По часі ми лежимо утрьох, я посередині, вже поголений, чи то пак, депільований, стрижень мій, навіки, здається, скам’янівши, націлився вперед і вгору, дівчата ластяться до мене з обох боків, кожна по-своєму, і я мимоволі мушу їх порівнювати. Аліса поводиться з моїм тілом владно, ніби нагадує подрузі-суперниці-партнерці хто тут насправді господар, або прагне заволодіти ініціативою, Злата навпаки, ніжна, мов кішечка і її довгі пальчики пір’їнками пурхають по моїх грудях і плечах, а м’які губки час від часу шукають мої – я вже дещо перейняв у неї з таїни цього процесу. Тоненька, мов лозинка, вона прилинула до мого серця, що калатає, мов навіжене, ліва моя рука лежить на її сідничках і середній палець часом провалюється між ними, торкаючись чогось дуже чутливого – тоді тіло Злати проймає легкий трепіт і вона тулиться до мене ще сильніше та глибше дихає.
Я так захопився зі Златою, що геть забуваю про Алісу і згадую про неї, коли відчуваю, що її руки вже зайнялися моїм стрижнем, а поцілунки помандрували по тілу вниз і дісталися незвичної голизни навколо нього, перемістились на виголену мошонку, піднялись по стовбуру стрижня до його голівки, а далі все злилося в якесь одне відчуття суцільної насолоди, віддалено схоже на підліткове, хоча те було значно слабшим, – коли я, намагаючись залізти на тонке деревце, випадково потерся пахом об його стовбур і навіть кілька разів повторив ту операцію, хоча й без жодних наслідків, крім легкого задоволення, що лишилось у пам’яті аж донині. Відірвавшись на час від Златиних цілунків, я дивлюся, що виробляє з моїм скарбом Аліса: охопивши пеніс долонею, вона забирає його в рота до половини й випускає, забирає й випускає, мій недавній сором кудись випаровується, лише легкою хмаринкою на далекому горизонті свідомості з’являється думка: „Шльондра. Ось вона, розпуста…”, але швидко й без сліду тане, натомість самовпевненість і навіть гордість за себе – а хтось іще кохався з двома дівчатами одразу та ще й при цьому вперше у житті?
Ми знову цілуємось зі Златою, між її тугими сідничками вже вся моя долоня і під пальцями чомусь стає волого, а в мені виникає відчуття жалю до дівчини, що мусить вдовольнятися роллю другого плану; тим часом Аліса, потіснивши Злату, сідає на мене верхи і я чую, як на мій пеніс ніби вдягають теплу вологу рукавичку. Всередині мене росте невдоволення, що мене так нагло, не питаючи, полишили права чоловічого вибору – адже, тепер очевидно, він був би зовсім іншим. А вершниця на мені далі чинить сваволю: трохи відкинувшись тілом назад, спираючись руками на мої коліна, якийсь час ритмічно піднімається та опускається і я, здогадавшись що й до чого, мушу робити зустрічні рухи; груди Аліси розхитуються й підстрибують, вона, мов та риба, починає важко дихати широко відкритим ротом, облизує пересохлі губи, рухи її тазу прискорюються, а тоді раптом в знемозі падає з вигуком на мене і я сам відчуваю, що внизу мого живота починає народжуватись знайоме кожному юнакові передчуття близького виверження, тіло вже мимохіть, поза волею, ловить Алісин ритм, Злата відсторонюється, я зі злістю чи роздратуванням хапаю вершницю своїми розчепіреними пальцями за сідниці, ніби прагну пронизати її єство своїм камінним пенісом наскрізь, вулкан всередині мене вибухає, викидаючи потоки лави, Аліса стогне, потім поволі затихає, все ще лежачи на мені й посмикуючись, а я, не знаючи, що в таких випадках роблять чоловіки, і собі мовчки лежу, тільки думка ворушиться: „Ну ось… сталося”. І вже наступна – про Злату: мені незручно перед нею і дуже жаль, що не вона лежить на мені, тож моя ліва рука посувається по простирадлу, знаходить долоньку Злати, стискає її, я відчуваю потиск у відповідь і наші пальці по-змовницьки сплітаються.
