Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2252
Творів: 38864
Рецензій: 75043

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Патріотична лірика

Нещасний випадок

© Владислав Івченко, 02-06-2007
Нещасний випадок

                                                       Любіть Україну.
                                                                   Володимир Сосюра

Він був у поганому гуморі. Тільки-но купив машину, чорне "Ауді", а тепер от доводилося вбивати її на скажено поганій дорозі. Якщо це взагалі можна назвати дорогою. В цій країні немає доріг, в цій країні лише напрямки! Він дратувався і скрипів своїми білими зубами, на які вгатив грошей не менше, аніж на машину. Але ж він хтів бути європейцем. Цивілізованою людиною, володарем досконалого рота у цьому темному царстві карієсів, пародонтозів та зубного каменю. То він і тратив гроші. Він був готовий платити за класні речі. За оцю надійну німецьку машину, за добре австралійське вино чи за престижні швейцарські годинники. Він знав ціну грошей и ціну речей, то тепер презирливо посміхався, коли вимушений був їхати цією клятою дорогою.
- В цій країні ніколи не було гарних доріг. І ніколи не буде!
Він не любив цю країну. Хоч народився і виріс тут. Він завжди почував себе чужим. А коли перший раз побував в Європі, в справжній Європі, а не в якійсь Румунії або Польщі, то відразу зрозумів, що справжня його Батьківщина там. Де налагоджене життя, де люди цінують себе і свою працю, де спокій столітніх традицій, усталений та поважний. Не те що тут, у цьому болоті, де серед усіх процесів переважало гниття, тупе та непереборне, що не залишало по собі нічого. Перетравлювало людей, будівлі, усе. Затягувало в себе. Ось чому тут нічого не залишається. В Європі безліч старовинних містечок, з ратушами соборами, цілими вулицями будинків в яких люди жили століттями. А тут будинок який був збудований до революції і дожив донині виглядав дивом. І був рідкістю. Чому там все залишалося, а тут усе зникало? Тому що тут було болото, ненажерливе і огидне. Там кожна людина, кожне покоління щось залишало по собі – черговий крок до упорядкування, ці кроки об'єднувалися і залишалися для прийдешніх. А тут все зникало, зникало швидко і невпинно.
Він згадав, як їздив з батьком в його рідне село. Велике село, до війни там мешкало більше чотирьох тисяч жителів, десь в Європі це було б невеличке містечко з площею, ратушею, церквою. Та тільки не тут. Коли вони з батьком приїхали, то села вже не було. Зовсім. Тільки плями дурноклеників на місцях, де раніше стояли хати. Розгублений батько оглядався по боках і ледь не плакав. Вказував рукою: ось тут стояла наша хата. А зараз буяли кущі та дерева. Ось ця невеличка ямка, яку окупували лопухи, це наш погріб. Десь тут була дорога. А тутечки - лікарня. Якщо розгребти кущі, то можна було б побачити кілька цеглин – залишків фундаменту. А ось там школа. Була. А зараз трава та кущі. Він не повірив, що таке може бути та батько показав на сад.
- Це ж ми садили. Я садив. Ось яблуньки, ось там груші, онде вишні, он рядок слив. Абрикосів тоді не садили, бо вони вимерзали – клімат був інший.
Батько ходив серед дерев і згадував дитинство, як вони з друзями бігали тут щасливими повоєнними дітлахами. А він думав, що пройшло ж не так багато років. Ну півстоліття з того часу, коли батько тут вчився. І років двадцять з тої пори, коли село вмерло. І за ці двадцять років все зникло. Болото зжерло усе. Поглинуло, засмоктало наче сом макуху, як полюбляв казати батько.
Після тої поїздки він остаточно зворожів до цієї країни. Чужої та дикої. Країни, де люди не вміли ані жити, ані вмирати. Країни, у якій було поганенько з минулим, що там вже казати про майбутнє. Майбутнього тут не було і не могло бути. Бо тут болото, як зжере все.
Він працював на іноземного інвестора, який збирався вкладати сюди великі гроші. Він би сказав тому пану, що це дурня, що треба тікати звідси, бо болото засмокче які завгодно гроші, розчинить їх в собі без усякого сліду. Але він був розумної і відповідальною людиною. Він робив свою справу і не ліз поперед батька в пекло.
Ось зараз їхав у село Шпилівка, десь недалеко біля кордону з Росією, щоб оцінити перспективи розміщення там курорту. Біля села були джерела мінеральної води та кілька озер, а ще багато лісів, повних дичини. То планувалося, що частина гостей буде займатися полюванням, а частина пити водичку і відпочивати на озерах. Близькість до кордону дозволяла сподіватися і на російських клієнтів, інвестор вважав, що Туреччина вже усім набридла і починається інтерес до відпочинку десь поблизу.  
Може й так. Йому потрібно було провести попередню розвідку, визначитися з перевагами і недоліками місця. Якщо його вердикт буде позитивним, тоді сюди прибуде велика група проектувальників і оцінщиків, які візьмуться за справу більш детально.
Він загальмував перед дуже вже великою ямою. Машина неквапливо сповзла в неї, але все ж подерла днище. Він скривився. Оця дорога, точніше її відсутність, була першим великим мінусом проекту. "Пересеченная разпиздяйством местность", як точно спивав про ці місця пан Гребенщіков. Точніше не скажеш. Він їхав дуже повільно, минаючи ями і трохи роздивляючись по боках. Дика природа навколо. Поля, що поросли кущами, а кой-де і деревами, ліси на далеких пагорбах, кілька озер, зарослих очеретом. Якби не стовпи ліній електромереж, можна було б подумати, що тут не ступала нога людини. До речі стовпи стояли наче дурні: дроти з них було давно знято.
А ось попереду ще один доказ, що люди тут є, чи, принаймні, були. Міст через якійсь струмок. Дерев'яний, зчорнілий міст. Виглядав непереконливо. Зупинив машину, вийшов, щоб перевірити споруду. Миттєво відчув спеку, від якої був захищений у салоні з кондиціонером. Скривився. Він не любив природи і не розумів оцих її красот. Природа була йому ворожа. Він був міською людиною, а кілька разів, коли опинявся на природі, то завжди натрапляв на якісь неприємності. То комарі покусають, то вжалить кропива, то дощ, то вітер, то водорості у воді. Він ненавидів природу, вважав, що людина повинна жити у місті, де все пристосовано для неї.
