Анотація: Що найстрашніше для людини, яка працює в бюджетній установі? Правильно, перевірка. Особливо якщо її очікують з Києва, нехай це лише чутки, які виникають кілька разів на рік, але раптом це правда? Для головної героїні цього оповідання, уже немолодої лаборантки Людмили Василівни, приїзд комісії страшніший у рази, бо вона чудово знає, як «працюють» ці всі комісії. Перевірка не перевіряє, перевірка прискіпується і звільняє. Куди жінка піде зі своїм передпенсійним віком? Тому, завбачивши статного незнайомця з текою в руці, героїня вирішує не сидіти склавши руки і вдарити на випередження, тобто почати робити те, чого вона добре навчилась за роки роботи в бюджетній організації — вислужуватись. Чи допоможе це їй?
____________________
Людмила Василівна вставила штепсель електричного чайника в розетку, сіла за свій крайній стіл біля самого входу і почала діставати з атебешної торби припаси на день: двісті грам цукерок «Корівка», таких солодких, що з незвички може навіть у ясна зайти, штук чотири маленькі мандарини (уцінені, але достатньо солодкі) і велику булку з маком. Булку жінка відклала, маючи намір з’їсти її, як завжди, на великій перерві.
Цей ритуал був незмінним упродовж років, змінювався лише «провіант» — Людмила Василівна працювала в інституті з 1985-го року, міцно і надійно обіймаючи посаду старшого лаборанта, так і не просунувшись по кар’єрній драбині, хоча її давно перевалило за 50.
Розібравшись з продуктами, жінка перевела погляд на чайник і насупила брови. Підійшла, помацала — холодний… Ну що ти будеш робити!
«Опять шось одійшло…» — подумала жінка і спересердя смикнула дріт чайника.
Ой…
Тепер розетка негарно звисала зі стіни, демонструючи на весь білий світ короб з дротами. Людмила Василівна намагалась повернути все на місце, але розетка не трималась і то ставала руба, то взагалі відвалювалась. Тьху…
Чайник було переміщено на стіл Віктора Степановича, до другої і робочої розетки, де він зайняв своє почесне місце прямо на великому шматку міцного скла, під яким лежали аркуші з розкладом, і почав стиха клекотіти.
Звичайно, це повне неподобство — ставити якийсь чайник на стіл доктора наук, професора і почесного громадянина міста, але сьогодні можна було не перейматись — у Віктора Степановича у вівторок методдень, а на кафедрі зайвих очей не буде ще хвилин десять…
Минуло кілька хвилин. Чайник, клекочучи, вимкнувся. Однак тільки-но жінка зібралась почати знищувати припаси, як тут в ще порожньому коридорі почулись кроки. Людмила Василівна так і завмерла біля вікна з чашкою в руці.
Невже Свиридова з ранковим обходом? Навряд чи вона похвалить за використання електроприладів у приміщенні інституту, особливо зважаючи на пожежу, яка трапилась минулого тижня в 51-й аудиторії.
Людмила Василівна окинула оком кафедру і вже збиралась запхнути чайник під стіл, але не встигла — двері відчинились і всередину зайшла гарна, ще молода жінка в шубі та з позолоченим «Айфоном» у руці. Приміщення відразу заповнив запах парфумів, флакончик яких коштував більше всієї зарплати лаборантки.
— Аааа, Сніжана Сергіївна! — привіталась Людмила Василівна улесливим голосом. — Доброго ранку! А шо так рано?
— Доброго! — буркнула Сніжана Сергіївна, ігноруючи запитання і знімаючи важелезну шубу.
Сніжана Сергіївна, ще нещодавно аспірантка, а тепер викладачка психологічної соціології, узагалі не дивлячись на лаборантку, пройшла повз, сіла на стілець і повільно, один за одним, стягнула чоботи, після чого випрямила ноги, поворушила пальцями і важко зітхнула.
— Ой, Сніжано Сергіївно! Шо ви сьогодні не в настроєнії? — сполошилась Людмила Василівна, підкреслено «викаючи», хоча між ними пролягав справжній віковий Маріанський жолоб.
— Та це піпєц! — вигукнула викладачка, кидаючи «Айфон» на стіл.
— Шо? Дома проблєми?
Викладачка глипнула холодним, злим поглядом:
— Ви шо, не чули?
— Нєєє… — перелякавшись, ледь вимовила лаборантка.
— До нас їде комісія! — вигукнула Сніжана Сергіївна.
— Яка? — обережно спитала лаборантка і навіть ступила крок назад.