Раптом Аліса починає цілувати мені шию – так, ніби вона хоче висмоктати з мене кров, наче та п’явка. „Навіщо ж засос? Як я на люди вийду?!” – здогадуюсь і обурююсь подумки, але лише подумки: не відштовхувати ж хазяйку квартири!
– Вітаю! – каже Аліса, відірвавшись: – Віднині ти посвячений у лицарі. Маєш свідоцтво з моєю печаткою.
За тим господиня дістає з-під подушки припасені раніше серветки, ми роз’єднуємось, вона по-хазяйськи витирає себе й мене. Підводиться на коліна, злегка розгойдуючись наді мною, похитує грудьми і нам зі Златою видно, що вона торжествує.
– Ну, я свою справу зробила, піду валізу складати, – Аліса рушає до іншої кімнати, ми лишаємось.
Я повертаюсь на лівий бік і мовчки, з сумом дивлюся Златі в очі. „Вибач, я би хотів, щоб на її місці була ти”. Ми вже звикли до сутінок і перемовляємось поглядами. „Все нормально” – шле сигнал вона. „Я не встиг обрати тебе й тепер картаюся”, – кладу руку на її стегно. „Ти хороший…”, – зблискують в напівтемряві Златині очі, вона присувається ближче й закидає на мене ніжку, я обіймаю її обома руками, притискаю до себе та починаю обціловувати личко, шию, плече.
– Ти чудова, – шепочу я, аби хоч трохи розвіяти її сум, – ти красуня, ти неймовірна! – і цілую, цілую, цілую…
Щось тисне на мене, ніби стоїть поміж мною та Златою якась перепона і раптом я здогадуюсь яка цьому причина.
– Зачекай, я швидко, – кажу їй, іду до ванни й під струменями змиваю з себе все, що лишила на мені Аліса – окрім того засосу, що червоніє на моїй шиї.
– Який ти чуйний, – шепоче, стискаючи мене в своїх обіймах Злата, щойно я повертаюсь, і вкриває поцілунками, – мені було би неприємно.
Перевертаю її горілиць, відриваюсь од неї, милуюсь її тугими, невисокими грудьми, які не розпливлись, зовсім не втратили форму, пещу їх, цілую в соски, що тверднуть під моїми губами і знову любуюсь формами, забувши, що кілька годин назад зневажав їх, навіть не бачивши.
– Ця ніч – твоя, – шепоче мені Злата, – можеш робити зі мною все, що тобі заманеться, окрім болю.
„Все, що заманеться”! На жаль, мої фантазії тут куці та убогі, але ж як уміє ця дівчина двома лише словами заводити всередині мене тугу пружину: мій стрижень знову, як під час танцю, миттєво наливається силою, кам’яніє і вже впирається в лоно Злати.
– Ну ж бо, – воркує Злата, розтуляючи свої божественні ніжки, – заходь уже. Я стільки чекала!
– Скільки?! – радію і дивуюсь одночасно.
– Відколи нас струмом вдарило, – на її губах квітне легка лукава усмішка.
Підправляє пальчиками мій пеніс на вході, а він у Злати тісненький і напучує:
– Будь повільним.
Притримує мене за стегна і підкеровує моїми рухами, щоб я без поспіху просувався вглиб неї: наче крок вперед, потім крок назад, два вперед і знову все спочатку, Спершись на руки, я очима стежу за Златою: вона закинула голову, темна грива розметалась на подушці; дівчина то хапне відкритим ротом повітря, то з ледь помітною усмішкою видихне, ніби заохочує цим продовжувати: значить подобається! Нарешті наші голі лобки стрічаються і я, зробивши останній рух вперед, торкаюся чогось такого, що Злата не витримує й тихий тамований вигук зривається з її широко відкритих вуст:
– А-а-а! – тремтить дівочий голос і завмирає, а я, вловивши алгоритм, повторюю ще: трішки назад і знову вперед – на самому краєчку своєї можливості.
– А-а-а-а! – задихаючись, хапає повітря Злата і з притиском видихає: – Ха-а-а!
