«Ось», сказала вона, дивлячись як через галерею він наближався до неї, «іде мій невинний!» (В ньому завжди був того роду спокій, що виглядав на невинність, навіть коли це поняття, технічно, його вже не стосувалось.)
«Підійди!» Пряма, як жердина, вона сиділа біля вогню. Зупинила його за крок від себе і обдивилась згори і униз. Чи рівняла вона події колишньої ночі з тим, що бачила нині? Чи те враження визнала вірним? Очі, рот, ніс, груди, руки, боки – вона пробіглась по всьому; видно було, як ворушились їй губи; й дібравшись до ніг, розсміялась. Був правдивим взірцем джентльмена. Але по духу? Вона вп’яла у нього жовті, як в сокола очі, так ніби збиралась штрикнуть в саму душу. Молодий чоловік погляд витримав, лише, як троянда, зарожевів, ставши ще красивішим. Міць, грація, примха, звабливість, поезія, юність – вона читала його, наче книгу. Миттю з руки в себе смикнула персня (суглоби у неї були набряклі) і, надівши на пальця йому, проголосила своїм Лордом-Скарбничим і Розпорядником; на шию поклала Церемоніальний Ланцюг; і, звелівши схилити коліно, трохи нижче, де нога була тонша, пов'язала гаптований золотом Орден Підв’язки. Ні в чім після того йому не відмовляла. Коли виїздила до підданих, він на коні завжди скакав поруч з дверима карети. Його виряджала в Шотландію зі скорбним посланням безталанній Королеві-сестрі. І мав вже відправитись морем на польську війну, коли відізвала назад. Тому що як було уявити цю ніжну плоть пошматовану боєм і щоб голова із хвилястим волоссям скотилася в пил? Тримала його біля себе. На вершині свого тріумфу, коли гармати гриміли над Тауером, і порох так густо стояв у повітрі, що всі починали чихати, і радісний гомін юрби злітав їй під вікна, вона серед подушок, якими служниці її обіклали (була настільки стара і ослабла), його притягнула до себе й обличчям занурила у приголомшливу суміш – вона не міняла плаття вже з місяць – і пахло воно саме так, думав він, згадавши дитячі літа, як пахла котрась з старих скринь в них удома, напхана хутрами матері. Підняв голову, здушений в неї в обіймах. «Це», видихнула, «моя перемога!» – в ту хвилину ракета, зревівши угору, їй щоки забарвила в червінь.
Тому що постаріла жінка любила його. Й Королева, що була годна пізнать чоловіка, коли такий справді траплявся, хоча і, як кажуть, не в звичному сенсі, спланувала йому стрімку і блискучу кар’єру. Він був обдарений землями, одержав доми і господи. Мав стати за сина її старечому віку; опорою в немічі; дубом, на який могла б у занепаді спертись. Вона прокаркала ці обіцянки й химерні зверхницькі пестощі (вони були тепер в Річмонді), сидячи прямо, як тичка, в негнучкій парчі, біля вогню, який, скільки його дровами не зводили вгору, її ніколи не грів.
Тим часом довгі місяці зими були близько. Іній підбив всі дерева у Парку. Ріка текла мляво. Одного дня, коли сніг лежав на землі, а кімнати в панелях темного дерева повнились тінями і гавкуче ревіли олені в Парку, вона побачила в дзеркалі, яке, боячись шпигунів, завжди тримала з собою, крізь двері, які завжди тримала відчинені, тому що боялась убивць, як хлопець – це що, Орландо? – цілує дівчину – хто з її вертихвісток, чорт забирай! це була? Схопивши свого з золотим руків’ям меча, вона шмагонула ним дзеркало. Скло розлетілось; збіглися люди; її підняли й всадовили знову у крісло; але це її підкосило, й тепер весь час нарікала, поки дні її добігали кінця, на чоловічу зрадливість.