— Яка… — буркнула викладачка, вивчаючи кінчики пальців ніг. — Аби ж я знала. Та, кажуть, будуть перевіряти все: від проводки до методичок!
— Та ви шо? — округлила очі лаборантка. — А хто це вам сказав?
— Люди кажуть… — слабко відповіла викладачка. — Будуть нас імєть по повній і разних позах. І ніхто не знає, ні коли, ні скільки їх буде. Може там ціла делегація, а може одна якась кончіта… Але точно буде, я одним місцем чую, а воно мене ніколи не підводило.
— Да, мабуть, ви праві… — ледь чутно мовила Людмила Василівна. — Бо шось давно не було… З 2015… Чи 2016… З Києва приїжджало їх штук п’ять. Чєтири мужика і баба розфуфирена. За день всіх на вуха поставили, перелопатили все і вліпили догану.
— За шо? — запитала викладачка.
— Ну мені не докладували… Но це мені тоді уборщиця Марінка розказала, вона все знає. Кажуть, у нас недотримання пожежної безпеки, бардак і корупція
І обидві жінки, немов за командою, глипнули на золотий «Айфон», який лежав на столі, доки молода викладачка, отямившись, не схопила телефон. Вона блискавично накинула шубу і, не кажучи ні слова, вибігла з кафедри, залишивши по собі хмару солодкуватих парфумів.
Знову стало тихо, тільки десь у внутрішньому дворику хтось ритмічно працював мітлою.
Лаборантка задумалась. Згадки про перевірку кількарічної давнини нагнали на неї суму. Ну а якщо це все не чутки? Зрозуміло, начальство чіпати не будуть, воно відкупиться, зло зженуть на нижчому персоналі. Поварах, прибиральницях, молодих спеціалістах і лаборантах… Згадають і всі помилки в розкладі, регулярні втечі додому за годину до завершення робочого дня, а тут ще й цей чайник! Куди б його подіти?
Маленький кабінет не міг похвалитись вільним місцем: столів було багато і вони стояли доволі тісно. Під свій стіл не варіант — усе видно відразу на вході, а під столами викладачів надовго не залишиш.
Тому Людмила Василівна не придумала нічого кращого, як поставити осоружний чайник на вікно (добре, що воно виходило на глуху стіну гаража) і закрити його фіранкою. Лише після цього жінка нарешті видихнула.
— Ну а вдруг і на цей раз пронесе? — сказала жінка сама до себе.
Робочий день лише починався. Двері кафедри гримали кожні п’ять хвилин: викладачі приходили, кидали свої речі і розбрідались по аудиторіях.
Потім зайшла прибиральниця. Вона біля входу поставила відро, повне чорної води, і вже збиралась опустити в нього швабру, як Людмила Василівна суворо кинула: «А замітати за вас хто буде?» Прибиральниця нічого не відповіла, лише похилила голову і вийшла за віником.
Перед самим дзвінком двері знову прочинились і на порозі виникла пара якихось переляканих студенток. Вони дві хвилини стояли перед насупленою лаборанткою, згадуючи ім’я та по батькові потрібного викладача. Ситуація прояснилась лише тоді, коли одна кинула: «Ну отой, дєдушка…» Людмила Василівна відрубала: «Дєвочки дорогі, Віктора Степановича сьогодні не буде, приходьте завтра!»
Нарешті почалась перша пара, про яку сповістив оглушливий електричний сигнал дзвоника, який під кінець перейшов в обридливий, однотонний звук, який більш доречно звучав би в реанімації біля пацієнта, який саме віддавав Богові душу. Людмила Василівна поверталась до кафедри з іншого корпусу, де відчиняла аудиторію, і в порожньому коридорі, прямо біля своїх дверей побачила якогось чоловіка, котрий уважно вивчав стіну.
Літ він мав, на око, сорок, може і трошки більше. Невисокий, але кремезний і сухоребрий, акуратна коротка стрижка. З одягу на ньому були сірі брюки, темно-синій светр, на ногах — ботинки, чисті і начищені кремом. Усе просто, однак офіційно. Виглядом він нагадував військового чи поліцейського. У руці чоловік тримав чорну теку.
Людмила Василівна саме проходила повз і незнайомець повернув голову на звук її кроків, показавши своє свіжовиголене лице й чорні, допитливі очі, які відразу вп’ялись у лаборантку. Та завмерла на місці й думка стрілою пронеслась у голові: «Шо, невже началось?»
— Д-д-д-д… — спробувала привітатись Людмила Василівна, порівнявшись з чоловіком, але всі слова, ще більше нажахані появою незнайомця, ніж вона сама, як корова язиком злизала.
