Будильник дзвенів пронизливо і настирно, так ніби поруч із ліжком гатили молотом по сталевій рейці. Ані простягнув руку і натис кнопку на пластиковому корпусі, проте дзеленчання не припинилося.
— Що за…
Розплющивши одне око, він підняв голову з подушки. Це був не будильник, а телефон. Коли дзвонили так рано, у дев’яносто дев’яти випадках зі ста доводилося негайно збиратися та їхати на будмайданчик.
— Ані? Я вас не розбудив? — боязко поцікавився голос зі слухавки. Хесі, старший по зміні.
— А ти як думаєш? — роздратовано спитав Ані.
Він притис слухавку плечем до вуха і потягнувся за сигаретами.
— Ані, вибачте, але у нас тут… — Хесі завагався. Йому не хотілося грати роль вісника, який приносить погані новини. А те, що новини погані, Ані вже й сам здогадався. — У нас тут виникла ситуація.
— Яка ще ситуація? — Ані затис у зубах сигарету і клацнув електрозапальничкою. Старший по зміні дзвонив з проміжної платформи, куди минулого тижня підвели кабель; на задньому плані чулося монотонне гудіння EG-підйомника.
— Із Джаном.
Хто б міг сумнівати! Джан був першокласним зварювальником, але із ним надто часто виникали ситуації. Минулого разу, коли попередній мрець був уже на підході, терміни горіли і все валилося з рук, Ані довелося дати на лапу поліції, щоб витягнути його і ще кількох таких самих як він із відділка після побоїща у місцевому барі.
— Що там із ним?
— Та це...
— Слухай, не тягни! — огризнувся Ані. — Знову щось із монтажниками з четвертої не поділив?
— Та ні, — Хесі видихнув. — Він зірвався.
Ані витяг сигарету з рота, так і не припаливши. Розтер гарячий, липкий від поту лоб, натис подушечками пальців на повіки.
— Звідки?
— Із третьої секції. З поясу.
Без шансів. Від основи третьої до дна котловану більше сімдесяти ліктів.
— Ти роботи зупинив? Місце обгородив?
— Все згідно інструкції, — Хесі намагався говорити впевнено, проте голос його зраджував. Молодий хлопець, не встиг набратися досвіду у таких справах.
— Хесі?
— Так, шеф…
— Виклич медиків.
— Вже їдуть.
— Я збираюся, скоро буду.
— Дякую, шеф!
***
Він помився, одягнувся, випив бридкого розчинного мате і вийшов з номеру. Крита галерея готелю дивилася в бік Західної пустелі. Унизу зяяла порожня, наполовину занесена піском яма басейну, який, мабуть, пам’ятав і кращі часи. Ані спустився у підземний гараж, сів у службову “хонду мането” і виїхав на безлюдну ранкову вулицю.
Поки автопілот вів машину, Ані опустив вікно і закурив. Над Великою рікою небо було залите чистим рожевим світлом. Вода поволі текла до Великого Зеленого, даруючи свою прохолоду паркам та садам. Процесор “хонди” безпомилково проклав оптимальний маршрут лабіринтом житлових кварталів. Авто виїхало на автостраду і додало швидкості.
Ані знайшов берберську станцію, де майже не було реклами. Так… — подумав він. Що тепер? Тепер із центру пришлють комісію, яка тягатиме його по засіданнях. Це триватиме тижні два-три; максимум місяць. Так звані “експертів” напишуть у висновках те, що накаже їм написати керівництво. Тут головне не хвилюватися, справу все одно закриють. Монтажники з дев’ятнадцятої гавкатимуть про зриви термінів, але це дрібниці, не вперше.
Ані викинув недопалок у вікно. Сет тебе забирай… Він забув про найважливіше. Доведеться з’їздити до Джана додому і повідомити рідних про те, що трапилося. За традицією цей неприємний обов’язок лягав на бригадирові плечі.
Спецбудмістечко, з’явився напис на голографічному табло. Автопілот заздалегідь перелаштувався у праву смугу. EG-рукав з’їзду плавно піднімався над засміченими пустирями, описував широку дугу і сполучався з естакадою спецдороги Е-II, що з’єднувала індустріальні зони правого берега з будівельними майданчиками лівого.
Скориставшись службовими воротами “B”, які відповідали його рангові, Ані залишив “хонду” на стоянці, застрибнув на підніжку електротранспортера і, минаючи контору, поїхав на майданчик.
