- Господи!!! - навіть не кричу, а воно якось само десь у глибині мозкових звивин штрикає пронизливими шпильками-голками і миготить зигзагами-блискавками. - Боже мій, як же я раніше про це не здогадалася? Не побачила, не розпізнала? - думки крутяться роєм вогненних бджіл і вони жалять, як же боляче вони жалять! Через той біль навіть не зауважую, як густа імла, що знову звідусіль обступила мене, розвіюється, крізь неї проступають яскраві іскри. Іскри вогнища? Придивляюся - ні, це не іскри вогню, це так палають зорі, що проблискують крізь клоччя зоряної туманності! Враз відчуваю, що мене знову щось потягло вниз - і я стискаю руку свого супутника, опускаюся разом з ним на землю..
- Ух! - полегшено видихую я, бо нарешті відчуваю під собою твердь, а не якийсь вакуум. Проте оте дивне відчуття безодні, що вселилося після всього побаченого, не відпускає - щоразу відлунює в серці, ніби його хоче обірвати чи взгагалі вирвати геть, і вганяє в очі нові сльози. Відчуття непростимої провини. І що найстрашніше - тепер уже зримої, явленої.
Мій провідник не звертає на мої емоції жодної уваги, лише знову обертає своє уже напівпрозоре і заодно чітко відточене обличчя, що видно кожну рису - і його очі іскряться тими самими іскрами, які я щойно бачила через імлу - вони переливаються всім спектром барв справжніх зір: від жовтогарячих через білі до зеленкаво-блакитних.
- То що, побачила вже достатньо? - запитує.
- Ти про правду? - перепитую. - Так, побачила все, що треба було.. - затинаюся, бо горло здавлює несамовитий сором, бо знаю, що ті очі-рентгени бачать мене всю наскрізь. Від того пронизливого погляду нíкуди дітися.
- Ще не все. - і він легенько підштовхує мене вперед і заодно вказує на останнє вогнище, що палає перед нами - вже восьме!
І я ще не встигаю оговтатися від сьомого вогню, як переді мною - ясне, сяйливе блакитне, як лід льодовика, багаття! І воно росте й росте, зрештою набирає форми сферичної кулі на кшталт кришталевої. І я бачу, що то навіть не вогонь так переливається всередині і по поверхні її, але суміш етеричних газів комет, які підсвітила, мабуть, найбільша зоря у сузір´ї Дракона - Елтанін.
- Ми знову стрибатимемо? - лякаюся ще дужче і знічуюся від гострого болю - в серці ніби чую холодне й заодно пекуче лезо ножа.
- Це залежатиме від тебе і твого часу. - відповідає.
Ми стоїмо перед льодовим вогнем чи то вогненним льодом, полум´я якого вібрує і в´ється хвилями-зміями, і наразі ні кроку вперед. Ніби нас щось ще не впускає далі. Придивляюся: над блакитним вогнищем простягається велетенська арка, що міниться всіма барвами, описує довкола кулі круг і замикається, з´єднавши свої кінці. Райдуга! Коло з райдуги!
- Це ж.. це ж.. - мені знову перехоплює подих - Це ж Біфрьост! - нарешті ошелешено скрикую я. - Міст у небо! Але по нім можуть ходити лише боги! - розпачливо обертаюся до свого провідника.
- Насправді не по нім, а під ним. Точніше - крізь нього. - поправляє мене мій дивовижний воїн, бо бачу, що, окрім тіла, і його обладунки стали напівпрозорими - лише ледь-ледь відсвічують сріблом, а чи й навіть самим рідкісним іридієм, бо і на них при кожному поруху виграє оте кольорове райдужне сяйво. - Але ти ще щось винна. - додає і спрямовує свій зоряний погляд прямо в мою душу.
- Так! Правду кажеш! Бо я таки винна! У всьому! Тобі винна! - сльози знову вириваються з очей. - У всьому, що бачила тепер у своєму житті і у своїх дівочих снах!
Він мовчить, лише сканує очима кольору північних льодовикових озер, а мені оте його мовчання - наче вирок.
- Господи! - хапаюся за свою розпалену голову. - То ти прийшов мене судити?!
