Pідний дім та похмурі скелясті фйорди Північного Шляху* для тих, які щойно прибули, назавше залишаться в минулому. Віднині наймолодший з ярлів Тронделаґу* та його син житимуть у городищі, яке тепер, наприкінці першого тисячоліття, оточене глибоким ровом та аж трьома високими кам´яними валами з міцним дерев´яним частоколом, з якого на всі світові сторони стирчать, мов зуби дракона, охоронні в´їзні вежі. Відтепер життям вояка-мореплавця буде лише вірна служба конунгу Вальдемару з Кьонуґарда* та обов´язок. Об´їжджатиме у складі дружинників митні застави по околицях чи ходитиме у небезпечні походи за даниною у віддалені городища, розташовані між найбільшими торговими городами: Перемишлем на заході, Белзом на півночі, Пліснеськом на сході та Галичем на півдні. Однак ще не всі тутешні бояри й купці, котрі тільки недавно стали підданими великого конунга, хотітимуть з тим новим полюддям й незвичними обов´язками миритися. Тому щойно призначений воєвода нерідко потраплятиме з ними в суперечки і навіть у запеклі битви. Але таке йому завжди до серця: навмисне все життя вишукує різні баталії і відчайдушно йде їм назустріч. Бо тільки там, у битві, вповні нуртує його північна кров, розум поринає у всепоглинаюче полум´я вихору безтямної запамороки, пружне тіло й руки з мечем чи сокирою рухаються легко, спритно і чітко, наносячи міткі удари супротивнику, а коли бій досягає розпалу, настає відчуття, що серце єднається з наймогутнішим божеством - батьком всіх богів Одіном. Аякже, коли всі боги передрікли йому долю бути воїном і коли така їхня воля, йти їй наперекір - це зрада й довічна ганьба. А якщо не буде бою, то буде полювання, до якого душа теж горить - адже тутешні ліси, помережані долинами з болотищами та ріками-струмками, такі багаті на усіляку дику звірину й рибу! І так нагадуватимуть йому рідні праліси вздовж ріки Нідельви! Ще малим зірвиголовою ловив у них різну малу здобич, бігав босоногим по зелених берегах нескореної ріки, рибалив і ловив лососів, а її швидка течія не раз відносила його малий дерев´яний човник аж у води глибочезного Тронгеймсфйорду. Аби дістатися рідного берега, мусив тоді зі всієї сили гребти, ні на мить не піддаючися страху перед хвилями, що бавилися з човником, як з горіховою шкаралупою, і відносили його на середину розлогого фйорду.. Та то все було давно. Було і відгуло. Тепер он і у нього підростає такий же сміливець й непосидюх, яким був сам колись. Але треба ще того бешкетника виховати. І то без жіночого примхливого втручання й прискіпувань. Проте куди правду діти, без жіночої ласкавої руки і лагідного слова маленькому хлопчику ще ніяк не обійтися. Отож в догляді за ним допомагатиме колись подарована самим великим візантійським кесарем і привезена зі сонячного Міклаґарду мила, погідна і чуйна рабиня. І щонайголовніше - зручна й піддайна: вдень вона цілком належатиме сину, а вночі - йому, коли перетвориться на спраглу пестощів, як спекотна пустеля дощу, коханку. Словом, саме така, яка йому потрібна. Відтак вже ніхто не боронитиме йому виховувати з сина справжнього воїна. Бо тут нíкому ставати проти його волі і слову.
Ось так і втікатиме час непомітно і швидше од плину річки під городищем..
Якось надвечір покличе вояк вже семирічного сина на одну із сторожових веж над урвищем, з висоти якої видно в´юнку Млинівку в долині і далі широчінь, що тягнеться аж до хвилястого лісистого виднокола. І обдивлятимуться отак разом підступи до фортеці, аби де не зачаїлася і не хотіла прошмигнути яка врáжина, поки рум´янолица Сунна-Соль вкладається спати у м´який оксамит заобрійних соснин, ліщин та буковин. А коли зовсім зсутеніє і вартові на баштах запалять сигнальні смолоскипи, а на небі між зорями можна буде розрізнити різні чудернацькі хитросплетіння, вояк тоді скаже:
- Бачиш, синку, он там, над обрієм трохи вище, є сім яскравих зірок? Це сузір´я Великого Возу. Його права нижня зоря показує напрям, звідки ми родом.