Він намагався залишатися у місті, але ось роботи примусила їхати у ці дикі краї. Він заспокоїв свої дратування тим, що це робота, а роботу він поважав. То розстібнув комір сорочки, трохи послабив краватку і пішов дивитися, що там за міст. Якби не справа, то поїхав би геть, але треба було дістатися того клятого села. Пішки йти не хотів. Поплигав на мості, той наче трохи хитався, але не дуже загрозливо. Остаточним аргументом виявився слід вантажівки. Якщо вантажівка тут їздить, то і він проїде. Повернувся в машину і відчув радість. Як йому було тут комфортно, у прохолоді, у спокійній джазовій музиці, у цьому шкіряному кріслі. Посміхнувся і рушив з місця, спокійно проїхав міст і почвалав далі, долаючи яму за ямою.
Коли днище знов заскреготало під ним, то подумав, що взагалі то не повинен був їхати. Сюди послали іншого фахівця, який повинен був зробити обстеження. Але він зник. Так-так, зник! Це могло статися тільки в цій країні! Серйозна людина, гарний спеціаліст, поїхав зробити обстеження і зник. Темна історія, казали, наче він тут одружився і залишився жити серед лісів. Дурня! Зламати кар'єру! Але головне – залишитися тут! У болоті! Це самогубство. Ось він жив у цій країні, але лише тому, що заробляв гроші. Він робив накопичення, купував акції, щоб років через десять-п'ятнадцять забратися звідси і поїхати жити до Європи. Скоріш за все у Мюнхен, таке велике і доглядане місто.
Після того, як зник той хлопець, попрохали поїхати його. Він погодився, хоча курорти не було його спеціальністю, він більше працював по підприємствам переробки. Але за кілька днів роботи обіцяли хороші гроші, то він поїхав у цю глушину. Він вже подумав, чи хоч люди тут є, коли побачив попереду коня та віз, навантажений цілою горою трави. Та гора загрозливо коливалася на кожному вибої. Поступово нагнав віз, посигналив, щоб той узяв в бік, обігнав. У дзеркало заднього виду побачив, що возом керував якісь кумедний дід у кожушку і фуражці з великим козирком. Анекдот. Тому діду могло бути і біля п'ятдесяти, але вже пустий рот, все обличчя у зморшках, виглядав як старий. Люди не жили тут довго, болото жерло їх, висмоктуючи вщент, а вони й не опиралися. Пили собі горілочку та й годі. Так було, так є і так буде завжди.
Він не вірив, що в цій країні щось може змінитися. Коли була помаранчева революція, багато його колег бігали з палаючими очима і казали, що країна становиться іншою. А він сміявся, він не вірив в це. Болото, завжди залишиться болотом. У цій країні усе тече і нічого не змінюється. Усе тече і нічого не залишається. Коли його знайомі потім розчаровувалися, він лише посміхався. Він знав, що воно буде. Це болото поглине усіх, затягне усіх гниттям і не залишить слідів.
Він думав про все це, але не забував слідкувати за дорогою. Об'їхав велику калюжу, здерся на невеличкий пагорб і побачив село. Розсип хатинок між городів та дерев. Вдивлявся, де може бути сільрада. Але усі хатинки, як хатинки, нічого особливого. Тільки під'їхавши поближче, роздивився крамницю. Біля неї сиділо кілько чоловіків і дудлили пиво. Було всього тільки чверть на дванадцяту, а вони вже дудлили пиво. Він не здивувався, бо знав про суцільне пияцтво по селах. Болото.
Пригальмував, відкрив вікно.
- Не підкажете, а як проїхати до сільради?
- А хто вам там потрібний?
- Голова.
- Так я голова.
З п'ятьох чоловіків виокремився один, років під шістдесят, трохи накульгував, одягнений у вигорілий мундир незрозумілого кольору з кількома латками, бруднуваті штани та калоші. На голові у голови був військовий кашкет з якимось орлами і величезним козирком.
- Я з Києва, я вам вчора телефонував.
- А, пам’ятаю. Ну, то поїхали!
Він тільки напружився, що прийдеться впускати цього брудного дурня у машину, як голова узяв один з велосипедів, що стояли під крамницею і прудко тронувся з місця. Як виявилося, у цьому селі велосипед міг рухатися швидше "Ауді". Бо машині приходилося вишукувати траєкторію руху, щоб не вскочити у калюжі, тоді як велосипед легко скакав по стежках. Та все ж доїхали. Сільради уявляла собою стареньку хатинку, так глибоко поглинуту землею, що вікна були на висоті не більше півметра, а до дверей в землі вирубали хід. Болото поглинає.
- Зараз, відчиню.
Голова борсався з замком, нарешті стягнув його і відчинив двері.
- Проходьте.
В сільраді було сирувато і прохолодно.
- Сідайте. До речі, як вас звати?
- Юрій Борисович.
- А мене Павло Степанович. Доброго дня поближче.
- Доброго дня.
- То чим можу допомогти?
- Мені потрібні данні про ваше село. Населення, площа загальна, площа лісів і полів, таке інше. І карта, у вас є карта сільради?
- Карта? Навіщо нам карта, ми тут усе як свої п’ять пальців знаємо! Може чаю?
- Ні, дякую, краще інформація.
- А навіщо вам вона?
- Я проробляю один інвестиційний проект, подробиці розголошувати не можу, але, якщо проект буде здійснений, вашому селу дуже пощастить.
- Цегляний завод будуть будувати?
- Завод?
- Еге ж. Його вже тричі намагалися побудувати. Перший раз ще до війни, потім при Брежнєві і десь років сім тому.
- Але не побудували?
- Ні. Глину треба ж було зі Шпилівських пагорбів брати, а як ти її візьмеш. То ви теж хочете цеглою займатися?
- Я не можу розголошувати деталі. Яке тут населення?
- Триста двадцять чотири людини.
- Так мало?
- Ага. По нормам нас давно повинні були ліквідувати, як сільраду. Та нікуди нас приєднувати. Ми далеко від інших сіл, то нас і залишили.
- Більшість людей пенсіонери?
- Так, десь двісті п'ятдесят пенсіонерів. Інші - передпенсійного віку. Молоді майже нема. Он Марічка одна з небагатьох.