Я починаю розуміти щось таке, від чого наші біоритми раз за разом співпадають все більше і це щось дедалі міцніше пов’язує нас невидимим зв’язком. Мені здається, що краєм ока я бачу оголену Алісу, яка сидить у фотелі з чаркою коньяку на відстані якихось двох метрів од нас, але Злата притискає мене до себе; вигнувшись, я цілую її груди, піднімаюсь цілунками до шиї, шепочу щось у вушко і ми, забувши про все на світі, цілуємось без пам’яті, а між тим ритм наш прискорюється все більше, єство моє вибухає, я хапаю Злату за плечі й починаю щосили, раз за разом, вганяти себе в неї, аж доки наші стогони не зливаються в дует розпусної пристрасті.
Шаленство вщухло. Я лишаюсь на Златі і в Златі, відчуваючи себе зреалізованим чоловіком, і не можу відвести очей від прекрасних рис її обличчя. Ми обоє важко дихаєм, проте пеніс мій попри виверження ще заповнює всю Златину печерку і ніхто з нас не відчуває бажання роз’єднатися, а коли дихання сповільнюється, Злата проводить долонькою по моїй щоці:
– Ти правда був незайманим до цього вечора? Мене ще ніхто не відчував так з першого разу…
Мені чомусь і солодко, й гірко це чути.
– Правда, – вичавлюю з себе через клубок у горлі, бо оте її „ніхто” вразило в самісіньке серце: скільки їх уже було?!
– Мій… – тихо каже Злата, обвиваючи мою шию руками й шепоче на вухо: – Невже знайшовся? – а сама усміхається: тепло-тепло, ніжно-ніжно.
Почути таке від дівчини, та ще й такої дівчини! Пружина в мені знову з силою розпрямляється, мовби нічого й не сталося всього кілька хвилин назад і ми обоє те прекрасно відчуваємо, дивуємось без слів, а тіло моє саме, поза розумом, починає робити свою справу і усмішка розквітає на обличчі Злати – вона таки усвідомлює всю силу свого впливу на мене. А я, сповнений увесь неміряною силою, забуваю про недавні свої сумніви й нерішучість, випромінюючи тепер упевненість в собі, виростаю у власних очах і прагну дати чарівній Златі ще більше задоволення у повній впевненості, що це мені під силу.
Я знову дивлюсь на неї згори і мене охоплює захват: яка ж вона красива у своїй пристрасті, коли кожна рисочка її обличчя міниться емоціями, як у нестямі вигинається піді мною її туге тіло, у важкому диханні жаги здіймаються горбки її налитих хіттю грудей! Грудей, зневажених мною зовсім недавно, але таких прекрасних насправді. Якби так сталося, то не було би нічого з того, що є тепер і дякувати за виправлення моєї помилки маю самій Златі, що запропонувала той стриптиз і так вразила мене досконалістю власного тіла на довершення до щирості, безпосередності та делікатності, що перевернула всю мою свідомість і дарує тепер мені цей незнаний, неочікуваний, незмірний світ фізичного єднання чоловіка й жінки.
Я відчуваю зараз кожну її реакцію і передбачаю наперед який саме порух мого тіла дасть найбільший ефект саме тепер; я видобуваю з неї рефрени кохання так само вправно, як віртуоз-піаніст симфонічну мелодію з добре темперованого клавіра. Я є нею, а вона мною, ми стали одним цілим і вже не розібрати, де хто з нас закінчується, а де хто починається. Світ щез: тільки ми удвох у всьому Космосі – нема ні верху, ні низу, ні часу, лише два протилежні полюси, між якими твориться шалена напруга первісних емоцій, що є основою самого Життя.
… Все в нашому світі має кінець. Ми зі Златою поволі повертаємося в нього зі свого галактичного польоту, він проступає в наших свідомостях, як зображення на фотопапері в розчині проявника.
– Що це було? – повернувши до мене голову, питає Злата, розпашіла, вся лискуча від поту, зі скуйовдженим, змокрілим волоссям. Ми все ще відсапуємось, лежачи на спині, але пальці наших рук сплетені, наче ми боїмося раптово втратити одне одного.
