" - Нам нужны криейторы.
- О! Так вам нужны творцы?
- Нет. Творцы нам на хуй не нужны. Нам нужны криейторы."
В. Пєлєвін. "Generation P"
"Література починається міфом й їм же завершується".
Хорхе Луїс Борхес.
"Історій лише чотири".
Він же.
I
Останні п’ятнадцять років у середовищі культурологів триває млява дискусія про кризу сучасного світогляду, періодично відбуваються спроби торпедувати крейсер постмодерну, одначе результат нульовий. Постмодерн як був, так і лишається магістральною культурологічною парадигмою. В т.ч. і на просторах СНД. Наочне підвердження - популярність Умберто Еко і Дена Брауна, Зюскінда, Тарантіно, Павича, Кундери, Сорокіна, Пєлєвіна... Та й наш рідний коханий Юрій Андрухович, підкоритель недалекого зарубіжжя, з тої ж когорти. Усі ці суперпопулярні проекти - породження доби Заходу Європи, Сутінків світу, доби постмодерну.
Чути єхидні кпини в залі. Що то, мовляв, за апокаліпсичні настрої? Та то ж не я, люди добрі. Це, передусім, дядько Шпенглер. Можу згадати ще дядька Тойнбі, його теорію цивілізаційного виклика-відповіді й його прогнози стосовно потенції сучасної культури дати цивілізаційну відповідь. Сумні такі прогнози... Та ще й дядька Куна з його зміною культурних парадигм... І старого Ніцше з його Вічним Поверненням і зітханнями з приводу культури пастухів і бидла... Ще й "Кризу європейської культури" Вебера... Та не займатимем поки що клясиків. Вони дивилися на проблему кризи парадигми надто глобально, загалом. Ясно, що постмодерн - не лише творчість; це й політологія, й соціологія, й історія; це явище гуманітарної науки; постмодерн - це філософія. Критика філософії постмодерну - справа веселенька, та вже надто марудна (враховуючи, що єдиною альтернативою постмодерну у філософському аспекті є неомарксизм). Нас же цікавлять прояви постмодерну в аспекті культурологічному, а коли точніше - у масовій культурі. А тепер згадаймо ознаки й функції постмодерну. Отже:
- тотальна десакралізація;
- відсутність заборонених тем і прийомів;
- максимальна цитатність;
- міксування культурних парадигм;
- деміфологізація свідомості;
- відсутність відчуття самоцінності, співпричетності...
Дивитися словники літературознавчих термінів після 1992 року видання. Є також окремий словник термінів постмодерну.
Світ, як самодостатня й самоціння культурна модель, зруйновано, розібрано на атоми, тепер це - мережевий конструктор для псевдоінтелектуальних игор.
На сьогодні постмодерн позбавлено перспективи подальшого якісного розвитку. Він не реагує на актуальні проблеми сучасності ну хіба на них паразитує. Приклад: у Франції 2006 року відбувалися прецікаві етнічні й релігійні конфлікти, а на фестиваль кіна у Київ, коли пам’ятаєте, привезли чергове "блакитне" творіння, наче у Європі більше нема про що знімати, окрім як про юних і не дуже педерастиків. Це дає зайвий привід певним одіозним політикам волати: "Да знаєм ми вашу європєйскую культуру! Одна наркоманія да гомосєксуалізм!" (цитовано з промови якогось із посіпак Вітренчихи). Альтернативи нема ані у Великій Московії, ані за Атлантикою.
Самі ж постмодерністи, єхидно посміхаючись, наголошують, що вони - представники ОСТАННЬОЇ культурної парадигми, що після них ничого нового не може бути, лише безкінечна «гра і бісер». Однак я дозвлю собі мати сумнів з цього питання. Якось не хочеться вірити, що Жовтий Покруч з "Міста гріхів" - втілення й апогей культури людства.
Попередження: коли вам постмодерн до вподоби, коли ви не прости вторинності, лише б вас не займали - не читайте далі. Не варто марнувати час. Тих же, кому цікаво, що може чекати на нас у найближчому майбутті, прошу за мною.
II
Щоби дати уявлення про культурну парадигму, що йде на зміну постмодерну, слід визначити, а що ж, власне, може бути? Чого слід чекати? Якими можуть бути ознаки й функції нової культури? Звернімося до так званої "теорії маятника". Простежуючи еволюцію європейської культури, нескладно помітити дихотомію функцій Слова за принципом "раціональне - ірраціональне", "розум - емоція", "проза - поезія". Ми обмежимось коротким оглядом культурних періодів (періодизація авторська, тож багато в чому відносна). Отже...
