Фабула цього оповідання не вигадана мною, це реальна історія, коли говорити не про деталі, а про загальну суть того, що почалося колись, ще до мого народження. Років сім назад сталася в мене перша проба пера і я написав коротке еротичне оповідання. Але воно не мало логічного закінчення і логічного смислу: замальовка і годі. Тому й лежало в шухляді. Недавно ж, взявши цю реальну історію за основу, я подумав, що в неї можна імплементувати ту першу пробу пера, що я й зробив. А далі мені схотілося запропонувати читачам два варіанти закінчення і вони тут будуть. Коли хтось зацікавиться цим творінням із 5 частин, цікаво буде взнати, яке закінчення більше пасує до розповіді.
Двом найдорожчим мені людям присвячую.
"ЛАВАНДА".
(Майже різдвяна романтична історія, хоча дія її відбувається влітку)
Не знаю, чи у всіх це так, але в мене є кілька відомих, популярних колись пісень, що асоціюються з певними подіями минулого і варто мені почути якусь, як одразу ж у пам’яті зринає спогад, з цією піснею міцно пов’язаний.
… Липнева п’ятниця одна тисяча дев’ятсот вісімдесят шостого року. В мене сьогодні день народження – двадцять чотири! – але складається він геть невдало. Я навчаюсь в інституті, зараз літо, всі мої друзі-студенти роз’їхались: хто в будзагін, хто на практику і святкувати по суті нема з ким. Я теж на практиці, чи не єдиний лишився в столиці, живу в гуртожитку. З друзів тут ще подружня пара Бергерів – їх лишили, бо Зося на сьомому місяці вагітності, якісь проблеми з плодом. Я готувався, плани складав на цей день, замовив столик в кафе на трьох і навіть дивом придбав три квитки на спектакль „Нічні забави” – з Риги тамтешній театр приїхав до нас на гастролі. А вчора ввечері, ніби відчував, зателефонував Бергерам додому і Юрко ошелешив мене звісткою, що Зосю поклали на збереження, тому „вибач, друже, але наша участь скасовується, сам розумієш…”
Полетіло все під три чорти. Насилу домовився з кафе, щоб скасували замовлення та повернули завдаток, правда, довелося поплатитись п’ятьма карбованцями – його третиною. За театр я не переживаю – до початку вистави ще пів години, мисливців на зайвий квиточок хоч відбавляй, але я не поспішаю продавати першому-ліпшому: нехай це буде якась симпатична мені пара. Рухаюсь потихеньку до входу, на запитання стражденних не реагую, просто роздивляюсь їх, оцінюю – ще маю час і вдруге пройти. Поки що ніхто цікавий не трапився.
Спиняюсь неподалік входу, коло афіші. Літнє сонце ще доволі високо, хоча тіні вже довгі й моя сторона тихої вулиці повністю ними накрита, зате протилежна ще на осонні. З вузенького провулку навпроти виходять двоє гарно вдягнених дівчат і перетинаючи тиху вулицю, йдуть до театру. Десь мого віку, обидві стрункі; одна шатенка, симпатична, доглянута, груди, трохи завеликі, як на мій смак, поколихуються під темною майкою модного французького бренду, вузька червона в чорну вертикальну смужку спідничка до колін підкреслює струнку поставу, інша – брюнетка з важкою гривою темного волосся, точеними рисами обличчя справжньої красуні, чорні вузькі штанці з напрасованими стрілками щільно облягають апетитні округлі сіднички, ніжки рівнесенькі, мов ті струночки, але… от біда! – біла блузка вільного крою, глуха спереду, з високим комірцем-стійкою, зате без рукавів і з такими широкими вільними проймами, що крізь них видно дівоче тіло, ця одежина неспроможна приховати відсутність у її власниці опуклого бюста. В ході блузка часом трохи облягає тіло красуні й тоді я бачу два горбочки її сосків; щирий жаль пронизує мене: попри красиве обличчя і стрункі ноги, дівчині в житті не повезло, про таких хлопці зазвичай кажуть „пласка, як дошка” і, як на мене, цей недолік перекриває всі інші її переваги – особисто я нізащо не хотів би мати таку за дружину.
