… В помешканні Аліси книжок небагато, переважно умовно прикладного характеру: по кулінарії, про здоровий спосіб життя, щось там про секс, якийсь сонник і навіть посібник по новомодній тепер астрології. Останній нас зацікавив і ми по черзі розповідаємо тепер про себе: я читаю в книзі нібито притаманні Рибам риси характеру, а Злата погоджується з тим твердженням, чи заперечує.
– Тут написано, що Риби творчі натури. Ти така?
– Мене тато спочатку на спортивну гімнастику записав, а потім перевели в художню, бо мені було нудно, я весь час „художницям” заздрила. І малювати люблю, – так, я творча людина. Ти хіба цього не помітив?
Я пригадую той стриптиз і Златині постійні спроби імпровізувати з позами під час кохання – авжеж!
– Риби не здатні на постійні зусилля, їм важко досягати мети.
– Ні, це точно не про мене, – усміхається вона, – я тільки те й роблю, що працюю і терпляче чогось чекаю, певно, саме тієї мети.
– Ти нерішуча і боїшся змін?
– Не знаю напевно. Не завжди.
– Стверджують, що ти добра й милосердна – тут я згоден. Що жінки-Риби дуже чарівні, мають особливий шарм, ви щирі та чуттєві натури – ого, ще й які чуттєві! У вас грайливі очі, стрункі фігури й пластичні рухи – підписуюсь під кожним словом! А ось цікаво: нібито ви, Риби, надто суперечливі: можете одночасно в бога вірити й грішити немилосердно, – я не можу стримати усмішки й пильно дивлюся на Злату: що скаже?
– Так, усе правильно, – наче й серйозно відповідає вона, а ніби й з іронією, – з тобою грішу безбожно і навіть не знаю, що зі мною чорти в пеклі за це робитимуть.
Ми сміємося, книга переходить до Злати.
– У Раків тонка душевна організація, вони чутливі та вразливі. Згодна на всі сто, навіть, якщо заперечуватимеш, – вона дивиться мені в очі, я мовчу: а що тут скажеш? Так воно і є.
– Ти важко переживаєш нерозділене кохання, любовні втрати. Бідненький…
Не люблю, коли мене жаліють, тому хмурюсь і прошу:
– Читай далі.
– Раки-чоловіки винятково порядні, вірні в коханні, чарівні та витончені натури, тому їх обожнюють жінки. – тут Злата не втримується: – Авжеж, незайманий, а переспав одразу з двома. Бач, як Аліса на тебе запала!
– Припини! – серджусь я і навіть сам не розумію: вдавано чи насправді. – Там же чітко написано, що ми „винятково порядні”. Не потрібна мені Аліса…
– Ну, добре, добре. Я пожартувала, вибач. Ще ось пишуть, що ти будеш гарним сім’янином, обожнюватимеш дружину, але в своїй любові можеш стати тираном.
– Ну, це вже перебір – „тираном”. Не відчуваю за собою такого. Та ні – зроду!
– Але ж і на Сонці є плями. Як тобі ось ця: Раки постійно скімлять і перебільшують свої життєві проблеми.
– Не знаю… Скімлити наче й не скімлив ніколи, але й проблем великих ще не мав; ну, буду знати, врахую. І взагалі, якщо вірити цим гороскопам, то люди наче роботи: геть усі запрограмовані бути схожими, однаковими. Он скільки одночасно народжується, а характери у всіх різні, і доля також.
– Ти бачиш цей символ Рака? – з хитрим виразом обличчя цікавиться Злата, показуючи мені сторінку в книзі й потягується, наче кішка; тісна біла маєчка щільно облягає її тугі чарівні груди, через що в моїх одразу ж виникає знайомий уже холодок.
Я дивлюсь на дві покладені горизонтально чи то шістки, чи дев’ятки й ніяк не зрозумію до чого вона хилить, відчуваю лише, що читання наше скоро ввірветься, бо й солдат мій став уже на чати.
– В сексі, – пояснює хитрунка, – він зветься поза „шістдесят дев’ять”. Ти щось чув про неї?
– Ні. Що це за поза?.
– Ну-у… – Злата вже тягне до мене руки й шепче-муркоче палко та пристрасно: – Спершу роздягни мене.
Коротенька маєчка і трусики на ній, а на мені ще менше – раз-два й готово.