Такий же спітнілий, як і вона, я лише усміхаюсь на те:
– Певно, політ у космос.
– Ти супермен, – стискаючи мої пальці, стомлено каже Злата, але в голосі її стільки щастя, що я почуваюсь на сьомому небі.
Аліси в кімнаті немає, мені таки тоді здалося, бо й у всій квартирі тихо, і світло у вітальні не горить.
– Котра хоч година? – ліниво цікавлюся я.
– Яка різниця? – муркоче Злата і я погоджуюсь: ніч, нам і цього вже досить. Бо вранці, без четверті сім за Алісою приїде таксі, тож і нам доведеться покинути квартиру. У липні розвидняється рано і коли ще за вікном темінь, то це означає, що в нас є доволі часу на любощі: а віднедавна я переповнений упевненістю у власних силах!
– Ходімо, приймем душ, – пропонує Злата, – здається, я й на тренуваннях так не пітніла.
– Спершу постав мені свої печатки, – кажу, відчуваючи, як засмоктує мене вир розпусти.
– Навіщо тобі це? – дивується Злата.
– Коли вже є від неї, то від тебе мусять бути тим паче!
– Скільки ж?
– По кількості твоїх оргазмів, – заводжуся я.
– Ой, не пам’ятаю… – ніяковіє раптом Злата. – Два?.. Невже три?!
– Три. Три! – самовдоволено стверджую я, бо після того, як в мені відкрилось друге дихання, Злата аж двічі спромоглась „злітати в космос”, і підставляю ліву сторону шиї – Алісин знак темніє на правій.
– Ніколи не робила цього, та сьогодні твоя ніч, володарю. – і за кілька хвилин вона вже каже:
– Ну, ось, готово. Іду в душ!
… Я повертаюсь після душу в кімнату. Тихесенько грає магнітола, Злата лежить на постелі, розкинувши ніжки – безсоромно відкрита – і потягується, вигнувши тіло дугою та закинувши голову, через що в мені миттєво спрацьовує пружина.
– Що ти зі мною коїш, безсовісна? – вдавано обурююсь я, а вона вдоволено, наче киця, мружить очі.
– Йди до мене, – промовляє і ще більше вигинається, – я вже скучила. Сподобалось мені печатки ставити.
„Можеш робити зі мною все, що тобі заманеться”, згадую я. Що вона мала під цим на увазі? Чим би таким вразити оцю мою несподівану знахідку? І де межа того „заманеться”? Хто б підказав?
– Чого б тобі хотілося? – хитрую я, вже обіймаючи прохолодну після душу Злату. – Мені сьогодні заманеться все, що подобається тобі.
– Хочу, як зайчики, – грайливо проказує Злата і підтягнувши колінця, випинає догори свою кругленьку звабливу дупцю: я бачу між дівочих ніжок два пухкі варенички й спалахую, наче сірник. Знову ми єднаємось і наче два музиканти-імпровізатори шукаємо ритми й теми, вловлюємо в якийсь момент спільну мелодію й ведемо її до швидкого бурхливого завершення в темпі престо з отим неминучим вибухом, що спустошує нас обох до денця.
Лаванда, горная лаванда,
Наших встреч с тобой синие цветы…
Ми то відпочиваємо, розніжені та стомлені, під мелодію Софії Ротару, то цілуємось і пестимось, і Злата ставить на мені свою чергову печатку, то знову єднаємось у пристрасті пізнання одне одного, аж доки за вікном не починає сіріти – ось-ось настане ранок і нам доведеться звідси піти.
… Лаванда, горная лаванда,
Столько лет прошло, но помним я и ты.
– Гарна пісня, правда? – пестить мою щоку Злата. – Почуєш її колись і цю ніч пригадаєш, і мене. Пам'ятатимеш мене?
А мені на душі так чомусь гірко стає, так важко… З одного боку, навіщо вони мені, ці розпустниці? З іншого – Злата, що не кажи, чарівна дівчина: і красива, і ніжна, і нема в ній і близько вульгарності повії, як я це собі раніше уявляв. Безсоромна і надміру розкута – це правда, втім я би зовсім був не проти стрічатися з нею ще і ще.
