… Одного дня Аліса не витримала:
– Кожного разу, як ти йдеш, мені здається, що бачу тебе востаннє. Залишся, будь ласка. Тебе тут люблять… – неочікувано жалісно проказала, не наважившись чомусь заявити це від першої особи.
Я помовчав, збираючись з думками, прислухаючись до себе, а тоді зітхнув:
– Ти все правильно відчуваєш, Алісо. Я більше не можу: Злата дивиться на мене з кожного куточка цієї квартири. Прощавай, – рішуче розвернувся й пішов, щільно причинивши двері, за якими лишилась вкрай розгублена хазяйка.
Через рік я таки одружився, бо дуже вже батьки наполягали. Одружився на першій-ліпшій симпатичній, що трапилась під руку – здався на милість долі. Я ж не знав, що одружуюсь на двох одразу – в доважок ще й на тещі. Надія була вчителькою молодших класів і подвійною жертвою: радянської педагогічної освіти та установок рідної матері – ніколи не думав, що доросла, тридцятилітня людина може так залежати від матусі. Про своє минуле Надія не розповідала мені нічого, але навряд чи було щось таке в наших з нею стосунках, чим би вона не поділилася з матір'ю. Попри її вік, приємну зовнішність та заняття бальними танцями, я одружився на незайманій і нецілованій, тож і понині не розумію які саме комплекси змушували Надію мовчати. В ліжку мені з нею було нудно і геть нецікаво: я сам себе не впізнавав – куди й поділись жага та пристрасть, що спопеляли колись мене зі Златою. Минуло три роки, перш, ніж в нас народилась Світлана. Надію за її проханням і моїми грошовими подяками лікарі кесарили, бо вона дуже боялась болю під час пологів. Дівчинку прийняли з таким чистим білим личком, що нам навіть на думку не спадало дати їй якесь інше ім'я.
Існує на світі окрема категорія жінок, які вважають, що після шлюбу, а тим паче після народження дитини, немає жодної потреби піклуватись про свою зовнішність: справа ж бо зроблена. В нас уже була окрема квартира, більш-менш налагоджений побут і кошти, достатні для догляду за собою, але всі мої пропозиції стосовно підтримання фізичної форми, чи зовнішнього вигляду зустрічали впертий опір двох одразу:
– Надю, не слухай його, ти в мене найкрасивіша!
Ще одна виразка роз'їдала наші стосунки: для Надії, як для педагога по життю, в усьому, що стосувалось виховання доньки, існувало тільки дві думки – її і неправильна, бо ж педагог помилятись не може, педагог знає про дітей та їх виховання абсолютно все. Я би ще якось змирився і з цим, бо, власне, за роботою й часу мав украй мало для спілкування зі Світланкою та й не син же вона – донька. Проте добивало ще й третє – намагання з боку тещі встановити тотальний контроль за мною: то „покажи, що ти тут пишеш, я повинна знати”, то „візьми мене на роботу головним бухгалтером” – спершу мене це неабияк смішило, а потім в один день, коли всі три сімейні болячки вилізли назовні одночасно, терпець урвався остаточно і я пішов жити на зйомну квартиру, подавши на розлучення,. Бабське царство не засмутилося, здається, навіть зраділо: в здобутках лишились квартира і донька зі статусом покинутої батьком, що давало їм право на співчуття серед сусідів, до того вони були впевнені, що я неодмінно повернусь – хто ж при своєму розумі лишає власне житло?
Приблизно в той час я змінив профіль свого бізнесу – зайнявся котеджним будівництвом. Справа була для мене абсолютно новою і добрих два роки я жив нею, перш, ніж упевнився, що її механізм може працювати в автоматичному режимі, без ручного управління. З перших же серйозних прибутків купив та обладнав трикімнатну квартиру – на перспективу, так би мовити, бо вікувати холостяком, коли тобі ще й сорока немає, в мої плани не входило.
Аж тут серед клієнтів трапилась мені Марина – старша на три роки розлучена бездітна торгашка з ринку: на пару з сестрою мала до десятка яток зі шкірою та хутром, в сімейному житті розчарувалась, бо дарма, що тричі була заміжньою, проте ніяк не могла завагітніти навіть попри купу грошей, витрачених на лікування. Щось там було в них із сестрою: чи то в генах, чи в гріхах предків, але цей гандж врешті-решт сформував характер Марини, як жінки цинічної, до краю прагматичної та зі здоровою долею егоїзму. Хлопці мої збудували сестрам котедж на два входи, адже обидві мали надію, що хоч на старість заведуть собі по „мущинці”, бо що то за дім, коли в ньому козлом не тхне, вкрай відверто зізнавалась згодом Марина. Вона й запропонувала мені зайнятися регулярним сексом без зобов'язань.
Я приїздив до неї в котеджне містечко здебільшого два рази на тиждень, аби помірно повечерявши, знову ж таки в міру й без жодних сентиментів позайматися сексом, разом переспати, поснідати й податись на роботу – кожен на свою. З Мариною було би цікавіше, ніж з Надією, коли б не її цинізм, що часом псував мені романтичний настрій. Такий спосіб життя затягував мене своєю легкістю й безвідповідальністю – коли хтось із нас хворів, турбота іншого в список зобов'язань не входила і це нагадувало неформальні трудові відносини, коли роботодавець платить найманцю по результатах фактичних виходів на працю.
Окрім сексу з Мариною, що через любов до солодкого перебувала на межі втрати привабливості, був у мене й інший прагматичний інтерес, який утримував від розриву стосунків: як живеться вчорашнім моїм клієнтам, чи не потребують вони, як люди здебільшого страшенно зайняті, проте грошовиті, якихось додаткових послуг і яких саме? Як поводить себе в експлуатації котедж із бруса, а як із СИП-панелей? У Марини двір був майже голий, не доглянутий: вона намагалася там щось саджати, але все згодом без належного догляду просто засихало. Тоді я й подумав, що було би не зле встановити контакт із озеленювачами чи навіть з модними ландшафтними дизайнерами і вирішив пошукати потрібні фірми чи структури, на крайній випадок спеціалістів.
Дав завдання своїй секретарці шукати не надто відомих та розкручених, бо починати спільну справу ліпше з рівними тобі, й за два дні мав список з адресами та телефонами мало не двох десятків потенційних партнерів. Вивчив адреси: кілька розташовувалось на моїх постійних маршрутах. Якось проїжджав повз одну з претензійною назвою „Paradise & Co”, тож вирішив зазирнути.
На території промислового підприємства, що доживає останні роки, невелике офісне приміщення, все вставлене кімнатними рослинами, секретарка піднімається мені назустріч і на моє запитання про директора каже, що всі на об'єктах, бо літо, початок липня й багато роботи, але можна переговорити з адміністратором. Ну добре, для першого разу згодиться, думаю я, а секретарка тим часом піднімає слухавку і запрошує когось підійти до ресепшен. Якась хвилина очікування й до приміщення входить… Аліса.
Навіть не здригнулася, й виду не подала, що знайомі – гарний вишкіл, думаю я. Відрекомендувалась, спитала чим може допомогти.
– Я власник фірми, що будує котеджі, шукаю ландшафтних дизайнерів для взаємовигідної співпраці. Ось проспект з пропозицією про кооперацію та моя візитівка – передайте директору. Якщо зацікавить, чекатиму дзвінка.
– Добре, – й бровою не веде Аліса, мовби ми чужі чужинці, – обов'язково передам, це для нас цікаво. Ходімте, я вас проведу.
Ми виходимо на територію.
– Вибач, в нас так заведено, – виправдовується Аліса, – рада тебе бачити. Розкажи, як живеш.
Ну що їй розповідати? Алісу, звісно, цікавить одне – мій сімейний стан, бо я бачу пильним оком холостяка, що вона самотня. Само собою, що про Марину казати нема жодного сенсу.
– Був одружений, тепер вільний: непорозуміння стрілося, нічого не вдієш. Напевно, доля моя така – холостякувати.
– Ну, це ти сам винен, – не жаліє мене Аліса, – на долю не звертай.
