Це оповідання було задумано та більшою частиною написане до повномасштабного вторгнення Росії у лютому 2022-го року. Наразі героїчна боротьба українського народу кожного дня у кожному куточку України, вирішує долю нашої країни та нації. Не знаю, чи вистачить у творців таланту, чи є стільки вірних та точних слів, щоб описати подвиг захисників, що боронять нас від навали чорної рашистської орди.
Проте, війна почалася давно і ми не забуваємо та надихаємося звитягою наших героїв роками раніше, у тому числі гарячого та кривавого січня 2015-го року.
* * * * *
Це тільки здається, що робота у Диявола проста та комфортна. Все за тебе робить легіон демонів та тисячі чортів, а ти сидиш та відпочиваєш у м’якому та зручному кріслі Великого Боса.
Зовсім ні. Геть усе не так. Населення Пекла — кляті ледарі та пройдисвіти, що тільки й шукають можливості ухилитися від своїх обов’язків. А роботи у них — не продихнути: мільярди грішників кожного дня чекають на свої вічні муки і чи не до кожного потрібен індивідуальний підхід.
Якщо ти при житті був брехуном, якого світ не бачив — одягай свинцеву мантію, та проходь до озера з вогню та сірки.
Той, хто зрадив друзів, рідних чи Батьківщину — ті, навпаки, мають бути вморожені у льодяне озеро, так що тільки голови стирчать, а чорти мають тими головами грати у такий собі хокей.
Самогубці вростають у пекельний ґрунт, наче дерева, і їх весь час повинні мучити гарпії.
І ще тисячі різних гріхів і відповідних тортур. А як виконавці ледарюють чи щось плутають? Це ж сором на його рогату голову!
Сатана зітхнув і звично пішов обходити Пекло. Так, — мікроменеджмент, так — надконтроль, а що поробиш? Такий вже контингент — не проконтролюєш, то чи напартачать чи обдурять.
Господар Пекла розумів, що ефективність його перевірки буде спадати, якщо він весь час буде проходити одним і тим же шляхом, тому чи не кожен день міняв маршрут. Цього разу він почав з третього кола, з льодяного озера. Тут було незвичайно галасливо та багатолюдно, чи то пак, — багатодемонічно. Диявол тільки зараз згадав, що сьогодні фінал Кубку Пекла з хокею головами грішників.
Так-так-так. Що це тут у нас? У перших рядах глядачів — демон Заафієль, що взяв сьогодні лікарняний. Отак-то ти хворієш? Чи насправді правильно сказати — вболіваєш? Люцифер насупився та зробив помітку у блокноті. Брехати самому Батьку брехні! За таке нахабство — додаткова догана.
Заафієль помітив Сатану, його темно-зелена шкіра посвітліла від страху, чи не до салатового кольору. Через мить він вже змінив личину на пересічного чорта з сідими вусами та надламаним лівим рогом. Запізно, голубчику! Ти вже у блокноті.
Тим часом в око Диявола впав наступний ледар та брехун — архидемон Бельфегор. Забігав з самого зранку підписати направлення на відрядження до Шварцвальду на щорічний великий шабаш відьом. Переплутав направлення і випадково потрапив на Кубок Пекла? Ну-ну.
Появу Володаря Пекла нарешті помітили й у рядах глядачів розпочалася паніка та хаотичний рух. Кількість записів у блокноті Сатани зростала й зростала.
Врешті-решт, Люцифер вирішив, що список кандидатів на догани та жорсткі заходи достатній і рушив далі.
Довгий час ніщо не привертало увагу Князя Темряви, аж поки він не побачив справжнє неподобство. Диявол навіть спершу не повірив своїм очам. Біля великого мідного казану сидів чорт, а навпроти нього грішник, що мав варитися у казані — статний чубатий козак. Вони не просто сиділи, а грали у карти. Це вже не нехлюйство, це таке паскудство, що й назви не має! Сатана ще більше ошелешив, коли побачив, що чорт програв, а козак встав та почав робити йому щовбани.