Любим или нет, не знаем,
Мы порой в любовь играем,
А когда ее теряем,
Не судьба, говорим.
– Не кажи так, – прошу я, – не хочу розлучатися. Чи тобі до мене байдуже?
Вона нічого не каже у відповідь, лише дивиться невідривно, а потім горнеться до мене і ми мовчки лежимо, обійнявшись.
… Мене таки зморила наша шалена ніч, бо я на якусь часину провалився у сон і прокидаюсь від дівочих голосів у вітальні: певно, Аліса готується вже рушати. Мені хочеться спати, чи обійняти своє Золотце, бо пружина всередині мене знову здиблює скакуна, але сон умить щезає, наче хтось його сполохав: чому ніхто мене не кличе вдягатися й прощатися? Тут я згадую свою ініціацію з Алісиною печаткою і вирішую, доки не пізно, зіграти головну роль в розв’язці нашої вистави, де кожен герой має отримати те, що заслужив. Підіймаюся і як є голий, зі збудженим, наче й не було виснажливих нічних перегонів, стрижнем, що наче багнет, пнеться вперед і вгору, йду на голоси.
Моя поява вчиняє серед дівчат маленький шок.
– Ххох!... – побачивши мене, округлює очі Аліса і додає після невеличкої паузи: – Оце метаморфози! Увечері лягав сором’язливим хлопчиком, а прокинувся нахабним, самовпевненим Дон Жуаном. Справжній жереб. Бик-запліднювач, – вона прямо-таки пожирає мене очима.
– Чому ти мене не розбудила?, – звертаюсь я до своєї Злати, що кутається в якийсь куценький, для неї трохи заширокий, чужий халатик.
– Я вам ключ залишила, гарцюйте далі, – відповідає Аліса і нахабно не зводить з мене очей.
– Прихилившись до одвірка, я стою в дверному прорізі, освітлений двома бра вітальні, упевнений, що Аліса бачить не лише мій стрижень, але й Златчині печатки на противагу її одній.
– Бачу, – ніби читає мої думки Аліса, – спостерігала вночі вашу ідилію. Заздрю, чесно кажучи; не очікувала навіть. Зіпсував ти мені відпочинок, жеребчику: снитимешся тепер на морі, – жартує вона. – Хіба там знайдеш такого?
Злата, ніби злякавшись Алісиних посягань, робить два кроки до мене й горнеться всім тілом, закриваючи мою наготу. Аж тут дзеленькає телефон, Аліса знімає слухавку, каже: „Так. Зрозуміла. Виходжу”, береться за ручку чималої валізи на коліщатках і кидає нам на прощання:
– Безсонних ночей вам, романтики нещасні. А з тобою, жеребчику, в нас ще все попереду.
– У-у… – мугичу й категорично хитаю на знак незгоди головою та скептично посміхаюсь.
Вхідні двері за Алісою зачиняються, чути, як брязкає дверима й гуде ліфт, – все, вистава скінчилась.
– І навіщо було вчиняти цю комедію? – відступає на крок Злата.
– Та не міг я просто так взяти й пробачити їй те нахабство. Це я мав обирати поміж вас, а не вона, і обрав би лише тебе. Вона гарцювала на мені, а я про тебе думав, уявляв, що відчувала тоді ти: відринута, зневажена… Зараз я за тебе мстився.
Злата рвучко мене обіймає, притискаючись усім тілом, мені не видно її обличчя і тому я не знаю: плаче вона, чи стримує сльози. Ми стоїмо, я тихенько гладжу її по спинці й шепчу: „Вибач… Вибач, що роз’ятрив… Ти моє золотко, ти моя пташка…”, а тоді підхоплюю, легеньку, на руки, несу до нашої постелі й обережно кладу та лягаю поруч сам.
