Тут, одначе, є небезпека втрапити у ту ж пастку, що й "відродженці". Ясно, що повернення до літератури архаїко-міфічного періоду не буде, та й не може бути. Наша культура так збагатилася за століття, що ігнорувати цей досвід просто тупо. Ми стоїмо перед необхідністю повернення міфу у його емоційному, психологічному аспекті. Нова культурна парадигма має подолати вигадану дихотомію розуму й почуттів, зплавивши воєдино поєзію і прозу. Поєднавши їх ОРГАНІЧНО, а не зміксувавши, как постмодерн.
Чи є посилання? Не стартувати ж нам, с "Іліади" чи "Рамаяни"... Є. Я свідомо не згадав таку літературну течію ХХ ст., як "магічний реализм" (иноді його безпідставно вважають проявом постмодерну). Що цікаво, робота в цьому жанрі характерна для авторів з Латинскої Америки й Африки, тобто з економічно і політично відсталих регіонів. Широкому читацькому колу найбільш відомі Г.Г.Маркес та Х.Л.Борхес, але першим провозвістником "магічного реализму" можна вважати модерніста Ф.Кафку (Мелетинський пише про це у своїй "Поетиці мифу"). І "Замок", і "Сто років самоти", і новели Борхеса є сучасними казками. В них нема десакралізації, але є розвінчання стереотипів. Дія відбувається і в нашому часі, і в якомусь "позачассі", характерному для міфів, притому одночасно (пардон за каламбур). Фантастичні елементи виглядають органічно, а певні цілком реальні речі мають невловивмий магічний шарм. Національний колорит лише підкреслює міфопоетичне відчуття цих текстів.
То що ж таке, по суті, міф?
"Література починається міфом і ним же завершується", - казав Хорхе Луїс Борхес. Важко сперечатися з клясиком. Адже всі епоси - й архаїчні, і класичні, - являють собоє втілення міфу, результат відображення сказителем міфопоетичного сприйняття світу. Викоритовується міф і постмодерном для конструювання псевдоінтелектуальних моделей.
Базове визначення міфу - сюжет про діяння богів і героїв, про походження й загибель світу, про подвиги культурних героїв і прешопращурів, себто фіксування у масовій свідомості інформації передусім інтуітивного, а не емпіричного походження. Ця інформація має сакральный характер, є гарантом стабільності соціуму і джерелом знання про генезу буття. Міфічне знання, всупереч розповсюдженій опінії, не опонує знанню науковому, бо виконує геть інші функції.
Враховуючи "ненауковий" характер міфічного знання, не варто дивуватися, що слово "міф" стало синонімом понятть "брехня", "вигадка", "стереотип". Ця тенденція сягає доби класицизму і досі має місце у гуманітарній науці. Трактуваня міфу як завідомо неправдивої інформацї особливо актуальне для американських істориків, культурологів, соціологів, критиків, політологів. Втім, притаманне таке сприйняття й пострадянському культурному простору. Нас же цікавлять не прикладні, безпосередньо прагматичні аспекти міфа, а психологічні.
Міф - це передусім форма свідомості. Особлива модель світовідчуття та світосприйняття, яка, за спостереженнями психологів, найбільш притаманна дітям та нівелюється лише у процесі соціалізації дитини. Міф - це первинна форма свідомості. Знання тут має аксіоматичний характер, не обмежено догмами та визначеннями, звернене до питання генези. Діти рідко сумніваються у словах дорослих, проте часто задаються питанням: "звідки я взявся?". А батьки червоніють и белькочуть якусь туфту про лелеку. И ніколи жоден кроха-син не підійде до батька зі словами: "Что такое хорошо и что такое плохо?". В цьому світлі ситуація з повчального віршика виглядає абсурдно і кумедно. Міф не оперує поняттями добра і зла - ці моральні полярізатори виникли під час кризи мифопоетичної свідомості і масової підміни понятть.
Для актуалізації міфа свідомістьмає пройти певні ініціації. Особливо цікаві ініціації шаманів - виразників міфу. Сюжети про такі ініціації характерні для будь-якої міфології (докладніше про це писав Мірча Эліаде).