— Що тут відбувається?! — чи не по складах від люті спитав Диявол.
Чорт аж підплигнув від несподіванки. Козак наче й вухом не повів.
— Володарю, це, е-е-е, ми … — забелькотів чорт.
— Обидва до мого кабінету. — сказав Сатана та клацнув пальцями.
Через мить усі троє опинилися у кабінеті Володаря Пекла.
Той усівся у своє затишне шкіряне крісло, а його гості залишилися стояти перед величезним столом з червоного дерева. Чорт дрібно тремтів, потупивши погляд. Козак же з цікавістю роздивлявся хороми Сатани.
Люцифер уважно подивився на них та промовив:
— Так хто тут у нас? Чорт другого рангу Прахівлевс та грішник …
Сатана зробив паузу, але Прахівлевс не зрозумів, що той від нього хоче.
— Та грішник … — роздратовано повторив Князь Темряви.
— Іван Ґонта. — представився сам грішник.
— Ага, значить, Ґонта. — зиркнув на нього Сатана. Потім натиснув довгим чорним пазуром на кнопку селектора.
— Елізаздренько, сонечко, принеси-но мені особисту справу Івана Ґонти.
Через хвилину до кабінету зайшла секретарка. Запахло сіркою, мускусом та ще якимось солодким ароматом. Голову суккуба прикрашали аж сім довгих розкішних рогів, але погляди присутніх зосередилися на зовсім інших частинах її тіла. Навіть Прахівлевс перестав тупити у підлогу і перевів погляд дещо повище.
Елізаздра поклала товстеньку теку з особистою справою грішника на стіл, хтиво посміхнулася Сатані, підморгнула, повернулася та плавно і красиво, як модель на подіумі, пройшла до виходу. Після того, як вийшла у кабінеті ще деякий час панувала тиша та приголомшливий аромат спокуси.
Нарешті Люцифер зашелестів документами у теці.
— Що тут у нас? Добрі справи: захищав знедолених, боровся за Батьківщину … ага, і навіть так? Як же ти з такими чеснотами до нас потрапив? Що тут у розділі дурних справ? Спокусив дочку полковника Остапа Біловуса. Ну таке. Так, пиячив час від часу, деякі ознаки гріха обжерливості, заснув на заутрені, не віддав борг у сумі грош та тренарій шинкарю Петру Куцепі. Та що за дурниці?! — Сатана роздратовано перегорнув з десяток сторінок.
— Ось саме воно — найголовніше — Уманська різанина. — вишкірився у задоволеній посмішці Люцифер.
Розслаблений до того козак насупився, погляд його потемнів. Уманську різанину він добре пам’ятав. Що ж ви наробили тоді, гайдамаки? Як воно так вийшло, братчики? Іван згадав скляні шалені очі та перекривлені від люті обличчя. І кров, кров, багато крові. Її Іван ніколи не боявся, але одна справа кров ворожих воїнів, а інша — беззбройних людей, дітей, жінок. Намагався Іван зупинити своїх побратимів, та куди там — божевілля їх охопило — його б самого порубали б. Зміг якось врятувати свого хрещеного сина — молодшого Младановича, інших дітей управителя, яких знав змалечку, ще чи не три десятки дітей та жінок. Але скількох не врятував! Правий Нечистий — всі ті невинні душі на його совісті. Хай не він їх вбивав, хай намагався врятувати — але ж ватажок завжди відповідальний за своїх побратимів.
— Ага! — Володар Пекла помітив, як знітився козак і це його дуже потішило. — За сукупністю поганих та гарних вчинків грішник Іван Ґонта приречений на муки вічні.
Люцифер задоволено потер руки.
— Не пощастило тобі, козаче. Зовсім трохи гріхи перевищили праведні дії. Але що, є то є! — загиготів Князь Темряви. — Так, а що тут у нас з покаранням?
Сатана знову зашелестів сторінками.