1. Архаїко-міфічний період.
У різних народів у різний час, та, як правило, до формування держави і прийняття єдиної релігії. Література тут є частиною дорелігійної магії, відображає міфопоетичне сприйняття світу. У цей період творяться епоси, перекази, легенди й казки. Функції літератури: фіксація й передача життєво необхідних знаннь, виховання молодого покоління, розвага. Ці функції, окремо цілком прозаїчні, раціональні, не відокремлені одна від одної, реалізуються як єдина.
Звичайно, ми не можемо знати реакцію аудиторії на, скажімо, нордичнй епос, "Іліаду" чи "Махабхарату", одначе психолінгвістичний аналіз текстів даного періода дозволяє зробити висновок про наявність ще однієї, головної функції міфопоетичної літератури. Ця функція (як і вся архаїчна магія) полягає в тому, щоб ввести аудиторію (і кожного окремого слухача особисто!) у "світ духів" - в особливий психологічний стан, схожий на шаманський екстаз чи одержимість. Досягали цього різними художніми прийомами.
Наприклад, для давньогерманської пісневої літератури характерна алітерація, для гомерівсткого епосу - чітке кольорове маркування (найулюбленіші червоний і чорний), для епосів "Калевала" й "Калевіпоег" - особливий ритм, паралелізм, і так далі. Також широко використовуються яскраві гиперболи, епітети,порівняння, метафори. Ризикну навіть заявити, викликавши на свою голову праведний гнів прихильників Арона Гуревича, що эпос - глибоко психологічний. Прочитайте момент з давньоірландського епосу "Викрадення бика з Куальнхе", де зходяться на битву кращі друзі Кухулін та Фердіад! Прочитайте і пісню, яку співає Кухулін над мертвим другом дитинства! А трагедії героїв "Калевали"!
Література міфа вражає своєю чіткою ритмікою, образністю, суворістю. В епосі нема зайвиї слів. Зусилля декламатора скеровані на уяву й фантазію слухача. Слухач, чия психіка увішла у резонанс із ритмом текста, уявляє себе або поряд з героєм, або - самим героєм (придивіться, як слухають або читають діти років до десяти!) Він переживає сюжет як його учасник, пропускає текст крізь призму власних емоцій і отримує відповідний емоціональний, а відтак - життєвий досвід. До того ж не факт, що слухач асоціює себе тільки с "гарним" героєм - демонічні персонажі эпосу, не зважаючи на весь їхній комізм, також наділені превеликим шармом, і великих лиходіїв за усіх часів називали у народі именами міфічних антигероїв. Герой міфа - психологічно неоднозначний, бо він не лише втілення певного соціального идеалу, але й представник спільноти, член роду й племені. Інакше - кому він цікавий?
Таким чином, через емоційне, ірраціональне сприйняття реалізуються тризгадані вище раціональні функції. Те, що людина пізнала через безсвідоме, діє сильніше, ніж те, що вона пізнала свідомо. Психоаналіз, де від нього дінешся...
Маятник хитнувся у бік поезії.
2. Античність.
Від Софокла до Цицерона й Петронія Арбітра. Така часова розтягненість може викликати у вас скептичну усмішку. Одначе, навіть враховуючи усе розмаїття елінської и римської культури, я маю наполягати саме на такій периодизації. Як це не парадоксально, та антична сюжетна література як масове явище практично не змінилася ані за формою, ані за функціями. Основний жанр - театральна п’еса (поєзія як така і римський роман не були розраховані на широку аудиторію, навіть елітарну, з причини відсутності відповідних технічних засобів тиражування).
П’еса, імовірно, походить від близькосхідної релігійної містерії; грецька ж п’єса - це десакралізований ритуал. Основні функції: розвага, виховання молоді, ствердження тих чи інших принципів влаштування суспільства, таврування його вад. З розвитком античної драматургії росте й десакралізація, міфологічність зводиться на нівець. Ні про який ритм тексту, емоційний простір вже нема й мови. Глядач не входить до світу духів. Він може співчувати героям, що ошляхетнює його (Аристотель "Поетика"), може над ними кпити, але домінантами є не пристрасті героїв, а логічні акценти їхніх діалогів.