Тим часом дівчата все ближче, я роздивляюсь їх пильно, можливо, трохи нахабно і коли вони опиняються майже поруч, я чую, як брюнетка каже:
– Дивися, скільки людей! Навряд чи вдасться, проте спробуємо. Я пройду вперед, а ти тут поцікався, раптом повезе, – і йде далі, назустріч потоку, що все щільнішає, поспішаючи на виставу.
Кинувши погляд їй навздогін, бачу, що окрім тих широких пройм, блузка дівчини ззаду має ще й розріз від верху й донизу – лише один чорний ґудзик на високому комірці та два інших на талії утримують її на тілі; через нього часом видно засмаглу дівочу спинку: ти ба, яка екстравагантність! Хоча для таких це характерно, думаю я – треба ж якось приваблювати до себе чоловічу увагу. Бідна, бідна…
– Вам потрібні квитки? – підхожу я до шатенки. – В мене два зайвих.
– Правда?! – радіє вона й гукає навздогін брюнетці:
– Злато!
Квитки у них, шість карбованців у мене, й ми, обмінюючись стандартними репліками для кола незнайомих ще людей, заходимо в театр та поспішаємо в партер знайти свої місця. Вони десь мало не в середині ряду, тому з вибаченнями на кожнім кроці, щосили намагаючись бути тоншими, рухаємось бочком, одне за одним, поміж чужими коліньми та спинками ближчого ряду, а очі мої самі собою косяться на білу блузку Злати, що йде за мною, бо так чомусь хочеться взнати, що ж там є під тією благенькою одежиною, яку відстовбурчують два горбочки її сосків: начебто не все так і безнадійно, як здавалося мені при першім погляді на вулиці.
Вистава захоплює нас: комедійність ситуацій з часом набуває все більшого драматизму, під кінець зал аплодує стоячи і коли ми виходимо на вулицю, то й там ще якийсь час перебуваємо під впливом вражень від гри акторів і жваво обговорюємо побачене й почуте. Певно, тому, що вистава розбурхала мої емоції, я наважуюсь розкритися:
– Дівчата, в мене ж сьогодні день народження – сумне свято, коли чесно: друзі роз’їхались, та й ті, що обіцяли прийти, не змогли, бачите ж, квитки продавав. На жаль, столик в кафе розбронював, але може знайдемо десь місце – посидите зі мною, бо так не хочеться бути на самоті…
Здивування, вітання, коротке знайомство:
– Влад чи Славко: як вам буде зручно.
– Аліса.
– Злата.
Ми ткнулись в найближче кафе – вільних місць нема, черга, в іншому те ж саме.
– Це безнадійно, – зітхає Аліса, – п’ятниця ж. Ходімо до мене, посидимо. Бо, коли чесно, і нам зі Златою сьогодні теж сумно…
О, так це вже інша справа! В моїй уяві одразу ж малюється спокуслива картина романтичної вечері з логічним переходом в ніч кохання. Злата тут явно зайва: мій досвід свідчить – завжди, коли об’єкт твоєї зацікавленості приходить на побачення з подругою, нічого путнього не буде, тільки додаткові витрати для бідного студента. Хоча… Знатиму адресу, може ще й телефон дадуть – перспектива тут є, варто спробувати, бо… Бо це не діло, коли тобі вже двадцять чотири, а ти ще жодної жінки не пізнав.
В гуртожитку на це що умов особливих для усамітнення нема, що в координати моїх моральних принципів не вписуються статеві стосунки з дівчиною без одруження. Переспав – пропонуй руку і серце. Але чи вимоги мої до дівчат зависокі, чи все ж перемагає розрахунок, бо хочу після інституту лишитися в столиці, а для сімейної пари без прописки це неможливо жодним чином, проте за чотири роки навчання ідеала свого так і не знайшов, хоча багато дівчат, і наших столичних також, радо погодились би на мою пропозицію: і не дурний, і не плюгавець – хоч спортом всерйоз ніколи не займався, фігура в мене гарна, бо з сьомого класу й донині полюбляю витратити хоч пів години в день на перекладину: класний снаряд!