– Можливо…
– Скільки можна мучити себе фантомними болями? – ловить мій погляд Аліса: – Жили б, як люди…
Навіщо мені це? Знов по колу? Мов кінь мотаю заперечливо головою і прощаюся.
За тиждень-другий з ландшафтовиками почало вже щось вимальовуватись, аж ось і четвер, вісімнадцяте липня – моє сорокаріччя, кругла дата, святкувати яку багато хто відмовляється: забобон такий. То й я не стану. Вперше за кілька останніх років сам собі надав вихідний: пішов до парку, сиджу в холодку біля озера, милуюсь граційною лебединою парою, розмірковую про власні невеселі перспективи: навіщо спалив мости з Алісою? Телефонують батьки, родичі, друзі, клієнти, співробітники – вітають, бажають всяке, як заведено. Раптом приходить MMS: не дивлячись від кого, відкриваю…
На мить спинилося серце і холодок у грудях. Навіть спітнів – з мобільного над озером тихенько ллється мелодія, що розтинає мені душу останніх шістнадцять років поспіль:
Лаванда, горная лаванда,
Наших встреч с тобой синие цветы.
Лаванда, горная лаванда,
Столько лет прошло, но помним я и ты.
Наче в лихоманці, тремтячими пальцями відкриваю номер відправника, шлю виклик – один лише сигнал і одразу ж:
– Вітаю, любий!
Голос… та я його впізнав би з мільярда! Кілька секунд в горлі стоїть клубок, але я проштовхую його.
– Златко, сонечко, де ти?! Хочу тебе бачити!
– Я теж. Коли і де? – отой тисячу разів згадуваний спокійний голос: не байдужий, а заспокійливий.
І на мене раптом теж сходить спокій – ніби Златине біополе поширилось мережею мобільного зв'язку.
– Давай завтра. П'ятниця, день нашого знайомства. Пропоную стрітися на місці, де вперше побачились. О тринадцятій влаштує?
– До зустрічі. Обіймаю! – і дала відбій.
Ейфорія! Тепер згадую – навряд чи коли ще в своєму житті до того я почувався більш щасливим. Все стало неважливим – сорокаріччя, усамітнення, вітання: все! Скасувавши і наступний робочий день, поринув у підготовку зустрічі, в спогади і плани на найближче майбутнє. Хтозна, певно несподіваний дзвінок і відчуття ейфорії надто виснажили мене, бо надвечір насунулись важкі роздуми.
Вісім діб, навіть сім з половиною, і шістнадцять років – неспівставні проміжки часу, які різняться щонайменше в сімсот тридцять разів, точніше – мало не в вісімсот! Це як доба і два роки. Але якщо яскравість емоцій, свіжість почуттів однієї доби людська пам'ять ще здатна втримати в собі два роки, то шістнадцять вже дуже сумнівно. Так, здається, я втримав… Втім де гарантія, що втримала Злата? З іншого боку, зателефонувала першою, одразу ж назвала мене „любим”, як прощалась, сказала: „обіймаю” – що ще треба?
Шістнадцять років… Раптом ми обоє змінилися настільки, що вже по-різному сприймаємо світ – де гарантія повернення того, що було між нами? Та досить навіть комусь одному із нас, – хай і мені, – змінитися (а я, зсередини себе, навіть і не помічу цих змін), все одно в координатах нас це буде рівнозначно зміні обох і пазли вже не складуться. Вночі, наодинці з роздумами, мучився, згадував, радів, вірив і сумнівався майже до ранку, потім, зморений, на короткий час заснув.
… Я прийшов на побачення хвилин на десять раніше і стою тепер на тротуарі біля афіш театру, поглядаючи на три боки – звідки з'явиться Злата: від метро, з протилежного боку вулиці, чи з того самого провулку, звідки вони з Алісою і постали колись переді мною? Можливо, під'їде прямо сюди на своєму авто? Навіть дещо загадав у залежності від цього. На театральному рівно тринадцята: зирк сюди, зирк туди – нікого. Одна хвилина на чотирнадцяту, друга, третя…
З провулку навпроти з'являється струнка жіноча постать з поставою колишньої гімнастки, в світлому, пісочного кольору легенькому літньому костюмчику і йде через вулицю прямо до мене. Злата! Вузенька спідничка нижче колін тісно облягає божественні ніжки, вони ступають по якомусь невидимому шнурочку так, що в мене завмирає серце і водночас спалахують ревнощі до того, кому зовсім не по праву належить ця жінка; під коротесеньким, на один гудзик, жакетиком темно-вишнева шовкова блузка, такого ж кольору легкі босоніжки, а в лівій руці, в тон їм, елегантний клатч. Досить коротка зачіска і рідне, сфотографоване колись пам'яттю личко – на вустах легенька усмішка, зате очі сміються, а на чолі, коло лівої скроні, ледь помітний білуватий шрамик нагадує про давній випадок, що ледь не став фатальним, але зробив наші стосунки незабутніми.
– Здрастуй, Владе! Ще раз вітаю, – Злата простягує мені красиво перев'язаний плаский пакунок, що тримала до цього в правій руці: зачарований видовищем, я звернув на нього увагу тільки в останню мить, а сама невідривно дивиться прямо мені у вічі.
– Добридень, серденько! Яка ж ти красуня! – подаю їй невеличкий акуратний, красиво викладений букетик: одна чайна, персикового кольору троянда в гармонійній облямівці з фіалок, і думаю, чи не надто емоційним, навіть фамільярним здасться їй оце моє звернення після шістнадцяти літ розлуки?
– Ой! Дякую, – вигук тихий, але з такими щирими нотками! – виходить, ти не забув мою пристрасть до фіалок. І троянда в тон до мого костюма… Як ти вгадав?
– Серцем, – кажу, а сам очей не можу відвести від неї.
– Куди підемо?
– Я в ресторані столик замовив: тут поряд. Ти ж не проти?
Вона мовчки хитає головою – ні, не проти – а очі наші зіниці в зіниці, бо в обох німе запитання до іншого: „Все як раніше?” Роки розлуки, статус, вулиця, ще якісь упередження не дають нам зірватись у вир емоцій – все стримано і пристойно, лише через очі й тональність голосу ми даємо волю своїм почуттям.
Ми йдемо до ресторану, аж раптом Злата спиняється, просить потримати букетик і спираючись лівою рукою на мою, нахиляється та щось там діє з босоніжком на правій нозі – може камінець потрапив абощо. На блузці в неї розстібнутий зайвий гудзик, бо таки жарко, і крізь проріз я бачу не тільки ключицю й плече, але й улоговинку між основами двох напівсфер: спокусливу в своїй відкритості.
– Приємно бачити, що ти лишаєшся вірною собі, – кажу я, коли ми рушаємо далі.
В голосі Злати чути лукаві нотки:
– А ти так само уважний! Тепер, звісно, це не в тренді, та я спеціально хотіла зробити тобі приємне, самій згадати ті відчуття, а заодно і реакцію твою перевірити.
„Хитрунка, – усміхаюсь я про себе, – ще та штучка: якою була, такою й лишилась”, – в мені закручується, як колись, туга пружина і що ближче ми до ресторану, тим простіше нам поміж собою – майже, як колись.
Час ланчу; в практично порожній неосвітленій залі клієнти займають напіввідкриті кабінки під стіною без вікон – таку ж, в самому кінці зали, учора замовив і я. В кабінці два м'які диванчики один навпроти одного, між ними стіл на чотири персони, частково відкритою лишається тільки сторона, обернена до зали. Нас проводжає метрдотель і ми сідаємо одне навпроти одного, ближче до стіни.
– Доволі інтимна місцинка, – оцінює ресторан Злата.
Страви я замовив ще вчора – на тринадцяту тридцять, без запізнень: поклялися, що не підведуть. Офіціант приносить маленьку вазу з водою – для квітів, та два фруктових коктейлі замість аперитиву.
– Хочу подивитись твій подарунок, – я починаю розгортати пакунок і виявляю в ньому фоторамку з оніксу на такій же основі: три переплетені сердечка – одне більше, трохи менше і ще менше.