Роботи зупинили. Хлопці сиділи без діла на купі деталей майбутнього каркасу. Ані піднявся технічною рампою на рівень третього поясу і побачив старшого по зміні, що походжав туди-сюди платформою, нервово потираючи руки. Внизу, на бетоні лежало накрите поліетиленом тіло. Над ним стояли двоє медиків, один заповнював протокол, інший відверто нудьгував.
— Ти як?
— Нормально, — відповів Хесі. — Ви швидко.
Ані підійшов до краю платформи і сперся ліктями на технічні перила. Сонце підіймалося над пустелею, рожеве і прозоре, як крапля полуничного джину.
— Як це сталося? Він пив учора? Наркотики?
Хесі розгублено похитав головою.
— Та ні… Не знаю.
— Що він узагалі там робив?
— Робот забарахлив; збилася програма. За кілька годин мали прислати інженера. Але Джан не хотів чекати. Поліз вручну перезавантажувати.
— Зрозуміло… А страховка? — спитав Ані.
— Все було добре. Я сам увечері перевіряв.
— Термогелева подушка спрацювала?
— Так. Але така висота… — Хесі розвів руками. — Ані, чесно, я не знаю, що сталося.
Бригадир поплескав його по плечі.
— Не хвилюйся. Буває.
Під навісом задзеленчав телефон, той самий, з якого Хесі дзвонив якусь годину тому.
— Бригадир двадцять сьомої. Слухаю.
Це була Лейла, з контори.
— Ані? Ти вже на місці?
— Як бачиш.
— Я чула, у вас там хтось зірвався. Співчуваю... Тут приїхав інспектор із центру. Хоче з тобою поговорити.
Ані нахмурився.
— Мерері? Чому так рано?
— Без поняття. Сам у нього запитаєш.
— А де він?
— Щойно узяв транспортер, за хвилину буде у тебе.
Через Джана Мерері б не приїздив. Тут щось інше, подумав бригадир.
З-за батареї модульних генераторів виповзла велика запилена черепаха транспортера. Інспектор їхав сам. На ньому була блідо-блакитна сорочка з закоченими рукавами, світлі полотняні штани і старі сандалі зі штучної шкіри.
— Мої вітання панові бригадиру! — помахав він носовою хусткою, якою щойно перед цим витер лисину. Він мав утомлений вигляд, так ніби не спав цілу ніч. А в усьому іншому той самий Мерері: пожовтілі від тютюну нігті, темні плями поту під пахвами, сонцезахисні окуляри в нагрудній кишені.
Вони були знайомі більше п’ятнадцяти років, відколи Ані почав працювати на спецбудівництві. Дружина Мерері померла від раку (він хотів віддати її у центр продовження життя, але вона відмовилася з релігійних причин). У нього була дочка, що перебралася до Іберії і рідко давала про себе знати, старий порожній дім у передмісті, колекція пропагандистських плакатів часів Великої Євразійської і забагато вільного часу. Чомусь — може, за вислугою років? — вважав Ані своїм близьким другом.
— Якими вітрами?
Мерері розсіяно усміхнувся. Його погляд ковзнув зубчастою лінією горизонту, сповз униз скісною стінкою котловану і зупинився на тілі.
— Твій? — спитав він у Ані.
Ані кивнув. Мерері похитав головою і дістав портсигар. Він курив дешеву фінікійську марку, яка за милю смерділа паленим лавром.
— Тебе це погубить, — зауважив Ані.
— Знаю, знаю, — відмахнувся інспектор. — Треба поговорити.
Він зробив красномовний жест у бік Хесі. Ані зрозумів натяк і попросив старшого по зміні сходити в контору, спитати, коли пришлють когось перевіряти страхувальні системи.
— Чув останні новини? — спитав Мерері коли вони з бригадиром залишилися наодинці.
— Які ще новини?
— Син Ра відійшов на Захід.
Ані миттєво забув про Джана, Хесі та перевірку страховки.
— Жартуєш!
— Якби ж то… Я, думаєш, чому приїхав? Годину тому дзвонив товариш із Мемфіса, інформація перевірена. Великий Дім готує офіційне повідомлення.
Думки гарячково забігали у бригадировій голові.
— Йому ж давали ще мінімум рік! Він же виголошував промову на святі Міна!
Мерері іронічно усміхнувся і знизав плечима. Мовляв: сам знаєш, усе як завжди.