Врешті-решт, кажу я собі, щойно ти, голубе, скаржився дівчатам на самотність, тож не варто перебирати тепер, нібито в тебе є хоч якийсь інший варіант, бо інакше подуєш зараз у свій гуртожиток спати в обнімку з подушкою. Доля дає тобі шанс – спробуй!
– Let`s go! – бравим голосом вигукую я до супутниць і показую через дорогу, де сяє вітринами гастроном „Універсам”. Вже чверть на десяту, відтак маю обмаль часу, аби придбати святкове пригощання на трьох. Беру дівчат за консультантів і рушаємо на закупи. Головне – хоч щось із алкоголю, бо понад рік уже діє в країні той дурний „сухий” закон і після дев’ятнадцятої спиртне не продають, а без нього яка вечірка? Втім наші люди навчились пристосовуватись до всього, примудряються і це питання вирішувати. Доки дівчата вишукують в торгівельному залі щось неординарне на святковий стіл у межах наданого їм зеленого „четвертака”, я теж гасаю по магазину й пильно роззираюсь на всі боки, доки моє око не вичеплює з-поміж інших жінку за сорок, із гарною зачіскою, але не у фірмовому строї, яка саме виходить до зали з підсобного приміщення.
Підходжу до неї, ввічливо беру під лікоть, прошу приділити мені трішки уваги й заглядаючи у вічі, мелю щось несусвітнє про свій день народження і що давня моя любов сьогодні погодилась нарешті вийти за мене, ще студента, заміж: показую паспорт, квитки в театр і запевняю, що лише від неї, одної-єдиної, залежить тепер моя доля.
– Я, звісно, рада за вас, – каже, – але чим я вам допоможу?
– Пляшка шампанського і пляшка коньяку задля заручин цього вечора зроблять моє щастя. Бо передумає! Тричі таке вже траплялося, – брешу я у відчаї і все зазираю їй у вічі, – тільки ви творець моєї долі! Та чи ж ви не кохали?! – патетично вигукую і непомітно для сторонніх кладу їй в кишеню три червоні десятки: – Без здачі! – попереджаю з усмішкою молодого ловеласа.
Жінка озирається навсибіч, робить вигляд, що коливається у виборі, потім, зітхнувши, тихо каже:
– Ну, добре… Через десять хвилин з чорного входу – знаєте?
– Знайду! – кажу я, цьомаю ошелешену адміністраторку і мчу до дівчат, мов на крилах – вдалося!
Лимон, шоколад, торт, сардини в олії, що ще? На наше щастя комусь на очі трапляється „Печінка мінтая”, мені – консервовані ананаси: ми гуртом розцінюємо це, як везіння, хапаємо і з візком мерщій до каси. Встигли. В моїй барсетці завжди лежить оригінальний атрибут радянського буття – сітка-авоська: така маленька, в’язана з еластичного матеріалу, що майже не займає місця, проте розтягуючись, легко вміщає в себе все, мною придбане. Коли ж, уже на вулиці, я повертаюся до супутниць з двома непрозорими пакунками, дівчата гідно оцінюють мої „пробивні” здібності:
– Спритний! – хвалить Аліса: – Не те, що деякі… – натякає на когось, мені невідомого.
Ми утрьох неабияк жвавішаєм і дорогою до квартири наша розмова набуває ознак дружнього спілкування вже добре знайомих людей. Будинок, в якому живе Аліса, стоїть в глибині кварталу за шеренгою п’ятиповерхових хрущовок і виділяється з-поміж сірого оточення жовтим кольором своїх стін з керамічної цегли висотою в дванадцять поверхів, а всередині ще й поліпшеним плануванням квартир – одразу видно, що житло кооперативне, а це вже багато про що говорить. В такій, як у Аліси, мені бувати ще не доводилось: і шпалери насичених кольорів, які гарно поєднуються з білою стелею й такого ж кольору дверима, ніби в англійському інтер’єрі з фільму про Мері Поппінс, і меблі такі, яких я жодного разу не бачив у меблевих магазинах, і техніка, телевізор та музичний центр, обидва марки „Filips” – все свідчить, що господарі люди непрості, зі зв’язками, як кажуть, і точно їздять у відрядження „за бугор”.