- Аякже! - заіскряться захопленням оченята хлопчика, бо вже давно любить стежити за зорями. - Він ніби викочується звідти вгору на небо!
- Так і є! Віз мчить саме звідти. І нас колись повезе, коли надійде наша година! - похвалить його батько. - А трохи далі, бачиш подібне сузір´я? Це Престол бога Тора. І ота яскрава зірка на його вершечку - це Торів Цвях! Він тут, у Мідґарді, і там - високо в небі, панує над усім. Довкола нього крутяться всі зорі і навіть отой довжелезний Великий Змій, що в´ється через усе північне склепіння, бачиш? Цей Великий Змій крутиться довкола нього теж! Запам´ятай на все своє життя, синку: куди показує крайня нижня зоря Великого Возу, десь там дуже-дуже далеко є наша вітчизна. Там зродилися ми і всі наші славні пращури. А Торів Цвях, що трохи вище - це наш мандрівний дороговказ, він ніколи не зрушить з місця, бо Тор його своїм молотом прибив до небес намертво! А коли у Великому Возі подумки з´єднаєш праву нижню зірку з такою ж верхньою і цей відрізок продовжиш вгору і ще так само відлічиш п´ять разів, то натрапиш прямо на Торів Цвях! Так ти його завше безпомилково знайдеш! І пам´ятай: Торів Цвях і Велекий Віз, а поміж ними Змій - це наше небо. Це обитель наших правічних богів - десь там є сяйливий Асґард. І ті сузір´я ніколи за обрій не западають, бо вони - вічні! І ми колись - ти і я - після смерті, гідної героїв, потрапимо туди і теж будемо там жити вічно!
- Вічно! Ух ти! Це означає, що ми ніколи не помремо? - від захоплення хлопчик аж відкрив рота.
- Не помремо, а загинемо як герої. Тут, у Мідґарді. Насправді ж переселимося в інший світ вічного благодатного життя.
- І відвезе нас туди наш Великий Віз, так, татку?
- Вірно, сину! Валькірії впряжуть своїх сяйвогривих коней у Воза і заберуть нас. Тому завжди пам´ятатимеш, звідки ми сюди прийшли. І ще затям: ти ніколи не зрадиш своїх прарідних богів! - блимнув на сина строго і заодно благоговійно. - Ніколи, чуєш? Ніколи не зробиш так, як це вчинила.. - і він затнеться, міцно стисне свої кулаки, що аж почується хрускіт кісток.. і відведе погляд в бік.
З того осоружного дня, що настав відразу після Самайну, він ніколи не вимовив і вже ніколи не вимовить ім´я тієї, яку так палко колись кохав, а потім прокляв. Бо зрадила й зреклася, вигнала його і їхнього малого, нетямущого ще сина зі свого серця. Просто обміняла їх як непотріб на віру в Хрест. Був змушений потому поневірятися за лютого зимового шторму з дитиною, шурином, побратимами та рабами на лодіях у небезпечному плаванні далі на північ - аж у Тронделаґ. Тоді човни весь час на розбурханих хвилях мусили маневрувати між рифами вздовж всіяного дрібними острівцями океанського узбережжя та між крижинами у вузьких шпаринах вкритих льодом північніших фйордів. Тоді зима вдарила раптово і була нещадною - за лічені дні засипала все снігами і водночас скувала всі ріки, озера, водоспади й навіть води у фйордах льодами, ніби й не зима настала, а крижана влада інієвих велетнів Йотунгейма. Ледь тоді встигнув доплисти до садиби свого батька, найстаршого ярла їхнього рідного племені. Дитина серед зимового штормового моря страшенно застудилася і палала в огні гарячки - ще трохи і її би прямо з лодії забрала до себе на дно богиня Ран..