— Ось! Грішник має варитися у котлі, а каратель Пекла водночас повинен кліщами здирати шкіру.
Люцифер нарешті звернувся до Прахівлевса:
— І що ж ти на це скажеш, чорте другого рангу Прахівлевс? Як так вийшло, що замість покарання ти грав із грішником у карти?
Чорт упав на коліна.
— Помилуйте, Володарю! Я все робив, як було наказано. Все! Але той клятий Ґонта зовсім не зважає на тортури. Каже: “От, казали, що буде боляче, насправді ні крихти не болить” І сміється! Вже більше за двісті п’ятдесят років зі дня у день працюю-працюю, а його ніщо не бере! От, щоб хоч якось ту рутину змінити й зіграв один раз з ним у карти!
— А ти що скажеш, грішнику Ґонта? — зиркнув на козака Сатана.
— Ну, процедури у вас непогані. — використував, невідомо де і як підхоплене у Пеклі, слово, Іван. — Але стільки років що не день, то те ж саме. Занудитися можна.
— “Процедури”?! Це тобі санаторій, Іване, чи що? — обурився Диявол.
Якщо “процедури” Івану були звідкись відомі, то “санаторій” — виявився цілком новим словом, тому Ґонта промовчав, але погляд, на відміну від Прахівлевса не потупив.
— Ну ладно — зіграв у карти. Але ж програв! Чорт програв грішнику! У Пеклі! Як ти міг Прахівлевс? — ще більше накручував себе Сатана.
— Володарю, змилуйтесь! У того Ґонти, мабуть, колода краплена, чи, може, відьма яка йому неймовірну удачу у картах колись начаклувала. — розридався чорт.
— Геть з очей моїх! Потім вирішу, як тебе покарати. — сказав Люцифер та клацнув пальцями.
На місці Прахівлевса з’явився червоний дим і він зник.
— А от з тобою що робити? — Сатана задумався. — А-ну, дай-но сюди карти.
Ґонта простягнув колоду, що тримав у правій руці.
Люцифер ретельно оглянув карти. Наче не краплені. Прискіпливо подивився на козака — чи справді якісь чари, яких він не побачив?
— Зізнавайся, як обіграв Прахівлевса? Махлював?
— Та не дай Бо … — трохи не сказав неприпустиме у Пеклі Ґонта.
— Все було чесно, пане Нечистий. Просто вдача в мене така. — поправився він.
— Вдача, кажеш? Та ти, може, й у мене б виграв? — підняв одну брову Сатана.
— А може й у вас, пане Нечистий. — зухвало відповів козак.
— Аха-ха-ха. Ну так нумо зіграймо! — охопив азарт Люцифера. — Тільки без муляжу! Я все побачу і не сподівайся.
— Добре, але й ви без тих ваших диявольських трюків.
— Ну домовились. Але на що будемо грати? Не на щовбани ж. — задумався Диявол.
— Подобаєшся ти мені, Іване. Нахабний, завзятий, запеклий. Мені такі потрібні у моєму Легіоні. — улесливо посміхнувся Сатана. — Давай так — якщо я переможу, то підеш до мого пекельного війська. А як я програю, то … Хм, ну що тобі запропонувати? Ну, скажімо, місяць без тортур?
— Та якось двісті п’ятдесят років з вашими тортурами прожив і нічого. Мені той місяць не дуже цікавий. — відповів Ґонта.
— Ну добре, а якщо ніч з Елізаздрою. А? Як тобі таке, козаче? Бачив її, така краля тобі й не снилася.
— Дякую, але це мені теж не до душі.
— Забоявся? Ну так, не кожен ніч з нею переживе. Ну що ж тоді? Ну не з Елізаздрою, так можу відправити тебе на Землю до Амстердаму. De Wallen — квартал червоних ліхтарів. Що скажеш?
— Можете на Землю відправити? — Ґонта задумався. Це ж шанс щось виправити, змінити, врятувати більше людей. Його очі загорілися. — І в Україну можете відправити?