Чоловік на це нічого не відповів, натомість відвів погляд і продовжував вивчати стіну. Його погляд ковзнув з дверей кудись під стелю, де виднілись дроти і труби різних комунікацій, щедро зафарбовані ядучою зеленою фарбою. Людмила Василівна довго намагалась відчинити двері кафедри, бо руки почало трусити й вона не могла знайти потрібного ключа. Опинившись усередині, жінка прямо впала на стілець, слухаючи гупання крові в скронях.
— Точно — комісія… — сказала вона сама до себе самими губами. — О госпаді…
Жінка кілька хвилин сиділа на стільці, гризла ніготь і не спускала очей з дверей, за якими чулись кроки і покахикування незнайомця.
Він досі там і щось видивляється. Чи просто чекає на когось? Може на Ірину Романівну? Вона на парі. Треба попередити…
Лаборантка схопила свій старенький кнопковий телефон «Нокіа», який висів у неї на шиї, і почала шукати номер завідуючої. Прогорнувши кілька контактів, зупинилась. «А шо я їй скажу? — подумала жінка. — Шо якийсь мужик треться біля кафедри? Ще получу по шапці, шо отриваю від учбового процеса…»
І лаборантка облишила телефон, підвелась і тремтячою рукою взялась за клямку дверей. Треба все розізнати…
У коридорі там само нікого не було, окрім незнайомця. Лаборантка зібралась з духом, але завмерла з привідкритим ротом. Що спитати? «Шо ви тут робите?» — занадто грубо, це не студент і не прибиральниця, ще раз спробувати привітатись буде виглядати дивно. Жінка м’ялась біля дверей, та враз чоловік різко обернувся до неї і намертво вп’явся своїми очицями.
Людмила Василівна завмерла, як сурикат завмирає побачивши шакала. Жінка відчула, що починає червоніти з сорому, і фарби на обличчя нагнало ще більше, коли вона зрозуміла, що стоїть на вході, притримуючи двері і не наважуючись вийти в коридор. «Треба шось сказати», — промайнуло в голові жінки, але тепер її точно охопив повний ступор.
— Ви не знаєте, коли звільниться Михайло Петрович? — обірвав мовчанку чоловік, підходячи.
«Ректора питає!» — подумала лаборантка з жахом, скоса глипаючи на теку в руці незнайомця, а вголос пробелькотіла:
— Та він того… обично пізніше трошки буває… — а потім додала. — Але ви не подумайте, він не прогулює!
Тепер уже чоловік рота привідкрив. Людмила Василівна аж язика собі прикусила, зрозумівши, яку дурню сказала. Чоловік же вирішив взяти ініціативу у свої руки і знову озвався:
— Мені взагалі на одинадцяту призначено, але я подумав, може він раніше буває. Довелось рано приїхати, я вже весь інститут обійшов від нудьги…
Людмила Василівна захитала головою, як собачка на бардачку авта, і знизала плечима:
— Не знаю! — і додала. — Вибачте.
— Не треба вибачатись! — втомлено відказав чоловік, переводячи погляд на стіну. — Я тут собі розвагу знайшов: намагаюсь визначити, скільки років у вас тут проводка не мінялась.
«О, інспектор!» — подумала Людмила Василівна і спиною відчула жар чайника, який стояв на вікні.
— У вас також такий безлад на кафедрі? — запитав чоловік, переводячи погляд на лаборантку.
— У нас прибирають! — випалила Людмила Василівна і навіщось притиснула руки до боків, як солдат перед присягою.
Чоловік зітхнув і запитав по паузі:
— А як вас звати?
— Людмила… — розгубилась лаборантка, не знаючи, чи називати по батькові перед потенційно вищим чином.
— А по батькові? — поцікавився чоловічок.
— Василівна, — відповіла жінка і ковтнула слину.
Чоловік вперше усміхнувся.
— Я Дмитро, — уже тепліше мовив він. — Можна просто Дмитро.
— Очень приятно! — рявкнула жінка.
«Шо це він такий добрий став? — калатала думка в її голові. — Увагу присипляє?»
— Слухайте, Людмило Василівно, можна я до вас, так би мовити, у гості напрошусь? — озвався чоловік, усміхаючись. — Бо мені тут нудно, та і хотілось би глянути, чи і у вас такий шахер-махер, як тут, — і він кивком голови показав на комунікації на стіні.