— А вони не можуть потримати його у контейнері ще місяць-два, як попереднього? — з надією спитав Ані.
Мерері скрушно похитав головою.
— Пізно, тромб обірвався. Крім того, ти ж в курсі, новий верховний жрець. Вони більше таким не займаються.
В нападі безсилої люті Ані вдарив кулаком по трубі перил. Чим він заслужив таку немилість Маат? Він уже знав, на що будуть схожі наступні кілька місяців. Він житиме на будмайданчику, спатиме по дві години на добу, сидітиме на кофеїнових драже і паскудній напівсинтетичній їжі із кафетерію. З центру пришлють спецнагляд, який щодня виїдатиме йому мозок за затримки і використовуватиме будь-який привід, щоб зрізати хлопцям зарплату.
— Дай сигарету, — попросив він у Мерері.
— Ти ж казав, що мене це погубить, — зауважив той, простягаючи пачку.
— Складу тобі компанію.
Вони закурили.
— Треба щось вирішувати, — сказав інспектор. — Виробляти якусь спільну лінію.
— Треба, — погодився Ані.
— Що у тебе з каркасом?
— А ти сам не бачиш?
— Тихенько, — заспокоїв його Мерері. — Яка затримка? Чотири місяці?
— Це у кращому випадку.
— До двох скоротити можна?
Ані прикинув у голові цифри.
— Якщо плюс дві бригади і у три зміни, тоді ще можна думати... Але не гарантую.
— Я напишу у звіті два з половиною. І посприяю, щоб тобі віддали шосту і одинадцяту.
— Одинадцятої не треба. Краще третю.
— А що не так із одинадцятою? — здивувався інспектор.
— У них там новий бригадир. Ми з ним не дуже...
Мерері кивнув. Естакадою промчало кілька автобусів із туристами. На тлі пустелі виблискували гладкими трикутними гранями велетенські гробниці, глянцеві й матові, сріблясті і майже чорні; або, навпаки, прозорі. Століття минають. Змінюються мода і матеріали, лише форма залишається канонічною! Звучить як реклама дешевого месопотамського пива, подумки посміхнувся Ані.
Сонце підіймалося вище. Піщані дюни сяяли все яскравіше. Інспектор ще раз витер хусткою лоба і згадав про окуляри у кишені сорочки.
— Які плани на вечір? Може на пиво сходимо? — в окулярах він скидався на сліпого вуличного рапсода з сидонської набережної. — Поки ще все не закипіло.
Ані похитав головою.
— Треба дочекатися перевірки і запуску робіт. А потім ще це, — він показав на тіло, яке медики вже підняли нагору і перевантажили з підйомника на свій транспортер. — Треба родину повідомити.
— Неписані обов’язки бригадира… — Мерері поплескав його по плечі. — Не падай духом! Побачимося.
***
Перевірка зайняла кілька годин. Ані був голодний як шакал. Він нашвидкоруч перекусив холодними рисовими коржиками з кафетерію і вирішив використати решту своєї законної обідньої перерви, щоб заїхати у готель за одягом, набором для гоління, зубною щіткою et cetera — коли робота закрутиться у три зміни, на такі дрібниці просто не залишиться часу.
Над стоянкою розпустилися великі білі лотоси сонцезахисних навісів, пелюстками яких циркулював рідкий охолоджувач. Тягачі з облицювальними плитами і деталями каркасу сунули один за одним зі сходу на захід. Хвилі гарячого повітря гойдалися над пластиком автостради.
В гаражі під готелем панувала приємна прохолода, повільно вдихали і видихали кондиціонери. Ані піднявся до себе, одягнув свіжу сорочку, склав речі до сумки і приготував велику склянку холодного лимонаду з кіноа та огірком. Він згадав, що не взяв у конторі Джанову адресу (найкраще буде заїхати до нього по дорозі на майданчик).
— До тебе колишня дзвонила, — сказала Лейла, відправивши Ані те, про що він просив.
— Теверет? Чого їй треба?
— Без поняття.
Ані набрав номер. Вони не були офіційно розлучені, але вже більше двох років не жили разом. Недостатньо, щоб остаточно забути усе, що було між ними, зате цілком вистачало, щоб зрозуміти, що час не повернеш назад, і їх у цьому житті більше ніщо не пов’язує. Окрім Ніт, звісно.
— Я сподіваюся, ти не забув, про що ми домовлялися? — Теверет у своєму стилі, in medias res.
