Навіть тепер, коли минуло стільки літ, я при згадці про той потяг на якусь мить німію і всоте, мабуть, заново переживаю жах від тодішнього усвідомлення, що не можу зрушити з місця.
… Та все ж таки якимось надзвичайним зусиллям волі мені вдається разом зі Златою в обіймах кинутись геть і спіткнувшись на рейках, зі всього розмаху хряснутись об стежку, якою ще недавно ми йшли, та покотитись в придорожні бур'яни. Зі свистом, вереском і шумом потяг пролітає повз нас, обдаючи потоками повітря і я виходжу зі ступора, підводжу голову й дивлюся на Злату: в неї біля лівої скроні розсічене чоло і звідти точиться тоненька цівка крові, але очі відкриті, тільки погляд якийсь відсторонений.
– Як ти?! – питаю з острахом. – Руки, ноги, спина цілі? Порухай.
– Все нормально, – загальмовано відповідає Злата, дивлячись у небо й не роблячи жодного поруху, – ти знову не наважився, любий…
В її пляжній сумці, що валяється на стежині, я знаходжу серветку і затискаю рану, ми підводимось, – подряпані, в забиттях, джинси мої в якомусь залізничному мазуті, – і намагаючись хоч якось привести себе до ладу, пропускаємо нашу електричку. Неподалік платформи вдається знайти колонку з водою та змити кров зі Златиного личка; співчутлива касирка приходить нам на допомогу: я обробляю рану перекисом водню з її аптечки, удвох накладаємо згорточок бинту і кріпимо до чола лейкопластирем – під копичкою густого волосся не так уже й помітно.
Пережите настільки нас зблизило, що стосунки ми вже не з'ясовуємо; в очікуванні наступної електрички стоїмо на платформі міцно обійнявшись, і мовчимо, але в тому мовчанні всі наші почуття одне до одного і будь-яке слово зайве. Лише у вагоні Злата, поклавши голову на моє плече, тримаючи в руці віднайдений на стежці букет фіалок, починає розповідати якимось зовсім мені раніше незнайомим довірливим тоном – таким, який може бути лише в найріднішої людини:
– Тато в мене дуже талановитий: всі пророкували йому кар'єру видатного вченого. А він через мої дитячі хвороби десять років життя на самісінькому її старті присвятив мені. Коли я нарешті зміцніла, він мусив наздоганяти тих, котрі після інституту й мізинця його не вартували, але татове визнання почало залежати саме від них. Вони псували йому життя й ходу не давали, як могли. Зараз він на порозі вагомого відкриття в кібернетиці, але йому вкрай потрібна операція на серці, без неї жити йому хіба що рік. В нас такі операції не робляться, лише за кордоном. А я хочу, щоб тато зміг сповна реалізувати себе в житті, бо це мій борг перед ним. Він і зараз в лікарні. Коли я випадково познайомилась із Євгеном і він був у нас вдома, то, взнавши від мами чим хворіє наш татко, сказав, що питання лікування його батько зможе вирішити досить легко. Отак я й дала згоду на шлюб…
До цього зізнання спроба Златиного самогубства та ще й зі мною за компанію мене відверто лякала: мотиви таких вчинків це явно щось із області психіатрії. Та на диво самому собі, щойно почуте від Злати сприймається мною тепер геть по-іншому. Доки я щоденно вагався у своїх до неї почуттях, дівчина закохалась по-справжньому – аж так, що поклала на вівтар самопожертви своє життя, бо не бачила іншого виходу бути зі мною: хай і в потойбіччі, але разом назавжди. Я раптом усвідомлюю, що вона від себе зробила все можливе й неможливе: погодилась на шлюб заради порятунку тата, не могла порушити дане слово, бо це було би рівнозначно вбивству того, хто рятував колись її, а опинившись перед вибором: життя тата чи власне кохання, знайшла третій шлях – піти на Небо разом зі мною, назавжди лишившись удвох і передавши усі земні проблеми іншим.
Я повівся, як егоїст, вимагаючи аби вона віддала перевагу мені перед тим Євгеном; Злата думала не про себе. Виходить, вона довела, що її самопожертва щира, як і любов до мене, а мої слова про „життя разом, до самої смерті” – то лише слова: може й любов моя така ж, нічого не варта? І чого тоді будуть варті мої емоції від щойно почутого в порівнянні з пережитими на колії?! Буря в моїй душі раптом вщухає, натомість мене огортає абсолютний спокій примирення з неминучим.