Голова показав рукою на двері, в яких з'явилася дівчина у квітчастій сукні.
- Добрий день.
Вона трохи кивнула головою і пішла в сусідню кімнату. Голова радісно дивився на неї.
- Наша розумниця. Усі справи веде, комп’ютер знає!
Юрко не звернув уваги, ані на дівчину, ані на радість голови.
- Тобто людей працездатного віку небагато?
- Та майже зовсім немає. Марічко, зроби нам чаю!
- Ні, дякую.
- Та як ні, чай гарний, липовий, з медом. Спробуйте.
- А як с землею? Вона у вас розпайована?
- Так. Рілля розпайована, а ліси, звісно, ні. Ліси у держави.
- Але рілля не використовується.
- Та нікому тут її використовувати. І земля тут погана, то пісок, то суглинки. Б'єшся, б'єшся, а врожаї нікудишні.
- То не б'єтеся.
Голова не помітив злої іронії Юрка.
- Еге ж. Ще городи люди садять, а рілля заростає.
Це був плюс для проекту, бо землю можна було дешево викупити.
- Погано, що у вас карти немає.
- Та погано. Карта була, тільки мій попередник, царство йому небесне, спалив її.
- Навіщо?
- Грубу розтопляв. Він у сільраді і жив. Якось прокинувся вночі від того, що змерз. Зима була морозна. Вирішив грубку розпалити, он ту. Світла не було, ми давно вже без електроенергії, так він навпомацки узяв зі стола папірець якійсь, кинув в грубку, трісок зверху і розпалив. А вже вранці з'ясувалося, що то карту він. Ось так.
- То у вас електроенергії нема?
- Нема. Третій рік вже. Я дроти з лінії вкрали, так і нема.
- Зачекайте, ви ж казали що ота дівчина...
- Марічка!
- Еге ж, Марічка, що вона на комп’ютері працює.
- Вона може, але не працює, бо без електрики той комп’ютер ні до чого.
- А як же ви живите без електрики?
- Та нічого, звикли вже.
- А телевізор?
Юрко сам телебачення не дивився, але знав, що для простих людей це найголовніша забава.
- А в нас все рівно нічого не приймало.
- Чого?
- Так пагорби навкруги, а ми як у сідловині. Коли колгосп тут був, то зробили передавач, так приймало. А коли передавач вкрали, то перестало. Ми вже багато років без телебачення. Слава богу, хоч телефон залишився. Можна в район подзвонити. А то зовсім би, як на острові.
- Так, дикуваті тут у вас місця.
- Але красиві. До нас один художник з Харкова приїздив, так казав, що це в нас Слобожанська Швейцарія.
Юрко сховав посмішку. Він був в Швейцарії і розумів, що тутешні здичавілі краєвиди схожі більше на якісь пампаси.
- Добре. Ну що, поїдемо покажете мені село, я й карту трохи накидаю.
В сільраді було прохолодно, але пахло сирістю і ще чимось неприємним (Юрко не знав, що мишами). До того ж літало кілька мух, до яких Юрко відчував відразу. Краще нехай поїдуть машиною.
- Підемо. Тільки чаю вип’ємо і підемо.
- Поїдемо.
- Ні, що ви. Вашій машині хороші дороги потрібні, а тут бозна що в нас. Відразу зав’язнете. Пішки прийдеться.
Юрко с жалем глянув на свої черевики за двісті п’ятдесят доларів. Пожалкував, що не узяв взуття подешевше. Голова його погляд вгадав.
- Та ви не хвилюйтеся. Я вам калоші дам, або чоботи резинові. І одежу дам не марку, а то у вас такий костюм серйозний, щоб не забруднили. Марічко, ну як там чай?
- Зараз, самовар роздмухую.
- Гарна дівчина. Вона в нас і за кордоном жила, кілька років. А потім повернулася, каже, що вдома краще. Молодець.
Голова посміхався і якось солодко дивився в кімнату, де була Марічка. Чи він її поре, що так дивиться? А про закордон, Юрко все зрозумів, ким вона там була. Якось Юрко був на курсах підвищення кваліфікації у Будапешті. Там з'їхалося кілька сотень спеціалістів з Центральної та Східної Європи. Насичена програма, багато тренінгів і семінарів. Так як частину грошей на семінар дав Європейський союз, то увечері йшли заходи культурного обміну. Готували національні страви, гоцали національні танки, співали пісні. А якось усім роздали анкети, щоб кожний написав про власні стереотипи стосовно інших країн, представники яких приймали участь у семінарі. Стереотипи були різні, але про України був один: батьківщина проституток. Далі з великим відривом йшли Шевченко (не Тарас), брати Клички, хтось навіть згадав і про Ющенко. Але для більшості Україна були краєм, звідки приїздили проститутки. Юрко ніколи не гордився власною країною, а тоді почав соромитися і казати, що він з Білорусії. Там, звісно тиранія, та це йому здавалося менш образливим.
- Ось і чай.
Марічка принесла самовар, справжнісінький самовар, що поважно гудів. Юрко дивився на нього з подивом, наче на кам’яну сокиру. Марічка принесла тарілку якихось коржиків, горщик з медом і ложки. Голова покопався у столі і дістав звідти пляшечку.
- Коньяк, спеціально для дорого гостя зберігав!
- Дякую, я не вживаю.
- Чого?
Юрко не став розповідати, що його батько сильно пив і помер від цирозу печінки, а він не хотів повторити його долю. До того ж він відчував себе європейцем, а вони п'ють не багато, хіба що келих сухого вина. Та не треба метати бісер перед свинями. То обмежився коротким:
- Я ж за кермом.
- Та ми трішечки, для запаху! Поки селом походимо, воно вивітриться.
- Ні, дякую.
- Ну я тоді сам. І простенького.  
Голова сховав коньяк у стіл, дістав звідти іншу пляшку з подертою етикеткою.
- Настоянка. Для здоров'я.
Сміливо налив собі майже пів-чашки, потім додав заварки і трохи окропу з самовару. Сьорбнув і закатав очі, показуючи, що знаходиться на сьомому небі від задоволення. Юрко налив трохи в чашку і собі. Спробував. Ледь не скривився. Він любив каву, натуральну чорну каву, яку зранку варив собі. А оці всі бидлячі напої не про нього. Поставив чашку, вирішивши терпіти, поки голова насолодиться досхочу. Але той не примусив себе чекати, у кілька ковтків здолав чашку, захрумтів коржиком.