— Привіт. Я теж тебе радий чути, — Ані згадав про лимонад. Зі склянкою в руці він підійшов до вікна. Над верхівками пальм плив повітряний лайнер, схожий на величезну шоколадну цукерку у срібній фользі.
— Я про вихідні, — уточнила колишня. — Ти обіцяв забрати Ніт зі школи. Ми із Себеком їдемо о третій.
Сет… Ані зовсім про це забув.
Цей Себек, її новий коханець, на двадцять років старший, з якоюсь вічно винуватою усмішкою і недолугим пересадженим волоссям. У нього була невелика компанія з оренди річкових барж, пентхаус у Александрії і літня вілла у Савві, де вони з Теверет збиралися провести вихідні. Звісно, Ніт не вписувалася у їхні плани.
— До котрої у неї заняття? — спитав Ані.
— До половини п’ятої. Якби ти більше цікавився нашим життям, то б не питав, — в’їдливо зауважила Теверет.
Ані спеціально пройшов курс китайських дихальних вправ, щоб навчитися не реагувати на її уколи. Єдине, чого він досі не міг зрозуміти, як можна було прожити з цією злою дріб’язковою сучкою стільки років? І не просто прожити, а щиро бути у неї закоханим.
— Я заберу її, не хвилюйся. Щось іще?
— Простеж, щоб вона почистила ввечері зуби. І не давай їй їсти багато солодкого на ніч.
***
До кінця занять залишалося ще більше години. Ані вирішив заїхати спочатку до Джана — він відчував, що чим довше відкладатиме цей візит, тим більше на нього тиснутиме його неминучість.
“Хонда” зупинилася на тихій вуличці, забудованій однаковими швидкозбірними котеджами. Діти каталися на велосипедах тінистою стороною; за ними бігав собака, висолопивши язика і сахаючись автоматичних поливалок. Комунальні роботи поклацували ножицями, підстригаючи кущі вздовж тротуару.
Двері відкрила невисока чорнява жінка, широка у стегнах, з рідким волоссям і жирною шкірою, але в цілому доволі симпатична. Її звали Майя.
Ані назвав їй своє ім’я і посаду.
— Я з будмайданчика, — додав він.
Пауза.
— Не стійте так. Заходьте, — Майя розгублено відступила вбік.
Вони зайшли до кухні: керамічна статуетка кота на полиці, сувенірні магніти й дитячі малюнки на холодильнику. Дружина Джана вказала Ані на високий стілець за мармуровою барною стійкою.
— Щось будете? Я якраз робила дітям десерт. Ванільний, з яєчним кремом.
Ані подякував і попросив чогось холодного.
У Джана було троє дітей, двоє дівчаток і хлопчик. Вони гралися на невеликому подвір’ї, куди виходили скляні розсувні двері. Під побіленою огорожею стояв батут і надувний басейн. Ані згадав, як колись вони з Теверет мріяли про трьох дітей, схожий будинок і собаку, але якось так усе повернулося, що після народження Ніт шлюб почав розвалюватися, собаку так і не купили, а замість будинка з’явилася невиправдано дорога квартира, у якій зараз мешкала його колишня дружина і за яку Ані досі виплачував кредит.
Майя налила дві склянки холодного чаю і сіла навпроти. І раптом Ані зрозумів, що вона вже все знає. Не знає, як саме і за яких обставин, але знає.
— Як це сталося? — Ані відчував, як важко їй дається вдаваний спокій, з яким вона вимовила ці слова.
— Зірвався. З великої висоти.
Вона кивнула й пошкрябала нігтем мармур.
— Він мучився? Я медсестра, знаю, як це буває.
Ані похитав головою.
— Все сталося миттєво. Мені дуже шкода…
Вона знову кивнула.
Чай був такий холодний, що зводило зуби. Джанова дружина встала з-за столу, підійшла до вікна, склала руки на грудях. Вона простояла так кілька хвилин, дивлячись на дітей, що гралися у басейні. Потім раптом у ній щось ніби зламалося. Вона сперлась плечем на стіну, закрила долонями обличчя і беззвучно заплакала. Ані сидів як ідіот, втупившись в усміхнену фізіономію керамічного кота. Що він міг вдіяти? Тут уже нічого не вдієш…
Ані давно допив чай і, нервово перекладав із руки в руку порожню склянку, поглядаючи то на годинник, то на двері. Нарешті Майя витерла сльози, підійшла до раковини, вмилася й безсило впала на стілець навпроти нього.