— Можу, але тільки у цей рік — у 2015-й! — запідозрив щось Сатана. — У минуле не вийде, у майбутнє, протягом року, в принципі, можу.
— Давайте в Україну. Хочу побачити Батьківщину. — відповів Іван.
— Ой, та що ти там не бачив? Там зараз лихі часи. Давай краще до Амстердаму! Або можу до Мюнхена на Октоберфест. Любиш хильнути? Ой там можна напиячитися досхочу! Або до Ріо-де-Жанейро — на карнавал. Напівоголені красуні, музика, алкоголь, наркотики! Ох можна там відпочити так, що вічність будеш згадувати.
— Лихі часи? Знову ляхи лютують?
— Та ні, які там ляхи.
— Татарва?
— Ні, росіяни війною пішли. Ще трохи й не буде твоєї України. — глузливо посміхнувся Диявол.
— Москалі? — Ґонта згадав, як підступно російський загін оточив Умань. Гайдамаки вважали їх своїми союзниками. А як же — православні брати. А ті їх обеззброїли та передали на суд до ляхів. Чи не дев’ять сотень братчиків не за гріш загинули — всіх стратили кляті пани.
— Ну що? Амстердам, Ріо, Мюнхен? Чи може Лас-Вегас? Ти ж — азартний, грати любиш? Ох там можна досхочу награтися. — перебив його сумні спогади Диявол.
— Ні, хочу до України. Нехай 2015-й рік. Але відправ мене до того місця та тієї години, де я найбільш потрібен. Де вирішується доля моєї країни та мого народу.
— Ну дивись, сам запропонував. Значить, на день до України?
— Який день, ми наче про місяць говорили!
— Місяць то без тортур, а на Землю на місяць — то занадто для однієї гри у карти. Ну, добре, нехай не день, нехай — тиждень.
Ґонта на хвилинку задумався: — Згоден. У що граємо, пане Нечистий? У дурня?
— Та я б краще у покер, але ти, певне, не вмієш. Давай у дурня. Роздавай. — погодився Сатана.
Гра була цікава та непроста. Перемога була близька то для одного, то для другого. Але Люцифер не зчувся, як опинився у дурнях.
— А це, пане Нечистий, дві шістки. Вам, як кажуть, на погони. — сказав Іван, але покласти карти на плечі Князю Темряви, все ж таки, не наважився — поклав на стіл перед ним.
— Як?! Як це ти робиш, Ґонто? — вирячився на нього Сатана. Колода — точно звичайна. Хіба, і справді якась відьма тут почаклувала. Ті Солохи та Агнеси інколи можуть здивувати і його.
— Ну що ж, пане Нечистий. Програли? Картковий борг — то свя … , тобто найважливіше.
— Я обіцяв, то виконаю, Іване. — Диявол з досадою жбурнув свої карти на стіл.
— Ти певен, що до України, та ще й у місце, де вирішується доля твоєї Батьківщини?
— Так. — рішуче відповів Ґонта.
— Подумай. Там буде дуже важко. З вогню та у полум’я потрапиш. — зло примружив око Сатана.
— Ну ви ж самі сказали, пане Нечистий, що я запеклий. Вогонь запеклих не пече.
— Ну, це — твій вибір. Тоді відправляю. — сказав Люцифер, щось прошепотів та клацнув пальцями.
* * * * *
Старлей Роман Жупаник похмуро подивився на новачків та з досади сплюнув. Під час ротації з опорника “Олексій” забрали вісім досвідчених солдатів та сержанта, а на заміну прислали всього чотирьох необстріляних пацанів.
Ну хоч видно, що хлопці завзяті, добровольці, козаки. Особливо отой — чубатий. Он, як очі горять. Він і трохи старше. Як там його? Ага, Гонтаренко. Прям козацький оселедець у нього. Модна зачіска у молоді на передовій, хоч і не по статуту. Але командири дивляться на таке зараз крізь пальці.