– Хочу пізнати тебе на смак. Попроси мене про це, – знову Златине тіло ніби щось судомить та викручує, ніжки не знаходять собі місця і соваються по простирадлу – мені вже добре відома ця прикмета: буде гаряче!
– На смак – це як?
– Дурненький… – шепоче далі Злата. – Я хочу скуштувати тебе.
В мене шок: те, що робила зі мною Аліса, супроти цієї гидоти має вигляд невинної дитячої забавки! Я, намагаючись не образити Злату, кажу їй тихо та стримано:
– Не треба; будь ласка…
– Але чому? – щиро дивується Злата, так само не знаходячи собі місця.
Я майже благаю:
– Це непристойно…
– Ми ж з тобою дві половинки, правда? Он і в гороскопі про це, – вона обійняла мене за шию, пильно дивиться у вічі й шепоче в жазі, – а в стосунках між двома ніхто, крім них, табу не встановлює. Лише нам визначати, що є пристойним. Я не робила цього ніколи в житті, а з тобою просто прагну! Ну, будь ласка, попроси…
Мене обгортає тепла хвиля любові до цієї відвертої та безпосередньої дівчини, а потім якийсь шал безоглядної пристрасті, передавшись від неї, дев’ятим валом накриває з головою і я в цілковитому безумстві з трепетом шепочу Златі в самісіньке вушко:
– Пізнай мене на смак!
… Дивним чином влаштована наша пам’ять: чим сильніші емоції ми переживаємо, тим менше подробиць про це лишається в ній. Отим своїм бажанням Злата мої уявлення про пристойне і непристойне в стосунках між нами перевернула з ніг на голову, а можливо, і якраз навпаки: чи то шість стає дев’ять, чи дев’ять перетворюється на шість... Помандрувавши своїми цілунками вниз по моєму тілу, вона й сама починає розвертатись на постелі, тож скоро перед моїми очима постає оголена й гранично відверта жіноча потаємність, неуявима мною ще два дні назад і я в запамороченні прилинаю губами до цієї перлинки поміж двох стулок, не розуміючи до ладу що робити з віднайденим скарбом; руки мої пестять та обіймають стегна, сіднички, живіт і решту Златиних принад, що тільки трапляються мені під пальці. Хтозна, скільки насправді триває моє забуття; вулкан всередині мене нарешті вибухає, ми стискаємо на якийсь час одне одного в обіймах, за тим я повертаюсь в реальність, усвідомлюю, що сталося й дивлюся на Злату.
Вона не жартувала: ще вся в пережитому, ще десь там, Злата лежить з закритими очима і ліниво облизує мокрі губи. Мене вже ніщо не стримує: якщо вона не погребувала мною… – перевертаюсь на постелі й обійнявши це диво, зливаюсь з нею в палкому пристрасному поцілунку, а він чомусь такий солодкий!
– Скільки ж її в тебе… – каже згодом Злата і усміхається: – Я мало не захлинулась.
– Пізнала?
– Ти – мій, – прямо таки втискається в мене вона, – а шістдесят дев’ять недарма твій символ в гороскопі.
Поцілунки знову єднають нас. Попри те, що сталося, напруга її не покинула, і я не почуваюсь виснаженим, а новий світ, що мені відкрився, кличе його досліджувати негайно, проте в серці десь узявся паскудний черв’ячок підозри й точить, точить, гризе моє почуття тепла і приязні до Злати.
– Чому ти голишся? – питаю я байдужим тоном, наче поміж іншим.
– А… – трохи дивується Злата. – Від гімнастики звичка лишилась. Уже вісім років щодня, по суті, роблю це. Чудове відчуття чистоти і свіжості. Тобі не подобається?
– Що ти – навпаки! – я навіть не приховую своєї радості: чергові мої підозри розвіялись, мов дим.
– Захочеш, то й сам звикнеш робити це постійно, і вже не уявлятимеш, як можна жити інакше.
Неймовірна дівчина, неймовірний світ, що відкрився мені з нею і неймовірний переворот у мені самому.
– Попроси… – починаю я…
– Пізнай мене на смак, – одночасно зі мною шепоче Злата і ми радіємо, що наші думки та бажання так очевидно збігаються.