В цьому сенсі сумна доля драматурга Єврипіда, творця таких психологічно сильних трагедій; його "Медея" видається мені апогеєм грецької драми в аспекті емоційної глибини. Разом з тим, його п’еси вельми натерпілися від колег по стилосу й займали останні місця на змаганнях.
Маятник хитнувся у бік прози.
3. Куртуазність.
"Високе Середньовіччя" (ХIII ст.) - Ренесанс. Поэзія трубадурів (Франція) й мінезінгерів (Німеччина), лицарський роман (особливо популярний цикл про короля Артура). Церковне письменство - схоластику, житія, апокрифи - я не розглядаю з причини вузького кола її вжитку. Аудиторія менестрелів була все-таки більша. Поряд з рекреативною функцєю куртуазна література виконує ще одну, кардинально нову функцію. Вперше за історію культури (!) эмоції, почуттям, пристрасті надається абсолютна цінність. Стверджується ідеал культурного героя, героя-коханця, героя-лицаря; на базі католицизму закладається фундамент нової, альтернативної міфології, де знайшли повніше відображення багато язичницьких мотивів.
Глибше досліджує язичницькі корені "артурівської" міфології, зокрема, А.Сапковський.(І не треба гигикати, він, до речі, ще й вчений-філолог.) Я ж лише відзначу, що вперше виписано емоційний портрет культурного героя. Лицар МАЄ вміти кохати. До культурного героя в сенсі емоційної зрілості пред’являються кардинально нові, вищі вимоги. Культивуються кохання й відвага.
Маятник хитнувся в бік поезії.
4. Ренесанс.
Спроба повернення до античної культури, яка, щоправда, гучно гигнула. Образи античного язичництва використано лише як символи й алегорії цінностей так званого "Часу купців", як охрестив його Жак Ле Гофф. За формою і функціями це все тая ж схоластика, що використовує інший іструметарій (як відомо, алегорія - улюблена зброя проповідника). Відродження ознаменоване народженням нової культурної парадигми - антропоцентризму, що була магістральною в європейській культурі до середини ХХ ст. Багато хто, втім, вважає антропоцентризм актуальним і досі.
Щоправда, вектор Відродження в системі "розум-почуття" визначити однозначно доволі важко. Мені здається, Ренесанс більше тяжіє до ratio, оскільки творчість сприймалась не стілько як певний містичний акт, скільки як наука - математика, механіка, географія, медицина. "Лірика" ще не відокремилась від "фізики". З іншого боку, нема підстав вважати, що ставлення до науки було десакралізоване, позбавлене натхнення. Відбулося лише розвінчання (та й то не надто переконливе) церковних стереотипів. Одначе у творчості автори Відродження хоч і досягли нових технічних рівнів, та не досить упевнено апелювали до емоцій; їхня чуттєвість дещо механістична.
Не варто також забувати, що Ренесанс був відповіддю теоцентризму Середньовіччя. Одним з магістральних аспектів сесредньовічної етики була дихотономія тілесного й духовного, материального й ідеального, звичайно, з приматом останнього. Кохання трактувалося як похідна духа, душі, божественного початку. "Відродженці" ж інтерпретували кохання як ерос, як породження плоті, матерії. Тому їхня емоційність видається неповноцінною і механістичною: бо така матерія.
Не повністю певен, та гадаю, що маятник хитнувся в бік прози.
5. Бароко.
XVI - XVII століття. Гра зі смертю. На перший погляд видається, що культура Бароко - це такий собі маскарад-карнавал, суцільна радість, свято з шампанським та дівчачий сміх. Строкатість, розмаїття, прикраси, як видається сторонньому, мають виконувати лише рекреативну функцію. Одначе це не так - чи не зовсім так. Епоха Бароко була епохою кінця, добою розчарування в ідеалах лицарства і Ренесансу, епохою загибелі Середньовіччя. Власне, Бароко - то агонія куртуазної доби, передсмертне напруження сил. Строкатість і маскарад приховують гниття і смерть. Такий ось бенкет під час чуми.
Функції: рекреативна й ескапічна (втеча від жахів життя у вторинний світ, де є місце ідеалам і почуттям). В літературі найяскравіший представник Бароко - іспанець Кальдерон, у драматургії - мабуть, Шекспір. Герої Шекспіра сповнені пристрасті, та це пристрасть надриву - вони не врятуються у химерних декораціях. В цьому сенсі Шекспір передвістив "гуманізм", Просвітництво й класицизм. Гамлетові, Ромео й Макбетові не було місця у світі, де згинув поклик серця.