На день сьогоднішній міфічний світогляд загнано в глибини підсвідомості, тому що дитині - носієві міфа - не дають пройти первинну, вікову ініціацію. Треба сказати, що за часом соціалізація дитини співпадає з оптимальним моментом для вікової ініціації (9-10 років). У США дитина проходить ініціацію через комікси про Суперменів, а також через три собори американськой духовності - Плейбой, Макдоналдс і Термінатор. Совіцькі Чебурашки, Павки Корчагіни и батькоубивця Павлик ажніяк не кращі. Міф пригнічується соціумом не відразу, поступово, мало не з колиски. Одначе, за певних обставин, міф реалізуєтся у масовій свідомості, виринає з глибин підсвідомого - відбувається розпакування архетипів. Таким чином, міф слід розглядати як форму розгортання магічного імені. Магічне ім’я - це сюжетний архетип.
Важко дати однозначне визначення цьому поняттю, враховуючи, що архетип виник як явище психіки раніше за власне мову. Карл Юнг, для якого архетип - базове визначення, пише так: "Архетип - міфотворчий структурний елемент колективного безсвідомого" (докладніше - К.Юнг. "Символ і архетип", "Людина та її архетипи"). Архетип - первинний образ фантазії, форма без змісту, що її актуалізують зовнішні обставини. Архетип формує погляди, та не містить їх. Для різних етносів актуальними є, відповідно, різні архетипи.
Наприклад, для грузина - троянда, гора, злочинець, прикутий до скалі (ініціація!), хижа птаха; для фіна - риба, рибалка, олень, крячка, мисливець, старий; для українця - сонце, сокіл, крук, вовк, мати-земля; для скандинава - вовк, ведмідь, ворон, море, орел, дракон; для араба - сонце, небо, пустеля, джерело, верблюд; для японця - вишня, гора, море; для кельта - дерево, чарка, корова, кіт и т.п. Етнічна актуалізація архетипа виявляється у диференційному змісті образа. Наприклад, ворон за доби вікінгів розправив крила на стягах вождів - птах Одіна діставить до Вальхалли душі загиблих, розповість Всебатьку про діяння воїнів; у слов’янських же казках ворон летить у світ мертвих за чарівною водою якраз для того, щоб повернути героя до життя; а в кельтів ворон - символ нещастя, маркування ворожих хтонічних сил; у палеоазіатів ворон є одночасно і першопращуром, і головним культурним героєм, і хитруном трікстером. Як бачимо, медіативна функція ворона актуалізується по-різному у різних регіонах. Дозволю собі у подальшому використаня термину "етнічний архетип", або "етнотип".
Необхідно розмежувати поняття архетип і стереотип. Стереотип у даному контексті - це образ із невластивим йому змістом. Приклад: "Сталін Батько Народів". Це стереотип. Його можна розвінчати за допомогою елементарної логіки. "Батько Народів" - це вже архетип, актуальний для тюркоментальних этносів. Стереотип конструюється і сприймається передусім логічно і може бути зруйнований за допомогою раціональної аргументації. Архетип сприймається психологічно, емоційно, и тому не може бути відторгнений раціонально. Для відторгнення архетипа використовується інший інструментарій, що завдає удару по спихіці й емоціям, а це вже важче, ніж логічне розвінчання.
Загальні властивості міфічного мислення такі:
- невід’єднаність людини і світу;
- дифузність мислення (звідси взаємоперетворення людей, звірів та предметів, що найсильніше радують нас у кельтському фольклоре);
- синкретика світосприйняття;
- відсутність абстрактних понятть (Добра і Зла як абсолютних категорій);
- надання світові абсолютної цінності;
- прагнення до ладу у соціумі та в душі людини;
- пояснення сутності об’єктів через історію їх творення;
- особлива категорія часу для великих подій - "прачас", Ur-zeit, відокремлена від решти часового потоку (за давніх-давен...);
- циклічність часу (мотив Вічного Повернення);
- герой - медіатор між полюсів буття (і рушив Фродо до Мордору...);
- мотив "Золотої доби".
Докладніше - Є.М.Мелетинський. "Поетика міфу".
Міф слід сприймати як ірраціональне, як те, що знаходиться поза площиною раціонального пізнання. Загалом же рпро обмеженність можливостей раціонального світосприйняття сказано немало, тож не зупинятимемося на цьому докладно.
Побалакаєм про інше.
Особисто для мене міф - це подолання дихотомії західного індивідуалізму та східної безособності; подолання вічної самоти, на яку приречені ми усе, відчуття причетності до чогось більшого, залишаючись собою; усвідомлення себе як органічної та незнищенної частки Всесвіту; відчуття того, що все в цьому світі - живе і справжнє. Коли релігніїі ділять усе на Добре і Погане, то міф ділить усе на Справжнє і Фальшиве.