Злата віддається мені вся до останку, до самозабуття. Ніяких табу, жодних табу: для нас обох у світі вже не існує нічого, окрім цього пристрасного, аж за край, кохання і я припадаю губами до гладенького лона, виціловуючи кожен його сантиметр, аж доки не натрапляю на ледь помітний горбок, від якого беруть початок ті дві пелюстки, чи може стулки мушлі, поміж яких ховається чарівна перлина людської насолоди і чую знайоме тремтливе „А-ах!”, з яким Злата хапає повітря, коли їй раптово його бракує від мого особливого доторку. Моє відкриття дивовижне: тепер кожен мій поцілунок, що міцніший він та триваліший, все більше розпалює Злату, все частіше бракує їй повітря і важке дихання змінюється на короткі вигуки, а ті на стогін, дедалі сильніший; всередині неї зароджуються ритмічні порухи, ніби вона намагається вловити, підлаштуватися під якийсь невідомий космічний ритм нашого спільного тіла, а коли це спільно нам вдається, ми ніби злітаємо на крутій американській гірці кудись у височінь, де Злата вигукує щось в абсолютній нестямі, вигнувши раптом тіло в місток, б’ється в конвульсіях на кожен порух моїх губ і нарешті знеможено падає на постіль, ми зливаємось у всепоглинаючому поцілунку, а потім наш герой, міцний, мов би й не було десять хвилин назад того першого вибуху, береться до справи й торкається всередині Злати якогось оголеного нерва нестерпної муки-насолоди, якогось детонатора, і ми вже разом, у безумстві, в конвульсіях, щосили стискаючи одне одного, заходимось криком, і це, як не дивно, не закінчується, а шалені мої цілунки криють дівочу шию та груди; якби навіть у цей час хтось зайшов до кімнати, ми не звернули б на те жодної уваги, бо нас тут і немає – лише наші неприборкані інстинкти правлять дику первісну оргію!
– Так і померти можна… – знесилено каже через деякий час геть спустошена Злата. – Але це, мабуть, найліпша з усіх смертей.
Це сталося… в четвер. Так, звісно, в четвер. Я ще лежу, Злата підвелась, аби відчинити двері на лоджію, щоб впустити до нас трохи свіжого повітря. Я бачу проти світла досконалі обриси її смаглявого тіла і маленький осяйний трикутничок між дупцею та ніжками – то сонячний промінчик знайшов собі стежинку; ех, нема в мене з собою фотоапарата! За цю ніч ми з нею в чомусь стали ще ближче; певно, тому я таки наважуюсь запитати:
– Золотко, давно хочу поцікавитись: звідки в тебе ця смаглявість? Чиїсь гени?
Злата повертається до нашої постелі, дивиться на мене згори якимось материнським поглядом, в котрому повно ніжності й любові, потім інтригує відповіддю:
– Пропоную з’їздити сьогодні за місто. Там про все тобі й розповім: нехай покортить.
Пропозиція поїхати кудись удвох мені страшенно подобається, бо засоси вже відцвітають, їх майже не видно; нашвидкоруч поробивши традиційні вранішні справи, ми беремо мінімум необхідних речей, маленький радіоприймач і рушаємо на природу. Лише якихось п’ятнадцять чи двадцять хвилин від вокзалу, кілька зупинок електрички і ми вже в іншому світі – йдемо стежинкою до якогось дачного масиву, тоді звертаємо вбік і через кількадесят метрів ходи вгору по схилу, опиняємось на чудовій галявинці з високою густою травою, облямованій з усіх боків кущами, за якими синіє ставок чи озеро. В одному місці трава добре витоптана і Злата, привівши мене саме туди, мовчки дістає із сумки взяту з дому ковдру, розстеляє її та починає роздягатися, знімаючи з себе геть усе.
– Ти питав, звідки в мене ця смаглявість? – сяє вона усмішкою. – Звідси. З цього місця і від цього сонця. Не стій, приєднуйся.
Ні, вона таки вміє дивувати! Спершу я, мов той кінь, тільки головою з подиву мотаю, а тоді вже починаю усміхатись: невже ж не можна було відразу про це сказати?
– Там наша дача, – показує Злата вниз, де поміж дерев видніються коробочки дачних будівель, – я тут, можна сказати, росла. Роздягайся вже!