Знову крижане мовчання. Лише мій пояс, яким було перев´язано наші з´єднані руки, тепер уже не червоно-кривавий, а його візерунки вилискують синіми кристаликами сніжинок.
- Чи як? - мені не терпиться почути його відповідь. - І чому ти раптом замовк? - і мене пронизує ошаліла думка, яку не вагаюся відразу викрикнути. - Чи то були зовсім не сни?! А справдешні життя?! Що то були за життя, чиїми вони були?! - і тут я остаточно затерпаю, язик німіє..
Стою, навіть не знаю, скільки, а на плечах відчуваю невимовну важкість, ніби мене зажива придавили товстою й важезною мармуровою надгробною плитою.. Тільки й встигаю усвідомлювати сю предивну реальність, як і її час уже спливає, як він утікає піщинами, стікає краплинами у це дивовижне синє вогнище, що нагадує животрепетну плазму, живе дзеркало і яке мені видається бути нічим іншим, як брамою, обрамленою веселкою, себто порталом у саму Вічність.. Боже мій! Невже..
- Хто ти насправді? - жах і водночас благоговіння огортає мене, ніби довкола мене почала танцювати справжня снігова хуртовина - легкі лапаті сніжинки так і обпікають своїм холодом шкіру, щойно її торкнуться.
- Бачу, вже починаєш розуміти. - нарешті вимовляє він. - Але ти ще не відповіла на питання, що саме є суттю і причиною твоєї вини.
Дивлюся на нього і досі очам своїм не вірю: таке спокійне, без жодного натяку на будь-який прояв емоції, обличчя, лише очі - гострі й рішучі - такі, які бачила у всіх своїх снах і які були у мого коханця торік, коли.. коли той пропонував мені себе і щасливе життя пліч-о-пліч з ним.. з отим моїм нічним демоном, вимріяним янголом, що назавше полонив і вкрав мою душу і серце..
- Страх! Всьому виною був лише мій страх! - випалюю я кудись у небо над нами, шарпаю рукою з поясом і відскакую на декілька кроків від свого супутника. - Так, я проміняла своє єдине справжнє кохання, свою вічну, прекрасну, неземну любов на страх! Я завше боялася. Я і зараз боюся. Чую, як він сковує, паралізує мене. Але вже не тебе я боюся, мій чарівний, коханий духу-Перелеснику, мій Зміє-Літавцю, мій Райський Зміє, мій небесний зоряний Драконе, а себе! Себе - такої недосконалої, такої звичайної, земної, тваринної - ось такої себе найбільше боюся! Лише мій страх перехрещував мені дорогу і вічно збивав з вірного шляху! І тоді, коли я була ще підлітком, коли піддалася на вмовляння мами і та затягла мене до знахарки, яка вселила у мене страх до тебе і я зреклася тебе. І занапастила всі свої сни з тобою, а відтак і свою творчість! І у всіх тих снах-життях був лише страшний страх з Господа нашого, страх, що згрішу, що зроблю щось непростиме! Лише мій власний страх всьому виною! Ні, то не він, то я сама це все завинила! Бо сама дозволила йому опанувати себе, вселитися в мою душу. Я стала одержимою страхом! І так було впродовж всього мого теперішнього і всіх моїх минулих життів: вічно одна і та ж доленосна помилка, збій з колії, присудженої долею, повсякчас одне і те ж по вічному колу! Як же я тебе не пізнала, не розгадала, кохання моє?! Ось тому ти і прокляв мене, любий, що я сама порушила нашу кровну клятву з нашого весілля під старезним священним дубом ще там, у тій далекій північній країні. Ось тому ти мені потому сказав: "Лише на мить торкнешся щастя. Але спрагу по ньому нe втолиш..! О, Боже!!! - затуляю очі руками і з мене виривається, як ріка, яку довго затримувала гребля, несамовитий, безтямний плач. Гірко усвідомлюю, що всі мої блукання-шукання, всі мої прагненення, тяга до вічних мандрів у пошуку незвіданої синьої птиці щастя, вся моя пожиттєва неприкаянність - то все через одне і те ж. Добра й справедлива Доля мені в кожному житті, і в цьому зокрема, знову і знову тебе дарувала, я повсякчас відчувала тебе: то твій образ, твоє обличчя я бачила тоді на небі над Мазурськими озерами ще на початку цієї от подорожі в Естонію, я постійно здогадувалася, що ти - весь час десь поблизу мене, завше зі мною, а я.. Я таки зробила найбільший у всьому своєму земному існуванні гріх: я не хотіла бачити тебе, я повсякчас відштовхувала тебе і все, що було лише пов´язано з тобою, я прогнала, як побитого собаку, зі свого серця вірне і чисте кохання і потім весь час його знову й знову проганяла і посилала на муки і вірну смерть. Я заморозилася, закостеніла, влізла у панцир страху і боялася, страшенно боялася прийняти у свою душу і серце Любов..