Хто з нами - той втямить.
На щастя, ані міф, ані архетип не мають однозначного академічного изначення. Інакше я не вів би цієї розмови...
За Борхесом, сюжетів лише чотири:
а). Космогонія;
б). Пошук Грааля;
в). Смерть и воскресіння бога;
г). Есхатологія.
Мелетинський стверджує, що для архаїчних епосів найбільш актуальним є мотив Космогонії, а Есхатологія більш характерна для эпосів класичних. Слід додати, що для сучасних міфів головним є мотив пошуку Грааля - себе, досконалості.
Файнезно, скажете ви. Та що ж воно означає на практиці? А то теоретизувати всі розумні...
Отже, перейдімо до практичної частини.
V
Ясно, що цей новий "магічний реалізм" не варто ототожнювати з його латинським варіантом: все ж Маркес і Борхес не опонували до постмодерну, тож нвряд чи їх можна вважати представниками нової культурної парадигми. Повернення літературі шаманських функцій, реалізм почуття, придбання емоційного і життєвого досвіду у стані одержимістю текстом - все це є і у магічному реалізмі, та лише у початковому стані. Занурення у емоцію, у безодню колективного безсвідомого там все ж недостатньо глибоке.
Передвістниками нової культурної парадигми можна вважати Толкієна і Ле Гуін. Власне, такою культурою мала стати фентезі. Та завдяки зусиллям американських культурологів та видавців фентези стала культурою підлітків, розважаловкою. Там нема архетипів і міфів, та є стереотипи, невмотивований секс і насилля. Приклад: чим Толкієн відрізняється від Сапковського?
Осьо тим і відрізняється...
У "Володарі перснів" нема артефактів. Перстень - не артефакт, це - архетип. Центральний архетип германської міфології. Воно живе. Зле - але живе. Прошу зазначити, що Перстень Всевладдя, перстень Нібелунгів та перстні еддичної і скальдичної поезії - різні варіанти актуалізації германського етнотипу. Американські "толкієнознавці" дійшли надзвичайного висновку, що під Перстнем автор мав на увазі атомну бомбу, а європейська критика відшукала паралелі між Гітлером і Сауроном. А ще Толкієна вельми смішило питання - мовляв, орки - це комуністи? Он воно що таке криза міфопоетичної свідомості... Меч Арагорна - це вже кельтский етнотип (Екскалібур?), як і Дзеркало Галадріель (Грааль). Вони - живі. Живі хатинки гобітів, живий Лоріен, живий навіть Мордор - ця істинно міфічна країна смерті. Ельфи, гноми, тролі - це етнотипи германо-британської мифології. У більшості ж фентезі-авторів це комп’ютерні спрайти. Чому? Толкієн глибоко емоційно проникнувся британською міфологією, тоді як фентезі-автори очевидно з нею навіть не знайомі; до того ж вони знецінюють міф. Ерго: хочеш писати про ельіфв? Стань патріотом Англії.
Саме у цій сакралізації образів і стає наявним тісний, нерозривний зв’язок міфу з етносом. Міфи універсальні. Та актуалізуються по різному.
"Земноморська" эпопея Ле Гуїн етнічно більш нейтральна, більш раціонально-юнгианська. Гед - класичний медіатор між полюсів буття. Крім того, йому притаманні тотемістичні ознаки (Яструб) і в певному сенсі він є варіантом чоловічого втілення Вищої Самости. Тінь, що його переслідує, - це та ж Тінь, що про неї каже і Юнг. Лабіринт - алегорія колективного безсвідомого, сакрального (Нижнього) світу. Інша справа, що пані Ле Гуїн користувалася методом реалістів: картина її світу, образ і шлях героя конструювалися з традиційних міфологічних елементів, до того ж сюжет сторювався схематично; тут її запідозрити у структурному підході. Історія Геда - радше притча, ніж казка.
Втім, і Толкієн, і Ле Гуїн - це ще не зовсім теє. Це представники жанру "fairy story" (як визначив його сам Толкієн), що різниться як від казки, так і від фентезі.
Відродження міфів почалося нещодавно. Хронологічно співпадає із загибеллю радянського світу. Почалося не з літератури: в музиці, у кіні, у релігії, у політиці за останні п’янтадцять років відбулося розпакування багатьох сюжетних архетипів, до того ж пов’язаних із етносом. Осьо кілька прикладів.