Хоча й почуваюся дещо незручно, а все ж наслідую її приклад і лише героєві моєму хоч би що – вже на чатах! Скоро ми забуваємо про все на світі; виявляється, кохатися в траві, на природі, під лагідним сонечком такий кайф, що нас заносить кудись у безвість, в загублений світ, на мільйон років назад з махайродами, мамутами, печерними левами і такими ж дикими первісними пристрастями. Гріє сонечко, сюрчать коники, в синьому небі гасають ластівки – лише віддалений стукіт коліс потяга нагадує, що цивілізація поряд і хтось може нас побачити.
– Не смикайся, – сміється Злата, – по-перше, сюди ніхто не зазирає, а по-друге, коли хтось і піде до нас, ми перші його побачимо. Ми з Любою, сусідкою по дачі, вже кілька років так засмагаємо.
– Ну ти й штучка! Я думав, що ти циганка, чи з метисів Південної Америки…
Злата від душі сміється.
– В мене з купальниками завжди проблеми. Радянські я ніколи не носила, а імпортні потрібного розміру не знайдеш: якщо низ сорок шостого, то верх мені завеликий. Ось обіцяли з-за кордону з бандо привезти – це коли ліфчик без бретельок і схожий просто на вузеньку смужку тканини в тон бікіні. Ну, а поки немає, доводиться ось так: не дозріли ще радянські жінки засмагати топлес, як на Заході.
– А я би, будь моя влада, жінкам взагалі заборонив носити бюстгальтери.
– Боже ж тебе збав, як каже моя бабуся, – заливається сміхом Злата, – то було би видовище не для людей зі слабкими нервами. Часом бачу, як якась заради моди вименем своїм теліпає і навіть огидно стає: що дозволено Юпітеру, мені тобто, те не можна бику – я хотіла сказати, тій корові.
Ми засмагаємо, часом ховаючись у затінок куща, розповідаємо анекдоти, жартуємо: життя удвох чудове! В радіоприймачі вдалося виловити якийсь концерт по заявках і ми слухаємо то Едуарда Хіля, то „Піснярів”, аж доки на наші голови не звалюється провісник мого лиха.
Лаванда, горная лаванда,
Наших встреч с тобой синие цветы.
Лаванда, горная лаванда,
Столько лет прошло, но помним я и ты.
– Уявляєш, мине років так з двадцять, а ти почуєш цю пісню і будеш мене згадувати, ці наші дні… – в голосі Злати чується справжній непідробний сум.
Мені стає невимовно соромно, що я через свої комплекси та упередженість ще й досі остаточно не вирішив ким для мене є ця незвичайна дівчина.
– Не уявляю, – затято, мов кінь, заперечливо хитаю на знак незгоди головою і сівши, беру за руки, дивлюся прямо в очі та нарешті наважуюсь:
– Я тебе кохаю. Виходь за мене заміж, будь ласка!
– Ні. Давай ліпше не будемо про це, – тепер сум не лише в голосі, але й в очах, і ось-ось вихлюпнеться на Златине миле личко.
– Чому?! – щиро дивуюся і починаю гарячково запевняти: – Я думав зробити тобі пропозицію ще в неділю, просто не насмілився.
– Через дев’ять днів у мене весілля…
Ошелешений почутим, я мовчу. Жодної упередженості з мого боку, виходить, не було: значить, серцем я відчував, що ніяке в нас не кохання, просто банальний перепіхнін з розбещеною дівкою… Треба йти звідси геть і то чим швидше.
– Навіщо ж ти тоді… Отак… Навіщо було?! – виривається з мене гіркота й розчарування і сонце гасне, сутінки огортають землю. – Як можна?
– Я його не люблю; для мене це шлюб за розрахунком. – вичавлює з себе Злата. – З безвиході.
– Та хай би як там не було! – мало не зриваюсь на крик. – Коли починають зраджувати ще за два тижні до весілля, то чого після чекати?!
– Зрад більше не буде, принаймні з мого боку точно, – вона сумна-сумна і видно, що їй до всього ще й ніяково переді мною.
– Де він зараз?
– У закордонному відрядженні.
Он як. Звісно, куди мені, студенту, проти такого цабе.
– А як же з „половинками” бути? З отим усім, що ти мені шептала?