А батько-ярл вже на свого наймолодшого сина таки зачекався - майже чотири роки його не бачив. Проте його повернення собі уявляв не за таких обставин. Син мав прибути зі своєю законною, благословенною волею богів дружиною, його невісткою, яку би мав за доньку і яку ще досі не видів і, як це належить за давніми звичаями та законами племені, син мав її представити йому та матері зі всіма почестями. Натомість на порозі його дому син з´явився не з жінкою, рівною йому за саном, дочір´ю ярла, але з якоюсь чужинкою, рабинею, та ще й чорною - де ж то таке світ тутешній бачив? Така ганьба на всі довколишні племена! Та ще й урочисто ввів її у головну світлицю й посадовив за родинний стіл як свою жону, а потім навіть брав її на тинги, ставив перед очима всієї шанованої громади! Якби знав наперед, прогнав би сина за непослух відразу, навіть на поріг би його не пустив! Але коли старий ярл глянув на немічного знепритомнілого внука, не зміг так вчинити - сумління не дозволило.
А відразу після зимівлі, щойно крига скресла, молодий вояк знову поквапився в подорож. Свої дракари залишив батькові як подяку за гостинність і за те, що той мусив стерпіти кпини від інших поважних родичів та ярлів про синову рабиню, яку возвисив до рівня жони. У плавання пішов разом з шурином та рештою своєї вже значно поріділої свити лише на одному дракарі. Мусив знову вийти у відкритий океан, а потім переплисти ще два моря - Північне та Східне. Після закупівлі нової зброї, виготовленої з найякіснішої криці, й одягу, витканого з міцної вовни, сукна, льону чи з ніжного шовку, та придбання ще іншого необхідного товару, що позвозився на величезний ярмарок на Ґотланді* з усього знаного світу, подався на Есел*, аби там відсвяткувати Мідсоммер на Священному Озері* - місці зродження бога Тора і нічного спочинку богині Сунни-Соль. Так на тому Еселі й залишився до наступного Мідсоммеру - дитині треба було після довгої хвороби окріпнути. Свята вода з озера, двічі поспіль скроплена кров´ю жертвоприношень і, як вірилося, була справжнім даром бога Тора і богині Сунни-Соль, мала хлопчика перед подорожжю позбавити від тривалого недугу. Заодно і шурина встиг там одружити з дочкою ватажка місцевого племені. Відтоді шурин, його найвірніший побратим і найсміливіший вояк, який не зрадив його навіть у найлихіших часах, коли накликав на себе гнів і прокляття всього свого рідного селища, залишився володарювати на острові. І хто його зна, чи такі кровні зв´язки колись та й не стануть в нагоді? А коли малий син цілком одужав, можна було виплисти вздовж східних берегів, котрі населяли племена лівів, латгалів, земгалів, минути пруську косу та завернути у дельту ріки Вістули*. Ще прийшлося зробити необхідний товарообмін з харчами, елем та медовиною в осаді Трусо і з повним навантаженням поплисти на південь - у Ґардаріку. І вже там, у тій Ґардаріці, можна було запустити якір й остаточно перекреслити минуле і більше ніколи не висловити - бодай подумки - ім´я тієї, котра стала табу - триклятою забороною. І навіть якщо її сам не зможе забути, хоч і всіляко намагатиметься, то син про неї й поготів ніколи нічого не взнає. Бо зрада рідної матері - найгірша й найжорстокіша зі всіх зрад, які лише існують під небесами. І слава всевишнім богам Асґарду, що хлопчик ще тоді був таким маленьким і є надія, що її обличчя назавше вивітриться з його дитячого сердечка і той образ стане лишень білою, мутною плямою вічного забуття й небуття..
І я знаю, знову звідкілясь знаю - і від того мною проступає несамовитий сум - що цей загартований в боях вояк свого слова додержить. Бо вдачу має певну, мов скеля, і гостру, як його сталевий меч. Ще того ж осоружного дня зарікся, що жоден новий бог не посміє стати йому поперек шляху. І жодна жінка. Як сказав, так і зробив: стиснув своє серце в кулак - і воно закам´яніло. Лише коли після повернення з виснажливого військового походу чи плавання, у яке зрідка виходитиме, коли треба до Міклаґарду по щось рідкісне чи за велінням великого конунга, бачитиме вдома ясні й радісні очі свого сина, серце вояка розтаватиме. В такі миті він братиме хлопчика на улюблену оборонну вежу, аби разом споглядали володіння, які тепер їм стали новим домом, і заодно погомоніли на самоті. За погожих вечорів обидва проводжатимуть у золоту колиску Сунну-Соль, уявляючи, як вона занурюється у воду Священного Озера, що на далекому Еселі, а під час сутінків чекатимуть на появу перших зір. І щойно на темній небесній сині затремтить золоте вишивання знайомих сузір´їв, мовчки вдивлятимуться в ту частину неба, де блимає Великий Віз, Престол Тора та очі Великого Змія. І кожен собі думатиме, мріятиме чи згадуватиме про своє найсокровенніше..