… Ми повсідалися в залі, де два дивани: один великий, один менший, і ще два фотелі, що розташувались навколо журнального столика; дівчата, особливо Аліса, з деяким острахом спостерігають, як я відкорковую пляшку „Советского шампанского”: роблю це навмисно недбало, мовби не знаю підступності шипучого напою – розповідаючи їм якусь студентську байку, знімаю з верхівки фольгу, розкручую дротяну вуздечку, дивлюсь, як Злата втягує голову в плечі, а Аліса вся напружується, бо боїться, вочевидь, що пластиковий корок, вилетівши з пляшки, розіб’є її, без сумніву, дорогу люстру, але мій великий палець надійно фіксує підступну затикачку зверху. Коли гази починають витискати корок, я потроху його попускаю, а потім починаю згинати на бік. Пшшш… Чпок! – корок у мене в руці, з горлечка в’ється димок, а дівчата в захваті плещуть в долоні. Повільно, зі знанням справи розливаю напій по фужерах і я вже герой вечірки: мене вітають з днем народження, захоплюються моєю вправністю у поводженні з шампанським – одним словом, вечірка нарешті звертає в потрібне всім русло веселощів та розваг.
Окрилений успіхами та розуміючи свою роль кавалера, я розважаю дівчат то жартами, то анекдотами, розповідаю їм студентські байки, вони, відповідно, діляться своїми, бо лише рік назад закінчили інститути, і скоро ми вже регочемо, заходячись сміхом, і радо погоджуємося з думкою Аліси, що враження складається, ніби знаємо одне одного давним-давно. Аліса поводиться зовсім просто, наче й не вона живе в цій модній столичній квартирі, Злата куди стриманіша, проте з кожною її нечастою реплікою, чи оповідкою, або висловленою думкою відчувається більша, ніж у подруги, широта ерудиції і глибина розмислу.
Говоримо за життя і з’ясовується, що Аліса тиждень, як розлучилась, а вранці летить на море, аби забути негаразди і „те непорозуміння, що виявилось нездатним ні до чого”, у Злати теж якісь проблеми, поки що мені невідомі, тому стрілися в обідню пору, поплакались, як уміли, на долю, а далі вирішили трохи розвіятись – так і до театру потрапили. Звістка, що Аліса розлучена і вільна, радує мене неймовірно – якраз те, що треба для першої ночі з жінкою: ні тобі зобов’язань від мене, ні претензій від неї – ідеальний варіант. Злата здебільшого мовчить, але мені до того байдуже, не вона об’єкт моєї цікавості, не на неї в мене плани. Хай би вже швидше йшла додому.
Коли розмова наша повертається до вистави, а потім переходить на драматургію загалом і ще ширше – на літературу в цілому, Аліса відступає на другий план: це не її стихія і несподівано ми зі Златою почуваємось тут на рівних: вона цікавий співбесідник. Але господиня не дає нам заглиблюватись у некомфортну для неї сферу, весь час переводячи тему на близькі їй інтереси: жарти, моду, популярну музику й пропонує нарешті потанцювати. Та й то сказати: шампанське випите, духовне зближення в компанії відбулось і настрій відповідний, а танці, як відомо, гарний шлях до зближення тілесного, така собі прелюдія чи логічний привід до більш серйозних стосунків між людьми двох статей.
Аліса вмикає магнітолу музичного центру і квартиру заповнює свіжа, модна, незатягана ще мелодія:
Лаванда, горная лаванда
Наших встреч с тобой синие цветы.
Лаванда, горная лаванда
Столько лет прошло, но помним я и ты.