— Я відчувала, що щось не так, — ніби крізь сон, промовила вона.
— Я знаю, це дуже важко прийняти… Але потрібно жити далі, — сказав Ані, сам не особливо вірячи у власні слова.
— Так, — механічно кивнула вона і обернулася, щоб іще раз поглянути на дітей.
Все це було так дивно, так дико. Він прийшов у чужий дім, щоб повідомити чужій дружині, що найближча їй людина ніколи вже до неї не повернеться, подумав Ані. Так собі робота…
Вони ще довго просиділи мовчки. На стереопроекторі перервали новини заради церемонії прощання із Сином Ра. Звук був вимкнутий, і речник Великого Дому лише беззвучно відкривав рота, як рибина, викинута на берег Великої Ріки.
Ані не витримав і сказав, що йому пора. Що вони страшенно відстають від графіка, що робота тепер почнеться у три зміни. Що треба ще забрати доньку зі школи. Дружина Джана лише механічно кивала, покусуючи ніготь, з якого зліз майже весь лак.
***
Він вийшов з будинку і пішов вулицею, забувши про машину — зрештою, її можна було викликати телефоном прямо до школи. День був пекельно спекотним, лише тінь під деревами і поливалки дарували спасіння.
До кінця занять у школі було ще хвилин двадцять. На розі Ані побачив порожній спортивний бар. Всередині стереопроектор транслював ту ж таки урядову прес-конференцію. Речник зачитував довжелезну доповідь з переліком усіх регалій померлого. На траурній трибуні вишикувалися члени родини, республіканський намісник, фінікійський і боспорський посли та ще кілька десятків високопоставлених чиновників. Ані замовив ячмінного пива.
— Ще один у комиші відійшов, — процідив крізь зуби бармен, не відриваючи погляду від голограми. Засмаглий, із гострим орлиними носом, він нагадував ватажка ханаанських розбійників з дитячої книжки про Сінухе. — Ви чули, у скільки обійдеться гробниця? Кожна наступна все дорожча й дорожча! А за чиї гроші, спитаєте?.. За наші з вами, за чиї ж іще! Ви на морди їхні подивіться, — просичав бармен. — Та вони вже стільки накрали, що і дітям, і онукам вистачить!
Допивши пиво, Ані попрощався і вийшов. Над вулицею пропливали великі, як хмари рекламні слогани: Генетичне омолодження! Висвітлення шкіри! Продовження життя! Пепсі! Ані почувався фізично і психологічно виснаженим. Він приречено брів під палючим сонцем, неначе каторжник, засуджений до синайських каменоломень.
По дорозі він звернув у вузької затінену вуличку, яка впиралася у вітрину крамниці ритуальних товарів. За склом було нагромаджено безліч амулетів-скарабеїв, гранітних урн та статуеток для сердабів економ-класу. Ані подумав, що це якраз те, що треба. Тут можна було на кілька хвилин сховатися від спеки, а заодно купити ушебті для Джанового похорону.
Кілька високих стелажів ділили приміщення на довгі, погано освітлені закапелки. У глибині виднівся прилавок, за яким стояв продавець, схожий на репетитора з математики, до якого колись ходив Ані. Він був зайнятий розрахунками на розумному аркуші.
— Вибачте, — Ані більше любив автоматизовані крамниці, де не потрібно мати справу ні з ким, крім машин. — Я шукаю ушебті.
Продавець зміряв його уважним поглядом і відклав стилос.
— Мої співчуття вашій втраті, — відповів він усталеною фразою. — Прошу сюди. Це для жінки чи чоловіка?
— Для чоловіка.
— Професія?
— Будівельник.
— Вам звичайні чи рухомі?
— Не знаю... Давайте рухомі.
Продавець повозився з телеспопічною драбинкою, дістав із полиці ушебті і легенько натис на пластикову ступню статуетки.
— Ну, як вам?
Фігурка ожила і стала енергійно відкидати лопатою голографічний гравій, що прозорішав і танув у повітрі, не долітаючи до місця призначення.
— Він був зварювальником, — уточнив Ані.
Продавець задумався.
— Хвилинку, я гляну на складі.
