Вдягнені в барвистий жіночий одяг, з очима, видовженими чорною тушшю для увиразнення монголоїдності, на автомобілі Лада Каліна мишастого кольору поспіхом полишали величні стіни древнього Кремля Владімір Владіміровіч і Дмитрій Анатольєвіч. Понад землею тягнуло їдким димом, огидно вили сирени, а в небі кружляли безпілотники з маркуванням «ЗСУ» та нецензурними русофобськими написами на крилах.
- Гдє Аліна? - стривожено запитав Владімір Владіміровіч.
- Да хрєн с ней. В Кітає полно женщін і помоложе. - відповів Дмитрій Анатольєвіч.
- А дєті?
- Дєті там тоже есть. В большом колічєствє.
Дмитрій Анатольєвіч натиснув на акселератор, і авто помчало по проспекту, спритно оминаючи вирви від снарядів.
- Какую страну просралі! - вигукнув Владімір Владіміровіч, дивлячись на обвуглені каркаси багатоповерхівок обабіч дороги. - Енергетічєская свєрхдєржава, вторая армія в міре! Неєфтєдоларов і газодоларов хоть задницей жри!
- Не нада било к хахлам соваться. Вишло сєбє дороже. - відповів Дмитрій Анатольєвіч, прикурюючи папиросу Герцеговіна Флор.
- Под Сталіна косіт, сволочь. - подумав Владімір Владіміровіч і сказав уголос:
- Хорошо водішь, когда с утра нє вип‘єшь.
- Я когда нє вип‘ю, вабще арьол. Одно неудобство - очєнь випіть хочєтся.
- Хахлов создал Лєнін із рускіх - єсть соотвєтствующіє документи. - раптом швидко заговорив Владімір Владіміровіч. - Ето наша ісконная земля, там всєгда жилі только рускіє, а хахлы - ето братскій народ, но їх нє существуєт, потому что рускіє і хахли одін народ. Нас нє в чєм упрєкнуть - ми всєгда счіталі хохлов братскім народом, даже еслі єго і нє сущєствуєт! Ето всьо наші історічєскіє тєріторіі! Росія фактічєскі била ограблєна! Ето наша общая трагедія! Нам просто не оставілі ні одной другой возможности! Совсєм с ума посходілі!
- Опять брєдіт. Грьобаная контузія. - подумав Дмитрій Анатольєвіч, а вголос промовив.- Ти, Володя, окошко-то откривай, єслі блєвать будеш. А то у меня чєхли новиє.
Авто різко завищало гальмами і зупинилося перед блокпостом. До машини підійшов боєць у піксельному камуфляжі з автоматом на грудях та шевроном Правого Сектора на рукаві.
- Вітаю, пані! Ви в‘їзджаєте в українську окупаційну зону. Прошу пред‘явити документи.
Дмитрій Анатольєвіч простягнув через відчинене вікно дві бордові книжечки з золотим тисненням на палітурці і заходився щось показувати на мигах.
- Хто там, Павлушо?- почувся низький спокійний голос. Альвеолярне «л» видавало полтавця.
- Дві літні китаянки, Андрію. По-нашому ні бельмеса. Ось глянь. До чого ж, сука, оця, що за кермом, на Мєдвєдєва схожа, а та, що пасажирка, на Путіна.
- У багажнику порожньо, тільки дві косметички,- повідомв Андрій, лунко ляснувши кришкою, підійшов до передніх дверей і заглянув у вікно. Потім уважно погортав документи.
- Та наче й схожі, але ж нам азіати всі на одне лице. До речі, кажуть, ми їм теж. Документи норм, нехай їдуть.
Авто плавно зрушило з місця і покотилося дорогою, набираючи швидкість.