Вона вже заспокоїлась – її самовладанню хто хочеш позаздрить – і каже розм’якшеним довірливим тоном:
– Дякую тобі за чуйність, – руки її обвивають мою шию, цілунки лягають на обличчя, – бачиш, ми таки половинки. Якби ти не знайшов тоді мою руку, я би пішла додому – не знаю сама, як не розревілась. Аліса завжди такою була і є: вона любить лише себе і бачить тільки свою мету. Ми з нею дружимо з першого класу школи, тому я вже якось пристосувалась до її витівок, майже не звертаю уваги, але цього разу було дуже боляче. Взагалі вона хороша: ключі від квартири нам лишила – цілий тиждень будемо разом!
Тиждень! Радість розпирає мої груди: за тиждень багато чого станеться: я розберуся з собою, Злата мене краще взнає – за цей час усе між нами вирішиться, авжеж.
– Нікому не дам тебе образити… – схиляюсь над Златою і нас із головою накриває черговий вал пристрасті.
… – Найбільше я би хотіла, – каже Злата потягуючись, коли ми, десь по обіді вже, нарешті прокидаємось, відпочилі, проте голодні, – щоб цей тиждень став найщасливішим у житті. А ти?
– Залежить тільки від нас, – дипломатично ухиляюсь я від прямої відповіді, бо чому саме цей тиждень має бути таким? З огляду на повну невизначеність наших стосунків та обмаль знань одне про одного це зовсім не є очевидним. Хоча я нітрохи не проти, аби він врізався в пам’ять, як найсексуальніший.
– Їсти хочу – й вовка з’їв би. Там нема чогось погризти?
Ми разом ідемо до кухні, але холодильник пустий-пустісінький, ще й помитий – хазяйновита Аліса, нічого не скажеш, навіть рештки сардин зникли: певно, сама ж і поснідала ними. Та Злата, по всьому видно, не чужа в цій квартирі, тож швидко знаходить в комірчині півлітрову банку якогось саморобного лечо, в хлібниці четвертинку вчорашнього хліба і ми нашвидкоруч втамовуєм свій голод.
– Якось проживемо. – обіцяє Злата: – Зараз піду додому, бо мама, певно, хвилюється; дещо звідти візьму.
– Ось, на прожиття, – я дістаю з барсетки дві червоні десятки: останнє, що маю.
І з того почалося наше спільне буття-життя. Тепер, поживши, я маю тверде переконання, що люди таки різні: з одними взагалі співіснувати важко, наче квадратне котити, з іншими нема про що спілкуватися навіть попри широку ерудицію декого з таких – як не шукаєш чогось спільного з ними, якихось площин тем чи інтересів, що перетинаються, а не виходить нічого, як не старайся. Правда, знайти рідну душу стає все важче, майже неможливо, лише з віком; в юності та молодості притиратися чомусь легко, принаймні я в гуртожитку вживався зі своїми одногрупниками легко, без жодних проблем.
Можливо, через нашу молодість, можливо, Небо було за нас, бо Злата Риба, а я – Рак і між цими знаками, кажуть, повна сумісність, можливо, причиною тому наші генетичні хронотипи, що визначають біоритми людини в залежності від дати її народження, але нам удвох було добре, цікаво і весело – так, ніби ми знали одне одного бозна скільки часу.
… Ми проводимо час здебільшого вдома: я зателефонував у понеділок на свою виробничу дільницю й відпросився – до мене там ставляться поблажливо і з розумінням; Злата у відпустці, тож ми і зайняті переважно одне одним. Час для нас припинив своє існування: прокинувшись, ми кохаємось, а відпочивши, приймаємо душ; за тим готуємо щось на кухні та їмо, після сніданку перебазовуємось на диван, де обіймаючись в горизонтальному положенні, теревенимо про все на світі – спорт і фізкультуру чи навчання у виші, про книги й живопис, або кіно чи музику, часом розповідаємо щось про себе. Потім Злата крутить свій гімнастичний обруч, який принесла з дому, бо настільки звикла до фізичних навантажень, що не може без них жити. Крутить голенька – аби мене подражнити чи розпалити, а оскільки це їй вдається без жодних проблем, то й закінчується та зарядка одним і тим же – нашим палким коханням.