В рок-музиці різко популяризувалися фолк, етнорок, готика; у країнах північної Європи вони складають конкуренцію традиційній естраді й поп-культурі. Хто не чув про фінський гурт "Nightwish"?
Аналогічні процеси характерні для Балкан. Етнічне відродження у Сербії та Хорватії, Македонії й Словенії відбувається на фоні загальної ненависті до "миротворчих контингентів", тож косівський конфлікт каталізував розпакування архетипів. Найбільш гучними в цьому сенсі є проекти Эміра Кустуриці, а також вельми вдалі виступи балканських команд на останніх двох "Євробаченнях".
До речі, про "Євробачення". Я схильний вважати, що цікавість до національних, етнічних мотивів на Балканах була каталізована приголомшливою перемогою України на "Євробаченні-2004". Виступ Руслани - це ритуальне священнодійство з глибокими язичницькими коренями; це національний український епос, коли хочте. Тут вам і солярний міф, і буревій, і вовчий тотем, і танки з сокирами гірських велетів, й эротизм повітруль, і образ казкової войовниці Мар’ї Морівни, грозної королівни...
Цікаво, що 2006 року на тому ж "Євробаченні" переміг фінський гурт "Lordi". хтось скаже: то ж що, бевзі маски поначепляли і вищать як навіжені. Та, як на мене, "Lordi" - це втілення глибинних мотивів північного хтонізму, а геть не католицьких демонів. Мова йде про тролів - якими їх бачили давні скандинави. Еддичні тролі - це не просто здоровенні дурбелики, як-от тролі британські. Це прадавні хтонічні сили, вправні у ремеслах і чаклунстві, мудрі й хитрі духи каміння й криги, що вміють змінювати зовнішність за власним бажанням - у тому числі й на вельми привабливу. Тролі злі? Так, мабуть; та вони СПРАВЖНІ; саме ця справжність і підкупила аудиторію "Lordi". Європа скучила за справжнім міфологічним Злом, бо втомилася від Зла, нав’язаного догмою і мораллю; втомилася від дрібненького і сірого "зла".
Було б свинством обійти увагою кельтський ренесанс, що має місце на заході Європи з 1960-х років, коли в Ірландії набули популярності фолклорні фестивалі. Особисто я вважаю апогеєм кельтського ренесансу шоу-балет Майкла Флетлі, "Lord of the Dance", враховуючи його всесвітню популярність. "Король танку" - це ірландський національний миф в його, коли хочте, дистильованому вигляді. Мотив свята танку - це мотив Бельтайна, коли оживає природа, й водночас - мотив літнього сонцестояння, коли гине світило й рік поступово вмирає. Найкращій час для різних змаганнь, у тому числі - й поміж богів. Боги там вельми доречні: і Морріган, і Дон (ирл. Темний) Дорша, и навіть фея зі своєю чарівною флейтою. Там нема злих персонажів. Головний герой гідний кохання (найвищий ступінь досконалості), і тому пасок Короля Танку дістає повністю по заслузі (реалізується міфологічний мотив пошуку-квесту, здається, за Фрейзером). Разом з тим, "Король танку" сучасний: Флетлі наважився на сміливий хореографічний експеримент - синтез ірладської джиги, степу й традиційної балетної драматургії. Синтез виявився достатньо органічним, щоб не зруйнувати міфічне поле спектаклю і посилити ритмічний вплив на глядача. Цікавим є ще один аналогічний проект - "Rhythm of the Dance". До речі, міністерство у справах культури Ірландії надає подібним проектам інформаційну і фінансову підтримку.
Досвід Флетлі використали й постановники аналогічного грузинського проекту "Ритми гір". В результаті отримано сильний етнічний епос, реалізованийза допомогою автохтоннї хореографії та сучасної сценічної практики, глибоко патріотичний й архетипічний.
Неважко помітити, що відродження міфу в музиці відбувається передусім на периферії Європи: на Балканах, у Ірландії, у Скандинавії, в Україні, тобто на півдні, заході, півночі та сході. Важко сказати, із чим це пов’язано. Можливо із тим, що народи вказаних регіонів довгий час знаходилися під владою імперій, що апелювали до римського спадку (втім, так робили УСІ європейські імперії), не маючи на те підстав та зрікаючись національного мифу. Міф - єдине, що могли протиставити пригноблені народи деміфологізованим метрополіям. В результаті всі, хто апелювали до мертвого Риму, залишились на сьогодні без міфу. Самі винні.