- Марічка, дякую!
- На здоров'ячко.
У дівчини був приємний голос. Такий був у одної проститутки, яку Юрко інколи замовляв собі в Києві. Вона була викладачкою у школі, а вечорами підробляла. Не те щоб в неї не було грошей, просто вона хотіла мати більше. В неї була машина, вона їздила у відпустки по Європі, щось там відкладала на старість. Розумна жінка, Юрко поважав таких людей.
- Ось, одягайте.
Поки Юрко думав, голова встиг принести гумові чоботи та комбінезон.
- А так я не пройду?
- Ні, що ви. Вчора був дощ, а ми ж тут серед пагорбів, все до нас потекло. Зараз сонечко, але, щоб висохло, кілька днів потрібно.
Юрку одяг чоботи, вправив у них штани.
- Піду так.
- Ну, як хочете. Марічка, ми пішли.
- Добре.
Вийшли з сільради. На вулиці було парко, наче в тропіках.
- То куди підемо?
- Навколо села, мені потрібно тут все обдивитися.
- Добре, пішли.
Голова узяв під козирок, він був у тому ж кумедному військовому кашкеті.
- Це що у вас? З армії залишився?
- Ні, зять подарував. Красивий?
Голова щиро посміхнувся, явно хизуючись зі свого кашкета. Юрко дивися по боках. Село дійсно було розкидане серед порослих лісом пагорбів. Трохи дальше блищала на сонці річка та кілька озер, порослих очеретом.
- Риба там є?
- Є. Карась, короп, плотва буває.
- А що за річка?
- Шпилівка. Село в нас Шпилівка і річка так зветься, бо вона тут недалеко і починається.
- А чого назва така у села?
- Тут колись пани жили Шпилі на прізвисько. По ним і село назвали.
- Зрозуміло. А оті ліси, на пагорбах. Вони довго потім йдуть?
- Довго. Кілометрів двадцять, аж до кордону з Росією.
- А ручка теж туди тече?
- Теж туди.
- Озера глибокі?
- Бозна. Там джерела холодні. На два метра пірнеш, вже ноги зводить судомою. А до дна ніхто і не пірнав.
- Зрозуміло. А чого так хати розкидані дивно?
- Хати по пагорбках стоять, щоб коли повінь весною, то не затопило. Весною ж тут море ціле.
- Якось рідко стоять.
- Раніше густіше було. Бо ж людей більше жило. Цілі вулиці були. Тут до війни дві тисячі дворів було, одних колгоспів аж три та ще торф’яний завод. А потім почали люди тікати звідси, хати кидали, ось їх і воно рідко так і залишилося.
- А чого тікали?
- Та як сказати. В колгоспі робити приходилося багато, а грошей зась. До того ж край у нас такий, особливий.
- Чим особливий?
- Ну, багато тут усякого. Якби воно сказати. Ну, такого, що людей лякає.
Юрко зупинився, подивився на голову.
- Що саме?
- Ну, ліси навколо. Історії різні, що в тих лісах живе.
- Вовки, чи що?
- І вовки є.
- І що, злякалися вовків?
- Та як сказати.
Голова щось м'явся, та Юрку його хвилювання було не цікаве.
- Давайте он на той пагорб зайдемо.
Юрко прикинув, що з пагорбка можна бути карту-схему Шпилівки намалювати, зобразивши і село і околиці. Подерлися. Юрко був молодий, слідкував за своїм здоров'ям, займався вправами, ходив в басейн та на масаж, то швидко випередив голову, який крехтів десь позаду, а потім ще й зупинився перекурити. Коли старий виліз, Юрко вже малював.
- Диви як ти добре вмієш.
- Вмію. А то попід лісом хати, вони що, покинуті?
- Покинуті.
- А чого?
- Та сумно було там людям жити, вони в село і переїхали. Ліс все ж.
Юрко малював і думав, що в принципі, місця придатні. Ліси є, озера можна об'єднати і розрити, зробити нормальний пляж і причал для яхт. Окремо місто для риболовлі. Он на тому схилі можна зробити непогану лижну трасу.
- Як у вас тут, сніг взимку є?
- Є, якже без снігу. У лісі так стільки його лежить, що й не пройдеш.
- Слухай, а що то за будівля?
Юрко побачив на одному з дальніх пагорбів якісь дивні башти, що стирчали серед дерев.
- Де?
Голова здивовано запитав и почав дивитися зовсім в інший бік.
- Та не там. Онечки!
- Не бачу.
Голова наче не хотів дивитися куди треба, то Юрку довелося узяти його за плечі, розвернути, а потім ще рукою вказати.
- Он, башти якісь. Що то воно таке?
- Башти? Які башти? Звідки тут башти, що ви таке кажете!
Він казав це так впевнено, що Юрко засумнівався й сам почав вдивлятися. Але башти були. Дві. І дах якогось великого будинку можна було розгледіти серед дерев, які колихав вітер.
- Та он же башти! І дах видно. Що воно таке?
- Я...
Голова, мабуть, хотів щось збрехати, але не вигадав, що саме. Юрко посміхнувся і закачав головою. От вже дурень. Навіть збрехати добре не вміє. Це головна біда цієї країни – люди не вміють нічого робити. Сантехник може не вміти закрутити кран, автослюсар може не знати, як ремонтувати машину, продавець може гримати на покупців – тотальна непрофесійність. Господи, в цій країні навіть проститутки не знають своєї справи. Скільки разів було, коли дівчата починали розповідати йому якісь сльозливі історії про свою долю. Хіба він платив їм за те? Прийди, відсмокчи, як треба, отримай гроші і йде плач десь у іншому місті! Нічого не вміють. Ось цей голова, він же політик, хоча б і місцевого штибу, але він повинен вміти брехати! Не вміє. Проклята країна, де більшість не вміє робити свою справу!
- То що воно таке?
- Ото?
- Ото.
- А! То колишній панський будинок.
- Тих самих Шпилів?
- Так, тих самих.
- І хто там живе зараз?
- Ніхто.
- Що, така велика будівля пустує?
- Так. А кому вона потрібна?
- Могли б розмістити там сільраду, а то вона у вас наче в погребі.