– Красива річ, вишукана! – подарунок сподобався і вдячність моя щира, не для годиться: – Дуже жаль, що ми з тобою тоді не фотографувалися…
Я відсуваю рамку вбік і простягаю на столі свої руки до Злати – вона ніби тільки того й чекала і ось уже дві її долоньки в моїх. Наче струми якісь побігли від неї до мене, від мене до неї, ніби незрима енергія наших емоцій та відчуттів перетікає між нами, змішується в одне ціле і усмішки тепер вже не стримуються, а дотики її пальчиків, мої делікатні стискання жіночих долоньок – то наче жива вода для напівзасохлих наших почуттів.
– Кгм… Дозвольте… – ми не одразу помічаємо поряд офіціанта з візочком, що саме доставив нам обід.
Але контакт між мною і Златою уже встановлено: нам тепер не до їжі.
– Поставте, будь ласка, все сюди, – вказую я поглядом на вільну частину стола, – і можете бути вільні. Коли знадобиться щось, я покличу.
– Надивитись на тебе не можу. Як ти мене знайшла?!
Злата тихенько сміється:
– Але ж це ти мене знайшов.
– „Paradise & Co”?!
– Так, це моя фірма, Аліса в ній адміністратор.
– Отакої! – ми вже сміємось обоє.
Я згадую нашу з Алісою розмову, її відчайдушну фінальну спробу заарканити мене, але навіщо розповідати про те Златі? Натомість питаю:
– Як тато?
– Тато помер рік назад… Тоді йому встигли зробити операцію – в США. Він там навіть роботу знайшов, переїхали з мамою і тато сповна себе реалізував, досяг у рази більшого, ніж зміг би в „совку”. Це якраз дає мені і сили терпіти, і переконання, що та моя жертва була недаремною.
Я злегка стискаю Златину руку:
– Співчуваю.
– Дякую… Мама поки що там: і сюди вертатись не хоче, бо звикла, й за океаном самотньо.
– А тобі як живеться, Златко?
Вона якийсь час мовчить, відвівши очі, ніби прислухається до чогось.
– Якби ми тоді не зустрілись, якби зараз не зустрілись, то я би сказала: умовно добре. Напевне, більшість ровесниць заздрили би такому життю.
Вона раптом жвавішає, забирає руки і діставши з клатча світлину, передає мені:
– Син.
На фото юнак на шкільному спортмайданчику; видно по ньому, ще зовсім недавно був підлітком. Гарна фігура, відкритий погляд. І таке враження, що я десь уже бачив чи цю світлину, чи цього хлопця. Зиркаю на Злату – вона з цікавістю стежить за мною: звісно, яка мама не пишається своїм сином, а тому і від мене чекає відповідної реакції. Знову дивлюся на знімок: це волосся, брови, очі, ця поза, кисті рук – щось знайоме… Згадую свої власні чорно-білі світлини – здається, що фото сина Злати зроблене за шаблоном з моїх власних. Є щось невловимо схоже між цим юнаком і мною, коли я був у його віці. Раптом в моїй свідомості на мить ніби блискавка спалахує, але тут же й гасне, бо той здогад це лише плід моєї уяви, не більше, бо нічого такого бути просто не може. Я повертаю світлину:
– Хороший хлопчина. Не подумай, будь ласка, чогось такого… Мені навіть здалося, що чимось він схожий на мене. Вибач, комплекси, – винувато усміхаюсь, навіть ніяковію.
– Це наш з тобою син, Владе, – уперше без усмішки промовляє Злата, – Сашком звуть.
– Я-ак?!
– Так. – знову квітне її лице. – Після того випадку на колії, коли я попрощалась із життям, а потім ніби вдруге народилась, вирішила, що не зможу просто так розлучитися з тобою і забути, не лишивши від тебе жодного зримого сліду в житті. Хотілося мати поміж нами реальний зв'язок. Пам'ятаєш, наступного дня я ходила в поліклініку? Зайшла до гінеколога і мені вийняли спіраль: я порахувала, що якраз підходящий період для запліднення і що це знаково. Хто ж після такої ночі, як наша остання, не завагітнів би? Хіба трухлява колода, – усміхається моя Злата, тільки я ніяк не можу роздуплитися: емоції скачуть в мені, як кульки в лототроні, а потім вдруге з головою накриває ейфорія: син! Від Злати!!! Так ось що означає її подарунок: ця фоторамка для нас трьох!
– А твій знає?
– Ми з ним про це прямо не говорили. Можливо, навіть здогадується – так я думаю. Наш шлюб це своєрідний симбіоз. Він брав мене заради красивої картинки, я його візитівка, елемент престижу. Причину мого рішення ти знаєш. Він своєрідна людина, рідкісна навіть. На сім років старший, дуже спокійний, але і тепла від нього немає. Він живе у власному світі, в такій собі башті зі слонової кістки; іншим туди вхід закрито. Головне, щоб йому завжди і у всьому було комфортно. За це він готовий платити, не жаліючи нічого. У нього два приорітети: полювання і бізнес. Та й то другий лише тому, що дає гроші на перший. У нас заміський будинок є, так він увесь заставлений і обвішаний мисливськими трофеями: голови з рогами та іклами, опудала – ступити вже ніде. То його Царство мертвих. Я там двічі була і довше чверті години витримати не могла, втікала. А Євген ладен жити там.
– Чим же він займається?
– Сидить на фінансових потоках при Кабміні. П'явка, що ссе кров з бюджету. Сам ніколи нічого не створив – впливовий татусь як посадив на ті рейки після розвалу Союзу та навчив красти, ділячись з ким треба, так він і сидить, почувається там, наче риба у воді.
Я обережно запитую, намагаючись бути максимально делікатним:
– Які ж тоді між вами стосунки?
– Ти про ліжко? Воно в списку його приорітетів на… не знаю, двадцятому, мабуть, місці. Секс поміж нами це більше скид надлишкових гормонів. Виконання подружнього обов'язку заради підтримки здоров'я свого та партнера.
Я пристосувалась за ці роки, якщо чесно. Євген із самого початку був інтровертом – постійно закривався в собі, а з роками не просто закрився – запечатався. В нього своє життя, в нас із Сашком своє. Він з перших років прагнув жити в мушлі, тихій гавані без штормів і землетрусів – я не діймаю його ні житейськими проблемами, все вирішую самостійно, ні своїми забаганками, і він мене цінує саме за це. Гроші для себе я сама заробляю: спочатку секцію аеробіки вела, потім фітнесу, але Євгенові таке не подобалось – не престижно, то я попросила грошей на квітковий магазин, він і з приміщенням допоміг, отак я й стала бізнесвумен, а два роки назад ландшафтним дизайном зайнялась – дуже подобається! Аліса років вісім за кордоном була, все графа собі шукала чи лорда, коли повернулась ні з чим, я її до себе взяла: то я була на других ролях, тепер вона.
Звісно, з моїм бізнесом не забагатієш, врівень з чоловіковим не станеш, тож коли Євген вирішує, що я, як його предмет розкоші, перестаю відповідати якимось стандартам, просто дарує на день народження чи свято певну суму на нову шубу, або прикраси, чи авто – з конкретним побажанням що саме маю купити; я купую і воно висить, лежить або стоїть в очікуванні того моменту, коли мені, як його предмету розкоші, потрібно буде ним скористатись, аби підтвердити статус свого чоловіка; в інший час я принципово до тих речей навіть не торкаюсь і я бачу, що йому це теж страх, як подобається. Я ідеальна дружина для Трояна: ощадлива, не набридлива, тримаю форму, сама вирішую всі побутові проблеми, але саме цим я купила собі певну свободу жити власним життям…
Злата довго розповідає про себе – видно, як хочеться їй виговоритись; спершись ліктями на стіл, підборіддям на зведені докупи долоні, я слухаю її мовчки, дивлюсь на миле личко, по очах читаю, що коїться в її душі й мимохіть починаю згадувати свою колишню, – Надію, – всю дріб'язковість наших з нею непорозумінь: здавалося б, чого вони варті в порівнянні з сімейними проблемами Злати, але, виглядає на те, що дріб'язковість Надії може бути куди нестерпнішою, ніж ґрунтовність того Євгена Трояна. Скептично про себе усміхнувшись, пригадую раптом, як Надія нізащо не хотіла робити собі депіляцію, хоча кущі поміж її ніг нагадували нестриженого пуделя і дорікала мені протилежним, бо то, на її думку, ганьбило мене, як чоловіка й породжувало в неї щодо мене чи моєї сексуальної орієнтації якісь неясні сумніви, висловити котрі прямо не наважувалась, лише натякала. Та моя звичка була частиною пам'яті про Злату, вона давно стала для мене ніби ознакою приналежності до певної касти людей, членом якої була і Злата, і саме тому мені не хотілося її зректися.