Росія не виняток: досі московські історики трактують Російську імперію як продовження Візантійської.
Втім, можливо, міф на периферії Європи вижив через те, що там краще збереглися так звані "рудименти матріархату" - себто роль жінки у сім’ї та суспільстві. На периферії жінка традиційно користується більшою повагою, ніж у центральній Європі. Звичайно, мається на увазі не географічний центр, а центр римської, імперської, християнської культури, західно-романські країни. Так звана романська галантність - не більше ніж сексизм, де жінка - лише сексуальний об’єкт лицаря-самця (ось де важко сперечатися з феміністками!). А це гидке "Kinder, Kuchen, Kirchе"! Романізована цивілізація прив’язала жінку до побуту і поставила у залежність від чоловіка.
Слід зауважити, що жінка ближче до колективного безсвідомого, до магії; жінка здавна була хранителькою законів, звичаїв, родинного вогнища, казок (К.Юнг. "Психологічні аспекти архетипу матері"). Спробуйте-но вимовити: "дідусеві казки". По-дурному звучить, ге? Бо ж вони БАБУСИНІ, і край! За часів відовських процесів жінок спалили вчетверо більше, ніж чоловіків. Славетний норвезький король Олаф Трюгвасон, палкий прихильник християнства, наказав св’язати на березі під час припливу 300 вьольв-чаклунок. Звичайно, церковники знали, що магічна влада - у жінок, і що відьми - хранительки міфу - опонуватимуть християнській владі. Однак, вочевидь, руки в церкви були закороткі: страти не зломили дух кельтів, фінів, слов’ян, тож Україна, Ірландія, Лапландія вже традиційно вважаються осередками чалунських темных сил...
Найкраще підтвердження забуття західноєвроейською християнською цивілізацією власних архетипів - це ганебна екранізація эпосу про Нибелунгів у Німеччині 2003 року і не менш ганебна екранізація "Володаря перснів". Мало того, що персонажі не відповідають першоджерелам - ці персонажі подані цілком психологічно однозначно, до того ж вони затиснені в межі маскультурного стереотипу; і то є найбільший злочин проти міфу...
Ствердження міфу в європейському кіні загалом доволі непевне. "Життя як диво" Кустуриці, "Мамай" Олеся Саніна, "Пошуки Фінбара Фліна" (Ірландія-Фінляндія), "І на камінні ростуть дерева", "Політ ворона" (Норвегія-СРСР) - ось, мабуть, і все. До того ж - це картини для вузького кола глядачів, навряд чи вони стали б масовими. А ось за кого і справді можна порадіти у сенсі відродження міфу - так це Далекий Схід. З японських картин можна відзначити як міфопоетичні "Дзвінок" і - особливо! - "Темні води", де сучасність синтезується із автохтоносом, і автохтонні мотиви перемагають. І ніякого постмодерну чи боронь боже кіберпанку.
Ще Японія зробила внесок у розвиток міфу в мультиплікації. З останніх, як на мене, психологічно найглибші аніме "Ходячий замок" (творчість Хаяо Міядзакі загалом) й аніме-серіал "Last Exile". Загалом же маскультура аніме - це кульура міфу як явища психіки, де органічно існують як східні, так і західні етнотипи. Хоча і тут не обійшлося без дурновершшя - згадаймо тих же "Покемонів"...
Китай підключився до розпакування архетипів зовсім недавно - с момента виходу історичної картини "Герой". Там відсутній так званий "національний колорит" - там присутній національний міф. За жанром це кінопереказ, де історичні персонажі показані як міфічні, сакралізовані герої, унікальні та психологічно неоднозначні. Емоція та ідея зплітаються у єдиний текст, що траслється через відеоряд, аудиоряд і вербальний ряд (діалоги, голос за кадром). Кольорове рішення, пейзажі, одяг, зброя, рухи персонажів, найменші побутові деталі, музика - усе має емоційно-ідейне навантаження, що сприймається як через ratio, так і через emotio; усі ті деталі є поезією, органічними елементами світу.