- Що ви таке кажете? Сільрада повинна бути поруч. А це за кожною довідкою пертися аж на ті пагорби! До того ж, будівля дуже велика, спробуй її витопи взимку. Ніяких дров не вистачить.
- І довго вона пустує?
- Та майже з самою революції.
- Що і при комуністах пустувало?
- І при комуністах. Кажуть, вони там спробували санаторій відкрити. Та не пішло в них, з тієї пори пустий будинок і стоїть.
- А як це його не розікрали, коли він пустий стоїть?
- А куди ти його подінеш? Він з великих каменів складений, без крану не потягнеш, а кран туди не запроториш.
- Так що він, цілий стоїть?
- Та стоїть.
- А кому він належить?
- Нікому.
- Цікаво-цікаво.
- А що там цікавого?
- Ну, така будівля не освоєна стоїть.
- Там що там за будівля? Руїни самі. І місце там погане.
- Чим погане?
- Ну, на пагорбі, вітер там завжди, он бачите, як дерева гойдає.
- Вітер це добре, можна буде вітряки поставити.
- Які вітряки?
- Сучасні. Будуть електрику виробляти. А будинок можна відремонтувати.
- Який будинок?
- Панський, який же ще.
- Що ви таке кажете! Юрію Борисовичу!
- А що?
- Там місце погане. Там людина, як побуває, відразу хворіти починає!
- Чого б це?
- Кажуть, що панів коли розстрілювали, то вони прокляття наклали.
- Ну, це дурниці.
- Чесне слово!
- Дурниці! Пішли подивимося, що воно за будинок.
- Куди?
- Туди!
- Я не піду!
- Стежку покажи.
- Далеко дуже.
- Як далеко, кілька кілометрів всього!
- Серце в мене болить. Не можу на той пагорб дертися. І взагалі, в мене робота ще, довідки оформлювати. Пішов я.
Голова зненацька побіг вниз до села. Юрко здивовано подивився йому в спину. Подумав, що, мабуть, у голови якісь інтереси в колишньому панському будинку, що не хоче туди вести.
- Та сам піду, не маленький.
Юрко ще кілька хвилин домальовував схему, потім зробив замальовку башт. Оцей панський будинок, він дуже змінював ситуацію. Це ж майже палац, якщо його реставрувати, то можна бути притягати увагу клієнтів обіцянками пожити, як колись жили пани. Якщо зрубати дерева, то з будинку буде гарний вид і на село і на озера. До того ж, дозволів на реконструкцію треба куди менше, аніж на нове будівництво, тим більше в лісі. Цікавий проект, він подобався Юрку все більше.
Подивився, як краще йти до панського будинку. Можна було по краю пагорбів, але це робити великий крюк. А можна через село, напростець, але потім дертися вгору. Юрко вирішив йти напростець. І почвалав потроху. Чоботи були малуваті, ноги, які звикли до якісного взуття, парилися у гумі, але Юрко так захопився проектом, що не звертав уваги ані на це, ані на спеку чи сліпнів, які зухвало сідали йому на обличчя і намагалися відразу вкусити.
Швидко спускався до села, десь попереду іноді маячив кашкет голови. Скоро Юрку спустився у село і пішов стежками, яку тут заміняли вулиці. Йшов проміж бур'янів, курячих та гусячих виводків, двічі навіть зустрічав свиней, що ніжилися у багнюці, ховаючи голови в тінь. Людей майже не зустрічав, тільки бачив кількох бабусь, що поралися на городах.
Юрко трохи заблукав у стежках, та потім узяв орієнтиром пагорб, де був панський будинок і йшов навпростець. Скоро пройшов повз останню хату і почав підніматися вгору. Дивно, але на всьому схилі не було жодної стежинки, наче ніхто тут і не ходив. І траву тут не косили, хоча на інших схилах жовтили скирти сіна. Та Юрко не думав про це, а намагався йти скоріше, щоб побачити той будинок. Втирав піт, зняв краватку і запхав у кишеню, уявляв як потім злізе з пагорбів, сяде у "Ауді" і до самого Києва буде мчати у прохолоді та комфорті. А ще в нього в машині невеличкий холодильник, в якому літр апельсинового соку. Сам надавив зі свіжих апельсинів вчора увечері. Холодний апельсиновий сік.
Від таких думок Юрку робилося легше.
- Стійте! Стійте!
Він так замислився про сік, що не відразу зрозумів, що це його кличуть. Зупинився, внизу за ним бігла дівчина. Юрко не відразу впізнав Марічку.
- Що таке?
- Дядьку погано! З серцем! Відвезіть його до лікарні!
Юрко навіть зробив крок вниз, але зупинився. Бо зрозумів, що вона бреше. Не вміє цього робити, а бреше. Юрко роздратувався.
- Не треба мені локшину на вуха чіпляти!
Поліз вгору з новим завзяттям. Чоботи ковзались по розпареній сонцем траві, але він йшов і йшов.
- Не йдіть! Не треба! Це небезпечно!
Марічка дуже запихалася, але кричала якомога гучніше. Юрко не звертав на ті крики уваги. Він думав про те, які там інтереси у цих людей, що вони ховають панський будинок. Підозрював щось нісенітно дрібне. Можливо сільський голову був матеріально відповідальним за будинок. Щось там продав і тепер боїться, що це випливе. Або дозволяє комусь там жити за гроші.
- Не йдіть! Стійте! Не треба! Там чудовиська!
Юрко посміхнувся почувши це. Чудовиська? Та вся ця країна і є чудовисько. Болото, яке зжирає усіх, хто тут залишиться. Оце дійсно чудовисько! А усе інше – дріб'язок.
Юрко дерся далі, ось вже перші дерева, що росли на пагорбі, а серед них будинок. Юрко так вдивлявся вперед, що не звернув уваги на широку стежину, витоптану в траві на краю ліса. Майже біг проміж дерев, а потім зупинився, зачарований будинком. Величним, складеним з кам'яних брил. Будинок був схожий на замок з казок. Вузькі високі вікна і дах, який ховався серед гілок дерев, що росли майже впритул з будинком. Юрко подумав, що не дивлячись на те, що всередині, зовнішній вигляд панського будинку, виправдовував найсміливіші його очікування. Це будинок, та що там будинок, палац!, він буди золотим, він принесе багато грошей своєму господарю.