— Канєшно, канєшно! — вигукнула жінка, прочиняючи двері і відступаючи всередину кафедри. — Я сама думала вас запросити, бо ходите тут, як неприкаяний… — вона трошки потерла руки і несміливо запитала. — Я ізвіняюсь, а як вас все-таки по батькові? А то якось неудобно…
— Владиславович, — відповів чоловік, заходячи.
— Оооо, ну це … — почала лаборантка захоплено, але так і не придумала кінець фрази, тому замовкла на півслові, відійшла до полиць і завмерла, немов північнокорейський гід у музеї Кім Ір Сена.
Чоловік тим часом вивчав стіни кафедри. Він уважно обвів їх поглядом, а тоді пхекнув і з жалем мовив:
— От можуть же, коли хочуть!
— Шо? — обізвалась зі свого кутка Людмила Василівна.
— Та ви самі подивіться! — сказав чоловік, показуючи на стіну.
Жінка глипнула на стіну, потім перевела погляд на чоловіка.
— Бачите дроти якісь? — запитав він. — Кабелі?
— Та вроді нє… — невпевнено відповіла лаборантка, ще раз дивлячись на стіну.
— От і я не бачу! — радо мовив чоловік. — Усе сховано в гофри ы зашито гіпсокартоном! Нічого не стричить і не муляє око. Чисто і красиво! Вам ще сюди розеточні фурнітури встановити б, взагалі було би клас…
— Ах да-да! — погодилась Людмила Василівна. — І правда. Ну молодці.
Далі чоловік почав розмірковувати про важливість зовнішнього вигляду різноманітних комунікацій, що треба не просто «завести», а і «оформити все красиво і естетично», щоби нічого не стирчало, «інститут як-не-як», жінка все це слухала, часто кивала головою і думала: «Не пойму, злиться він чи ні… Треба якось збавити градус».
Жінка кинула кілька скісних поглядів на кафедру і її погляд упав на стіл Сніжани Сергіївни. Там, у нижній шухляді лежало дорожезне американське віскі, подароване викладачці студентами за високу педагогічну майстерність. Лежить воно там другий рік, може, Сніжана Сергіївна вже і забула про нього? «Хай потом, після інспекції, — подумала Людмила Василівна. — Може спочатку чай предложить?»
— Дмитре Владиславовичу, — несміливо перебила жінка. — А не хочете…
— Що?
Людмила Василівна замовкла, бо згадала, що використання чайників і тому подібних приладів в інституті заборонено.
— Води … Будете випивать, ой пить… воду? — озвалась вона збентежено, заговорюючись.
— Ні, дякую, — відповів чоловік. — Ну гаразд, піду я, мабуть, під ректорською поблукаю.
І чоловік, дякуючи і хвалячи кафедру, попрямував до виходу. Людмила Василівна почовгала за ним, рада, що «інспекція» відбулась так безболісно. Однак раптом гість завмер на вході, бо його погляд упав на ту саму розетку, яка виступала зі стіни.
— Так, а це що таке? — запитав він.
«Ну все, суши весла…» — подумала Людмила Василівна, відчуваючи, як підкошуються ноги.
— Розетка… — ледь вимовила жінка.
— Та я бачу, що не автомат! — засміявся чоловік. — А чому вона в такому стані?
— Та я, та той… — почала лаборантка, заламуючи руки. — Вона давно не робить, ну тобто робить, але може током укусити. Я нею давно не пользуюсь, все зверталась до хозчасті, а вони казали, шоб я не морочила їм голову, у нас один електрик на весь інститут, ожидайтє! Я її ось прямо сьогодні скотчем заліплю, шоб ні в кого даже в мислях…
— Да… — перебив чоловічок. — Ну нічого, поправимо!
Жінка вибалушила на чоловіка очі. Той усміхнувся і мовив:
— Десь через тиждень можете прямо до мене звернутись, я вам все зроблю.
— Шо, прямо з Києва приїдете? — запитала жінка, вибалушуючи круглі від страху очі.
— Ну чому з Києва… — знітився чоловік. — Я з примістя, із Закотилівки. Просто раніше не вийде, я ще тільки влаштовуюсь до вас на роботу. Ось і документи всі свої взяв, — і Дмитро Владиславович кивнув на теку у своїй руці, а потім додав. — Я ваш новий електрик.
— Да? — вигукнула Людмила Василівна, і в її очах страх змінився злістю.
— Саме так, — відповів чоловік, виймаючи з кишені телефон. — Зараз я вам дам свій номер, можете подзво…
Людмила Василівна почервоніла, набрала повітря в груди і щосили крикнула:
— Ану пішов отсюда! Електрик! Нєрви все утро мені робиш! Кончіта!
2019