— Так, козаки, даю “вводную”, де ви опинилися. — Жупаник пожував нижню губу. — Опорник “Олексій”, або, як ми його називаємо “Льоха”, знаходиться під селом Санжарівка.
Старлей махнув рукою у сторону населеного пункту, якого було не видно через густий туман.
— Цей опорник має важливе стратегічне значення. Він перекриває ворогу можливість взяти в облогу наше угрупування у Дебальцеве. — продовжив Жупаник. Він дістав затертий та подряпаний планшет Samsung, що був новеньким ще пів року тому, коли його підігнали волонтери. Відкрив мапу оперативного району та пальцем показав на Дебальцеве. Місто знаходилося у “кішці”, що була утворена окупованими ворогом територіями.
Брудний палець з обламаним нігтем ткнув у позначку опорника.
— От ми, а от дорога на Миронівський та Світлодарськ. Якщо, не дай Боже, сєпари туди пройдуть, то зроблять для нас оточення, принаймні, оперативне. Буде другий Іловайськ.
Від нагадування про Іловайську трагедію хлопці насупилися. Ну то й добре, хай розуміють, що ми тут не в ігри бавимося і яке значення має оборона опорника.
— А скільки нас на опорнику, товаришу старший лейтенант? — спитав худий та довготелесий новачок, що був крайнім справа.
Це було болісне питання. Жупаник і так вважав свій підрозділ замалим, щоб стримати серйозний наступ ворога, а тут ще й ця ротація, коли кожен боєць на вагу золота. Але ж не скажеш таке цим пацанам. Тому старлей вимушено посміхнувся та сказав:
— Достатньо, боєць, достатньо. Разом з вами двадцять шість бійців, та ще он — “мішка” з екіпажем. — старлей вказав на танк Т-64, башта якого стирчала з окопу. — І вогневої потужності чимало — дві “бехи”, є й “сапоги”. Є чим “пригостити” сепарів. Ще питання є?
Питань не було. Особовий склад зайнявся своїми справами, а Жупаник вирішив трохи подрімати поки на опорнику було затишшя.
* * * * *
Старлей наче тільки заплющив на секунду очі, як тут же з дрімоти його вихопив голос вартового:
— Сєпари пруть!
Жупаник підхопився, підбіг до бруствера та взяв бінокля з рук вартового. Густий туман ще стояв над полем попереду, але можна було розгледіти колону техніки, що рухалася дорогою у напрямку до опорника.
Чи не всі бійці напружено вдивлялися вперед, рахуючи кількість ворогів.
Жупаник нарухував не менше чотирьох танків, десяток “бех”, кілька “мотолиг”, вантажівки з людьми. Великі сили. Їхали у маршовій колоні, наче й не було перед ними опорника “Льоха”, хоча не знати про нього вони не могли. Давлять таким чином психологічно? Типу, настільки сильні, що опорник з його захисниками й за перепону не вважають. А може розраховують, що “укропи” злякаються та побіжать?
— Скільки ж їх? Ціла армія лізе на нас. — почувся шепіт серед бійців.
Старлей кинув погляд на особистий склад. Більшість хлопців були обстріляні та досвідчені, погляди напружені, дехто зблід, але налаштовані рішуче. А от новачки можуть і справді у критичний момент побігти.
Ґонта, він же Гонтаренко, теж придивився до своїх нових братчиків. Він бував у різних боях і не раз бачив, як паніка наче пожежа починалася з самих слабих бійців і охоплювала всіх, навіть тих, хто сам по собі стояв би як кремінь. Досвідчений отаман знав, що не можна давати цьому пломені страху розгорітися, треба тушити його якомога раніше.
— Братчики, скільки б тих москалів не йшло на нас — будемо стояти, як скеля і не пропустимо їх. Чули ж, що старлей сказав — як пройдуть вони далі, то тисячі наших загинуть чи у полоні опиняться. Як побіжимо, чи зможе хто в очі своїм браттям подивитися? Чи навіть матері, дружині або сестрі? Що ми своїм дітям скажімо? Як виправдаємося? Так, нас менше, але ми б’ємося за праве діло! Тож як Давід побив Голіафа і нам Бог допоможе подолати цю орду! — гаряче сказав Ґонта і, як колись, слова його знайшли відклик у душі кожного, запалили серця воїнів, заповнили крихку порожнечу страху твердою та незламною козацькою волею.