Не біда, коли ви не знаєте китайської символістики. Коли ви не жертва Фройда й постмодерну, то все зрозумієте. Фільм дуже поетичний та, безумовно, глибоко патріотичний, та без кумедного ура-патріотизму. Тут нема злих героїв. Тут все має цінність,як і у житті. Ще один фільм Чжана Імоу - "Дім летючих кинджалів" - теж історичний, щоправда, любовна лінія там домінує. Прекрасна фінальна сцена: це справжня, органічна магія, що поєднує емоції героїв та світ навколо них. Маємо привід пишатися цим кіном: адже знімали його у Прикарпатті, тож як знати, чи не гірські духи допомогали Імоу... І картина Ченя Кайге "Клятва". "Клятва" - це казка, і, звичайно, там наявної магії значно більше, та це справжня магія, знов таки емоційно пов’язана зі світом та емоціями, а не "хвайєрболи" та інші спецефекти "хвентезі", як у екранізації Толкієна. Як це у комуністичному Китаї дозволили знімати неоднозначно трактоване кіно? Чи це нова ідеологія виховання молоді? Тоді печальна наша доля...
А нема чого протиставити. Ну, хіба "Digital романтизм", щоб воно не означало...
Початок двадцять першого століття став часом прориву міфопоетики навіть у кіні США, що саме по собі парадоксально. Першою ластівкою стала "Примара опери", 2003 рік. Звичайно, вона трохи наївна, але там хоч є справжні почуття, а не ниття й сантименти (хоч знавці радять читати літературне першоджерело). Персонажі - у першу чергу власне Примара - психологічно складні та самостійні. Сама ж Опера - квінтесенція світобудови, як її зображено у міфах. У першу чергу - підвал, царство тіней, Нижній світ, світ духів, сакральний простір. Примара є і хтонічним (демонічним) персонажем, так і кульутрним героєм (навчив Кристину співати). Як тут не згадати Локі, що обдарував людину теплом; як не згадати норвезького троля-фоссегрима, що може навчити скрипалювати, порізавши людині пальці, чи пака-волинкаря з ірландської казки!
Міфопоетична також екранізація "Хроник Нарнії" Клайва Льюіса. Вона відрізняється від книги, по-перше, живими героями-дітьми (К.Льюісу часто і справедливо докоряли, що його персонажі-діти геть не живі), і, по-друге, актуалізованим язичницьким світовідчуттям (там нема християнського моралізаторства).
Цікава також кинотрилогія "Пірати Карибського моря": там у межах одного хронотопу стикаються історичні реалії і фольклорні мотиви. І ніхто з героїв не волає - мовляв, цього не може бути, кракенів не бува, I can’t believe it! Тут УСЕ буває; і навіть цілком реальні речі овіяні магічним ореолом. При тому, що на перший погляд ці фільми - попса попсою...
Втім, нажаль, є і "Шкрек", і "Чєлавєк-мудак", та й інше "Страшне кіно"...
Відродження міфу на периферії Європи відбувається й у релігії. Ірландська католицька церква була першою християнською церквою на території, що ніколи не належала до Римської імперії, тож чи варто дивуватися, що ірландський католицизм зберіг цілком язичницьке світовідчуття? Ірландські святі мають вигляд та функції язичницьких героїв. Багато ритуалів, у тому числі проща до гори Святого Патрика, носять характер язичницького ритуалу й архаїчної друїдської магії. Більше того - ірландські монахи, як ніхто, шанобливо ставилися до древньої мудрості кельтів: вонизаписували й переписували як латиною, так і ірландською старі саги (найвідоміша збірка "Книга Брунатної Корови"). Ірландська католицька церква на сучасному етапі - одна з основ ірландської національної самосвідомості, позаяк опонує до церкви англиканської. Вона активно сприяє ідентифікації ірландських католиків й ірландської нації загалом.
В Ісландії ж із 1973 року поряд із християнством офіційною релігією є так звана "Асатру" ("Asatru") - дослівно "Правда богів". Один з ії засновників Йормундур Інгі в своїй програмній статті висловив думку, що причиною долучення ісландців до віри асів стало усвідомлення своєї ідентичності: "Наша ідентичність (...) має сутність не фізичну, але ментальну. Християнство формувало мислення західної людини протягом двох тисяч років. Тут потрібно більше, ніж просто рішення стати язичником. Недостатньо, як багато хто вважає, сформувати громаду й прийняти правила. Це призводить лише до мавпування християнства. (...). Звичайно, ми читали "Едди" у оригіналах; це нам не допомогло. Схоластичні роботи з релігії не вельми корисні, коли тільки ви не сприймаєте дану релігію на особистому культурному рівні. (...) Одне лиш не прийшло нам у голову: створити релігійні догми...".