Поки його не було, Ані знічев’я дійшов до кінця ряду і зупинився біля полиці з розумними сувоями. Книги мертвих, -30%, лише сьогодні; голограма зблякла від часу, це “сьогодні”, минуло, мабуть, років тридцять тому. Ані узяв одну із них навмання і натиснув на “відтворити”. З аркуша заграла музика. Фігурка у білій лляній пов’язці на стегнах жваво вирушила у подорож царством Осіріса, оминаючих моторошних потвор і колонки ієрогліфічних заклинань.
Продавець повернувся зі складу.
— Зварювальників немає. Але може щось таке підійде?
Він показав чоловічка, який затягував величезну гайку величезним розвідним ключем. Ні до чого не прикріплена, гайка просто висіла у повітрі.
— Хай буде, — погодився Ані.
— Книгу також братимете? — спитав продавець, помітивши сувій у нього в руках. — Потрібне ім’я і біографічні дані померлого. Щоб ввести у пам’ять аркуша.
— Це для мене, — пояснив бригадир.
Продавець зміряв його здивованим поглядом.
— Для чого вона вам? Ви ще зовсім молодий.
— На всякий випадок. Мені вже сорок, — Джан був молодшим за нього років на п’ять.
— У сорок життя лише починається, — зауважив продавець. Йому було не менше шістдесяти.
— Так, знаю... То скільки за все разом?
***
Подвір’я було повне дітей. Ані викликав машину з найближчого телефона-автомата і чекав біля воріт. Ніт ішла сама, зі шкільною сумкою на плечі. Вона виглядала засмученою, чи може, просто замріяною. У неї були материні очі і манера їх мружити коли говорить.
— Ти виросла, — сказав Ані, обійнявши доньку.
— Ага.
— Як школа?
Ніт знизала плечима.
— Нормально.
— І все?
— А що ще?
— Не знаю… Оцінки?
— Нормально.
Вони сіли в машину.
— Як поживає твоя подружка?
— Яка?
— Лара?.. Чи Лора?
— Лора? — здивувалася Ніт. — Ми давно вже не дружимо.
— Чому? — здивувався Ані.
Ніт знову знизала плечима. Напрочуд дорослий жест. Мабуть, Ані відповів би приблизно така само, якби хтось запитав, куди поділися його шкільні друзі.
Лише проїхавши з півдесятка кварталів, він зрозумів, що не може відвезти доньку додому (точніше, в готель), тому що не матиме з ким її там залишити; доведеться їхати до матері. “Хонда” розвернулася, піднялася на естакаду міської магістралі і полетіла стрілою на південь.
Тіні пальм довшали по мірі того, як сонцесяйний Ра пересувався небом. Ані застав матір на кухні. У неї під рукою був останній номер “Скарбниці таємних знань”, александрійської езотеричної газетки, де обсмоктували вплив сакральної геометрії сузір’їв на злети і падіння знаменитостей. Поруч стояв келих червоного вина і тарілка з козячим сиром та маслинами — справжня грекиня, що тут іще скажеш. Вона рано посивіла і не фарбувала волосся, яке стало сліпуче-білим, неначе тонкий срібний дріт. Правду кажучи, це їй навіть личило.
— Ніт! Оце так сюрприз! — зраділа вона, обіймаючи онуку.
Ані відкрив холодильник і налив собі холодного каркаде.
— Ти не казав, що приїдеш, — звернулася до нього матір грецькою коли Ніт побігла розкладати речі у гостьовій кімнаті.
— Та, багато всього навалилося…
— Ганятимуть вас тепер у хвіст і в гриву, — засміялася мати. Проектор у вітальні показував останні приготування до урочистої церемонії прощання.
— Як завжди.
— А де Теверет?
Він волів не згадувати про колишню дружину в розмовах із матір’ю. Як не дивно, мати любила її. Часом Ані навіть здавалося, що в усій цій історії з розлученням вона була на її боці.
— Поїхала в Савв на вихідні. Я заберу Ніт пізніше, коли повернуся з майданчика.
Мати розсіяно кивнула. Останнім часом у ній з’явилася якась легкість, якась нова любов до життя, якої Ані не помічав раніше, коли батько був живий. Так ніби вона нарешті звільнилася від усіх обтяжливих дорослих обов’язків і повернулася назад у безтурботну юність.
— Будь обережний, — сказала вона йому біля дверей.
Ані здивовано кивнув.
— Добре. А що таке?
Мати знизала плечима і усміхнулася, грайливо, по-дівочому заклавши за вухо срібне пасмо.