— Все вірно сказав, Гонтаренко. — дещо здивовано підтримав його Жупаник, який не очікував такої промови від новачка. — Нумо, хлопці, всі до бою! Гонтаренко, давай заряджай “сапог”!
Ґонта, невідомо звідки, зрозумів, що треба робити і кинувся до ящика з гранатами для гранатомета СПГ-9, який військові називали “сапогом”.
— Кумулятивні брати, товаришу старший лейтенант? — крикнув він.
— Еге ж! Будемо бити по тим клятим танкам. — відповів Жупаник корегуючи наведення гранатомета. Через брак людей він був і командиром гранатомет і навідником, а Гонтаренко мав виконувати роль як заряджаючого, так і підносного.
Всі інші бійці одягали броники та займали бойові позиції.
Командир танку з позивним “Пуштун”, в пам’ять про участь у війні в Афгані, прудко, наче йому й не було під шістдесят років, заскочив на башту.
Тим часом колона продовжувала рух у напрямку опорника. Виглядало так, що вони й не підозрювали, що тут на них чекають.
— Нумо-нумо, тварюки. Йдіть сюди, йдіть. Тут якраз мінне поле. — бурмотів Жупаник крізь зціплені зуби.
В повітрі наче натягнена струна застила напруга. І в цю мить як грім тишу розірвав постріл з гармати нашого танку. Це “Пуштун” бив прямою наводкою. До найближчого ворожого танку було вже всього лише метрів чотириста, з такої відстані практично неможливо схибити й досвідчений командир не схибив — одна з броньованих потвор, що, наче, невідворотно насувалися на опорник отримала удар та зупинилася. Одночасно з цим запрацювали “бехи” та й весь особовий склад. Вологе та холодне січневе повітря наповнилося гарячим запахом пороху та запульсувало адреналіном.
Ворожа колона по інерції ще сунула вперед під щільним вогнем. Жупаник дуже вдало влучив з СПГ у другий танк і той теж застиг нерухомий, з-під його низу повалив чорний дим, можливо, вдалося пошкодити мотор.
Сєпари нарешті трохи оговталися. З підбитих танків на чорну підмерзлу землю з білими острівцями снігу почали виплигувати темні фігури. Двох з них удалося зрізати чергою комусь з захисників опорника. Останній танкіст, що вилазив з задимленого танку запалав наче смолоскип і покотився по землі, чи то в агонії, чи намагаючись збити полум’я.
Зупинилися “Урали” з них посипалися наче горох автоматники. Далеко не всім з них вдалося добігти до лісопосадки. Один з БМП сєпарів кинувся їх прикривати й, ведучи вогонь, висунувся ближче до опорника. Це була його фатальна помилка, бо він заїхав на мінне поле. Вибух був грандіозним, певне, спрацювало одразу декілька мін. Коли розсіявся дим та пил Жупаник побачив, що ворог кинув дві найближчі “бехи” та тікає до лісопосадки. Мабуть, вони вирішили, що українці пустили в дію ПТУРи. Ніхто не хоче горіти живцем у залізному гробу, тож екіпажи бронемашин вирішили ризикнути та побігти під кулями, ніж бути цілями для протитанкової ракети. Ті бронетранспортери, що були далі від опорника розвернулися і почали тікати у зворотній бік, але танки, що ще залишилися неушкодженими, виїхали в лінію і почали вести зосереджений вогонь як з гармат, так і кулеметів. З посадки їх почала підтримувати вогнем піхота.
На опорнику стало гаряче.
— Чого “Пуштун” більше не стріляє?! — кинув погляд на наш танк Жупаник. Наче почувши його, з люка показалася голова командира танку і він щось прокричав старлею.