Юрку замислився. Він вже давно думав про те, щоб почати власний бізнес. Ні, йому подобалася його робота, тим більше, що платили йому добре. Але одна справа робити на дядю, а інша – на себе. В нього є деякі заощадження, є люди, які довірять йому гроші. Написати в доповіді, що негативні фактори в проекті переважають. Вказати на слаборозвинуту інфраструктуру: погані дороги, відсутність електрики, бідність робочих ресурсів. А ще загрозі підтоплення, законодавчі проблеми з викупом лісів та водних об’єктів, та багато чого. Нехай інвестор шукає інше місце, а він почне тут свій бізнес.
Юрко зачаровано дивився на палац. Його завжди вражали споруди, навіть якісь корпуса заводу він знаходив більш красивими, аніж краєвиди природи. А цей же палац дійсно був наче з казки. Юрко пішов уздовж стіни по широкій стежині. Вступив у якусь яму. Придивився - яму була зроблена у вигляді людської ступні, тільки разів в десять більшої. Мабуть, якісь туристи пожартували. Йшов далі, міркував, що в палаці десь три поверхи. Причому справжні, по чотири метри заввишки кожний! Може, навіть, і більше. Раніше люди розумілися на будівництві. Це вам не хрущовки.
Юрко обходив палац і дивувався його розмірам. Величезний. Десь метрів сімдесят на п'ятдесят. Оце так споруда. Зробити великі номери і сюди будуть їхати з усього світу. Старовинний замок у мальовничому місці, з можливостями полювання і відпочинку на воді. Оце так пропозиція!
Юрко зупинився. Ні, він знав, які чекатимуть труднощі. По-перше, вибити усі необхідні дозволи. Любому, навіть найпростішому проекту у цій країні потрібні гори дозволів. І кожен дозвіл вимагає грошей або знайомств, чи і того і того. В кожному проекті від шести до вісімнадцяти місяців відводиться саме на дозволи. Цією країною рулить бюрократій і дозволи це її хліб. Потім треба буде знаходити інвесторів, можливо, брати кредити, битися за вихід в нуль. Юрко знав свою справу і розумів, що перед ним амбітне завдання. Але це тільки додавало йому наснаги. Вивести цей проект в лідери і продати на зльоті. Він зовсім не збирався займатися цим проектом усе життя. Він не вірив в цю країну, він знав, що тутешнє болото зжере всіх і кожного. Єдиний вихід, це швидко зробити справу і втекти у тиху та спокійну Європу. Ось так він і зробить. Юрко посміхнувся, бо йому було приємно відчувати, що він зробить це болото. Зробить і втече на цивілізовану землю, де культура і такт, де люди вміють робити свою справу якісно.
Юрко відчув, як землю під ногами затремтіла. Здивувався. Що це за сейсмічні процеси? Він би подумав, що йому здалося, але тремтіння повторилося. І ще. І ще. Юрко відчув, як позаду на нього насувається щось нестерпно велике. Він озирнувся і закричав. Він був спокійною і виваженою людиною, він ніколи не кричав, навіть коли був роздратований. Якось він побачив, як продавець у дорогому магазині обвішила його. Тихесенько попросив покликати менеджера і доповів. Що ходить в цей магазин і погоджується на досить великі ціни тільки заради сервісу. А якщо його ганебно дурять, то це йому не подобається. І він може не ходити більше в цей магазин. І розповісти друзям.  Менеджер вибачився, а продавця звільнили. Якось Юрко купив пральну машину, більш сучасну та економічну, ніж та, що була. Спеціаліст з магазину встановив машину, а наступного тижня вона затопила сусідів. Чогось не закріпили шланг. Юрко пішов в магазин, там його послали. Юрко не став кричати, він винайняв адвоката і почав судитися. Витратив великі гроші, але змусив магазин заплатити за все. Навіть коли якийсь нахаба в'їхав в його машину, Юрко не кричав. Почав судитися, але в нахаби не виявилося жодного майна. Усе на жінці. Нахаба сміявся і шуткував, що нічого з нього не візьмеш. Юрко спокійно знайшов людину з прокуратури і той притиснув нахабу. Юрку заплатили за ремонт, а скільки вже нахаба був винен прокурору, невідомо.
Юрко всіма цими подвигами зовсім не хизувався. Погоджувався, що якщо порахувати час, витрачений їм на кожній справі, то він залишився в збитках (його час коштував дорого!). Але Юрко вирішив, що не дозволить болоту зламати себе, то ніколи не кричав, а домагався свого.
Тим дивніше було те, що він закричав зараз. Закричав, притиснувся спиною до кам'яних брил панського палацу і зрозумів, що вмирає.
Так і вийшло. Внизу, біля пагорба, почувши страшний крик, заплакала Марічка. І пішла додому.
Через кілька днів в Шпилівку приїхав чоловік на великому чорному позашляховику. Попрямував до сільради. Голови як раз не було, а Марічка щось друкувала на розбитій машинці.
- Добрий день.
- Добрий.
- А де голова?
- У районі.
- А ви, Марічка?
- Так.
- Я брат Юрка.
- Кого?
- Хлопця, який загинув.
- А. Мої співчуття.
- Дякую.
Брат сів і подивився на Марічку, яка перестала друкувати і дивилася кудись в бік.
- Як він загинув?
- Що?
- Як він загинув?
- У прокуратури спитайте, вони ж справу вели.
- Слухай, дівчинко, я багато років пропрацював у прокуратурі, то не кажи мені, що і в кого питати.
У голосі брата метал, Марічка лякається цього голосу.
- Як він загинув?
- Впав з пагорба у річку.
- Не бреши.
- Я чесно кажу!
- Не бреши. Юрко під дулом пістолета не пішов би на край кручі. Він був обережний і поміркований. Кажи, що сталося насправді.
- Я не знаю.
- Знаєш. Ти не вмієш брехати, то я бачу, що ти знаєш. Хто вбив Юрка?
Марічка плаче.
- Хто вбив його? Дівчино, краще розкажи. Я не піду звіди, поки не дізнаюся правди.
Марічка плаче.
- Слухай, я бачу, що ти непогана дівчина. То я не хочу лякати тебе. Просто скажи правду і я піду звідси. Хто вбив його?
Марічка плаче. Брат чекає.
- Ну добре, поплакала й годі. Тепер кажи. Хто?
