Св’ята – то не опечатка, а галицьке слово, що означає якусь урочистість. Саме так казала моя галицько-польська бабця.
Гуцульська бабця казала – празник
Великодних свят і Різдва всі з нетерпінням чекали і готувались. Різдво – це ялинка, подарунки і коляда.
В гуцулів все було строгіше і серйозніше. Дуже строгі дядьки і тітки в вишиванках, дехто в кожухах починали прибувати до бабці на Святвечір. Зазвичай падав лапатий сніг, в хаті вже була вбрана ялинка, та варились смаколики. Йшла вся родина – стрийки, стрийни, їх діти і внуки. Після вітань і нерідко нових знайомств та подарунків біля ялинки всі сідали за великий стіл.
Він був завбачливо покритий вишитим обрусом, на якому парували святвечірні страви – кутя, фасолі, мачанка з грибів, вареники, оселедці, пампухи, квашенина.
Сідали за стіл родинами, молились, закусували, а тоді починалась колєда.
Хата двигтіла від грубих чоловічих голосів, що співали “Бог предвічний”, та
“Ой в ліску, в ліску, на жовтім піску, славен єс,
Славен єс Боже по всему світу
Виросла сосна, тонка, висока славен єс…
А на тій сосні син-сокіл сидить, славен єс…
Коло керниці, коло теплиці славен єс…
Там святі святці воду святили славен єс..
Воду святили, хрест загубили, славен єс…
Син-сокіл сидить, далеко видить, славен єс…
А там є поле, пан Господь оре, славен єс…
Cлавен єс,славен єс Боже,по всему світу….і ще багато куплетів.
по всему світу” та іншої стародавньої.
Накінець починала співати наша вісімдесятискількитамрічна бабця зі своїм девяностолітнім братом. Вони співали, що пан Біг десь там ходить, питається щось в людини, в худоби, по світу мандрує. Співали довго, всі слухали, чи підспівували.Тої коліди мало хто знав. Були подібні, що ми знаходили пізніше. А тоді нам було не до того – ми з сестрою готувалися до свого виступу.
Ми мали колядувати” Бог ся раждає”, я ще підігравала на скрипці і мали від того радість колядування і перші гроші.
Темної ночі, коли всі наколядувались, наговорились і наспівались, почали розходитись домів. Всі прощались, обіцяючи, що будуть зустрічатись частіше, хоча дехто з них так і приходив тільки два рази в рік. А мені бабця по секрету сказала, що в гуцулів всю рідню можна зібрати тільки на весіллях і похоронах, і я довго думала – як же так? Чому не можна збиратись частіше?
В галицько-польської бабці гості збирались частіше, та й забави були веселіші. Тривали вони пару днів, не все так було строго, колядки лунали м’якше і дозволялось дітям більше, наприклад виходити зі столу та забавлятись самим, в ході веселощів їх мало хто помічав. На Святий вечір під обрус теж ставилось сіно, і часник, збоку дідух. Колядували більше колядок на різноманітні мелодії, ми їх звичайно всі повивчали напам’ять.
На Різдво приходило багато гостей, крім родичів, ще й сусіди. Варились обов’язково холодці, голубці, пеклися пляцки. Все то гарно сервірувалось. В супниці розносили бульйон, була запечена качка та різні паштети. Всі сміялись, жартували, потім бували навіть танці. Вуйко Зеньо грав на баяні, якась тета могла запросто на біс вшкварити танець сім-сорок. Хтось співав, хтось жартував. Діти тирили пляцки, кружляли в танці, як грав баян, деколи слухали розмови.
Теж дивним було чути про якогось Влодка, що так напився, що загубив плащ, а діти його дуже добре в Америці, а хтось такий молодий ай-яй-яй вмер аж в шістдесят років. І то все говорилось без осуду і криків, а спокійно та весело.
Так, чи скромніше св’яткували всі храмові св’ята, Великдень, Василя, Спаса, уродини та гарні події.
Сусіди часто приходили в бабцин дім, ми їх з нетерпінням чекали, особливо вуйну Мариню і вуйка Стефана. В цих поляків була вроджена схильність до жартів, і ми нерідко від щирого серця тішились з їхніх промов. Інколи ми з сестрою співали для них гуцульські пісні. .Особливо подобалась їм “Ой кувала зозуленька” :
Ой кувала зозуленька
В лісі на горісі,
Шануй мене, мій миленький,
Як ластівку в стрісі. 2 р
Як не меш мя шанувати –
Не будеш мя мати.
Бо ж я тобі не наймичка
У полі орати. 2р
Бо я ж тобі не наймичка.
Але господиня
Куди підеш, звідти прийдеш,
Хата не пустиня .2р
Ой кувала зозуленька
В лісі,на тополі
Краще мати файну жінку
Як сто моргів поля. 2р
Зате моя карпатська бабця знала багато гуцульських пісень та приповідок, ми їх теж вивчили напам’ять, могла годинами розказувати про гуцульські звичаї - що можна говорити, а що нє, як заклясти комусь, щоб не смів робити біду і як відвернути від себе зло.
Непроста доля була у обох бабусь, та обидві були довгожителями, виховали багато дітей та внуків. Одна вчила нас читати, друга співати і молитись, так само виховували вони і своїх дітей. Та все одно всі виросли різними – той веселий, той сумний, багатий і бідний, добрий чи не дуже.
Але празники чи св’ята, традиції з дитинства, як життєдайний вогник, залишились в пам’яті кожного.