„Куй залізо, доки Горбачов!” кажу я собі почутий недавно радянський парафраз відомої російської приказки, підводжусь і запрошую до танцю Алісу – щоб вона одразу ж розуміла всю серйозність моїх намірів лишитись у неї на ніч. Глибокий захват, я ніжно, проте міцно притискаю господиню до себе, відчуваю грудьми розмір її бюсту, кажу на вушко кілька банальних фраз про чудовий вечір, слова вдячності за запрошення, а потім губи мої починають торкатись її шийки, я чую аромат дорогих парфумів, поцілунки мої стають сміливішими, Аліса не має нічого проти; ще міцніше притискаючись до мене, демонструє готовність іти далі, тому я шукаю її вуста і ми цілуємось ніжно та легенько, ніби хочемо пізнати на смак якийсь абсолютно невідомий продукт: їстівний він, чи ні, згодом наш поцілунок переростає в тривалий та пристрасний.
– Ти залишишся? – питає Аліса, переводячи подих.
– Як будь-який чесний чоловік, просто зобов'язаний, – перефразовую я Остапа Бендера, – тим більше після такого танцю з такою чарівною господинею.
Їй це подобається, але як у господині, в неї ще й купа обов'язків: задля продовження вечірки слід попрацювати.
– Запроси Злату, мені на кухню потрібно – шепоче Аліса, я кидаю оком в бік журнального столика й бачу, як дівчина, відверто нудьгуючи у фотелі, уважно розглядає конверт платівки, ніби там дійсно є щось надзвичайно цікаве.
Востаннє цілую партнерку в шийку, натякаючи їй, що вона мій єдиний тут інтерес, і йду виконувати неписаний етикет вечірки втрьох, Аліса прямує на кухню, Злата підводить очі, бачить простягнені до неї обидві мої руки й легко, навіть граційно підводиться з глибокого фотеля.
Лето нам тепло дарило,
Чайка над волной парила…
Щойно наші пальці мають уперше за весь час знайомства зустрітись в повітрі, як лунає тихий тріск і сині іскри раптово мерехтять у напівтемряві кімнати, а нас обох пронизує током.
– Ой! – вигукує Злата: – Ти б’єшся… – додає з легенькою усмішкою, а в її голосі мені вчувається прихована радість. Авжеж…
Та я не дозволяю собі навіть натяку на флірт, як із Алісою: ліва рука підтримує руку Злати, правою обіймаю спину, але моя долоня мимохіть потрапляє в розріз блузки і я враз відчуваю під пальцями шовковисту шкіру між її лопатками, від несподіванки рука здригається, наче в злодія, котрого застукали в момент крадіжки – ще подумає, ніби я маю на неї якісь плани.
– Вибач, – кажу і ще більше знічуюсь.
– Все нормально, – спокійним голосом, дивлячись мені прямо у вічі, реагує на моє смикання Злата, – просто в мене маленькі груди, тому я ніколи не ношу ліфчик, навіть зимою.
Очевидно, вона вирішила, що сум’яття моє викликане відсутністю на ній стандартного елементу жіночого гарнітуру і я таки дійсно розгублений та не знаю, що на те відповісти; від Злати ж віє чимось таким, що в мене від нього тисне в грудях і напружуються м’язи; аби не дивитись їй у вічі, я трохи, зовсім трохи притискаю дівчину до себе, проте Злата радо подається вперед настільки, що моя нога опиняється між двома її, а рука мимохіть плавно ковзає по тугому дівочому тілу вниз, до талії і навіть нижче. Щось раптом стається зі мною, всередині мого єства дивним чином народжується якась страшенно туга, скручена в спіраль пружина, на одному її кінці опиняється мій пеніс і вже рве тісні лабети, а на іншому, десь в грудях, виникає холодок і котиться донизу, наче в прірву. Мені стає ніяково за власну, мов у хлопчиська, нестриманість, бо пеніс вже впирається прямо в низ Златиного живота – я ладен крізь землю провалитися від сорому, проте вона навпаки, наче зрадівши, лине до мене, тулиться всім тілом і невідривно дивиться у вічі, поволі розтуляючи червоний бантик губ. Не в змозі опиратися дії холодка, я таки припадаю до них, а Златині руки починають гуляти на моїй потилиці, легенько куйовдячи волосся. Пісня скінчилась, поцілунок теж, і мені вже зрозуміло, що я в порівнянні зі своєю партнеркою не такий уже й майстер цієї справи.