— Заклинило відкатний пристрій! — кричав “Пуштун, але нічого не було чути через шум бою.
До танків противника приєдналися ще дві “бехи” з тих, що до того дременули з поля бою. Вогонь ворога посилився.
“Пуштун” щось крикнув механіку танка, а сам взявся давати короткі черги з танкового кулемета. Танк загарчав і різко посунувся на пару метрів вперед, вдарившись об край окопу і потім назад. Це механік намагався розклинити відкатний пристрій. Але дарма, гармата танка так більше і не заговорила. А от гармати ворожих танків не замовкали. Вони зосередилися на тому, щоб попасти у наш танк та бронемашини. Спочатку два снаряди лягли зовсім поруч з окопом, а потім один влучив прямо в танк. Роздався дзвін, наче на вершині церковної дзвіниці. На щастя, снаряд не розірвався, а рикошетом відлетів від броні, але командира танка просто змело з башти.
Жупаник оглянувся у його сторону - чи живий? Живий, чортяка! Обтрусився і вже знову на башті та схопився за кулемет.
Тим часом ситуація стала близька до критичної. Оговтавшись від несподіваної атаки сєпари почали давити своєю перевагою у чисельності та вогневій міці. Захисників опорника рятували добре вириті та укріплені окопи та бруствери, допомагало мінне поле, яке не могли перейти сєпари, та добре пристріляні позиції. Якимось дивом, ще ніхто не загинув з українських воїнів, але диво не може тривати вічно. Це розумів і Жупаник.
— Петренко, ну що там? Порадуй мене. — крикнув він сержанту.
— Ще хвилинку! — Петренко чаклував над рацією. Нарешті вона прохрипіла щось у відповідь.
Почувши це, Жупаник вихопив її з рук Петренка, та гаркнув: — Це опорник “Олексій”. Нас атакують переважаючи сили противника. Потрібна артпідтримка. Передаю координати …
Боги війни почули старлея і вже через десять хвилин ворожі позиції та лісопосадка почали злітати у повітря. Бригадна артилерія відпрацювала точно. Розгром ворога був повний, ті декілька “бех” та невелика кількість піхоти, що змогли вийти з під вогню якомога швидко драпали, кидаючи на полі бою вбитих та поранених.
Нарешті на опорнику запанувала тиша. Кров ще бурлила у грудях захисників, але бій вже закінчився.
— Молодці хлопці! Дали жару цій наволочі! — промовив старлей, витираючи пота з обличчя.
Очі бійців, що стояли поруч сяяли. Один з новачків тремтячими руками, бо так почав відпускати адреналін, витяг цигарку та закурив. Відчувши знайомий запах табаку Ґонті страх як закортілося присмоктатися до своєї старої затертої люльки, але де ж там вона? Він вже відкрив рота, щоб попросити цигарку, але в цей момент почув якесь дзижчання. Чи це ще дзвенить у вухові після того, як поруч з окопом розірвався снаряд? Але ні - інші теж почули той звук. Підняли голови догори. Ґонта теж придивився у небо. Над їх головами завис якийсь невеликий предмет та дзижчав.
— Дрон! Трясця його матері! — першим зрозумів Жупанник.
— Зараз я його зіб’ю! — крикнув Петренко та схопився за автомат. До нього приєдналися та інші та почали стріляти у небо, намагаючись влучити у дрон.
Хвилина і дрон почав різко спускатися вниз, від нього відокремилася якась частина і ще швидше полетіла додолу. Збили?! Але радість бійців змінилася на жах, коли в окоп прямо перед ними впала граната. Звичайна Ф-1, або, як її називали, “лимонка”, що по-хитрому була причеплена до цивільного квадрокоптера, який можна було купити чи не в будь-якій крамниці електроніки. Долі секунди залишалися до вибуху, коли, практично на одних інстинктах, Ґонта кинувся на гранату та накрив її власним тілом, рятуючи товаришів від лютої смерті.
