Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2689
Творів: 51205
Рецензій: 95849

Наша кнопка

Код:



Ошибка при запросе:

INSERT INTO `stat_hits` VALUES(NULL, 51029, 0, UNIX_TIMESTAMP(), '34.239.176.54')

Ответ MySQL:
144 Table './gak@002ecom@002eua_prod/stat_hits' is marked as crashed and last (automatic?) repair failed

Художні твори Проза фрагмент

Куля, або Під укіс

© Максим Т, 21-01-2023
...все те, що почалося пострілом Гаврили Принципа, було помилкою, адже куля, якою Гаврила поцілив ерц-герцога, призначалася не Францу Фердинанду Карлу Людвигу Йозефу фон Австрійському-Есте, спадкоємцеві престолу Австрії, корони Угорщини та ще зо двох десятків дрібніших престолів і корон. Призначалася вона моєму прадідові, Якову Архиповичу Ревенку, рибалці з села Олександрівка Херсонської губернії. Жодних сумнівів, що це так: життя Якова перші 20 років, до 28 червня 1914-го, тобто до пострілу в Сараєвому, складалося цілком щасливо, а після того пострілу пішло під укіс (хоча дехто вважає, що саме туди прямує кожне життя від народження). Відтоді туди воно й прямувало аж до самої прадідової смерті, ще сімдесят літ і три роки, доки прадіда не вклали у неглибоку скриньку, схожу на плоскодонного тупоносого човна. Та скринька-човен стояла на двох ослінчиках у затишному дворі в середмісті Херсона поруч із незграбною, проте по-середньовічному масивною, фарбованою у веселенькі кольори цегляною фортецею, спорудженої турботами миролюбної держави для дитячих мілітаризованих розваг. Збіг або ні, але ця фінальна інсталяція прадідового життя виявилася напрочуд символічною: труна-човен нагадувала про пожиттєвий фах небіжчика, а фортеця вшановувала його як солдата півзабутої війни, знаної як германська, а ще імперіалістична, велика, «війна, щоб закінчити всі війни», світова, а згодом і як перша світова, бо ж за нею не забарилася й друга, ще більша. Власне, та давня війна, що зчинилася нібито через горопашного Фердинанда, насправді збурилася з одною-єдиною метою: виправити помилку Гаврили, тому що інакше тій кулі, що хибно поцілила ерц-герцога, прадіда було не дістати. Їй знадобилося для цього майже два роки – і все, що почалося пострілом у Сараєвому у червні 1914-го, повинно було закінчитися навесні 1916-го.

Якова, як мало не всіх чоловіків у селі, мобілізували: забрали від рідної хати та молодої дружини, багатого на рибу Лиману, важкого човна-каюка з новим вітрилом, уловистих сіток і ятерів; взули в чоботи, вбрали в шинелю, видали новеньку гвинтівку Мосіна зразка 1895 року, посадили у вагон і довгенько возили туди й сюди, висаджували, тримали в польових таборах, муштрували, вишколювали, знову заганяли у вагони та кудись везли. Врешті решт, у травні 1916 року потяг викинув мого прадіда разом із тисячами інших прадідів, чиїм праонукам народитися не судилося, в якихось горбах, набагато вищих за ті помаранчеві скелі, що бовваніли над Лиманом. Яків був росту чималого та зміг роззирнутися понад головами – а навколо аж кишіло від сірих шинелей і сталевих шоломів, здавалося, що то не люди, а сама земля ожила та ворушиться, стільки натягли в ті горби люду з усієї імперії. Не встиг Яків скрутити цигарку, як залунали команди: сіра маса пішла шикуватися у довжелезні звивисті лінії, схожі на лиманські хвилі, а щойно ті хвилі-лінії вишикувалися, офіцери вказали, куди бігти та стріляти, і вони побігли, так само як бігли лиманські хвилі на низький берег. І Яків побіг, плутаючись у полах шинелі та смикаючи затвор… цим, власне, й вичерпалася його участь у Брусилівському прориві та Світовій війні. Ця історія мала отут закінчитися, світ – повернутися до мирних справ, і я тепер би оце не писав і взагалі не існував. Адже саме тієї миті уламок австрійського (угорського, богемського, ломбардського, венеційського, далматського, хорватського, славонського, галицького, володимерійського, іллірійського, єрусалімського та ін.) снаряда розтрощив дідову гвинтівку, відкраяв полу його шинелі та ліву холошу його галіфе, а разом із ними й геть усю його плоть з лівої ноги від колінного суглоба аж до сідниці, начисто, аж до блакитно-рожевої os femoris, стегнової кістки. Горби, небо, сонце, крики, постріли, зойки, вибухи, накази, постріли – все те зникло Якову спершу у спалаху сліпучого болю, а далі у темряві, що огорнула його щільно й зусібіч, як огортала його лиманська вода, коли він, бува, десь подалі від берега стрибав зі свого каюка сторчголов і намагався дістати дно. Яків лежав горілиць ув озерці своєї та чужої крові, серед понівечених і мертвих тіл, сам понівечений і ніби теж мертвий.