– Ти незайманий? – тихо питає дівчина все тим же своїм рівним голосом, в якому нема ні здивування, ні кепкування.
Мене знову спіймано на гарячому, я не знаю, що відповісти: зізнатись соромно, збрехати не вдасться, а як ухилитися – швидко не придумаю…
– Розслабся, – радить Злата, – ні насміхання, ні зневаги не буде, – і ніжним дотиком пальців пестить мою щоку. – Буде чарівна ніч, ось побачиш.
„ Буде чарівна ніч”… А ти тут яким боком? З чого це ти, дівко, взяла, що ніч буде з тобою? Хоча… Як вона мене запалила! От кажуть: хімія, хімія… Чи ж не вона оце і є? Вляпався ти, хлопче.
Заходить Аліса і просить від мене чоловічої допомоги на кухні – відкрити кілька бляшанок: з сардинами, печінкою мінтая і з консервованими ананасами. Я радію – хоч якась перерва, щоб обміркувати план подальших дій. Працюю консервним ножем і гарячково міркую, як бути далі. В мене конкретні плани на господиню і все уже домовлено, здається. Тільки Злата, схоже, ламає їх усі, бо в мені починає палати до неї пристрасть, мов якесь наслання і що я скажу Алісі, куди ми подамося з її подругою, коли нас виженуть та й узагалі: навіщо вона мені така, пласка тобто? З іншого боку – як вона мене запалила! Втім стосунки наші безперспективні, бо я не бачу її своєю дружиною; так-так, мені вже час думати про одруження, адже хочу лишитись у столиці, а навчатися тільки рік… З кімнати повертається Аліса, ставить на тацю пляшку коньяку, чарки, тарілки з порізаним лимоном та вмістом консервних бляшанок і я, так нічого й не вирішивши, беру все те й несу до осередку вечірки.
– Ми вдячні тобі за чудовий вечір, – каже господиня, тримаючи в руці чарку; принесене вже перемістилось на журнальний столик і наша компанія на своїх місцях, – тож хочемо зробити подарунок на день народження. Маєш обрати з ким проведеш цю ніч: зі мною, Златою, чи обома – разом або по черзі.
П-ф-ф-ф… Я ошелешений. Я в ступорі! Куди мене занесло?! Чекав чого завгодно, проте такого… Дві хвойди, розпусниці – хіба нормальні дівчата запропонували би ніч утрьох? Правда, я можу обрати якусь одну, але ж сам факт цієї пропозиції! Тут з однією не осоромитись би, не те, що з двома… Піти геть? Це буде ганьба. То як вчинити?
– Ну, ви мене й.., – ніяково усміхаюсь, випивши, – почуваюся, ніби Буриданів осел, якщо чесно.
– Нічого, – усміхається доброзичлива Злата, – уявляй себе султаном, а не ослом, і все буде добре.
Теж перехиляє чарчину, а тоді звертається до Аліси грайливим веселим тоном:
– Ой, я вже сп’яніла-а. Давай влаштуємо нашому володарю ще й стриптиз – можливо, йому стане легше зробити вибір?
– Гарна ідея, – підхоплює та, – гуляти, так по повній! В мене навіть музика відповідна є. Наливай, володарю, по другій та розслабляйся.
Ого! Врешті-решт… буде що згадати, хлопцям колись розповісти – не повірять же! Ми перекидаємо ще по келишку коньяку – дівчатам для хоробрості, закусюємо лимоном, кільцями ананасу, Аліса, перехилившись, знову вмикає на музичному центрі магнітофон і під знайому мелодію „Billie Jean” Майкла Джексона мої дівчата підводяться, а я, заінтригований та навіть гордий, лишаюсь на місці – що зараз побачу?