......................
І я знову знаю, дуже добре знаю, бо чомусь бачу життя тих обидвох - батька і сина - як на долоні до найдрібніших рисочок і звивинок, що буде з ними далі. І я знаю, яка доля через майже десяток років піткає те городище, котре через десять століть археологи наречуть "Рокитним ІІ"*, бо побіля однойменного села знайдуться рештки прадавнього слов´янського укріпленого поселення зі слідами життя на зламі першого й другого тисячоліть. Але саме тепер, наприкінці першого тисячоліття, воно ще живе і радіє, що стіни його дерев´яного палацу та хатин-напівземлянок зігріває вогонь у печах-кам´янках; що по розлогому дворищі дитинця ще чути людські кроки, які віддзвонюють зброєю та острогами, та тупотять, збиваючи порох у куряву чи місячи під собою глевку землю в болото, підковані й непідковані копита коней та худобини; що дзвін ковальні майже ніколи не вгамовується, бо він стихає лише тоді, коли на тутешні ліси падають сутінки і накривають все довкілла чорною рядниною; що ще крутиться велике гончарне коло побіля відкритого вогнища на східному боці дворища, аби його полум´я першим стрічало життєдайне проміння Сунни-Соль; що ще люд ходить молитися і возносити жертви до священного капища на очищеній від лісу поляні з велетенським старезним дубом; що ще в навколишній буковині, а за нею соснині, вільшині й діброві лунатимуть людські голоси й гавкання собак; що знизу від ріки під городищем зринатиме й віддзвонюватиме аж у верхів´ях височенних крон жіночий і дитячий сміх.. І я знаю, що наймолодший ярл з Тронделаґу, він же тепер воєвода і підданий київського конунга, якому вірно служить, чутиметься в тих краях так само добре, як колись у рідних, коли ще світлочубим хлопчиськом бігав вздовж ріки вслід за великими лодіями свого батька доти, доки ті не змаліють і не зникнуть в далекій синяві фйорду. І я теж знаю, що на місці, де Нідельва зливається з Тронгеймсфйордом і де хлопчина колись проводжав і зустрічав човни батька і його дружинників і куди сам запливав на свому човнику, допоки хлопчачий чуб не потемнів і човник не став величезним дракаром, через якийсь десяток літ постане нове місто - перший стольний град країни Північного Шляху - Норвегії - королівське місто Нідарос*..
І от коли здавалося, що життя прибульців вже налагодилося, вляглося й потекло у своєму второваному руслі, десь так через рік-два після розмови з сином на сторожевій вежі про зорі станеться те, чого ніхто з них не сподівався. Великий конунг Вальдемар Свейнальдссон*, якого тутешні називали Володимиром Святославичем і якому так вірно й віддано служив воєвода всі ці роки, вирішить вже вкотре одружитися. Та тепер вже не з якоюсь там дочкою полоцького правителя* чи чеськими княжнами* і їм подібними, а зі самою багрянородною візантійською принцесою!* І заради такого вигідного шлюбу прийме віру в Хрест. Такого ж навернення на нову віру вимагатиме і від усіх своїх підданих. І яким би хто з них не був безстрашним дружинником та надійним, відданим воєводою, чи високоповажним багатим боярином, чи то досвідченим купцем, якщо такий не прийме Хреста, того буде "звільнено" зі служби, у нього відберуть сан і він стане звичайним смердом без клаптика землі чи жодної гривни*. Звісно, спочатку воєвода не віритиме тим вістям. Але як би до Кьонуґарда не було далеко і як довго би не скакали і скільки би не міняли зморених коней гінці по всій неозорій Ґардаріці, і йому прийде наказ, від виконання якого залежатиме все його майбуття. І не зчується, як то тут, то там - повсюди в усіх городах, до яких навідуватиметься за збором полюддя, поставатимуть, як гриби після дощу, перші нові святилища. З хрестами на вершках. Нова віра йтиме по землі швидко, як лодія з вітрилом по морі, у яку дме попутний вітер. Та не всі серця вона підкорить - деякі люди і надалі продовжуватимуть сповідувати стару віру, або ж прийматимуть віру в Хрест лише заради спокою і житимуть у двовір´ї. Тому і сам великий конунг ще спочатку заплющуватиме очі на те, що його улюблений воєвода з тим наверненням на нову віру