Також у цей час актуалізується мотив "La Grande Dance Macabre", як казав про це вищезгаданий Ле Гофф: "Наприкінці Середньовіччя танок смерті охопив усі соціальні групи..."
Маятник хитнувся в бік поезії.
6. Класицизм.
XVII - XVIII століття. Епоха розуму. Як на мене, найтрагічніша сторінка європейської культури, коли людина запишалася своїм вбогим набором звивин, а творчі люди пішли на службу Імперії. Найсякравіший елюстративний матеріал з даного періоду дає Франція. Вуало, Мольєр, Лафонтен, Вольтер, Монтескьє, Руссо, Горацій... Функції літератури: виховання, просвітництво, прищеплення громадянам почуття патріотизму(любові до короля/влади/держави), почуття обов’язку. Основний масовий жанр - п’єса. Коли точніше - комедія. Герой - хитрун, звабник, інколи - якийсь солдатик, що розривається між обов’язком і почуттями. Писемні жанри: мораліте, роман, байка, памфлет, пасквіль и т.п. "Просвітяни" взяли за зразок античну літературу - у її функціональному аспекті - і досягли більшого, ніж діячі Відродження.
Це час, коли у Франції можна було зустріти селян, що мешкали у землянках, настільки вбогих і зжебрілих, що вони не могли й двох слів мовити і лякалися мандрівників, наче дикі звірі. Такого не було навіть у внайтемнішому й найстрашнішому з усіх темних і страшних Середніх віків, з їхніми інквізиціями, хрестоносцями, вікінгами й іншими радощами життя. А ледь раніше, на початку XVII ст., у Арьреплозі, у далекій Лапландії, палали на багаттях останні північні чарівники разом зі своїми бубнами...
Політичний ідеал класицизму - розумна монархія - був утіленням епохи й ідеалів культури. Велика французька революція знищила як монархію, так і класицизм. Просвітництво дало згубний врожай, і після руйнації абсолютизму у Франції настало розчарування в ідеалах Просвітництва в усій Європі.
Маятник хитнувся в бік прози.
7. Романтизм.
XIX ст. Повернення у казку. Розчаровані можливостями розуму й держави, європейці позбавились у певному сенсі грунту під ногами. На початку XIX століття починаються пошуки певної культурної основи. Такою основою стає фольклор, язичництво, міфи, легенди, казки.
Казка - основний жанр доби романтизму. "Просвітяни" погребували звернути увагу на фольклор, а казку залишили дітям, прирекаючи цей жанр на неповноцінність. Одначе слід зауважити, що слово "казка" спершу мало значення цілком достовірного тексту (дослівно: те, що кажуть; напр. українське "казка" від "казати", російське "сказка" від "сказывать", англійське "tail" від "to tell", ісландське "tellr" від "telja" і так далі). Тобто для реципієнта казка - цілком реальні події, якими б фантастичними вони не були.
Казка - це самоцінний текст. Як на мене, найбільший вплив на реабілітацію казки мали германці: Гофман, Гауф, Грим, Б.Торп, Андерсен. Їхні казки позбавлено наочної моралістичності, проте відчиняють шлях до іншого світу - де світу текстового простору. Щось подібне було у періоді 5 - але там на першому місці стояла гра, а тут - емоція, відчуття іншого світу. Нажаль, такий ескапізм не надавав адекватного життєвого досвіду, що мало наслідком інфантилізацію та екзальтацію реципієнта; архетипи і міф в епоху романтизму ще не повністю проявили себе, тож романтизм став токим собі фентезі XIX доби.
Те ж можна сказатий стосовно англійських романтиків - Байрона, Шеллі, та й, певно, усієї любовно-пригодницької романтичної літератури. Вони так захопилися вигаданими героями так їхніми емоціями, що перестали реагувати ан виклик сучасності. Одначе їхня заслуга - та й усього романтизму - що почутя і чуттєвість були реабілітовані, стали самоцінним об’єктом етики й естетики, і власне кохання стало предметом медитації.
Маятник хитнувся в бік поезії.
8. Реалізм.