… – Жінки в моїй ситуації часом заводять собі коханців, але я Євгенові жодного разу не зрадила. Я ж ішла на цей шлюб по розрахунку, свідомо, наперед знаючи, що мене чекає – все заради порятунку тата, то як можна було? Це в першу чергу себе не поважати – ніби в магазині щось вкрасти: для мене обидві речі з одного розряду. Спочатку дуже сумно було, і не вистачало тебе, пристрасті, кохання. А тоді Аліса зізналась, що у тебе з нею було і як ти пішов від неї, сказавши, що я дивлюсь на тебе з кожного кутка. Коли б ти знав, як мене те окрилило! Якщо ти, вільний птах, не піддався спокусі, бережеш пам'ять про мене, то як я можу тебе забути? Добре, що в мене є Сашко. Він, як частинка й тебе, теж в чомусь стримував мене – хоча би й тим, що схожий на тата – мені здавалося, що через нього ти щодня присутній в моєму житті і навіть бачиш, спостерігаєш за мною. Тож які там коханці? – Злата усміхається, а я знову простягаю до неї руки, тактильний наш контакт відновлено, струми знову потекли, обмін енергіями триває й далі.
Мені хочеться бачити сина, це ж природно.
– Сашко знає про мене?
– Ні, звісно, – Злата поглядом шукає в моїх очах розуміння, – це було би на шкоду всім, а йому найбільше.
Так, між нами стоїть чужа людина, той Євген, і сьогодні, завтра – найближчим часом – перепона ця незборима, коли я хочу своєму синові добра: це реальність, знехтувати якою не можна. Є лише один вихід з цієї ситуації, він безглуздий у своєму формулюванні: просити заміжню жінку вийти заміж за іншого, але він таки один. Я гарячково намагаюся знайти в голові потрібні слова, бо більше за все боюся вдруге почути від Злати відмову: тоді причиною був порятунок тата, тепер нею може бути забезпечене майбутнє сина – Злати, бо хто визнає моє батьківство і хоч якісь мої права на руйнацію планів щодо його подальшого життя?
– Вибач, я, егоїстка, все про себе та про себе. Розкажи, як ти жив ці роки? – чи моє обличчя видає емоції та сумніви, що бушують всередині, чи руки, які я, вочевидь, не контролюю, але Злата явно намагається перевести нашу розмову на іншу, не таку чутливу тему – а раптом вона саме тому й робить це, бо ні про які зміни в своєму сімейному житті попри всі ці скарги і мови вести не захоче?
– Як жив? – у мене зникає всяке бажання хоч щось розповідати. – Історія довга, нудна і нецікава, все таке дріб'язкове, суєтне… – бубоню я дедалі більше хмурячись, а тоді враз ніби зі сторони дивлюся на себе і бачу якогось нікчему, не вартого навіть мізинця цієї чарівної жінки, що сидить навпроти мене і довірливо поклала свої руки в мої долоні…
Несподівано відчай породжує в мені свіжий спогад. Очікуючи Злату, я загадав: якщо вона вийде на зустріч, як тоді, – з провулку, значить будемо разом на все життя. То чого ж ти розкис, наче ганчірка, Раче?! Вперед, тільки вперед!
– Одним словом, я розповім тобі про себе все, але не зараз, – розправляю я плечі, міцніше стискаю Златині долоньки й не мигаючи дивлюся прямо їй у вічі, ніби пітон у джунглях на тремтливу лань.
– Можливо, те, що я скажу, почути для заміжньої жінки, буде абсурдом, але… – тут я з подивом бачу, як напружилась раптом Злата і випалюю, тихо, проте рішуче і серйозно: – Серденько, я тебе як тоді кохав, так і зараз кохаю, а тому прошу: виходь за мене заміж!!
– Я чекала! – вона стискає мої руки і усміхаючись, закидає голову назад, потім опускає її і дивиться на мене зволоженими очима: – Авжеж. Авжеж, мій любий!
Прорвало греблю: ми сміємось і шепочемо одне одному якісь сумбурні освідчення, тримаємось за руки і в очах спалахують вогники пристрасті, згадуємо те, що запало кожному в душу найбільше і дожило яскравим спогадом до цього дня, те, що гріло й давало примарну надію навіть незрозуміло на які перспективи – щастя переливається вже через вінця.
Ейфорія!! Ейфорія від того, що ця жінка, яку я знав лише вісім днів шістнадцять років назад, глибоко не знаючи, по суті, ні мене тодішнього, ні, тим більше, мене нинішнього, винятково інтуїтивно дає згоду радикально змінити життя своє і сина! Та тільки отримавши згоду Злати, я одразу ж і усвідомлюю той тягар, що завдаю на власні плечі: виправдати довіру такої жінки, стати гідним батьком синові, якого не ростив і не виховував, або ж навпаки, занапастити їхню долю – треба бути дурнем чи сволотою, щоб не розуміти рівня відповідальності.
– Тепер я розповім тобі про себе все – не хочу, щоб хоч щось стало для вас із Сашком неприємним сюрпризом в подальшому. Та одразу скажу: хоча робити гроші з повітря не навчився, але заробляти вмію; шкідливих звичок не набув; навряд чи в мені, в характері, з того часу щось змінилося настільки, щоб ми не порозумілися; до речі, гороскоп пам'ятаєш? – Рак і сім'янин гарний, і дружину обожнює. Одна біда, – я для інтриги роблю паузу, – сім днів підряд мене на всю ніч уже не вистачить…
Злата сміється, наче юне дівчатко.
– А тираном в коханні ти не станеш?
Усміхаюсь і я, дещо навіть ніяково:
– Та ні… Тиранія не моє. Тим більше в коханні. Тим більше – до тебе.
– Не тільки ти боїшся, любий. Я теж боюся. Боюся, що прийдемо в твоє життя одразу вдвох із Сашком і тобі буде важко. А можливо, і нестерпно важко, бо хтозна які ми видамося тобі в повсякденні. Візьмемо та й зруйнуєм твій світ. Чия відповідальність? Моя.
– Романтики нещасні, – з іронією в голосі передражнюю я почуте колись від Аліси, – ні, щоб про себе думати…
– Романтики. – погоджується Злата і додає з неочікуваним пафосом: – Але тільки романтикам відомий смак справжнього щастя. Тільки вони п'ють його з повного келиха.
– Рідні ми душі з тобою, – я знову стискаю її руки і відчуваю у відповідь потиск Злати.
І починаю розказувати про себе: коротко, стисло, по можливості беземоційно, бо і згадувати оте непорозуміння, Надію, мені неприємно, і не хочеться, щоб Злата подумала, ніби скаржуся, чи упереджено оцінюю свою колишню, яка задля помсти мені не дозволяє зустрічатися з донькою. Знаючи характери обох тих баб, здогадуюсь і про реальний мотив для помсти: не завів собі коханку на стороні, як інші „мужики”, а просто пішов у нікуди; пішов із квартири, придбаної за власні кошти й залишив її без жодної судової тяганини з розподілом – живіть, як знаєте; пішов і не повернувся, хоча вони так розраховували на те. Виходить, зневажив, показав нікчемність Надії – чоловік не до коханки перейшов, а втік куди очі дивляться, аби лиш подалі від такої дружини. Звісно, на їх переконання за це треба мститися все життя. Наостанок коротко згадую про існування Марини і картаю себе за безхарактерність: не встояв перед дешевою спокусою примітивного перепіхніну. Розповідь про бізнес втискаю в п'ять хвилин, хвалюся новенькою квартирою і переходжу до головного:
– Хочу запросити тебе до себе в гості: цієї неділі, о тринадцятій.