Рухаються вони гарно, нічого не скажеш: відчувається, що танці їхній коник, по ним видно, що від свого уміння володіти тілом ще й насолоду мають. Витримавши для інтриги якусь хвилину, переглядаються між собою і розходяться в сторони, щоб не заважати одна одній: Аліса ближче до вікна, біля дивана зона Злати – трійця наша утворює правильний трикутник зі сторонами метрів десь по два. А мені як бути? – очі ж розбігаються, боюся пропустити найцікавіше.
Аліса, завівши руки назад, щось там розстібає на спідничці та граційно, без поспіху – руки притримують вузьку дівочу одежину по боках – починає опускати її вниз. Хитрунка: маєчка з логотипом із переплетених латинських букв ISL все одно прикриває головну інтригу її вбрання. Коли нарешті спідничка падає на підлогу, відкриваючи породисті стрункі ноги Аліси, вона все одно лишається мовби в міні-спідничці.
Не знаєш, куди дивитися, на кому погляд зупинити. Лівіше мене Злата і маю сказати, що її рухи більш відточені – вона що, справжня стриптизерка? – кажуть, тепер це входить в моду. Та ні, не з її дефектом. Зате як крутить сідничками! Ох, і дупця в неї – будь у кого, хто побачить, слинка потече. Чорні вузькі штанці з манжетами щільно її облягають, але спробуй, зніми граційно це вбрання! Злата опиняється збоку від дивана, крутить дупцею, за тим обертається на сто вісімдесят градусів і – вжик! – зсуваючи долонями штанці донизу, легко й невимушено нахиляється вперед, склавшись, наче ножик – вбрання на щиколотках, а я бачу лише перекинуту копицю густого темного волосся біля самих колін, блузку з розрізом та вузеньку смужку трусиків на сідничках. І раптом якийсь акробатичний перекид назад, через бильце, на диван, умить вона вже стоїть на ньому й штанців на ногах нема – як вона примудрилась зняти їх так швидко та вправно мало не в польоті?! – я у захваті плескаю в долоні й не можу очей відірвати від засмаглих, струнких, але м’язистих ніжок – мабуть, спортсменка, не інакше! Знову обертається до мене спиною, демонстративно, двома вказівними пальчиками розправляє на сідничках свої бікіні і робить стійку на руках. Блузка падає донизу, проте затримується в самому інтригуючому місці – невже там є на чому їй затримуватись?! Хух! – оце так номер!
Дівчата знову разом і Аліса в моїх очах явно програє, та що там – програла вже, Злата й далі інтригує, навіть дещо шокує мене і я тепер невідривно стежу за нею, тільки зрідка кидаючи погляд на її суперницю – коли та наважиться зняти свою футболку? Злата крутиться в імпровізованім танку, легка, як метелик: мускулясті ніжки, округла дупця в бікіні, смагляве тіло миготить у проймах і прорізі білої блузки – в мені знову спрацювала пружина й калатає серце: куди я дивився? А Злата, майже непомітно в цьому калейдоскопі, заводить руки за спину, кілька відволікаючих мою увагу високих помахів то однією, то іншою ніжками, поворот спиною до мене – всі три ґудзики вже розстібнуті, спинка відкрита і блузка тримається на плечах лише долонями танцівниці. Аліса, вгадавши по мелодії, що музика ось-ось має скінчитися, не витримує, вихиляючи стегнами, піднімає короткими ривками маєчку, а потім зриває її через голову і я бачу те, що так хотів угледіти – гарні молоді груди, білі, незасмаглі, тільки дещо заважкі, як на мене, і з великими колами круг сосків. Неестетично, думаю я …
З останнім затихаючим акордом і Злата ефектним рухом зриває з себе біле прикриття та махнувши ним над головою, жбурляє кудись геть, а я німію: груди в неї хоч і зовсім невисокі, зате настільки досконалі своєю чітко означеною округлою формою, з такими темно-рожевими невеликими, задерикуватими сосками, що нічого прекраснішого я ще не бачив – на жодній світлині, в жодному закордонному чоловічому журналі! В основі своїй вони не різняться розміром від визнаних світом за еталон жіночої краси, просто здіймаються над тулубом не більше, ніж на три моїх пальці, бо їх власниця, це тепер очевидно, спортсменка – легкоатлетка, чи навіть швидше гімнастка – бач, як легко витворяла тут акробатичні трюки й невимушено, проте високо, вимахувала ніжками, наче пташка крилами: для спортсменок бюст такого розміру звична справа.