„Можеш робити зі мною все, що тобі заманеться” – еге ж, ще хтозна кому воно „заманеться”! Беруть гору не стільки мої чоловічі фантазії, як Златині: якось по-особливому зігнути одну чи й обидві ніжки, вигнутись бозна по-якому – це її; я лише дивуюся гнучкості дівочого тіла, моя роль в цих експериментах зводиться до того, аби не завдати Златі болю та відчувши її, запропонувати своєму „добре темперованому клавіру” ритм і тему.
– Який ти в мене сильний та витривалий! – захоплюється Злата. – Мені здається, що згадуватиму ці дні, як найщасливіші в житті.
Лаванда, горная лаванда…
Мені чомусь гірко. Гірко чути про кінечність цього часу і я, коли відверто, ніяк не розумію, чому стосунки між нами мають скінчитися. Відчуваю лише, що перешкодою для цього очевидного щастя є якась таємниця, котру Злата в своїх розповідях обходить десятою дорогою. Вона стоїть між мною та Златою і лякає мене своєю темрявою. Що криється в ній? Епізод, людина, чи, можливо, прихованй від мене спосіб її життя? Чи це перешкода для самої Злати, чи, навпаки, тільки для мене – лише я не зможу прийняти, подолати ту очевидність? Я ніяк не можу наважитись на розпитування, бо це матиме вигляд якогось допиту й, боюся, образить Злату, а незнання причини, таємниця полишає мої почуття перспективи розвитку … Замкнене коло.
Ми ще жодного разу вдвох не гуляли вдень на вулиці – з одного боку мені соромно демонструвати перехожим засоси на своїй шиї, а з іншого я витолковую це так, що Злата не хоче, чи навіть остерігається, аби нас побачили разом – навіть у такому великому місті, як столиця. І це частина все тієї ж клятої невідомості, що роз’єднує нас за великим рахунком. Ще в ніч на суботу я ставився до Злати, як до роспустниці, мало не шльондри – красивої, чарівної, але розбещеної дівки на одну ніч, до якої саме з цього погляду жодних претензій і не мав: мені на ній не одружуватись – мало в кого яке життя. Потім я побачив її вразливу чутливість, потім вона здивувала тим, що не цуралась наших спільних кухонних буднів – а це ніяк не в’яжеться з моїми уявленнями про розбещених дівчат, а ще раніше вона вразила мене, як цікава співрозмовниця, що зовсім не схожа на примітивну шльондру.
Відтак гуляти виходимо пізно ввечері. Спеки вже нема, на Златі тоненький трикотажний джемпер з глибоким декольте, що тісно облягає тіло, і ті ж чорні штанці, в яких я побачив її уперше. Ми тиняємось вулицями й вуличками і коли попереду трапляється добре освітлена місцина, я швидким кроком заходжу вперед метрів на десять і милуюсь, – очей не відірвати! – на її струнку витончену фігурку і неймовірні, досконалі, навіть вишукані своєю формою груди під тонким трикотажем, який відстовбурчують два горбочки задерикуватих сосків. Я бачу, що Златі моє милування нею страшенно подобається, вона йде повільно, з легкою усмішкою, горда й щаслива від своєї краси й мого її обожнювання і в якийсь момент я вже не можу стриматись, тож ми цілуємось на нічному тротуарі й тоді Злата тане в моїх обіймах, як віск:
– Ходімо швидше додому…
Та ми не йдемо, а плентаємось, обіймаючись і цілуючись, цілуючись і обіймаючись, зупиняючись в густій тіні й даючи волю рукам, а коли таки дістаємось нашого притулку, то в Алісиній квартирі здіймається первісна буря пристрасті двох ошалілих коханців – черговий день скінчився і ми збилися з ліку: вівторок сьогодні чи ще понеділок?
– Ти хіба не боїшся завагітніти? – запитую якось її ніби знічев’я.
– А ти цього боїшся? – чую у відповідь насмішкувате.
І оскільки мовчу, не знаючи що на це сказати, Злата додає заспокійливо:
– В мене спіраль. Не переймайся.
А я про таке й не чув… Ну, спіраль, так спіраль.
