Його називали Тарасій, і називали його так самі близькі і рідні, а я ж при першій нашій зустрічі назвав його Тарасом... Тому все подальше наше спілкування з ним, як правило відбувалось так: (Я)-(Цинічний Реаліст!) щось говорив йому, (Він)-(Фанатичний Романтик!) уважно слухав все те, і з турботою дивився на мене... при цьому, його насмішкуваті темні очі світилися любов’ю і приязню, а на вустах грала легка усмішка хитрого переможця… І шляхетна худорлявість рис його лиця, зачаровували мене своїми чорними вусами та й борідкою, роблячи його схожим на білого офіцера Добровольчої армії... І дивлячись на нього, я практично кожного разу ловив себе на думці: «Де ж ми з ним уже зустрічалися!?..» Але відповіді не було, - моя пам'ять - мовчала.
А він же міг стати добрим кіноактором, і майстерно проживав би життя різноманітних руських дідичів, гетьманських старшин, пасіонарних вождів української нації!.. Його ж манери, і його зовнішність дозволяли йому це зробити, і я уявляю лишень, яким би він був переконливим у тих втіленнях! Б ж у нього не було нічого показного і награного, він завжди презентував свою особу просто і невимушено, весело і жартівливо без жодного позерства і самореклами. В його глибинах вирувало інтенсивне духовне життя, яке мало проявляло себе на фізичному рівні, через це ніхто не міг сказати достомено, що знає Тараса як особистість... Я ж думаю, що він був найкращий серед нас: найчесніший і найчистіший. І це не просто зворот красного письменства, а звичайнісінька буденна істина, яку я осягнув занадто пізно...
З повагою, Валерій Цимбалюк, місто Ковель,12 січня 2023 року