Здавалося, Сараєвську помилку виправлено, залагоджено та усунуто, а відтак Брусилівський прорив успішно виріс у несподівано потужний наступ, який мав би покласти край кампанії та всій тій війні загалом і повернути вцілілих і скалічених вояків до їхніх хат, плугів, верстатів, човнів, шинків і пивниць, а Європу – до старого доброго довоєнного життя. Однак сталося інакше: Яків випірнув з-під темряви, як з-під лиманської води, блимнув нетямними очима та хапнув ротом повітря, і наступ негайно уповільнився. Невдовзі Яків почув ріжок санітарів, які шукали живих серед мертвих; він мляво поворухнувся та змахнув правицею, і за деякий час хтось торкнувся тієї правиці. Пораненого вклали на ноші та доправили до шпиталю, де він попри всі очікування лікарів не помер ані того дня, ані наступного, ані найближчим часом, і наступ у Карпатах захлинувся остаточно. Втім, лікарі не давали Якову жодних шансів ані на виживання, ані на одужання, отже, виправлення Сараєвської помилки було лише питанням часу, і Світова війна перейшла у вичікувальну фазу, відому як «траншейна війна».

Яків провалявся по шпиталях мало не рік; він не одужував і не помирав, і так само цей рік тупцяла на місці війна. Кінець кінцем, лікарям набридло прогнозувати смерть, яка ніяк не наставала, або життя, яке ось-ось могло згаснути, і вони комісували впертого пацієнта – хай викидає свої коники деінде. Заледве живий Яків іще кілька місяців поневірявся залізницями імперії, доки не повернувся до рідного села, а війна зайшла у свій наступний рік, така сама одноманітна та виснажлива, як очікування смерті. На смерть Якова чекали всі, він і сам її жадав, тому що життя в ньому ледве жевріло: він зробився ні на що не придатний, зійшов на пси як рибалка, як ґазда, як чоловік: лежав на лаві, дихав, от і все. «Змилуйся, Господи, забери мене сьогодні», – благав Яків щодня, але Господь не чув його, так само, як не чула дружина, адже благав він подумки – навіть прошепотіти тую молитву було йому несила.

Та все ж таки той день настав. Яків прокинувся, розплющив очі та одразу примружив їх через яскраве травневе світло, що лилося крізь вікно, – те світло було таке потужне, що засліплювало очі навіть крізь витончені недугою повіки та гріло обличчя крізь шибку. «Ет, погода, оце б на Лимані тепер», – сказав собі Яків і відчув, як світло притлумилося та зникло: мабуть, звідкілясь насунуло хмарище та заснувало небо та сонце. Він знову розплющив очі  та побачив у дверях смерть: не було в неї ані савану, ані каптура, ані коси, звичайна присадкувата стара баба, щоправда, вбрана в усе чорне, від хустки до спідниці, та на лице бридка. «Я візьму його!» – сказала вона владно, і Яків знову заплющив очі та з жалем подумав, що якось воно вийшло не дуже добре, ніби понад усе чекав на ту смерть і благав про неї, а прийшла – і очі б на неї не дивилися, і жити захотілося…