Можливо, Орландо був винен; однак, після всього, чи нам його винуватити? То був Єлизаветинський вік; і мораль тих людей була відповідною; як і їхні поети; і клімат тієї доби; навіть овочі. Було іншим усе. Ба навіть погода, й тепло літа і холод зими були, можна вірити, зовсім іншого штибу. Сліпучий залюблений день ділився од ночі так само, як відділяються води од суші. Призахідне сонце завжди спадало пекучим багрянцем; кожен світанок ставав ідеально блідим. Наші нічні півтони і розтягнуті присмерки були невідомі. Дощі йшли шалено, або не йшли зовсім. Сонце палало, або все ховалось в пітьмі. За своїм звичаєм, переводячи все у поняття духовної царини, поети співали про в’янучі рози і пелюстки, що опали. Мить перелітна, співали вони; мить відійшла; одна довга ніч чекає на всіх. Множити вигадки на кшталт парників чи теплиць, і за їх допомогою довжити вік і живити рум’янець було не в їх стилі. Вони не відали млявих ускладнень і недомовок нашого звільного, в сумнівах віку. Насилля було тоді всім. Квітка розпускалась і в’яла. Сонце сходило і западало. Коханець кохав і відходив. І те, що поети казали у риму, молодь перекладала в життя. Дівчата були справдешніми розами, й сезон їх був так само недовгим. Мали зірвані бути до ночі; тому що день був короткий, і день це все, що було. Тож, як Орландо, влягаючи клімату, поетам, і віку, й зірвав собі квітку на підвіконні, навіть зі снігом у Парку, і Королевою, що дозирала з-за коридору, то чи нам випадає корити його? Він був молодим; він був гарячим; і робив те, що робити веліла природа. Що стосується дівчини, то нам про неї відомо не більше, ніж Королеві відомо було про її достеменне ім’я. Це могла бути Доріс, Делія, Хлоріс, або Діана – кожне з імен почергово він римував; вона могла бути дамою двору, або покоївкою. Тому що Орландо не перебирав; любив не самі доглянуті квіти; дикі паростки і бур’яни його цікавили теж.
Тут ми, подібно біографу, відкриваєм одверто ту рису, до якої, мабуть, спричинилося те, що одна із прабабок Орландо ходила в сорочці й тягала відра із молоком. Якісь грани ґрунту із Кенту чи Сассексу, очевидно, розбавили ту делікатну ясну рідину, що дісталась йому із Нормандії. Сам він таким поєднанням землі і блакитної крові радше пишався. Незаперечним лишається факт, що його тягнуло завжди до низької компанії, особливо людей із освітою, яких власний глузд і підводив, так ніби голос крові хилив до таких. В цей період життя, коли голова йому повнилась римами і до ліжка ніколи не йшов, перед тим не черкнувши дотепну дрібничку, щоки дочки корчмаря йому видавались свіжішими, а розум небоги лісничого швидшим, ніж у дам при Дворі. Тож по ночах зробився завсідником на Веппінґ Олд Стеарз та в інших пивних садках поблизу, завжди вгорнутий в плащ, що ховав його зірку на шиї й підв'язку на лівім коліні. Там, з кухлем перед собою, серед стежок прибитих піском і травників для гри в боулінг і всієї немудрої архітектури тих місць, слухав моряцькі розкази про поневіряння, жахи і жорстокість в Іспанському Мейні; як одні лишились там пальців ніг, інші власних носів – тому що перекази свідків завжди не такі кучеряві й барвисті як історія писана. Особливо любив коли вони хором гриміли пісні про Азори, поки папуги, яких з тих місцин привезли, дзьобали кільця в їх вухах, брали в обценьки своїми твердими пожадними дзьобами рубіни на пальцях, і сварились достоту так брудно, як їхні власники. Жінки од птахів у виборі слів не різнились, хіба зовсім трохи в поводженні. Спадали йому на коліна, обвивали шию руками, припускали наявність чогось небуденного під сірим вовняним плащем, і бажали дізнатися правди так палко, як і Орландо.