– Нам лишилось бути разом сорок годин, – міцніше пригортаю до себе Злату, – тому пропоную забути про все, що є поза нами і прожити їх так, наче це останні години життя.
– Я тебе кохаю і ніколи не забуду, – тягнеться до мене вустами Злата і до кінцевої зупинки потяга світ навколо перестає для нас існувати.
Здається, з тієї миті ми майже не роз'єднуємо рук. Лише наступного дня Злата відсутня пару годин, – ходила в поліклініку, – і я вже не заперечую проти конспірації; решта часу минає в нашому єднанні: вже нема поміж нами жодних таємниць, а лише бажання обох більше розповісти про себе і більше взнати про іншого. Ми відкриваємо одне одного заново, нам жаль часу на сон і ми п'ємо нектар душі одне одного, аби зберегти його в собі якнайдовше, мріємо не про спільне життя, а про те, як пам'ятатимемо та згадуватимем одне одного, слухаємо Софію Ротару і сум мій вже не безсилий у своїй безвиході, а світлий-світлий, як перша в житті велика неминуча втрата з усвідомленням, що вона не остання, бо наше життя, виявляється, це низка надбань і втрат, надбань і втрат, а всі людські задоволення не здатні переважити страждань кохання – найчистіших і найпіднесеніших з решти всіх.
Останню ніч, як і першу, ми не спимо зовсім, а о восьмій вже стоїмо біля вхідних дверей і я виціловую Златчині слізки на щоках, бо вони котяться й котяться, великі, мов горох, і я не можу піти, доки вони течуть у неї, а слів чомусь нема, скінчилися ще на світанку. Нарешті вона опановує себе і тихим, але твердим голосом просить:
– Іди вже. Тільки, будь ласка, не озирайся на вікно.
Я виходжу з під'їзду, ступаю з десяток кроків і майже спиняюсь, бо знаю, що у вікні на другому поверсі побачу Злату – ще раз, востаннє вже, і як тут відмовити собі в цій природній забаганці, але згадую про гороскоп, в якому люди мого знаку схильні перебільшувати свої життєві проблеми, стріпую головою, мовби відганяю чуже наслання і швидким кроком рушаю вперед – назавжди.
хххххх
Десь я чув, що буцімто, клин вибивають клином і що ліками від кохання є інше кохання. Дурниці, звісно. Весь перший семестр п'ятого курсу я дивився на дівчат, як на безстатеві створіння, а про якісь стосунки будь з ким із них мені навіть думати було огидно. А разом із тим я став помічати, як чимало однокурсниць раптом почали приділяти мені значно більше уваги, ніж раніше: ніби в мені завелося щось настільки для них привабливе, що вони ладні легко втратити голову – тільки гукни. З того можна було би втішатись, забуваючи потроху Злату, але „Лаванда” продовжувала звучати мало не на кожному кроці, кожен раз до щемного болю роздираючи мені душу негаснучими спогадами.
На паралельному потоці навчалась Віка Добровольська, найперша красуня вишу, дочка нашого проректора по науці, модна столична штучка. В неї були таємно закохані чи не всі хлопці курсу – звісно, з тих, які мали досить високу самооцінку, аби уявити себе поряд з Вікою хоча би в мріях. Двома роками раніше я мав необережність на новорічному вечорі в Будинку культури не лише заангажувати красуню на повільний танець, але й запросити Віку до кафе. Її повний зневаги погляд, така собі відмова без слів, знищили мене на місці; для моєї надто чуттєвої натури те стало важкою психологічною травмою на цілий рік.