Аж тут почувся жінчин голос: Антоніна дякувала смерті, що та бере її чоловіка, дякувала гаряче та якось аж запопадливо. Якову очі на лоба полізли, аж тут в хату набилися сусіди, вклали його на ноші, зроблені з двох його власних весел і шматка його власної парусини, та кудись понесли. «Що ж це, мене без відспівування, без труни ховають…» – міркував собі Яків спроквола, а його все несли та несли, вже й церкву, й цвинтар проминули, а за цвинтарем звернули на зарослу стежину, якої дісталися до маленької кривобокої хатинки. Яків тут ніколи не бував. Сусіди занесли його в ту хатинку, переклали з ношів на лаву та й пішли собі, а тоді перед Яковом знов з’явилася та сама стара бридка баба та дала йому щось пити. Від того питва Яків знепритомнів, а коли очуняв, то сидів голісінькій у діжі, по саме підборіддя у теплій запашній воді, в якій рясніло якесь зілля та приємно лоскотало йому шкіру. Коли вода схолола, баба звеліла Якову вилізти з діжі, він слухняно ухопився за її краї та спробував підвестися – і справді, зіп’явся на прямі ноги, уперше від травня 1916 року, коли разом з усіма іншими побіг в атаку під ясним небом Галичини та отримав уламком снаряда, – зіп’явся та одразу мало не впав, і впав би, та баба підхопила його на диво міцними руками та, наче дитя, перенесла на лаву, де Яків чи то знепритомнів, чи то заснув.

У ті діжу стара баба заганяла Якова на кілька годин щодня, всі три літні місяці, а ще мастила якоюсь чорною багнюкою та натирала смердючою олією та медом дідове стегно, яке поволі затягувалося новою плоттю. В перший день вересня баба дала йому ціпок і звеліла вертатися додому, куди він і дістався сам, без сторонньої помочі. Відтоді та аж до самої смерті Яків не обходився без ціпка, зате знову порався коло городу та лану, рибалив на Лимані та любився з дружиною.

Так Світовій (германській, імперіалістичній, великій) війні не вдалося вколошкати прадіда та виправити хибу Гаврили Принципа, який тим часом пішов у засвіти, а відтак та війна остаточно втратила сенс і вщухла, щоправда, не без наслідків. Подейкували, що Європа замирилася на таких умовах, що наступна війна неминуча та вибухне ось вже незабаром. Яків на те не зважав, а можливо, ті подейкування просто не дійшли до його села, тож він і зажив собі так, як бажав і мріяв, тобто саме так, як жив до того хибного пострілу у Сараєвому, якщо не зважати на кульгаву ногу та ціпок. За деякий час у Якова з Антоніною народилася донька, моя майбутня бабуся, а я наблизився до цього світу ще на одне покоління.

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 3

Рецензії на цей твір

Прохасько в ліжку перевертається

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Арсеній, 22-01-2023

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Dj. Djojz, 22-01-2023

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Інра Урум, 22-01-2023

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 4 відгуків
© Natalka Myshkevych, 21-01-2023

Цікава інтерпретація

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Надія, 21-01-2023
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.9800181388855 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Історія Європи. Український погляд
Кожен з нас має знати історію власного народу. Бо історія – це його посвідка на проживання на рідній …
Погляд на світ через призму пародії.
«Прометей поміж грудей» – тільки ця провокативна назва збірки чого варта! І це не натяк, це те, про …
День Соборності України
Вітаємо всіх з днем Соборності! Бажаємо нашій державі незламності, непохитності, витримки та величчі! …
Українські традиції та звичаї
Друзі! На сайті “Онлайн Криївка” є дуже цікава добірка книг про українські традиції та звичаї. …