- Це Він.
- Він?
- Він. Той, хто живе у палаці.
- Що? Що ти верзеш! Тільки не думай мене обдурити!
- Це він.
- Хто він? І що за палац?
Брат відкриває папку, яку тримає у руках. Дістає звідти замальовані Юрком башти.
- Оцей палац?
Марічка киває головою.
- То хто, він?
- Шпиль.
Марічка шепоче це слово і втягує голову, наче чекає удару.
- Хто?
- Шпиль.
- Що за Шпиль?
- Чудовисько.
- Яке чудовисько?
- Вбивче. Він вбиває всіх, хто підходить до палацу. Я казали Юрку не йти, я благала, але він не повірив!
- Зачекай! поясни про Шпиля. Він бандит?
- Він чудовисько.
- Що ти маєш на увазі?
- Він чудовисько.
- Я зрозумів, що чудовисько! Звідки він тут узявся, кому підкоряється і чому він так охороняє той палац!
- Бо то його палац!
- Що?
Марічка непритомніє і падає на підлогу. Брат піднімає її, садовить на стілець, тримає. Сам лізе у папку звідки дістає книгу Владюші Бар-Кончалаби "Сто чудовиськ України". Гортає її. Знаходить статтю "Шпиль"  і занурюється у читання.

Чудовисько №93. Шпиль.
Інші назви: Волохань, Будголем, Павук, Йєті, Ентомолог.
Визначення: людожерна істота.
Місце мешкання: околиці села Шпилівка Краснопільского району Сумської області.
Кількість контактів з людьми: 15-20 на рік. Майже усе смертельно.
Особливості контактів: Всі смертельні випадки траплялися біля старого панського будинку.  
Історія чудовиська: Палац належав панам Шпилям, як їх звали в народі. Насправді їх прізвище було фон Шпіл. Дворяни з німців, при Катерині вони отримали великі маєтки на Слобожанщині та поступово спустили все, окрім родового села Шпилівки, куди у 1902 році повернувся відставний штабс-капітан Олексій Германович фон Шпіл. З жінкою та двома дітьми він оселився у великому батьківському будинку серед села. Займався сільським господарством, поставив лісопильню і намагався відкрити цегляний завод. Та влітку 1905 року в Шпилівці спалахнули заворушення селян, які вимагали збільшити їх наділи, особливо по лугах та лісу. Отримавши категоричну відмову фон Шпіла селяни рушили на його будинок і спалили той вщент. При пожежі загинули малолітні син та донька фон Шпіла, а його жінка отримала важкий удар по психіці, після якого вже не змогла відновитися. Наступного ж дня у Шпилівку прибула рота солдат, заворушення були придушені, сім ватажків повстання були засуджені до страти, а декілька десятків найбільш активних бунтівників відправлені до Сибіру.
Багато хто чекав, що після таких подій фон Шпіл продасть маєток та поїде геть, однак той вирішив залишитися. Більш того, фон Шпіл почав будувати новий будинок, тільки вже не в селі, а на пагорбі. Щоб будинок неможливо було спалити, фон Шпіл вирішив будувати його з кам’яних брил, які привезли залізницею аж з кар'єрів біля тодішнього Катиринославу (нинішній Дніпропетровськ). Щоб доправити брили зі станції до міста будівництва, треба була наймати візників. Платити місцевим селянам фон Шпіл не хотів, а візники з інших сіл боялися пропонувати свої послуги через погрози шпилівських.
Тоді фон Шпіл поїхав у подорож. Достеменно маршрут її невідомий, казали, що пан їздив у Житомир, де купив у одного рабина велику таємницю, що давала можливість робити людей, наче хліб. Замішавши тісто по спеціальній рецептурі, фон Шпіль кілька тижнів тримав його у великому чавуні, чекаючи поки воно достигне. Потім вивалив тісто на стіл і зліпив людину – величезну, як слон. Потім фон Шпіль зробив ще щось. Селяни шепотіли, що вмив тісто людської кров'ю. Але чи насправді так було, чи це лише плітки – невідомо. Відомо лише, в кінці усіх процедур тісто зненацька перетворилося на велетенську людину. Зріст її був майже п'ять метрів, а сила була така скажена, що людина могла виривати з коренем дорослі дерева. Ось цю силу і використав фон Шпіль, примусивши людину таскати кам’яні брили зі станції. Робилося це в ночі, але швидко стало всім відомо, бо коли йшов велетень, то тремтіла земля і серце людей наповнювалося жахом.
Місцеві жителі писали скарги в губернію і Петербург та фон Шпіль платив хабарі і заминав справи. Коли ж в Шпулівку таки приїхала комісія, то брили вже були не тільки перенесені, а й складені у величний палац. Комісія ходила залами того палацу, не побачила нічого підозрілого, до того ж вже був накритий стіл. Увечері наступного дня п'яна комісія з торбами подарунків вирушила геть, а селяни замовкли, очікуючи на біди. І дійсно біди почалися. Спочатку пропало кілька чоловіків, що ходили вночі до панського лісу, щоб вкрасти дров. Потім зник пастух, який гнав череду по панському полі. Потім зникли рибалки, що насмілилися ловити рибу в панських озерах. Люди зникали і ніхто їх більше не бачив. По них залишалися тільки сліди, величезні сліди велетня, що служив фон Шпілю.
Ніхто не знав, як виглядає той велетень. Бо він вбивав кожного, хто бачив його, а кому пощастило залишитися в живих, той божеволів і не міг нічого розповісти. У Шпилівці був великий страх. Кілька хоробрих чоловіків поїхали в місто і повернулися зі зброєю і вибухівкою. Вночі вони пішли на пагорб до панського будинку і єдине, що залишилося по них, це страшні передсмертні зойки у темряві. Більше ніхто не намагався вбити велетня. Його боялися і з ним змирилися. Тим більше, що якщо не чіпати панських володінь, то велетень, якого усі почали звати Шпиль, нікого не чіпав. Селяни слали прокльони фон Шпілю, та майно його залишалося недоторканим.