Що сталося з Вікою, які перемикачі спрацювали в її свідомості, я не знаю, але після останньої сесії мене раптом запросили на вечірку до іншої, не нашої компанії і там дивним чином опинилась Добровольська, що раз за разом примудрялась опинитися поруч, двічі запрошувала мене на білий танець і навіть попросила провести її додому, а потім ще й заглянути на чашечку кави. Нічого в мені не ворухнулось, бо краса оголеної Віки виявилась дещо перебільшеною: плечі вузькі, на стегнах під сідницями перші ознаки целюліту та й сама вона здалась нещирою, поводилась награно. Чари розвіялись, на місці колишнього ідеалу постала дешева підробка. В розчаруванні й зневазі, я мовчки, суто механічно, відідрав її так, що під кінець вона мимоволі аж пукнула, так само мовчки вдягнувся і незважаючи на її прохання і вмовляння, навіть нещирий плач, пішов геть, пішки через все місто до свого гуртожитку, переконавшись остаточно, що кумири впали й крім Злати ніхто з дівчат вже не полонить моє серце.
Я закінчив інститут з червоним дипломом, лишився на кафедрі, вступив до аспірантури й поринув у написання кандидатської дисертації, а коли захистився, надворі панував уже дев'яносто перший рік, наука виявилась даром нікому не потрібною, тож довелося мені шукати заробітку в бізнесі. Громадяни, ще вчора за радянськими мірками цілком добропорядні, пустились берега і заради надбання стартового капіталу змінювали не тільки свої професії, але й погляди на непорушні зовсім недавно засади комуністичної моралі. Якось на стихійному ринку я стрів Алісу, яка жваво приторговувала жіночими спідничками з червоного ситцю, що раніше йшов винятково на комуністичні транспаранти, з чотирма великими японськими ієрогліфами на них, набитими чорною, розведеною вонючим до блювоти ксилітом, фарбою – кооператори гребли гроші лопатою, бо їхній навар на тому товарі був удесятеро вищим від собівартості.
В суспільстві вирував шторм і ми вхопились одне за одного, як пасажир з тонучого корабля в надії на порятунок хапається за шмат перебитої щогли. Дарма, що від того липневого тижня минуло п'ять років, дух нашого зі Златою кохання все ще незримо витав у квартирі Аліси. Варто мені було зайти, як перед очима постало кохане личко, по якому котяться сльози, а в залі бачився мені той танок, з якого все почалося, а з цього фотеля я спостерігав стриптиз, а на цьому дивані… на цьому дивані минули всі вісім наших ночей – і так було скрізь, куди не піткнися: все нагадувало про ті сто вісімдесят годин щастя, яке подарувала мені Злата.
До честі Аліси, хоча, можливо, з її боку це був акт інтуїтивного самозбереження, вона ніколи, жодним чином не згадала про Злату, бо, певен, усе ж таки знала, як і чим у нас все скінчилося. З цих відвідин і почалася наша з Алісою історія. Я лишався в неї на ніч два-три рази на тиждень і добре, що відбувалося все в спальні – диван в залі я міг більш-менш спокійно сприймати лише в складеному вигляді. Дивно, але нічого подібного до нашої зі Златою „хімії” в мене з Алісою не виходило ні кількісно, ні тим більше якісно, хоч як я не старався. Бачив навіть, як намагалась вона хоч в чомусь копіювати Злату – як сама те розуміла – втім усе тільки на гірше ставало.
Одного дня Аліса не витримала:
– Кожного разу, як ти йдеш, мені здається, що бачу тебе востаннє. Залишся, будь ласка. Тебе тут люблять… – неочікувано жалісно проказала, не наважившись чомусь заявити це від першої особи.
Я мовчав, збираючись з думками, прислухаючись до себе, а тоді відповів, що готовий одружитися за умови, якщо замість витрат на бучне весілля ми зробимо ремонт квартири, по максимуму змінимо інтер'єр.
На той час у мене почав оформлюватись власний бізнес: прибирання та вивезення будівельного сміття. Столиця взялась робити ремонти житлових і офісних приміщень, але будівельникам не хотілося відволікатись на брудні та малопродуктивні роботи по прибиранню розламаних перегородок чи демонтованих конструкцій і я, вчасно оцінивши перспективи, зібрав десяток безробітних науковців, що готові були на все, аби прогодувати сім'ї, та й почав надавати ці послуги будівельним кооперативам – ті навпаки, погоджувались платити цілком пристойні гроші, аби лиш хтось інший виконував за них невдячну курну й важку роботу.