XIX ст. Проблеми "об’єктивної реальності". Треба сказати, що автори реалізму не девальвували эмоції героя, але використовували їх споживацьки, для обгрунтування своїх ідей і свого бачення світу. Коли за доби Відродження емоція була породженням тіла, то реалісти трактували емоцію як породження розуму. Ототожнювали почуття і рефлексію. Чим вищий інтелект героя, тим начебто глибші його почуття; дурко або ... не здатен на глибокі переживання.
Друга половина XIX ст. - час творення товстелезних багатотомних романів-епопей, якими й нині катують школяриків. В ому сенсі, що навряд чи істота років п’ятнадцяти - шістнадцяти спроможна осягнути "Борислав сміється" чи там "Хіба ревуть воли..." поза соціально-історичним контекстом. А хто ж пояснюватиме на уроках літератури соціальний контекст?
Основна функція реалізма: якомога об’єктивне відображення реальності; реалізм головно - соціоцентрична література. В об’єктиві уваги - персонаж-представник первного соціального прошарку й його реакція на суспільно-політичні процеси. Це такий собі усереднений герой. Реалізм гребує особистістю як такою, індивідуумом (щоправда, за певними винятками). Реаліст створює психологічний портрет героя, инженерно розраховує і прописує його психологічні реакції на фактори "об’єктивної реальності". Емоція реалізма певно раціональна й "соціальна": це не стільки емоція героя, скільки ємоція його соціальної групи.
Фактор ірраціональності ігнорується, і не дивно: на іраціональне звернули увагу лише у ХХ ст. з подачі сумно відомого доктора Фройда. Жанри: великий роман "за жисть", рідше - повість, оповідь. Реалізм не знає поэзії.
Маятник хитнувся у бік прози.
Двадцяте століття принесло культурологам чимало приємних сюрпризів.
Модерн (9) з його різнобарвністю в літературі й живописі воскресив поезію, емоцію, затвердив індивідуалізм, наплював на соціальний вектор і повернув читачам світ духів. Символісти практично підійшли до міфу й архетипу, їхні ідеологічні суперники акмеїсти відкрили шлях до простору яскравих живих образів і сюжетів, часто романтичних і фантастичних, а футурісти ламали стереотипи. Імпресіоністи й експресіоністи апелюють до емоцій та відчуттів.
Основний жанр - вірш, поема, оповідь, рідше - оповідання; від роману модерністів, мабуть, нудило. Винятки: недописані Кафчини «Процес» і «Замок», романи Джойса, братів Манн; роман важко визнати основним жанром модерну. То була природня та очікувана відповідь реалізму. Модерн барвистий - і в тому його сила: він не порожній. Маятник хитнувся в бік поезії. Модерн згубила ця легкість, нездатність і небажання виробляти об’емні масові тексти, його підкреслена елітарність і навіть снобізм. Ну ще й історичні обставини - тоталітарні режими СРСР та Третього Рейху, що нищили поетів з переляку, Світові війни й апатія, що охопила Європу поміж ними. Модерністи не мали твердої моральної й духовної бази (на відміну від комуністів і нацистів), тож вони не витримали перевірки вогнем, залізом і кров’ю. Тому, нажаль, Сталін сьогодні має більше прихильників, аніж Хвильовий...
Середина ХХ ст. позначилася відродженнями реалізму й ствердженням екзистенціоналізму (10). Обидві течії апелюють до розуму, хоч Камю й Сартр діють у емоційному полі. Від "Нудоти" і справді нудить, а у "Сторонньому" відчуваєш власну непричетність. Екзистенціоналісти першими забили на сполох: як і століття тому, Європа була розчарована й апатична, дезорієнтоівана політично і культурно, і давалася взнаки відсутність духовної бази. Індивидуалізм досяг апогею: людина оинилася на вершині, поряд нікого, лише холод і абсурд. Релігія стала особистою справою кожного і не змогла би об’єднати Європу.
Нажаль, екзістенціоналістів зрозуміли не зовсім вірно: з Камю, наприклад, зробили такого собі Пророка Абсурду, мир йому, недооцінивши небезпеки подібного трактування. Основний жанр - роман, функції - пошук культурної бази, яку так і не було знайдено.
Маятник хитнувся в бік прози.
За логікою "маятника", наступна кульутрна парадигма мала апелювати до поезії і емоцій. Та чи відбулося це? Деякі культурологи навіть стверджують, що маятник так і не хитнувся, або хитнувся кудись догори, вниз, убік, "зірвався з катушок", тож "теорія маятника" більше нежиттєздатна. Ризикну непогодитись. Парадигма, що прийшла на зміну екзистенціоналізму, - це всіма нами коханий постмодерн(11), у якому так тісно переплітаються поезія й проза, що векторність постмодерну в даній системі визначити не так вже й легко. Висловлю лише свої здогадки з цього приводу.