Так було аж до революції. Вже палали панські будинки по сусідніх селах, а на палац фон Шпіла селяни боялися і подивитися. Аж поки в село не заскочив загін червоних моряків з Севастополю. Почувши про страхи селян, моряки розсміялися і пішли до палацу. Фон Шпіль не хотів пускати їх, тоді моряки висадили двері і почали реквізицію майна, якого у фон Шпиля було багато. Селяни стояли на схилі пагорба і чули, як весело перегукуються моряки, що не чекали такої здобичі. Та їм все було мало, то вони приступили до фон Шпіля, вимагаючи віддати скарби. Моряки вважали, що у кожного пана є скарби. Фон Шпіль не віддав, тоді його застрелили. Селяни чули той постріл. А потім чули страшний рев. Потім ще дріботінь пострілів. І крики, страшні крики людей, що гинуть. З пагорбу втекло лише кілька матросів. Посовілих, з виряченими божевільними очима. Більше на пагорб ніхто не ходив.
Аж у 1924 році, коли радянська влада вже більш-менш міцно стала на ноги, хтось вирішив відкрити в панському палаці санаторій для робітників. Одного дня зі станції приїхало з десяток возів, вщент повних робочими з півдня, які приїхали поправити здоров'я у мальовничому кутку Слобожанщини. Справа була ранньою весною, у навколишніх лісах ще лежав сніг, робітники запалили відразу кілька печей, нагріли величезний будинок і почали лікуватися, почасти самогоном, за яким ходили аж у село. Така ідилія продовжувалася з тиждень, та однієї ночі селяни почули спочатку рев, а потім крики. Селяни сиділи в хатах до самого ранку, а коли вийшли, то знайшли лише кількох збожевілих робітників. Після такого санаторій зачинився і панський дім залишається пустим по цю пору.
Я побував у панському домі влітку 2001 року. Для цього мені прийшлося два тижні прожити в Шпилівці. Від місцевих я довідався, що після чергового вбивства Шпиль зникає і кілька днів можна навіть ходити до панського палацу. Але нічого не можна брати, інакше він вб'є. Вже зморившись від очікування, однієї ночі я почув рев і зойк. Це значило, що Шпиль схопив чергову жертву (зазвичай з туристів чи любителів таємниць). Вранці я пішов до маєтку і провів там деякі дослідження, які дозволили прояснити деякі подробиці існування Шпиля. Зокрема, виявилося, що ця істота харчується людьми. Але не відразу. Схопивши жертву, Шпиль насаджує її на залізну палю і вприскує всередину свою слину. Після цього чекає десь одну-дві доби, а тоді вже їсть. Слина його така дієва, що перемалює кістки. Принаймні, жодних людських залишків, окрім останньої жертви на палі, я в палаці не помітив.
Причини, по яким Шпиль засинає у проміжок між вбивством жертви і її поїданням, залишилися мені невідомі. Можливо, істота таким чином уберігається від почуття голоду. Також я вияснив, що сам Шпиль мешкає у великому підземеллі палацу. Хід туди зачинений великою кам’яною брилою, яку зрушить з місця може лише Шпиль. Місцеві жителя кажуть, що на зиму Шпиль залягає в сплячку.  Цим поясняється велика кількість смертельних випадків восени (Шпиль нагулює жир), та майже відсутність смертельних випадків взимку (хоча в останні роки відмічався вихід Шпиля на полювання під час довгих відлиг).
Останні повадки Шпиля роблять його дуже схожим на ведмедя. Тому я обстоюю точку зору, згідно якій Шпиля являє собою вид антропоморфних істот ведмежого походження і штучного виробництва. Здається, що спочатку Шпиль не був людожером, але потім перейшов на цей тип харчування, коли, після смерті фон Шпіла, його перестали годувати. Зважаючи на те, що Шпиль є локалізованим чудовиськом, тобто являє небезпеку на невеличкій території, то йому присвоєний клас хижацтва 2Г, тобто один з найнижчих".

Поки брат дочитав статтю, Марічка вже прийшла до тями і тихенько рюмсала на стільці.
- Значить, Шпиль?
- Він.
- Вбиває усіх, хто зайде в палац. А Юрко поліз туди.
- Поліз.
- Ох Юрко, Юрко. Він завжди був якийсь занадто правильний, занадто європейський. А в наших краях це небезпечно. Треба вміти відчути халепу і уникнути її. І не говорити якісь правильні і безпорадні речі. Добре, я пішов.
- Ви не будете мститися Шпилю?
- Ні. Він же чудовисько.
- Він вбивав усіх тих, хто намагався помститися.
- Юру вже не повернеш, хіба ні?
Брат йде до дверей, потім зупиняється.
- Слухай, а як залишилися ті малюнку і черевики? Шпиль що, їх виплюнув?
- Ну. Черевики Юрко зняв самий. Щоб одіти чоботи, бо була багнюка. А папка, папка, мабуть, вилетіла в нього з рук, коли Шпиль схопив його. Коли я прийшла, то лежала лише папка і трохи крові. Мені зробилося страшно.
Марічка знову заплакала. Брат з жалем подивився на неї.
- Дівчинко, чого ти тут сидиш? Тікай звідси і подалі.
- Не можу.
- Чому?
- Я бачила його.
- Кого?
- Шпиля.
- Хіба можна бачити його і не збожеволіти?
- В мене вийшло. Але я тепер прив’язана до нього. Назавжди. Я не можу нікуди піти звідси. Я спробувала втекти і все рівно поверталася.
- Кляте чудовисько.
- Кляте.
Брат ще постояв у дверях, потім вийшов і поїхав. Марічка поплакала і почала друкувати далі. Довідку про склад сім'ї. Комусь потрібно було отримати субсидію на вугілля.

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)
кількість оцінок — 0

Рецензії на цей твір

Походеньки голема Шпиля

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Ігор Скрипник, 08-06-2007
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.24194812774658 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

10 осінніх книг із Харкова
Минулого тижня “Друг Читача” представив вашій увазі 10 новинок харківського видавництва …
Війна на Донбасі у вільних віршах
Борис Гуменюк. Вірші з війни. – К. : Видавництво Сергія Пантюка, 2014. Війна уже ввійшла в українську …
Мовний детектив про 300-літнє охохлачення України
Святослав Караванський. Звідки пішла єсть московська мова або шила в мішку не сховаєш. – Львів: БаК, …
Дорослий світ дитинства
Віґдіс Йорт Йорґен + Анна = любов : роман / Пер. з нор. Наталки Іваничук – Л.: Видавництво Старого Лева, …