Мене підкидає з місця – я ж не товстолобик якийсь, щоб байдуже сидіти в фотелі, коли навпроти двоє дівчат щойно скинули із себе майже весь одяг! Моя невпевненість розвіялась, я прагну виходу на власний сольний номер – знову Джексонова мелодія й ми утрьох жваво рухаємось та поміж ділом ще й знімаємо з мене одяг – більше одне одному заважаючи, ніж створюючи щось, схоже на зрежисоване естетичне дійство. Коли й на мені лишилось не більше, ніж на дівчатах (хоча, таки більше, навіть коли міряти по сумарній площі їхніх бікіні у співставленні з моїм „Atlantis”), Злата, наблизившись впритул, повертається до мене спиною і починає вихилятися на місці, розвівши руки в сторони та час від часу штурхаючи своєю дупцею прямо в мої надуті горбом „Atlantis”: ну ж бо, лови момент!
І я обіймаю її за груди, дивуюся тому, які вони в неї тугі, налиті силою, масую їх круговими рухами, відчуваю під пальцями тверді соски, ми вже разом вихиляємось у такт, думка про Алісу відлетіла геть, мої долоні зі Златиних грудей мандрують по її бочкам униз, до трусиків, бо скільки ж ми будемо отак?! Була-не-була, іду в рознос. Не стрівши жодного опору, я нахабним рухом опускаю їх вниз і на правах „султана” нашої вечірки перемикаюсь на Алісу, тисну її до себе, в танці відчуваючи всю пишноту її бюсту і вже без будь-якого сорому демонстративно притискаюся своїм багатством до її лона, бачу, як їй це подобається і пробую повторити з нею те, що вчинив зі Златою. Аліса нітрохи не заперечує, ці трусики теж падають на килим, вона їх в танці переступає і відповідно вчиняє зі мною – та й допоки ж?
Ми ще танцюємо, мов дикуни, бо всі утрьох вже голі-голісінькі; пеніс мій стримить, мов ріг у носорога, адже дівчата звабливі, аж далі нікуди і якщо мій пах заріс темними кущами, то в них навпаки – в Аліси на лобку лише вузенька вертикальна гривка короткого волосся, а Злата взагалі чистенька, як щойнонароджена з морської хвилі Афродита чи немовля. Хапаю їх за талії, безсоромно притискаю до себе, ми тулимось і обіймаємось, мов божевільні, а тоді Аліса безапеляційно виголошує:
– Будемо робити тобі депіляцію. Бо в таких хащах і заблукати недовго.
Її заява настільки категорична, що в мені сам собою вибухає внутрішній протест, я підсвідомо роблю порух вивільнитися з її обіймів.
– Не переч. Це одна з умов посвяти в лицарі сексу.
Неприємно, коли інші вирішують за тебе суто інтимні питання, навіть згоди твоєї не питають. Те, що деякі дівчата видаляють в себе волосся, я знаю, а бачу вперше і, як на мене, це дуже сексуально, страшенно збуджує, проте щоб таке робили хлопці… Хіба що порноактори та студенти-араби: в тих, кажуть, національна традиція така. Хоча, хто їх знає, цих столичних, які живуть в таких кооперативах, а до лазні з віником зроду й не ходили? Може й вони такі ж, як їх дівчата? Ех, думаю я, це тепер пів року з хлопцями попаритись не сходиш. А втім за ніч з двома можна й не таку ціну сплатити. Навіть цікаво, як це в них робиться? Не сірниками ж, сподіваюся.
І вже без опору ведуть мене до викладеної блакитними кахлями ванної кімнати, наче хлопчика, миють під душем, стрижуть ножицями та мастять якимось кремом, по черзі миються самі – я пірнаю з головою в цю оргійну атмосферу і почуваю себе султаном з двома гуріями в Едемськім саду: ох, і буде що розповісти хлопцям!