Злата щосили стискає мої долоні, мовчки, часто-часто, дрібненько, по-змовницьки киває на знак згоди головою і показуючи зціплені рівненькі зубки, усміхається широко-широко, очі променяться і в них скачуть лукаві бісики.
– Ось адреса, – я подаю візитівку своєї фірми, на зворотньому боці якої є намальована мною від руки маленька схемка з вулицею та номером будинку, де живу, – чекатиму на в'їзді.
– А котра година зараз? – Злата дістає мобільний: – Матінко рідна, вже чверть на п'яту! В мене ж зустріч через півгодини…
Обід наш так і лишається нетронутим. Я розраховуюсь, ми виходимо і ще десять хвилин, доки йдемо до Златиного авта, що сховалось у тому провулку біля театру, маємо щастя бути поруч і гомоніти про щось незначуще, проте для нас надзвичайно важливе самим фактом чути голос іншого. Прощаємось стримано, майже по-діловому: тільки осяйні усмішки і багатозначні погляди.
Я всю суботу готувався до прийому вдома дорогої серцю гості: хотілося, щоб моя оселя, котра ось-ось має стати спільним домом для трьох, їй сподобалась. Я взагалі терпіти не можу поряд із собою зайвих речей, але тут перевершив самого себе і все, що хоч трохи псувало мої уявлення про ідеал, було безжально викинуте на смітник або вивезене на виробничу базу. Накупив з десяток букетів різних квітів та розставив по квартирі – щоб були скрізь: навіть у ванній кімнаті стояли живі орхідеї. Лаванда у вітальні, горщики з цикламеном на кухні, троянди в залі, кілька букетиків фіалок на трюмо, підвіконні й тубочках у спальні, тільки мій кабінет, як суто чоловіча територія, віддавна вдовольняється лише кількома кактусами. Ліжко в спальні застелив придбаним спеціально для цього дня комплектом з чудовим принтом: на бордовому тлі розкидані білі троянди; зо два десятки живих – білих і бордових – пустив на пелюстки, котрими всипав простирадло і подушки, а ковдру гостинно відкинув на дві третини майбутнього ложа кохання. Суттєво переплативши за ранній час, замовив у ресторані обід на дванадцяту годину – не хотів, щоб пізніше нам хтось заважав своєю присутністю: ліпше вже я його підігрію.
Тепер без десяти хвилин тринадцята і я походжаю в дворі, щоб мене одразу можна було побачити з авта. Наш прямокутний в плані двір утворюють чотири Г-подібні корпуси нового будинку, що в одному місці мають між собою розрив для заїзду. Тут вистачає місця для кількох молодих дерев, двох десятків кущів і дитячого майданчика, звідки завжди лунає дитячий вереск або сміх чи плач. Біля кожного під'їзду навпроти одна одної стоїть по дві лавки і якщо в тому місці затінок, то обов'язково сидять кілька пенсіонерів. Тож я собі тупцяю біля розриву в корпусах, час від часу позираючи на вулицю, доки якесь таксі не звертає прямо у двір, спиняється коло мене, задні дверцята прочиняються і я таки встигаю подати Златі руку.
Сонечко завітало до нашого двору. Золотистий, досить довгий і досить широкий жакет у формі чоловічого піджака, під яким жовто-гаряча, з лимонним відтінком, так само вільна в крої, куца сукенка, що лише на ширину моєї долоні визирає з-під жакета, відкриваючи на загальний огляд божественно стрункі засмаглі ніжки, на яких красуються сяючі золотом босоніжки з химерно переплетених тоненьких ремінців – двір затих.
– Серденько, – вражений Златиним ефектом, бурмочу я, – сьогодні ти на всі сто відсотків виправдовуєш своє ім'я! Тобі позаздрила би сама Ніфертіті.
– Вітаю, любий! – воркує вдоволена Злата і вже не стримуючись, кладе мені на груди руки та цілує в губи: – Веди: ладна йти з тобою куди скажеш.
Двір проводжає нас здивованими поглядами. Якась дівчинка років чотирьох-п'яти дзвінко та голосно кричить на весь наш замкнений простір:
– Мамо, мамо! До нас прийшла золота фея! – вигук лине вгору, відбивається від високих стін, аж луна йде навкруги; те чують, здається, на всіх поверхах, у всіх квартирах: в мені від того народжується чергова ейфорія, хоча поряд зі Златою, що виглядає наче ялинкова прикраса, я більше схожий на простий паперовий ліхтарик.
– Чуєш, як тебе тут вітають?! – я тисну Златі руку й бачу, що вона відверто кайфує від вчиненого нею фурору.
До квартири вона заходить граційно та повільно, наче кішка, що досліджує неосвоєну ще нову місцину. Стебла живої лаванди у вітальні викликають у неї захват:
– Ти знаєш, я вже вся в передчуттях від такого символізму!
По черзі оглядає передпокій, ванну кімнату, кухню, я веду її до кабінету і вітальні, потім настає черга спальні.
– Мені подобається твій смак, – схвально відгукується про інтер'єри Злата, спинившись біля ліжка, – але головне, постіль вже розстелена, – лукаво усміхається і раптом помічає, що пелюстки на ліжку від живих троянд.
– Ой! А це що? – вона з подивом набирає їх цілу жменьку й милується. – Ніколи навіть не мріяла про кохання на трояндових пелюстках…
Повертається до мене, кладе руки мені на плечі, я чую тонкий аромат її парфумів, ми дивимось одне одному очі в очі, давно забутий холодок народжується в грудях і провалюється кудись униз, а внутрішня моя пружина раптом розпрямляється з майже забутою силою і я встигаю лише сказати:
– Цей золотий піджак… Я ніби горобець проти райської птахи. Давай його знімемо.
Злата, здається, тільки плечима поводить, а золота її одежа вже долі й поміж нас ніби електричний розряд виникає – ми з шалом кидаємось в обійми одне одного, зливаючись в палкому поцілунку; сукенка Злати з відкритою спиною, під своїми долонями я відчуваю її тепле, молоде, так само, як і колись, туге тіло – далі вже пристрасть дев'ятим валом накриває нас із головою без жодного шансу її спинити.
… Спустошені фізично й по вінця наповнені емоційно, ми лежимо, важко ще дихаючи, в моїй лівій долоні права рука Злати, пальці наші сплетені, як колись, а на вустах у мене грає, не сходить усмішка:
– Не віриться… – спроквола похитую я головою і все усміхаюся. – Невже це не сон?
– Віднайшлися, – тисне мою руку Злата. – Більше не згублю.
Я ніби в невагомості: нічого не відчуваю, крім пальчиків Злати, ніби не на простирадлі лежу, а на хмаринці, ніби й ніг у мене нема, і спини, ніби я істота без плоті.
– Які яскраві враження! – шепоче Злата: – Здавалося, що всередині мене вогняна куля росте, росте, а тоді я вибухаю і розсипаюся іскрами на всі боки. А було ж побоювання, коли чесно, що відчуття в мене давно і назавжди притупилися, що так, як тоді, уже не буде. Радію, що помилялась. Це ти все!
Я повертаю до неї голову й ми дивимось одне одному в очі.
– Як гарно на пелюстках! – видно, що Златі хочеться говорити й говорити. – Так освіжають…
Підводжусь, спираючись на лікоть, і милуюся згори, як тоді, прекрасним моїм золотком, що лежить переді мною, вкрите, як і колись, одною лиш рівномірною засмагою.
– Де ти так засмагла? – дивуюся я.