В Україні ж кожного року поповнюються лави спільноти "РУН-віра" (Рідна українська народна віра), прихильники якої вшановують Мати-природу, а також солярне божество Даждьбога й грозового забіяку Перуна. Тут ви теж не знайдете ані залізобетонних догматів, ані до дрібниць ритуалізованих обов’язків. Це ж не секта і не КАРПОрація...
І, певно, не варто казати, що традиційна українська народна віра у її християнській, православній подобі також за світовідчуттям і набором образів наскрізь язичницька, характерницька - з цього питання можна порадити хоча б "Словник української міфології" Валерія Войтовича (Київ, "Либідь", 2005).
А от власне у літературі справи гірші. Серед англомовних авторів можна назвати (та й то з пересторогами) С.Кінга (так, він постмодерніст, але його тексти мають емоційний простір), Майкла Енде з його "Безкінечною історією" (екранізація, до речі, значно краща за книгу), Ніла Геймана (у його романі "Американські боги" помітно дихотомію міфу й постмодерну), Тима Северіна (роман "Вікінг: дитя Одіна", де він торкається теми архаїчної магії у народів Північної Європи; вельми цікавим є епізод, де головний герой зустрічає у лісі шамана, що творить ритуал, і разом з ним іде до світу духів), і, звичайно ж, Джоан Кетлін Роулінг.
Не люблю "Поттеріаду", та в якості прикладу вона ідеальна. Особливо - з четвертої книги. Саме там, як на мене, з’являється емоційність, психологічна неоднозначність героїв, зникає відчуття дешевої детективності того, що відбувається. "Гаррі Поттер" - юнгіанська книга. Гогвартс як Серединний світ міфів, зі своїми законами, де Гаррі відчуває себе "на своєму місці", на відміну від Лондона. Можливо, він і не щасливий, та жодного разу не шкодує, що обрав школу магії. Там він, його друзі й однолітки проходять вікову шаманську ініціацію (а разом з ними - и читач, тому "Гаррі Поттера" краще починати читати у дев’ять-десять років). Професори Дамблдор і Макгонагал - утілення відповідно чоловічого й жіночого варіантів Вищої Самості, а лорд Волдеморт - це Тінь (за Юнгом, альтернативна особистість, антипод особистості первинної). Для того, щоб розкрити архетипи "Поттеріади", знадобиться окреме дослідження.
Як відомо, цикл ще не завершено, однак вже наполохав суспільство, і, передусім - на пострадянському просторі. Першою забила на сполох церква, забеспечивши Поттерові пречудовий піар. Тоді інформтехнологи взялися за розум і стали "забивати" аудиторіальну нішу Роулінг аналогічними проектами на кшталт цикла Дм. Ємца про россійську відьму "Таню" з єврейсько-німецьким прізвищем Гроттер, одночасно монополізувавши право на переклад "Поттеріади" російською для видавництва "Росмэн". Зазначимо, що другий хід був куди успішнішим за перший: росменівським перекладом отруїлося багато читачів (у тому числі і я - можливо, в цьому причина моєї нелюбві до перших книг циклу; і лише згодом довелося прочитати те прекрасне видання "А-БА-Би ).
При такому ставленні до міфу на пострадянському просторі важко очікувати, що міф проявиться у літературі. Одначе дев’яності роки все ж ознаменувалися десятком авторів, що їх можна вважати передвісниками нової культурної парадигми. Серед них багато українців (чи не половина), однак друкувалися вони російською, у російських видавництвах. Єдині з них, хто нині щось видає українською, це Дяченки, та, на мою особисту думку, краще б вони того не робили...
Є такі автори й серед ГАКівської спільноти. Та прізвищ не називатиму, бо переважно це ті, хто вже покинув цей пречудовий ресурс. І навряд чи повернеться. Зазначу тільки, що у тусовочних збірках їх майже нема, на щастя.
Неважко помітити, що досі мова йшла переважно про фантастику. Чи це означає, що майбутнє літератури - за фантастикою? Ні. Майбутнє - саме за фантастичним реалізмом, за реальністю героя, проблеми та емоції. У традиційній фантастиці це трапляється окремо, у сучасній - геть не зустрічається.
За вищевказаними винятками...
VI
Разом із тим, частіше бачимо споживацьке ставлення до міфу, коли автор використовує міфологічні та етнічні мотиви задля обстоювання певних ідей, що дисонують із використованою мифологією і з міфом як таким. Прикладів не називатиму, бо то переважно така лабуда, що і мовити гидко, за винятком хіба отого Павичевого словничка; ім’я їм легіон, бо їх багато. Недостатньо прочитати книгу "Енциклопедія міфології для чайників", щоб потрапити у міфічне поле.