запізнюється. Проте час і зміни не зупинити. І коли по великих городах почнуть спалахувати бунти і підданий уже похрещений люд не схоче підчинятися безвірцю і сплачувати через нього данину, конунг не витримає і пошле на західні околиці своїх володінь добре озброєне військо.. Зрада! Знову зрада! Адже вірний воєвода почав служити конунгу через те, що знав, що знайде прихисток на його землі - на землі, де люди і їхній володар ревно сповідували віру пращурів, віру в рідних одвічних богів, де навіть сам конунг споруджував капища у священних гаях та високих пагорбах. Здавалося, що ніщо на світі не похитне рідною вірою на землі, де рідні та тутешні боги такі між собою схожі, часто одні і ті ж, лише різняться іменами. І враз на тобі - нова віра, що суне невідвіротно землею і все підминає під себе мечем! І знову приводом для неї стане жінка. Як жадоба і жага до ще міцнішої влади.
..Одного дня принесуть голуби звістку, що лодія, яка ходила на заставу до кордонів з ятвягами, повертається. Вояку треба лише дочекатися її і про своє рішення сповістити конунга через гінця. Бо ж не поїде до нього у самий Кьонуґард бити чолом і просити про помилування. Бо від віри своєї не відступиться і хай там самі небеса падають на землю! І треба забрати сина і всіх своїх людей і податися туди, де, за словами зустрічних мореплавців, що носили звістки від шурина з Півночі, ще живе старий, знаний, рідний світ з рідними богами і, здається, новій вірі туди ще буде довго зась. І цим останнім прихистком буде Есель - місце народження могутнього бога-покровителя Тора, улюбленого сина найвеличнішого Одіна. І місце спочинку Сунни-Соль..
.........................
І я знову бачу лодію. Вона прямує на Північ. І везе мертвого. Того, кого поранено під час кривавої різні дружинників конунга і кого пізніше вже добила вража стріла. Вона вилетіла зі засідки в очереті, наздогнала і стрíла вояка ударом в серце вже аж на самому кордоні, коли лодія, на яку тоді його побратими ледве встигли перенести і відплисти, входила у володіння Ятвягії.. І я знаю, що та лодія допливе до своєї цілі - туди, де вкотре зневірений загиблий хотів знайти новий порятунок..
..........................
І я знову бачу спалах - яскравий, осліплюючий. Це летить запалена стріла, випущена чотирнадцятилітнім юнаком* - вона за пронизливих звуків рогів і бубнів описує високу пломінну дугу у вечірній заграві і влучає у лодію, що якраз відпливає від острівного берега в потемніле море. Лодія вмить загоряється. На її борту на огненних вітрилах саме відпливає у вічний сяйливий Асґард, у Вальгаллу душа нескореного вікінга..
.........................
І я знову звідкілясь знаю, дуже добре знаю, що отой юнак-воїн після похорону батька та пізнішої загибелі у бою рідного дядька, правителя острова, проти якого повстав тутешній люд, через декілька років буде змушений втекти з острова. І він повернеться не на землю, на якій народився, але на землю, на якій зростав, на землю свого дитинства, у Ґардаріку. Бо там, на тому Північному Шляху зреченему й вигнаному з серця матері вже нема до кого повертатися.. І знайде юнак прихисток у місцевого чоловіка, хорвата й колишнього їхнього челядина, що під час нападу встиг врятуватися від мечів і стріл князівських дружинників. І житимуть вони у лісовій землянці неподалік від розореного й спаленого розгніваною князівською дружиною городища. І візьме собі хлопець за жону доньку того чоловіка. І відбудує він хатину на городищі. І закладе так син воїна з Півночі свій новий рід на землі, яка його зростила і стала йому другою матір´ю. І оброблятимуть цю землю аж до днів сьогоднішніх нащадки його. І буде це Рід великий, розгалужений й по всьому довкіллі колишнього городища розсипаний-розсіяний, як те золоте зерня пшениці, що впродовж цілих десяти сторіч годувала і ще довго його годуватиме. Бо не скінчиться Рід. Бо має він довге й міцне коріння. У землі, що рясно полита слізьми, потом та кров´ю, зрощує під предковічним Сонцем золоте колосся і дає Хліб Насущний. Бо коло по колу. Коло за колом. Без кінця-краю..
