомогу когось. Добре, що тоді першим почув їх я. Вибігши на ют, я побачив таке, чого не бачив більше ні до того, ні після, – жовту піну. Фаза ганявся за ними із блискучим штик-ножем і щось несамовито кричав, а в нього з рота вилітали клапті жовтої піни. Поки я усвідомлював, що це таки справжній психічний припадок, а не щось інше, Фаза добігав до натягнутого троса, який треба було перестрибувати. Не знаю, як це сталося, але руки самі зняли рятівний круг, що висів поруч, – а треба сказати, що рятівні круги на кораблях періодично обробляють лаком, тому його на голову краще не кидати, – і в той момент, коли Фаза перестрибував через трос, з усієї сили кинув йому рятівного круга в живіт. Фазу перегнуло навпіл, і він шубовснув об палубу.
Коли Фаза віддихався і повитирав піну, почав оглядатися з таким виглядом, ніби тут вперше. Потім спохватився за штик-ножем:
– Де ніж? Віддай ножа!
– На, бери. На вахті стояв?
Фаза мовчав.
– Ти або розмовляй зі мною, або я штик-ніж віддам командиру.
– Стояв на вахті. Давай ножа.
– На, бери. За ноги підняли?
– Підняли.
– Про що домовились?
– Вони мене надурили – сказали, що більше ніколи мене не підніматимуть, а потім сказали, що це не стосується наступного разу.
– Серйозно? Ах вони ж…
– Не буду я більше.
– Що не будеш?
– Спати на посту із ножем. Мені про зброю інструктаж розказували.
– Точно не будеш?
– Точно.
– А як будеш, то що?
– То що хочеш… вб’єш мене… або втопиш.
– Ого! Ну-у, топити тебе я не буду, а от в морі за борт викинути можу – хто потім докаже, що ти сам не випав?
– Ну от і домовились! – і Фаза раптом змінився на обличчі, ніби ожив.
– Ну дивись, я тебе за язика не тягнув…
Минуло зовсім небагато часу, і пішли ми чомусь до Грузії. Влітку, з військовою справою похід не пов’язаний, – туди щось перевозили, а назад, пам’ятається, когось переселяли з їхніми пожитками. І грузини нас вином вгостили. Нас – це всіх: і командирів, і рядових. Вони взагалі довго і наполегливо нас вгощали тоді. І ось по дорозі додому, в морі, коли вина було ще вдосталь (а командир, варто зазначити, ганяв за вино, але головне було прийти тверезим на вахту), виходжу я до гальюна, якраз після вахти, після вечері й після розпиття того, що подужали, іду коридором, настрій, пам’ятаю – зараз із Богом розмовляти буду. Коли чую – гамір якийсь, ніби біля арсеналу. Підходжу – Фазу за ноги піднімають! П’яні, улюлюкають. Я підійшов, забрав у них вірьовку, і до Фази:
– Спав?
– Не спав!
– А як же ж вони тобі вірьовку за ноги прив’язали? Га?!
Фаза мовчав.
– Значить так – договір пам’ятаєш? Хлопці, в’яжіть йому руки, зараз ніч, корабель в морі, двигуни шумлять, ніде нікого, ніхто не побачить і не почує.
Після того, як зв’язали йому руки між собою і до тулуба, я кріпко обв’язав ноги іншою, довгою вірьовкою. Фаза мовчав і не сіпався, тільки кліпав і сопів. Потім я зняв із нього гюйса – це такий комір на матроському одязі – і засунув його кляпом Фазі в рота. Понесли його на ют, в темне місце, вільний край вірьовки я прив’язав за леєр – поручень. Потім акуратно перевалили Фазу через той леєр вниз головою, і почали поволі спускати його до води. Я стояв першим і дивився вниз:
– Давай! Ще давай! Ще попускай, попускай!
Шум двигунів, пориви вітру, плескіт хвиль додавали до алкогольного шуму в голові щось таке, що мною вважалося тоді, я не знаю, чому, – якимось вкрай необхідним.
Коли на голову Фази попали перші бризки, я прошляпив, бо їх вночі не видно. А от коли накрило першою хвилею – ми опускати припинили і я наказав тягнути назад. Мабуть, ми надто низько його опустили, чи мо’ вірьовка розтяглася, або перша хвиля, що накрила його голову, обдурила всіх і прийшла надто пізно, але поки ми його витягували назад, кілька великих хвиль накривали його з голови до пояса одна за одною. Від думки, що ми накоїли, я протверезів зовсім. Найбільше не давав спокою кляп у роті.
Поки ми перевалювали Фазу через леєр, він був без тями, а коли необережно стукнули головою об палубу – не сильно, легенько, – Фаза отямився. Коли його розв’язали і витягнули кляпа, він сів на коліна, і заплакав. Поплакав з хвилину, а потім тихо промовив:
– Більше я таким ніколи не буду.
Можливо, це дивно, але про себе я думав тоді те ж саме.
Страшно згадувати про все те. Але тепер я думаю, що тоді щось таки сталося із Фазою правильне, бо після того випадку – хоч вбийте мене, – але я не пам’ятаю більше жодного, хоч якогось, інциденту, пов’язаного з Фазою. Може це щось значить?
