Коло Сансари
.......
Він стояв біля безглуздої тумби з кольоровими афішами та закликами вирішення квартирних питань. У руках тримав футляр від мандоліни. Все правильно. Як і домовлялись. Цікаво – звідки він його взяв? Але... це вже зараз не мало ніякого значення. Він тут. Це головне. Я підійшов. Він мовчав і невдоволено морщив чоло.
Нарешті запитав:
- Ви від Обурювача?
- Від нього. Від кого ще. – тихо промовив я.
– Пароль.
- Айн унд... - згадав я.
- Цванціг! - одразу ж підхопив він. - Гаразд. Пішли.
Я йшов за ним вузькими вуличками, віддаляючись невблаганно від центру міста, в якому жила ілюзія закону, відмиті від бруду вітрини і, хоч і мала, але все ж таки впевненість, що тебе ніхто тут не чіпатиме, не скаже поганого слова, а може навіть подарує від своєї великої сердечності маленький буклет з чудовими видами ресторанів та кемпінгів. З віньєтками, вицяцькованими неймовірно життєвими квітами.
Він ішов якось дивно. Навіть не йшов, а пританцьовував.
"В'єтнамець - точно!" - подумав я, - "Або - китаєць".
Втім, яка різниця. Посередник мав вивести мене на Систему. І я з нетерпінням чекав, коли ми нарешті прийдемо.
... Китаєць раптом завернув до занедбаного двору. Я ледве встиг за ним. Він різко відчинив непомітні коричневі двері, махнув мені рукою і я на ходу встрибнув усередину.
Спершу було темно. Я стояв і чекав. Мені було страшно. Потім побачив його.
Він мене запитав:
- Ти хочеш правди?
Хто ж її не хоче? Я навіть здивувався. Сидить, питає, ніби не знає, що системі ось-ось буде гаплик.
Раптом голосно заграла музика. З усіх боків трощили повітря барабани, а гітара захлиналася надривними рифами.
Він знову запитав:
- Ти знаєш, хто це грає?
– Як не знати? - відразу крикнув я, - Всі вуха собі ними провіяв - "Muse" звірячать. Піддали, напевно добряче.
- Ось! - радісно підтримав він. - А крики підтримки, що вплітаються в гуркіт, чуєш?
- Як же не чути? Двадцять другого, одинадцятого, дванадцятого. Прага. Звісно. Славний концерт був.
- Я знав, що китаєць не підсуне мені віршомаза, - задоволено промимрив він, - Китаєць без гальм, але виконавець те що треба. Справу свою добре знає. Йому одного разу арбалет з рук вирвали. Так він після цього три дні нічого не їв. Думав, як вийти із Системи, але передумав. Витримав. Тепер по третій проходить спіраль. Спіраль звивається, але терпить...
Він довго реготав. Було видно, що полюбляє свої жарти. А от чужі?
Я не витримав:
- Це дуже добре, але я...
- Так-так, - перебив він тут же, - Знаю. Йди собі з миром. Ось тобі!
Він простягнув папірець.
Я хотів прочитати, але почув:
- На вулиці. Давай. У мене й так багато клопоту.
Я кивнув головою на знак подяки і вийшов. Розкрив листок. На ньому було написано:
"Системи немає. Є одне естафетне невігластво."
- Тьху ти! - з досадою кинув я папірець.
- Чого кидаєш?! - почув позаду крик. - Ходять, сруть тут нам на тротуари. Все місто в лайні. Навколо одні жлоби та переселенці.
Я повернувся. Кричала тітка в картатому брудному халаті з мітлою в руках. Від неї несло неймовірною тугою та переробкою винної сировини.
І тут я нарешті прозрів - "А він правий. На всі сто. Системи нема. Є довга і нудна пісня...про безконечно бідну скотину білого кольору"...