Питання: ЯК туди проникнути?
Відсилаю до вищезгаданої програмної статті Йормундура Інгі. Також раджу трактат С.Кінга "Як писати книги". Від себе додам: читайте не тільки й не стільки наукову літературу, скільки першоджерела, фолклор, епос; читайте сердцем. Це можливо. Фолклор глибоко психологічний, щоб там не патякали літературознавці. Ось і Борхес радив своїм студентам: "Не читайте монографії! Читайте джерела!" Ходіть у походи. Дізнайтеся, які високі гори, як пахне море. Слухайте вітер. Дивіться на зорі. Частіше бувайте у лісі. І не забувайте поминати пращурів... І ще скажу: "Дитя - це цнота й забуття, перше починання і гра, колесо, що котиться саме собою, перший рух, священне "Так". Бо священне "Так" необхідне для гры творення, брати мої: своєї волі бажає нині людський дух, свій світ набуває втрачений для світу". Старий Ніцше передбачив все це сто років тому.
Зможете читати, як діти?
А писати?
Щоравда, тут важливо не підірватися на тому ж фугасі, що й романтики. Дуже легко можна піти у вторинний світ, загратися, себто існує велика небезпека інфантилізації як автора, так і читача. В цьому і полягає відмінність нашого методу від того, що вже було.
Яка мета введення читача до світу духів (простору тексту)? Навчання емоціям. Почуття має бути реальним, як у житті.Тоді читач отримує життєвий досвід (а не level up!!!), адекватний реальному. В цьому проявляєтся міфічне сприйняття часу як суб’єктивної категорії: за рік людина міфу проживає п’ять - десять років, не старіючи зовні. Більше того: саме у міфічному полі люди ХХI століття проходять вікову ініціацію, асоціюючи себе з тим чи іншим героєм або відчуваючи себе його супутником; там же вперше стикається зі справжніми почуттями. У цьому причина популярності, зокрема, "Гаррі Поттера".
Той, хто пройшов ініціацію, стає емоційно старшим, мудрішим, сильнішим, вчиться слухати й розуміти інших; відчуває свою причетність до чогось більшого, і при тому лишається собою, стаючи Особистістю, здатною на Вчинок. Міф навчає; та навчає емоцією, жорстоко. Він може зламати. А може зміцнити. Людина може обрати - несвідомо - у проводирі по міфу короля Артура, гобіта Фродо чи юного Гаррі; може - Мерліна, Одіна чи Гендальфа; а може - Локі, Хагена Троньє, лорда Волдеморта, Вугана з "Клятви", і завжди вибір буде вірним. У міфі нема ЗЛИХ героїв - є тьмяні, безликі, безіменні персонажі, що й уособлюють справжнє зло. Подолати те зло в собі - задача того, хто проходить ініціацію.
Романтики, вочевидь, або про це не знали, або не врахували.
VII
Отже, на сьогодні можна припустити, що у мас-культурі сформувалась опозиція: постмодерн та міф. Постмодерн апелює до поезії засобами прози; міф - до прози засобами поезії. Постмодерн руйнує текст - міф його творить. Постмодерн тяжіє до фройдової школи психоаналізу; міф - до юнгової. Постмодерн десакралізує образ - міф його сакралізує. Постмодерн використовує культурний спадок минулого як структурні елементи - міф сполучає їх органічно. Міф знає розмаїття авангарду і розкутість (та не роздраяність!) постмодерну, ніжні чари романтизму й передсмертний экстаз Бароко, горде служіння лицарства й давні, споконвічні ритми шаманських бубонів; входження у сакральний світ без мухоморів і п’ятидесяти хвилин трави.
І ще багато, багато іншого.
Маятник хитається.
Все ще хитається.
Втім, не відбувається нічого страшного. Зміна культурних парадигм - цілком закономірне явище, крім того, сучасний інформаційний ринок достатньо великий, щоб надати простір широкому колу авторів, що працюють на відповідні аудиторії.
Міф помер. Хай живе міф!!!
PS. І не треба мені казати, що я геть не обізнаний у літературі, філософії, культурології, психології, міфології, лінгвістиці, історії, релігієзнавстві, що в мене там купа помилок і русизмів. Я в курсі.
PРS. І не кажіть, що треба писати не "міф", а "міт". На сьогодні літературною нормою є саме "міф". Я довго з "хакерів-гакерів" реготав...