* * * * *
Ґонта відкрив очі, але зір не відразу повернувся до нього. Спочатку картина світу була розмита й незрозуміла.
Нарешті його погляд сфокусувався і він побачив навпроти знайому до болю червону рогату пику.
— Що, Іване, не довго ти гуляв по світу? І дня не пройшло, як повернувся до нас! — загиготів Диявол.
— От, Нечиста! — із зусиллям піднявся Ґонта та сплюнув через ліве плече.
— Аха-ха-ха, далася тобі та Україна. От провів би тиждень в Амстердамі чи Лас Вегасі — було б що згадати, проводячи цілу вічність у Пеклі. — продовжував глузувати над ним Сатана. — Ну, та ладно, ти якраз вчасно. На “процедури” пора. Я тобі дещо новеньке придумав. Ти оціниш.
В цю мить поруч роздався гучний звук, наче тріснула товстезна крига на річці навесні. У повітрі відчувся запах свіжості та озону, як під час грози, коли поруч вдарить блискавка. Ґонту та Господаря Пекла засліпило яскраве біле світло. Вони прикрили очі руками, а коли змогли їх убрати, то поруч стояла висока фігура з величезними сніжно-білими крилами.
— Іване Ґонто. — урочисто промовила фігура громоподібним голосом. — Ти здійснив два дуже гарних вчинки: виконав свій святий борг боронити рідний край та пожертвував життям заради побратимів. Наразі, твої гарні вчинки перевищують погані й ти можеш піднестися до Райського Саду.
— Отакої! Так не чесно! — обурився Диявол. — Він те зробив вже після смерті. Таке не рахується!
— Коли він те робив, то був живий. Ти сам його оживив на тиждень, Ворог Роду Людського. — суворо відповів представник Рая.
— Ах ти ж! Дідько! — лице Сатани, і без того червоне, почервоніло ще більше. — Хитрі умови та пастки у договорах — то моя парафія! Ти диви, що вони утнули.
— Ну що ж, рабе Божий Іване, бери мене за руку та пішли. — не звертав увагу на гнів Диявола янгол.
— Так, а з Раю мене можуть коли-не-коли відпустити на Землю? — задумливо спитав Ґонта.
— Е-е-е, як це? Навіщо? — розгубився янгол. Думка, що хтось захоче хоч на мить покинути Райські Кущі, йому не приходила. — Ні, Іване, Рай — то назавжди. Вічна благодать.
— А ти, Сатано, чи ти згодний мене інколи відпускати на Землю? — подивився Ґонта у палаючі очі Диявола.
Той оживився, побачив свій шанс утримати Івана у своїй юрисдикції та залишити Небесну Канцелярію з носом.
— Ну як виграєш ще раз у карти, то чому б і ні. — підморгнув Диявол Ґонті.
— Присягаєшся? — підозріло подивився на Князя Темряви козак.
— Клянуся усіма колами Пекла. — підтвердив Диявол.
— Іване, що ти робиш? До Раю двічі не запрошують! — спробував відмовити Ґонту від необачного вчинку янгол.
— Вибачайте, пане Янголе, але відчуваю я, що Україні ще не раз моя допомога знадобиться. Тому вибираю Пекло, з якого можна ще хоч раз Батьківщину відвідати у її важку хвилину. — рішуче відповів Ґонта.
— Рабе Божий Іване, одумайся! — підвищив і без того гучний, як Ієрихонська труба, голос янгол.
— Ну таке: погода у Раю — краще, але кумпанія у Пеклі веселіша. — сказав Ґонта та рушив у сторону воріт Пекла.
— Аха-ха-ха, це ти дотепно сказав, Іване. — підтримав його Диявол та зловісно посміхнувся. Але в ту ж мить у голові промайнуло, чи не дарма він за Ґонту боровся. Ой наробить ще справ у Пеклі той клятий козак. Посмішка Сатани згасла, як і не було, і він поспішив за Ґонтою.