– Ну не в кущах же, як при „совку”, – сміється Злата, – в солярії. Як тільки Аліса передала твою візитівку та розповіла який ти, що так само підтягнутий, тільки сивіти почав, то я з наступного дня й почала ходити під ультрафіолет: знала, що до цього дійде і хотіла тебе вразити.
І тут мені в очі впадають золотисті Златині босоніжки – на її ногах. Мене розбирає сміх:
– Поглянь на ніжки!
Безмірне Златине здивування, а потім наш нестримний сміх.
– Ти як стиснув мене, що й кісточки хруснули, то я про все забула!
– А мені здається, це ти першою кинулась, – сміюсь у відповідь я.
Нам легко, нам просто, нам добре удвох.
– Ти була красивою дівчиною, – кажу зі щирим захватом, знову її оглядаючи. – а стала розкішною жінкою,..
– Перейшла на сорок восьмий… – перебивши мене, констатує Злата.
– … така доглянута й апетитна, – далі веду своє, – як ти збереглася?!
– Це нескладно, любий. Чверть години на день з обручем і ніякого тобі целюліту, а талія завжди, мов у сімнадцять.
– Колись я вважав ці груди найпрекраснішими… – я відчуваю під пальцями тугу, налиту окрасу жіночого тіла й зумисно витримую паузу.
– А тепер?! – стривожено запитує Злата: цікаво, підігрує мені, чи сприймає все за чисту монету?
– … а тепер вони взірець досконалості!
– Ти став справжнім майстром компліментів. – сміється вона: авжеж, вміло підіграла. – Колись наша тренерка зібрала кількох таких худеньких, як я тоді, й сказала: „Дівчатка, запам'ятайте: життя це марафон. Мине років тридцять і всі ті ровесниці, хто зараз дивиться на вас зверхньо та насміхається, здаватимуться проти вас старими тітками. Вони з вас посміються років п'ять чи десять, ви з них – решту життя”. Так воно й вийшло: ті, що хизувалися у двадцять гарним бюстом – де вони тепер зі своїм желе четвертого розміру?
– Ти розквітла на всю силу!
– Зачекай трішки, любий, і ти побачиш, як насправді квітне закохана жінка.
– Закохана й кохана, – підправляю я; набираю в жменю пелюсток і починаю обсипати ними свій скарб.
– Закохана й кохана, – слухняно повторює Злата, – Боже, які приємні відчуття від цих пелюсток! Хочу ще – сип, любий.
Знову ми втратили відчуття часу; тішимось одне одним, забувши про все на світі – як було шістнадцять років назад! Щасливим час не потрібен.
– Що мені вже зараз подобається в нашому майбутті, – раптом поважним тоном проказує Злата, – з тобою зайвої ваги не набереш: в ресторані взяв мене за руки й три години протримав – так нічого й не скуштувала; запросив до себе в гості на обід – через п'ять хвилин опинилась у ліжку. В тебе не знайдеться чогось погризти, бо я б оце наче й вовка з'їла!
Я вибухаю сміхом, ми вже вдвох регочемо, як божевільні – знайти комічне в зустрічах двох закоханих, чудово припасувати сюди ще й почутий колись давно від мене студентський вираз „чогось погризти” – гумор у Злати на висоті: далебі ж бачила у вітальні сервірований уже стіл!
Та попри сміх негоже забувати обов'язки господаря і кавалера, тож підводжуся з ліжка:
– Прошу! До столу чи до ванни?
Злата встає, вся в пелюстках, вони з неї сиплються на підлогу, на її розкішний, розкиданий по підлозі одяг; на плечах, на спині й сідничках чимало з них поприлипали до тіла, навіть у зачісці заплутались і я відчуваю, що залюбки би повторив усе спочатку, але маю спершу нагодувати свою Злату-золотко, мою Золоту фею, тож підхоплюю на руки, несу до ванної кімнати й через силу стримуючи власну жагу, обмиваю її, а вона мене – все, як тоді, але й незрівнянно повніше у сприйнятті.
– Ти заради мене зробив депіляцію?
– Заради пам'яті про тебе я роблю її вже шістнадцять років.
– Бачиш, я ж казала тоді, що тобі сподобається.
– Найбільше мені подобається, що ми обоє так добре пам'ятаємо всі ті дрібниці й деталі.
Ми витираємо одне одного рушниками й загорнувшись у передбачливо придбані мною новенькі халати, беремося готувати святковий обід.
– Ми ж не будемо їсти в халатах, наче пенсіонери, що давно поставили на собі хрест? – питаю я, коли стіл уже готовий.
– В жодному разі! – підхоплює Злата. – Навіщо б я тоді вдягала це золото? Аби тільки продефілювати в ньому від таксі до квартири?
Ми йдемо до спальні вдягатися. У Злати гардероб мінімалістичний: золоті босоніжки, білі стрінги-ниточки, куца сукенка, до шиї закрита спереду, зате з відкритою до талії спиною, – вона тримається на жіночих плечах лише завдяки таланту кравця, і золотий жакет без жодного гудзика спереду.
– Роздягати тебе одне задоволення: торкнув за плечі – жакет упав, ще торкнув – сукня впала, торкнув ті ниточки і все!– кажу я, вдягаючи темно-синій двобортний смокінг, білу сорочку зі стоячим комірцем та чорний метелик з вузьким білим кантом: вирішив хоч якось відповідати сліпучому вбранню дорогої гості.
– А про босоніжки ти вже забув? – жартує Злата, підправляючи біля трюмо свій дещо пошкоджений макіяж. – Чи я муситиму відтепер спати в них?!
Як з нею легко! Мені страшенно хочеться зовсім не їсти, а згребти її зараз, покласти на ліжко і повторити все знову, а потім ще… Ні, май совість, кажу я собі подумки, не будь егоїстом і тупим самцем. Бик-запліднювач, чи як там казала на мене колись Аліса…
Все чинно й навіть доволі вишукано: нова квартира з недавно облаштованим інтер'єром та меблями в стилі ар-деко, стіл, заставлений стравами з ресторану і двоє закоханих у святковому одязі: сидимо навпроти одне одного, та я вже не тримаю Злату за руки, хоча, звісно, насміялись із цієї теми доволі – не лише в ліжку, а й тут, за столом: як добре в парі, коли твій партнер має таке близьке почуття гумору, а його світосприйняття не суперечить твоєму, лише доповнює, гармонізуючи.
Ми втамували перший голод і я непомітно для Злати натискаю кнопку CD-програвача.
– Давай потанцюємо, люба.
В нашей жизни все бывает
И под солнцем лед не тает…
Сюрприз вийшов на славу. Дещо вражена несподіванкою, хоча яка тут несподіванка, коли три доби назад Злата сама переслала мені цю мелодію, а у вітальні її стрічав лавандовий букет, вона підводиться і кладе мені руки на плечі. Правда, електричний розряд, як тоді, на квартирі в Аліси, тепер поміж нас не виникає, та колись він свою справу зробив „на п'ять”, адже врешті-решт все подальше, що сталось поміж нами, постало з тієї блакитної іскри.
– Пам'ятаєш іскру? – невідривно дивиться на мене Злата.
– Ти читаєш мої думки, – кажу я, – в мене зараз холодок у грудях від однієї тільки згадки.
– І в мене так само…
Лаванда, горная лаванда,
Наших встреч с тобой синие цветы.
Лаванда, горная лаванда,
Столько лет прошло, но помним я и ты.
– Якби ти знала, скільки я страждав, чувши ці слова, – усміхаюсь я.
– Вибач, це я винна: поставила тобі психологічний маркер. Та й собі заодно.
– Колись вони мене, як ножем різали – аж до твоєї згоди в ресторані. Тепер навіть подобаються.
Чи шістнадцять років тому винні, чи врочистий одяг на нас тепер, а можливо та висота, якої дістались наші стосунки, – не виключено, що й усе разом, – надійно стримують нашу пристрасть, але той холодок у грудях від погляду vis-a-vis… Щось схоже на витання пташиної пари в небі: не треба ні слів, ні міцних обіймів, лише німа розмова двох пар очей – ми вперше в житті пізнаємо щастя такого єднання і похитуємось в ритмі навіть після того, як пісня скінчилась.