III
Постмодерн починався як метод, скерований на реалізацію схованих, пригнічуваних емоцій, на розкутість свідомості та підсвідомості. В цьому сенсі постмодерн апелює до поезії. І цю функцію постмодерністи виконали. Ще й перевиконали. Постмодерністи - це поети підсвідомого. Розпакувати сховане в підсвідомості можна, лише зламавши психологічні блоки на всіх рівнях. Цьому сприяє строкатість, клаптиковість, цитатність, міксування культурних парадигм, рваний ритм і темп, десакралізація, деміфологізація. Приголомшити, збентежити, вибити грунт з-під ніг, розібрати культуру на рівновеликі елементи - и нехай читач сам вирішує, що робити далі.
Звільнені інстинкти підкажуть.
Не підказали...
Як бачимо, постмодерн тісно пов’язаний зі школою психоаналізу З.Фройда, який першим заговорив про підсвідоме як про свого роду смітник пригнічуваних пристрастей. Наслідуючи цю теорію, постмодерністи апелюють до пригнічуваних фантазій. Умовно їх можна розсортувати по двом категоріям: насилля і секс. У певному сенсі між поняттями "фрейдизм" і "постмодерн" можна ставити знак рівності. Проблема в тому, що сам Фройд був, як відомо, людиною глибоко закомплексованою і нещасною, тож його психоаналіз - це багато в чому історія його хвороби. Інакше кажучи, його теорією можна послуговуватися лише коли йдеться про вузьке коло насправді хворих людей. Те ж і з постмодерном. Зламавши психоблоки особистості, постмодерновий текст інтегрує у свідомість авторські (чужі) фантазії на тему насилля й сексу. Постмодерн "інфікує" непідготовлену людину психосексуальними розладами (тим же "едиповим комплексом"). Тому постмодерн мав лишитися у маргінесі. Та - не лишився...
Отже, постмодерн апелює до поезії. Але ж як! Якими методами! По суті, постмодерністы не створили нічого нового. Жодного живого героя, жодной оригінальної идеї, жодной до пуття опрацьованої теми. Серед постмодерністів нема жодного блискучого стиліста, хоча багато майстрів стилізації. Захват від постмодерних текстів СЬОГОДНІ - це захват від шатів голого короля. Такі тексти творяться з цитат і алюзій. У кращому випадку читачеві-інтелектуалу пропонується гра у пазл та у "вгадай мелодію" (джерело цитати). В гіршому ж...
"Фройд заплакав" (с)
В сенсі методики й інструментарію постмодерн тяжіє до прози. Щось подібне (споживацьке ставлення до міфу і емоцій) ми бачили у періодах 2, 4, почасти 5, 6, почасти 8. Однак ніколи ще руйнівна функція Слова не ставилася на чільне місце. Постмодерн спершу був поезією, що реалізувалася через прозу. Однак, потрапивши до мас у 80-х, вичерпався, розклавши свідомість на, так би мовити, "субатомарні частки", виявився неспроможним іти далі руйнування, и так зрадив прозу. Все. Finita la cultura...
Можливо, у вас склалося враження, що постмодерн - це страшний і непереможний монстр. Та це геть не так. Постмодерн - це радше Жовтий Покруч. Обоє викрали свій колір, свої фрагменти, свій сморід. Обоє викликають відразу. Обоє - безплідні.
Втім, це моє особисте враження.
Яким же має бути наступний період культури, коли уявити, що маятник все ще хитається? Це має бути текст, що апелює до прози засобами поезії. В даноми випадку під прозою я розумію:
а) Реальний персонаж (впізнаваний, та в той же час - особистість);
б) Реальну проблему (таку, що стане близькою читачеві);
в) Самоцінну концепцію.
Тобто проза як синонім реального життєвого досвіду.
Що таке засоби поезії? Це всі засоби, що можуть пробудити у читачеві його СПРАВЖНІ, ГЛИБИННІ емоції (а не нав’язуване ззовні прагнення виколювати кошенятам оченята та вступати з батьками у сексуальні стосунки).
А тепер згадаймо, чи не це ми бачили у періоді 1?