Аліса пристала на мої умови, ми розписалися, посиділи з батьками та свідками вдома за врочистим обідом і за три місяці переробили в квартирі геть усе – мені навіть на душі полегшало. Відтоді ми вже скоро три десятиліття, як одружені. У нас дві доньки та троє онуків. Ми разом у бізнесі, Аліса керує нашим офісним планктоном і я спокійний за тил, бо вона досвідчений адміністратор, а я терпіти не можу всі ці папери, віддаючи перевагу виробництву, профіль якого змінили ще в кінці дев'яностих, зайнявшись будівництвом заміських котеджів з натурального бруса та СИП-панелей. Кохання поміж нами як не було, так і немає, спільне життя ми будували на повазі та взаєморозумінні. Аліса, треба віддати їй належне, визнала, що останнє слово в сім'ї за мною і не намагається домінувати – для цього їй вистачає лідерства в офісі.
Днями, коли в день народження на мій профіль у фейсбуці сипались десятки вітань від друзів, колег та клієнтів, я урвав годину, аби переглянути їх прямо в авто – на деякі, котрі особливо ціную, люблю реагувати вчасно. Гортаю стрічку, аж раптом – дзень! – повідомлення в месенджер. Я відкрив його автоматично й одразу ж натиснув стрілку старту Ютьюбу.
Лаванда, горная лаванда,
Наших встреч с тобой синие цветы.
Лаванда, горная лаванда,
Столько лет прошло, но помним я и ты.
Уперше в житті штрикнуло в серце. Не дослухавши, наклацав одразу ж: „Золотко, як ти?!” За хвилину вона мені скинула світлину: десь на гірськолижному курорті, кругом сніг, жіноча фігурка на лижах в помаранчевому теплому комбінезоні, але навіть він не здатен приховати елегантну стрункість своєї власниці. Я збільшую світлину: нема сумнівів – моя Злата. Витончені в молодості, риси обличчя набули аристократизму і маленькі зморщечки, що промінчиками розходяться від очей, зовсім не старять її, лише додають благородства.
Дзень! – ще одна світлина: молодик років трохи за тридцять, вочевидь, син. Брови, очі, поворот голови, навіть кисті рук до болю знайомі… Боже правий, та це ж моє друге „я”!
Дзень! – „Упізнав? -:)”
І слідом: „Доки живу, пам'ятатиму!”
Я спробував встановити голосове з'єднання – не вийшло. Спробував зайти на профіль – заблоковано. Уже заблоковано.
А що ж ти хотів? Почати в п'ятдесят сім нове життя? Готовий заради того, що було тридцять три роки назад і тривало тиждень, зруйнувати сім'ю і податись на манівці? Де вона тепер – тут чи за кордоном? З чого ти взяв, що вона тобою, теперішнім, не погребує? Що ти собі нафантазував оце? Але ж син твій… Так чи мій же? Не могло такого бути. Просто не могло. Знаю ж. А хоч би навіть і так – нащо я йому тепер?
Ну, написала… Можливо, спеціально, щоб розбудити в мені ностальгічні спогади – наче ти цих жінок не знаєш! Хтозна, чим вони живуть, чим душу живлять. Інакше навіщо ж було профіль блокувати, якби дійсно зустрічі прагнула? Та хоча би й те до уваги взяти, що в душі може й кохає, – швидше за все, того, молодого, – але й те, що має, теж цінує: статус, достаток, сталість – жінки прагматичніші за чоловіків. А можливо, просто розуміє, що назад нічого вже не вернеш, то й не треба…
Потроху холону. Життя людське інколи нагадує мені залізничні колії: часом на великій станції їх багато і потяг долі раз-по-раз перескакує з однієї на іншу. Часом він все одно лишається на початковому напрямку, як не перескакуй, а часом може завести його кудись геть на інший. Так і життя: знати б тільки де станеться вирішальна подія, що змінить долю. Чи могли наші зі Златою колії після тієї розлуки хоч десь перетнутися, стати однією? Знати б…
Поживу тепер місяць-два спогадами, помрію, як би воно було, коли б таки з'єдналися, романтичні картинки помалюю, знаючи, що й вигляд у мене вже не такий, як колись: пресу нема того, що був, і взагалі – в думках більше, в мріях, ніж на ділі. Зате спогади які! Ех, молодість, молодість, куди ж ти відлетіла?
Саме таким, з огляду на реалії нашого життя, могло би бути логічне завершення цієї історії. Логічне, але не єдине з можливих.
