Ранок. Просто лежу. Збираюсь з думками. Принаймні пробую з ними зібратись. Кидаю в мозок слова і, в принципі, це вже який-неякий когнітивний процес, але мозок слова не підхоплює, не складає в думки. Констатую, що не прокинувся, звільна кидаю ще, –wake up, ну, давай!– безуспішно, якась частка мене розуміє, що вже не сплю, але ця частка далеко не мозок
Тягнуся за телефоном, з пів години гортаю фейсбук – вчорашні коти, зведення з фронту, чиїсь зауваги, і хтось знову обурений – фоточки, фоточки, допис короткий, потім два простирадла – про екологію і вже забув ще про що, fun fact – подібне читання не вимагає жодних ментальних зусиль
Нарешті, повільно вертаюсь у себе, починається день
Наступним, одним з-поміж тисячі ранків підкидую звично слова, –вставай, соньо! склади щось зі слів, почни думать!– тормошу за звичкою мозок з тієї самої частки себе, що слів не потребує, що може брати слова, може кидати ними, але сама їх скласти не годна, хіба у щось зовсім просте, як от зараз –прокинься! Не прокидаюсь
І, здається, уже не прокинусь. Тому що я вмер. Мене більше немає
Я ще відчуваю. Навіть можу – вже скоро, злякатись. Але словами. Весь обсяг події вже не передам. І точно ніколи цього вже. Не. Зрозумію