Коли вчора я записував цей диск, постарався, наскільки зміг, згадати що саме слухали ми тоді в Аліси і заніс усе, мною згадане, тож після Ротару повітря струснула дика енергія „Billie Jean”.
– Це що? – сміється Злата. – У нас за програмою має бути стриптиз? Я ще голодна!
– Не той статус, – усміхаюсь я теж, – тут лише один твій одяг зобов’язує до стриманості. Це я зробив підбірку, аби нам пригадалась тодішня атмосфера. А знаєш, за чим я жалкував усі ці роки?
– За чим, любий?
– Що в нас від тих днів немає жодної світлини. Не хочеться, щоб так було й надалі. Ось спробуємо зараз телячу вирізку під „К’янті Руфіну” й почнемо зйомки. Готова позувати?
– Який ти креативний! – плескає в долоньки Злата. – Навіть не пам’ятаю, коли в мене був такий щасливий день.
І ми чинно обідаєм далі, слухаємо музику, згадуємо, воркуєм, як два голубки, а потім я беру до рук „Nikon” на штативі й починається спільна фотосесія. Хвала тому, хто винайшов автоспуск: нам геть не потрібен третій. Ми удвох шукаємо теми, пози, ракурси – темно-синій колір чудово поєднується із сяючим золотим та матовим жовто-гарячим: Злата сидить на стільці, закинувши ніжку на ніжку, я стою за нею; я сиджу, а тепер уже Злата стоїть; ми стоїмо удвох – чинно та стримано; а ось Злата горнеться до мене; тут я соло, а тут вже Злата соло – і так, і так, і так… Мерехтить і сяє золотом її жакет, блищать щасливі очі: як мало часом потрібно жінці, навіть такій самодостатній, як Злата, щоб відчути радість!
Фотосесія забирає добрих пів години, відклацано касету плівки й хоча в мене є в запасі ще дві, та мені вкрай не терпиться перейти до справи, основоположної на цей день.
– Серденько, знай, що відсьогодні це наша спільна квартира, на трьох, і без жодних передумов з мого боку. Будь в ній господинею. Згодна?
– Так.
– Ти вже повідомила? – я ніяк не можу назвати чоловіка Злати по імені чи статусу, тому уникаю цих слів узагалі: вона й так повинна зрозуміти, що саме я маю на увазі.
– Не всіх, – зітхає Злата, – найважча розмова попереду…
– З ним? – напружуюсь я.
– Та ні-і, з Сашком: хтозна, як він сприйме спочатку цю звістку – вік такий, а він ще й ідеаліст. Сашко зі шкільною командою по туризму зараз в триденному поході, тому повернеться тільки сьогодні ввечері. Мені потрібна твоя світлина – для розмови з ним. Знайдеться?
– Авжеж.
– А Євгенові я ще позавчора повідомила про все, – Злата промовляє це з усмішкою і в мене трохи легшає на серці.
– Приїхала в п'ятницю після роботи, він в кабінеті свої гвинтівки перебирає, милується ними – їх у нього там цілий арсенал. Я йому й кажу: маю до тебе дуже важливу розмову, а він мені: „Не зараз. Завтра я терміново вилітаю в Африку на сафарі – тиждень мене не буде. Повернуся, тоді”. Та ні, кажу, давай сьогодні і край, – невідкладна розмова! А він знову: „Мені нарешті вдалося отримати ліцензію на відстріл слона – я про неї все життя мріяв, розумієш?” Я йому: розмова важливіша! Той знай своє: „Злато, нащо ти в мені рівновагу порушуєш? Мені спокій потрібен, інакше можу не поцілити в слона.” Тоді я все йому й виклала: і про шлюб по розрахунку, і про нас із тобою, і що Сашко йому нерідний, а ти його батько, і що я йду від нього – так для себе вирішила, щоб ця наша зустріч сьогодні не виглядала для мене, як підла зрада без попередження. Сказала і злякалась: ну, думаю, зараз візьме свою гвинтівку, зарядить, як на слона, і вб'є мене прямо тут! І що ти думаєш, він мені сказав на це?! „Не дратуй мене, – каже, – своїми бабськими дурницями, я через тебе в слона не поцілю. Наступної неділі все обговоримо.”
Злата сміється:
– Уявляєш? Йому дружина отаке каже, а він: „Не заважай, я в слона не поцілю!” Ще й „бабою” мене назвав – мене! Та я йому цього повік не пробачу. Пішла спати в Сашкову кімнату; зачинилась там, стільки всього за ніч передумала… Чую вранці – поїхав. Ну, думаю, більше ти мене й не побачиш! Баба я для нього! В слона він не поцілить!– ніяк не вгамується Злата і ми сміємося вже на пару.
– Тоді телефоную мамі в Стенфорд – пробалакали півтори години. Вона, звісно, була шокована почутим, але поволі розібралися. Благословила мене на шлюб з тобою і знаєш, що ще мені сказала?
– Що?
– Я трішки поплакалась була на життя з нелюбом, а вона мені й каже: „Доню, тобі ще тридцять дев'ять тільки, а справжнє кохання, щоб ти знала, починається після сорока. У вас ще все попереду”. Мене це так надихнуло, що я після розмови з нею одразу ж поїхала шукати гідне вбрання для нашої зустрічі. Тобі дійсно подобається?
– Я у захваті. Стовідсоткове попадання в образ, абсолютна відповідність імені! А в коханні ми надолужимо, серденько.
– Надолужимо, – сміється Злата: вона весь час тут, в гостях у мене, така смішлива!
– Як ти мене нагодував! Чи напоїв? Навіть на сон хилить.
– Ходімо на пелюсточки – надолужувати. А потім я відвезу тебе туди, – в мене язик не повертається вимовити „додому”.
– Ходімо, – муркоче Злата й подає мені долоньку:
– Тільки як роздягатимеш, не забудь про босоніжки.
– Нікон хоче з нами. Ці пелюстки, як найперші, мають бути увіковічнені.
– Нехай заходить. – милостиво погоджується Золота фея: – Прожити пів життя і не мати жодної світлини в стилі ню! На що час змарнувала?
Ну хіба не скарб мені дістався?! Я відчуваю, як всередині мого єства зароджується стійке відчуття близького щастя – такого нескінченного, стабільного, грунтовного, схожого на абсолют: відсьогодні й до самого кінця.
… Тепер ми разом уже сімнадцять років – більше, ніж було розлуки. Тоді Злата з Сашком переїхали до мене через кілька днів – у п’ятницю, ще до повернення Євгена Трояна з сафарі. А одружились ми з нею вже через два місяці. Злата надто добре знала свого першого чоловіка і його фанатичне прагнення жити в „башті зі слонової кістки”. Знала, що понад усе його лякає поділ родинного майна – страх втратити мисливський будинок з опудалами чи квартиру, до якої він звик і приріс наче до рідної мушлі. Десь через два тижні після повернення господаря з успішного сафарі, на нейтральній території стрілись два адвокати по сімейному праву: Євгена і Злати.
Ми не знаємо, яку саме стратегію виробляв зі своїм клієнтом той адвокат, але Ельвіра, що захищала інтереси Злати, мала від неї в рукаві не один, а цілих два козирі: відмова клієтки від поділу всього сімейного майна за умови, що бізнес Злати залишається їй, та відмова від аліментів на Сашка, який за документами формально був сином Євгена, в обмін на негайне розірвання шлюбу. Чуже майно не потрібне було Златі, а мені воно ще й огидне – хіба ми нездатні заробити самі? Щоб хтось чужий платив аліменти на мого сина – так це взагалі ні в які ворота! Але в світі Трояна це була позиція слабаків, лохів, яких слід просто знищити. Ми побоювались двох речей: що в Злати намагатимуться відібрати її бізнес, а головне – що їй не дадуть швидкого розлучення й шантажуватимуть цим, псуючи нам життя. Романтики, авжеж.