— У твоєму гороскопі написано, що сьогодні напрочуд несприятливий день. Плюс магнітні бурі.
— А, ти про це… Я вже відчув.
***
На півдорозі до майданчика Ані згадав, що забув сигарети у готелі, в кишені вчорашньої сорочки. А разом із ними посвідчення, без якого ворота не пропустять його на територію спецбудмістечка. Сет тебе забирай… Що за день такий?
Стрес, подумав він, піднявшись у номер. Не слід було нехтувати відпустками поки ще була така можливість. Він почав готувати собі ще одну порцію лимонаду, але передумав. Натомість увімкнув берберську станцію і вийшов на балкон покурити.
Червоне око сонця сховалося за дюни. Денна спека спала. Квітник унизу — система поливу вийшла з ладу кілька місяців тому, і квіти померли на безжалісному сонці — був повен недопалків, які кидали з вікон та балконів номерів. Прокручуючи в голові список проблем, які йому залишив згасаючий день, Ані згадав про Книгу мертвих, цю усталену тисячі років тому інструкцію для потойбічного світу. Цікаво, чому досі ніхто не додумався створити схожу інструкцію для світу живих?..
***
Сотні автомобілів летіли автострадою, зливаючись у суцільні лінії світла серед синіх сутінок. Не доїжджаючи до з’їзду на спецдорогу, Ані помітив у аварійній кишені на узбіччі сріблясту “мазду”, корпус якої світився червоним, сигналізуючи про несправність. Біля авто стояла жінка. Вона уважно роздивлялася переднє ліве колесо.
Ані проїхав повз, не скидаючи швидкості, але на наступному з’їзді вирішив повернутися.
— Вам потрібна допомога? — спитав він, запаркувавши свою “хонду” поруч із “маздою”.
На жінці був простий кремовий жакет і така ж спідниця. На лацкані жакета поблискував значок із логотипом повітряних ліній Ala Nova.
— Ви говорите грецькою? — невневнено спитала вона.
— Так. Що сталося?
— Не знаю… Щось із гальмами. Процесор блокує колеса. Це службова. Ви не могли б викликати мені таксі? Тут старий телефон, працює лише на прийом.
— Зрозуміло. Куди вам?
— У повітряний порт.
Ані подумки прикинув відстань.
— Я можу підвезти, мені по дорозі, — насправді не зовсім. Але на роботу він все одно не сильно поспішав.
Жінка поглянула на нього з недовірою.
— Не хвилюйтеся, я не якийсь маніяк, — запевнив її Ані.
— Думаєте, якийсь маніяк сказав би, що він якийсь маніяк?
Ані розвів руками.
— Сет його знає, що у них у голові…
— Добре, припустимо, я вам вірю. Але до вашого відома, у мене п’ятий дан із карате, — попередила його грекиня.
— Візьму це до уваги, — пообіцяв Ані. — Давайте вашу валізу.
В машині Ані отримав нагоду краще роздивитися свою випадкову супутницю: коренаста, міцно збита і загалом не красуня. Зате з розкішним волоссям і милою усмішкою. Ані ковзнув поглядом по її зап’ястях у пошуках кольорового браслету, який би вказував на сексуальні вподобання, але згадав, що компанії забороняють їх одягати стюардесам на рейси.
— До речі, я Ані.
— Гелена. Дуже приємно, — у неї був сильний потиск. П’ятий дан, згадав бригадир. — Вам теж у повітряний порт?
— Не зовсім. Я працюю на спецбудівництві.
— На спец чому?..
— Найбільші у світі могили під ключ.
— А… Ясно, — греків ця тема не цікавила. Вони не розуміли єгипетської одержимості будь-якою ціною забезпечити собі благополуччя у загробному існуванні.
— А ви стюардеса. Я вгадав?
Вона глянула на значок і усміхнулася.
— Ви так добре говорите грецькою. Ви з Александрії?
— Так, Кефтію, — поправив її Ані. — У дитинстві я часто їздив туди до баби з дідом. Навіть два семестри провчився у тамтешній школі. Пам’ятаю, нас возили на екскурсію у палац Міноса.
— Туди всіх возять, — усміхнулася Гелена.
“Хонда” пролетіла повз з’їзд на спецдорогу.
— У вас сьогодні рейс? — спитав Ані.
Гелена глянула на годинник.
— Здається, я навіть трохи спізнююся…
— Не хвилюйтеся. До порту ще хвилин десять, — запевнив її Ані. — Куди ви летите?