– Ти гадаєш, я з тобою нещира була? Та в мене ні найменшої думки про щось там не було, доки не пішла з тобою танцювати. Ні, коли ми пили утрьох шампанське, то мала трохи жалю до себе, що ось сидить поряд цікавий гарний хлопець і що котрась таки обере тебе в житті й щасливо житиме з тобою, а в мене такого щастя вибору ніколи вже не буде…
А тоді той удар струмом, – тепло усміхається Злата, – а за ним твоя долоня між лопаток і в повітрі щось таке,.. не знаю навіть, як назвати, феромони якісь.
– У мене тоді теж, – не втримуюсь я, – чи запах твій, чи флюїди…
… – І я подумала, – думка така, мов іскра, проскочила, – що тебе мені доля посилає: хай і на одну лише ніч, але посилає, і саме мені, а тому маю право хоч раз у житті поборотися з Алісою і перемогти. Ми шістнадцять років дружимо і завжди вона веде, а я ніби ведена. Вона мене зве трудяжкою і терплячкою або терплячим мулом, бо змалечку я працюю, наче мул, і терплю, працюю і терплю. Я хворобливою була і такою худесенькою, наче сірничок, тому батьки й віддали мене з першого класу на гімнастику. Алісі фігура в спадщину від мами дісталась, а мені – потом. У неї з восьмого класу від хлопців відбою не було, а на мене увагу почали звертати лише в інституті. Коли вона уроки вчила, я в спортзалі працювала, коли вона гуляла, я уроки вчила – з дня в день, з року в рік: з думкою: ось все це колись скінчиться і тоді я своє візьму, аж доки не втямила в п’ятницю, що ні, не візьму… Мені часом і самій дивно стає, наскільки я терпляча: зціплю зуби й роками чекаю, наче так і треба, наче іншого шляху в житті й немає.
Це ж я Алісі сказала, що ти ще незайманий і подала ідею запропонувати той „подарунок” – щоб ти мене обрав. Гарантую: вона була переконана, що я в твоїх очах проти неї ніщо, тому й погодилась – аби зайвий раз довести свою перевагу. А ти не наважився… І що мені тоді лишалось, крім, як піти ва-банк з отим стриптизом? Аліса програла в суху, а ти знов не наважився… Я з відчаю все те робила.
– Я… Я був шокований, – опустивши голову, хмурюся і майже шепчу, – ви мені такими розбещеними здалися… Як це – ніч утрьох?!
– Виходить, і всі ці дні ти так про мене думав?
Я червонію, але мушу сказати Златі правду.
– Сумнівався, так. Бачив, відчував тебе зовсім іншою, а потім як згадаю вечірку… – на душі в мене препаскудно і я таки не стримуюсь: – Скільки в тебе було до мене чоловіків, тільки чесно?
Злата дивиться здивовано і знизує плечем:
– Ти четвертий… Це багато?
Я не знаю, що й відповісти, бо так мені чомусь гидко від власного запитання… Нарешті вичавлюю з себе:
– Вибач, я був безтактним.
– Забули. Я розповім тобі про тих, з ким довелося переспати – щоб ти не думав про мене, як про якусь гулящу. Вперше це сталось на другому курсі, в Новорічну ніч: ні той хлопець, ні я, тим більше, жодного досвіду не мали, тож вийшло все якось косо й криво, з болем, та ще й дуже швидко, недоладно – навіть згадувати неприємно. До того в нас була обопільна симпатія, майже любов, після того я не могла на нього й дивитись. А на четвертому курсі стрівся мені музикант, старший на десять років. У музиці був талановитим, через що я в нього й закохалась, а в сексі взагалі вважав себе генієм. Від нього всі дівчата просто божеволіли, тож і мені здавалось, що я в нього єдина і це кохання на все життя: він умів у себе закохувати. Моє божевілля тривало чотири місяці, бо виявився він бабником та ще й паскудою: я в списку його „перемог” була сто сімнадцятою, уявляєш?! Якось він залишив на столі розкритий загальний зошит на дев’яносто шість сторінок, а там записи про кожну – після мене він ще трьох записав: паралельно, так би мовити, процеси йшли. – підозрюю навіть, що зробив це зумисно, бо він любив бурхливі лайки та суперечки зі ще більш бурхливими примиреннями. Або я йому вже набридла, хотілося свіженької, тож обрав такий нетривіальний спосіб.