О, так! "Любов бо, як смерть сильна; ревнощі люті, немов пекло. Стріли її - вогненні стріли, правдиве полум'я Господнє. Водам великим Любови не вгасити, ані рікам її не затопити. Якби хто за Любов віддав скарби свого дому, зазнав би лиш погорди великої." - пригадую собі слова "Пісні пісень", яку зацитував мені мисливець, що врятував мене від утоплення у розбурханій ріці.. Тільки Любов може врятувати і дати вічну благодать душі. Тільки Любов.. І лише вона одна, спочатку невпізнаванна, бо бере на себе личину спокуси, вигляд мудрого Змія-Дракона, проте коли вона скине свою лускату оболонку, тоді постає у всій своїй непідробній янгольській красі.. У Любові різні іпостасі..
То Страх, Жах - справжній Демон, то він - чисте Зло, що прокидає в людині Звіра.. Бо Страх - це сама Смерть, Небуття і Вічне Забуття.. Зрада самого себе..
- То що? - чую голос свого кохання позаду себе. - Вину свою ти вже визнала і бачу - щиро каєшся. А чи приймеш мене, впустиш, нарешті, у своє життя? У свою душу і серце?
Обертаюся. А Він, такий по-неземному красивий - як справжній величний янгол Світлоноша, чи як християнський Архистратиг, чи як сам язичницький Бог Тор у тих своїх старовинних військових обладунках, стоїть на тлі сяйливого вогнища-брами - опівнічного Сонця, що з´явлається лише у снах чи візіях, і простягає мені руку.
- Так! - вимовляю тихо, проте впевнено, урочисто. - Я приймаю тебе! Прийди і ввійди! І живи в мені вічно! Допоки дні мої, допоки жива моя душа! І забери мене з собою туди, звідки ти повсякчас приходиш - і вказую рукою на блакитну міжзоряну браму.
- Твій час ще не настав. І ти ще усвідомила не все. Але ти ще маєш достатньо часу. - відповідає Він і заодно робить крок назустріч мені.
І я бачу, як його постать стає ще прозорішою - і так з кожним кроком, з яким наближається, допоки не підходить впритул, але то вже не є плоть - лише легкий серпанок, хмарина, і м´який, лагідний блиск очей-зорей. Зауважую, як ця субстанція, як цей дух, що ще має обриси людського тіла, нахиляється до мене і цілує мої уста. Цієї миті відчуваю, що через отой ніжний і водночас палкий поцілунок проковзує у моє нутро свіжість морозяного ранку і через те моментально чую надзвичайну легкість і живе тремтливе тепло, що розливається у серці і потому з серця по всьому тілу - навіть не знаю, скільки тих осяйних припливів вже було і ще буде - відчуття неймовірного екстазу, щастя, що заповняє мене по вінця і навіть через край.. Відчуття безмежного єднання, вічного з´єднання - воно заряджає і біжить по тілу легким електричним струмом і заодно виснажує це тіло аж до самого вичерпання.. Ще декілька таких оргастичних конвульсій і.. я падаю безсило на пісок.. тільки й зауважую, як у вже світанковому повітрі розчиняється вогнище-брама.. Та хай уже! Мені вже не треба у той Рай. Я вже знаю, що він є - і я його тепер носитиму у своєму серці.. Сміюся кудись собі в небо і нестримні сльози щастя котяться по моїй щоці прямо на пісок, який я тепер ладна навіть цілувати..