— Коринф. Ви там бували?
— Ні. Але моя дружина — колишня дружина, — виправився Ані. — Постійно говорила про те, щоб замовити там якийсь посуд. Пам’ятаю, він коштував астрономічно дорого, — тепер це Себекова проблема, подумки посміхнувся він.
— Так, посуд хороший. Але ціни дуже завищені.
***
Ані залишив машину на стоянці, відділеній від терміналу невеликим сквером зі штучним ставком та довготелесими чаплями, що походжали в очереті, і допоміг Гелені з валізою. Виявилося, що рейс затримували. У неї в запасі було ще трохи часу.
— Давайте, я куплю вам мате, — запропонувала вона. — На знак подяки.
Вони сіли у залі очікування, перед величезним вікном із рідкого скла, по той бік якого повільно злітав велетенський EG-лайнер. Ані досі вражало те, що така величезна маса металу здатна підніматися у повітря легко, немов гелієва кулька.
— У вас справді п’ятий дан? — спитав він у Гелени.
— Ні, третій. Вам, мабуть, треба на роботу? — згадала вона.
— За це не хвилюйтеся. Наступні кілька місяців я там фактично житиму.
— Не падайте духом! — підбадьорила його вона. — Це ж гарантує вам спасіння, правильно?
— До спасіння ще треба дожити, — зауважив він. — Взагалі хочете вірте, хочете ні, але наша із вами зустріч — це поки що найкраще, що сталося зі мною сьогодні.
Гелена засміялася, ненароком переливши трохи мате на жакет.
— Що, все так погано?
— Нещасний випадок на роботі. Один із моїх хлопців зірвався.
— Як зірвався? На смерть?.. — її очі перелякано округлилися.
— Так.
— Співчуваю...
Ані опустив погляд. М’яке неопренове покриття на підлозі було прикрашене декоративним орнаментом із переплетених білих ібісів та темно-зелених крокодилів.
— Я поїхав до його дружини, щоб сповістити її про те, що сталося. Я ніколи не був у нього раніше, хоча ми працювали разом… — Скільки? Вісім? Дев’ять років? — Словом, ворогові не побажаєш приносити такі новини.
Гелена мовчки кивнула.
— І ще ця прес-конференція на всіх каналах, — додав Ані. — Життя таке коротке. Я навіть купив Книгу мертвих, уявіть собі!
Він дістав із кишені згорток і показав Гелені.
— Вибачте, що я вам про все це розказую…
Гелена рішуче похитала головою, дивлячись йому по-грецьки прямо в очі.
— Не треба вибачатися. Мій батько помер три місяці тому. Я знаю це відчуття.
— Співчуваю…
Вони трохи помовчали.
— Не надто життєрадісна розмова у нас вийшла, — винувато усміхнулася Гелена.
— Ласкаво просимо до Єгипта!
На табло загорілося повідомлення: Членам екіпажу піднятися на борт.
— Ну все, мені пора.
Вони встали, щоб попрощатися.
— Коли ви повертаєтеся? — спитав Ані.
— Сюди? У вівторок. О десятій ранку.
— Може поснідаємо?
— А ви матимете на це час?
— Знайду.
— Тоді домовилися!
Вона залишила йому свій номер, поправила сумочку на плечі і покотила валізу коридором з написом Тільки для персоналу. Ані дивився їй услід, аж поки за нею не зачинилися автоматичні двері.
***
Повний місяць жовтів як воскова печать на темному сувої небес. Очерет, висаджений у сквері перед терміналом злегка погойдувався на вечірньому бризі.
Це був довгий день; довгий і важкий. Ані вирішив, що вже не поїде сьогодні на будівництво. Що відключить телефон, виспиться, а завтра, на свіжу голову подумає, що робити далі; а поки справляться і без нього. Натомість він повечеряє з матір’ю та Ніт, а потім, можливо, почитає доньці на ніч, як колись, про Хуфу і чарівника, Сінухе або літаючих крокодилів. Хоча вона, звісно, давно виросла з цих казок і навряд чи захоче знову їх слухати.
Ані згадав про сувій у кишені. Він зупинився, розгорнув його, щоб востаннє глянути на фігурку, яка мандрувала царством Осіріса, і, усміхнувшись її наївному оптимізму, викинув Книгу мертвих у проріз переробної машини, що проїздила повз.