Можна тільки домислювати собі ті адвокатські перемовини. Знаю, що тривали вони недовго, днів десять. Ельвіра зіграла красиву партію, заявивши найпершою умовою своєї сторони якнайшвидше розірвання шлюбу на підставі образи за „бабу”, а потім уже розподіл майна, змусивши тим самим протилежну сторону до кінця розкрити свої вимоги. Вона схилила свого суперника на наш бік, поманивши перспективою зідрати з Трояна додаткову винагороду за нібито надуспішний захист його мушлі в обмін на негайне розірвання шлюбу і лише тоді виклала на стіл козирі. Перед суперником-адвокатом постав ультиматум: або він приймає умови Ельвіри й отримує додатковий бонус від клієнта, або судова тяганина з невизначеним фіналом. Тож швидко була укладена мирова угода, в результаті якої обидві сторони почували себе переможцями – рідкісний випадок під час розлучень, сказала нам Ельвіра.
Уявляю, який шок пережили мої батьки, коли я, повідомивши про скоре своє одруження, привіз до них не тільки майбутню дружину, але і їхнього п’ятнадцятирічного онука – свого, рідного по крові. Звісно, Сашкові у всій цій історії нашого зі Златою кохання було найважче: він вважав рідним батьком одного, аж тут виходить, що ним є інший. Якось напередодні синового весілля, через десять років після нашого, він, обравши момент, коли ми опинились удвох у вітальні, сам завів розмову.
– Тату, маю тобі дещо сказати. Хотів зробити це давно, але тягнув до останнього. Скажу тепер, бо завтра буде ніколи, та якось наче й пізно.
Пам’ятаю той вечір, коли вперше почув про тебе. Мама прийшла додому така незвична – вся в золоті, мінісукня, як у дівчини, очі сяють і сама ніби світиться зсередини. Я звик, що вона завжди врівноважена, стримана, а тут такий вибух емоцій! Вона сказала, що має до мене дуже важливу розмову і ми просиділи до півночі. Вона розповіла мені все, як дорослому, світлини твої показала і я побачив, що ми з тобою дійсно схожі, особливо там, де ти в молодості.
Та мені все одно важко було усвідомити, що був у мене один батько, а став інший – я, коли чесно, злився на маму, вважав її вчинок осудливим. Мені стало страшно, важко було уявити, що раптом доведеться міняти житло, школу, друзів – і все заради чого? А ти віддав мені свій кабінет – як є, з усім, що там було. Я тоді вже добре розумів, що є кабінет для дорослого чоловіка, тому гідно оцінив твій жест. Навіть запишався, що житиму в кабінеті, але, чесно скажу, думав, – був такий час, – що мене банально хочуть купити.
Проте я спостерігав за вами, за вашими стосунками: як ви за руки тримались, як мама горнулась до тебе, як ти про неї піклувався, як цілувались при зустрічі й прощанні – ніколи навіть уявити не міг, що в сім’ї чоловік та дружина можуть так ставитись одне до одного і стільки між вами тепла та любові було і зараз є, що я почав мамою пишатися. Вона дуже з тобою змінилась, просто разюче: була завжди спокійною, незворушною, а тут очі сяють, усміхається, жартує – вона років на десять помолодшала. І головне, ви не ховались зі своїм щастям, я ніколи не почувався третім зайвим, завжди ділилися зі мною ним і місцем поряд з вами, заохочували бути втрьох.
Ти пам’ятаєш, як ми загадували спільне бажання на дві тисячі третій рік: збудувати власний дім за містом? А потім разом його планували і мені окрім спальні пообіцяли ще й бунгало. Я тоді насмілився вперше назвати тебе татом, бо до того взагалі ніяк не називав. А як ми будували цю нашу мрію – намагались власними руками хоч щось робити! Думаю, саме тому для мене цей дім став таким рідним. Так цікаво було приїздити з універу і бачити, як змінюється створений маминими ідеями ландшафт у дворі, як підростають і змінюються дерева й кущі!
Ви з мамою стали для мене взірцем сім’ї і саме це я й хотів тобі сказати сьогодні. Я хочу, щоб і моя сім’я була схожою на вашу і обіцяю тобі, що все робитиму, аби так і було.
Ми з Сашком тоді міцно, по-чоловічому обнялися і, пам’ятаю, я йому сказав:
– Маєш знати, сину одну річ: буде так, чи ні – не тільки від тебе залежить, від вас обох. Головне, про що ти повинен дбати – це про вірність самому собі. Якщо маєш ідеали, будь їм вірний завжди і тоді ти ні в чому не дорікнеш собі, що б не сталося в житті. А доля вірному завжди дасть шанс, – і показав йому на стіну над каміном у нашій вітальні – там над репліками лицарських мечів і козацьких шабель на білому тлі стіни мідними з патиною буквами написано латиною:
FIDES PRAEMIA FATI
– вірність винагороджується долею.
… Літній недільний ранок. Я вже не сплю, але й не прокинувся остаточно: приємний стан, недоступний мені по буднях. Легкий вітерець колише на вікні спальні римську штору, чути, як десь далеко співає півень, потім з авта, що проїздить нашою вулицею, долинає на мить та сама, можна сказати, знакова мелодія:
Столько лет прошло…
– і гасне, віддаляючись. Психологічний маркер, подумки усміхаюсь я. Винуватиця, що спить поряд, починає ворушитись, підсувається мені під лівий бік і хоче примоститись на плечі. Я прибираю руку, сонна, тепла Злата зручно на ньому вмощується, всім тілом прилинувши до мого боку, і я знаю – зараз закине на мене ніжку. Так і є. Тепер рука. І рука вже на моїх грудях. Я обережно, щоб не розбудити остаточно, обіймаю своє диво. Ще трохи поворушилась, легенько, по-дитячому, зітхнула і затихла: спить.
А я починаю згадувати: практично, як завжди, коли чую цю пісню – за довгі роки виробилося щось схоже на ритуал. Інколи він короткий, на секунди, а часом, як тепер, може розтягнутися надовго. Я лежу, поспішати мені нікуди, і на поверхню ще сонної пам’яті спливає все, що було: з самого початку, тридцять три роки назад. Таке собі кіно-ремінісценція.
Дзиннь! – повідомлення на Вайбер. Обережно беру з приліжкової тумбочки смартфон, якось примудряюсь відкрити однією правою – від сина: „Чекайте на обід. Привеземо Марійку.”
– Ти вже не спиш, любий?.. – розніженим голосом питає Злата: – З роботи хтось?
– Ні, Сашко. Марійку привезуть десь на обід.
– Добре; якраз перша полуниця настигла.
– Поспи ще, серденько, – я цілую її в маківку.
– Мені сон щойно снився… – Златі часто сняться сни і майже завжди про нас. Вона розповідає тихим сонним голосом, повільно, бо теж іще до пуття не прокинулась. – Наче ми удвох з тобою десь в бору, біля озера… Пісочок, і вода чиста-чиста. Ми одні, заходимо у воду, а вона тепла, прозора… І пливемо, повільним таким брасом. Сонечко світить. Так гарно було…
Особисто я майже ніколи не бачу снів, а коли й бачу, то не запам’ятовую. Їх мені заміняють спогади.
– Чому ти мовчиш?.. Про щось думаєш?
– Ні, саме згадую, як ти вперше до мене в гості прийшла, – усміхаюсь я і міцніше обіймаю Злату, – як фотографувалися.
– І надолужували згаяне, – оживає її голос.
– Як тобі тепер здається: вдалося нам? – запитую, хоча відповідь давно очевидна обом.
– Ще питаєш, – я відчуваю, як Злата усміхається, – більшість за ціле життя не мають і сотої долі того, що ми за ці роки удвох отримали.
– Тим більше, що ставити крапку нам ще рано.
– Дуже рано, – погоджується Злата і я чую, як на моїх грудях оживають її пальчики, ніжними дотиками повільно-повільно, ніби й непомітно, посуваючись по моєму тілу донизу, вершать свою справу, – аж холоне щось всередині; саме собою народжується давнє відчуття тугої пружини й тепла хвиля кохання ось-ось підхопить нас на свої дужі крила.