Північний Шлях* - старонорв. Norðvegr. - так за часів вікінгів називалася Норвегія.
Тронделаґ* - (читається trönelág) - назва історичної області в центральній Норвегії і водночас одного з норвезьких регіонів, найвищих територіально-адміністративних одиниць держави. Сучасний округ був створений у 2018 році шляхом злиття Норд-Тренделаг (North Trøndelag) і Сьор-Тренделаг (South Trøndelag). У минулому ця територія також включала райони Nordmøre і Romsdal і муніципалітет Bindal. Адміністративний центр - Тронгейм. Межує з Нурландом на півночі та Іннландетом, Мере-ог-Ромсдалом на півдні. Домінантою узбережжя є Тронгеймсфйорд. Назва Trøndelag, що складається з назви племені Trønder і слова lag (закон), означає "територія закону племені Tronder". Сьогодні назва Trønder відноситься до жителів Trøndelag. У Трондалагу язичництво зберігалося чи не найдовше у всій Норвегії, це регіон, де християнство як державна релігія було офіційно прийнятим аж після приходу на трон у 1015-му році Олафа ІІ-го Гаральдссона/Норвезького. Внаслідок важких боїв з місцевими ватажками племен - ярлами і селянами Олаф ІІ-ий трагічно загинув у бою з ними в Стіклестаді у 1030-му році, вже після повернення з Ґардаріки, куди він перед тим був змушений на деякий час від розгніваних соплемінників втекти. Тіло Олафа було без шани поховано в піску.
Кьонугард* (Kønugardr) - староскандинавською назва Києва.
Ґотланд* - острів в Балтійському морі, на ньому провадилися найбільші вікінгські ярмарки в усьому Балтійському регіоні.
Есел* - Есел/Езель у давнину нім. Ösel, швед. Ösel, лат. Osilia) - історична назва естонського острова Сааремаа в Балтійському морі.
Священне Озеро* - мається на увазі озеро Каалі, що має метеоритне походження і є на естонському острові Сааремаа (у давнину острів називався Есел/Езель).
Вістула* - давня назва ріки Вісли;
городище "Рокитне ІІ"* - городище, знайдене археологами побіля однойменного села Рокитне і де знайдуться рештки прадавнього слов´янського укріпленого поселення. На основі знайдених артефактів, керамічних зокрема, буде з´ясовано, що городище ще існувало на межі Х-го та ХІ століть і могло слугувати як форт-пост для київського війська, яке князь Володимир Великий вислав для укріплення своєї влади на теренах племені Білих Хорватів.
Нідарос* - місто на березі ріки Нідельви, перша столиця Норвегії, і яке пізніше перейменують у Тронгейм.
дочкою полоцького правителя* - мається на увазі Рогнеда, яку за жінку взяв собі силою князь Володимир, попередньо вбивши її родину та зґвалтувавши князівну;
чеськими княжнами* - маються на увазі чеські дружини Володимира - Малфріда та Аделя.
багрянородною принцесою!* - мається на увазі принцеса Анна Візантійська, дочка візантійського імператора Романа II і заодно сестра чинного тоді імператора Василія II Болгаробійця.
гривна* - нашийна золота чи срібна прикраса у вигляді кільця, яку за часів вікінгів і Давньої Русі можна було використовувати як платіжну одиницю, зазвичай нею оплачували поштучно; набагато пізніше гривна набула форми ромба чи монети, через різну вагу виробів гривна важилася і задля зрівняння ваги, розрізалася на шматки, ними теж можна було платити.
чотирнадцятилітнім юнаком* - вік сина вояка, йдеться десь про рік 993, коли військо Володимира Великого вдруге пішло у землі Білих Хорватів.