Лаятись це не моє, я просто ляпаса йому дала й пішла геть, вирвавши сторінку про себе. А висновок зробила, що кохання це вигадка, що треба шукати не серцем, а розумом. Тож як трапився мені майбутній чоловік, я не довго й думала, дарма, що він ні риба, ні м’ясо, а в ліжку наче робот: може ж колись навчиться, – скептично кривиться Злата, – отак я думала, коли згоду давала. Хто ж знав, що через два місяці тебе стріну?
Я мовчу, бо не можу сприйняти почутого, тільки жовнами спересердя граю.
– Ви, чоловіки, таки егоїсти, – сумно посміхається Злата, – вважаєте, що вам можна скільки завгодно дівчат у ліжко тягати, а нам, виходить, зась! Те, що для нас осудливо, для вас за подвиг. Не суди мене: в тебе вже двоє дівчат на рахунку є – і то за одну лише ніч; ще двох стрінеш і ми квити: тобі з твоїм теперішнім досвідом два дні роботи.
Слова ці мовби ножем мене ріжуть. Злість і несприйняття уже минули, щезли, усвідомлюючи тепер неминучу скору втрату, я гарячково починаю шукати вихід.
– Золотко, нащо вони мені, я тебе кохаю! – у відчаї я стискаю її за плечі: – Ще не пізно: відмовся й ми одружимось!
– Боляче, відпусти, – просить Злата і зітхає, – пізно… Надто пізно. Ресторан, сукня, гості такі, що… У нього батько знаєш, де працює?! – вона поглядом показує на небо. – Скандал на всю країну буде. Ні. Я ж слово дала.
В моїй голові пустота, жодної думки, лише відчай тисне на душу і від того так важко на серці…
– Нам додому пора, з тебе скоро дим піде – он як почервонів, – долинає голос Злати, – незабаром наша електричка, – і починає збирати по галявині дикі фіалки в маленький букетик.
… Ми мовчки йдемо вузенькою стежкою вздовж залізничної колії до платформи, куди за чверть години має прибути наша електричка і ніби зумисно наді мною насміхається доля – десь із гучномовця голосно лине і розпукою ятрить мою душу все та ж мелодія:
Любим или нет, не знаем,
Мы порой в любовь играем,
А когда ее теряем,
Не судьба, говорим.
Я безпорадно плентаюсь за Златою і враження в мене таке, ніби той час, що лишився бути нам разом, точиться з мене секунда за секундою, як краплинами витікає зі смертельно пораненої людини кров.
– Злато, кохана, – у відчаї я заходжу наперед і перепиняю їй шлях, – ну не буває безвихідних ситуацій! Ти ж каратимешся потім все життя, що не змогла відважитись на один лише крок. Я покину інститут, на заочне переведусь, поїдемо кудись далеко, щезнем, пропадемо – хай все вляжеться: хіба ти перша будеш?! Батьки зрозуміють. Навіщо отак, своїми руками, хочеш занапастити долю?
– Не край мені серце, Владе… – просить Злата. – Я ледве тримаюсь, мені життя не миле.
На горизонті з'являється потяг і мчить, наближаючись, а мені здається, що кохана ось-ось нарешті здасться і пристане на мою пропозицію.
– Невже тобі не хочеться, щоб ми все життя були разом, до самої смерті?! – вигукую я найвагоміший з усіх можливих, як мені здається, аргумент.
Злата подається всім тілом до мене і зазираючи у вічі, питає так строго й зосереджено, що в мене по тілу біжать мурашки:
– Ти справді хочеш, щоб ми були разом, до кінця, попри все?
– Так…
Вона раптом хапає мою руку, тягне прямо на колію і там, на шпалах, обіймаючи та пестячи мене в якомусь безумстві, шепоче голосно і з трепетом:
– Я тебе кохаю, знай! – впивається за тим своїми вустами в мої і пристрасть її струмом передається до мене.
Краєм вуха, десь далеко-далеко, я чую гучний пронизливий сигнал потяга: він швидко наближається, а цілунок наш такий шалений і такий запаморочливий, як вічне щастя праведної душі, що птахом вільно ширяє у небі раю. У-у-у-у!! – завиває потяг все ближче й ближче, та коли я починаю усвідомлювати реальність, ноги мої від страху стають ніби з вати і я, мовби в якомусь страшному сні, не спроможний зробити ними бодай хоч один крок до порятунку.
