Другий поверх, наш круглий стіл, спиняюсь на вході. Через кімнату – згорблений в білій плямі вікна силует – Влад у кріслі вперся грудьми в підвіконня, у бінокль роздивляється щось; миттєве натхнення:
–Влад– тихо гукаю, – дай телефона.
– Нема, унизу. А нашо?
–Та,– кажу.
Шкода. Влад так нахилився, захисні ковпачки з об’єктивів – чорні над чорним, зійшли над головою, що у вікні замість Влада головою повільно –ха-га, гелоу кідз!– веде Мікі Маус; ідеальні, колами, вушка, безжурне звіря
З кишені дістаю свій обмилочок нокії – такою не знімеш, дивлюся на час, ховаю назад, на такій нема чим знімати.
Влад підвівся й ілюзія зникла, відставляє бінокль, перепитує, намагаюся ще пояснити, але що ж
Кличуть всіх по місцях. Десь, вслухаюсь, не знати де саме, щось підвиває, звук уривається, знову гуде.
Завжди, першим відрухом – танк! Чи не танк? Напевно ніколи не знаєш. Хоча, коли турбіна вже поруч десь крутить повітря, й замість гудіння виходить м’який, на тисячах обертів свист, це таки він. А до того моменту
Внизу, поверхом нижче рація знову безбожно рипить, її перекрикує Саня – має дізнатись чий танк, чи не танк, чи що воно там
Вже біля своєї бійниці – аж рот привідкрив, як і всі, наслухаю. Намагаюсь вгадати у звуках ті оберти, бо ця тварь не гуде, гудіти багато що може – над машинне ревіння у неї нудотний, на одній висоті, розсипчастий
Свист? Очима блукаю по стінах, весь увагою там, поза ними. Нарешті кажуть відбій – вже від'їхало; і то була БМП; і вона була наша.
Опускаюся задом на стіл, автомат кладу на коліна. Носаки моїх берців, підлога, сміття, зводжу погляд в вікно: коли отак сів, спину розслабив і ноги приємно важкі, із вікна, на що б не було, можна довго дивитись
За вікном, дуже довго, аж до міста – його звідси не видно, купчиться зелень, одна і та сама: горбками дерева, або горбками кущі – на одноманітному тлі пропорції губляться; лише в кілометрі стирчить височенний, прямокутником банер, єдиний посеред зелені орієнтир.
Спину зараз приємно воложить; каску зняв. Угорі, приглушений дахом, починає кахикати генератор – хтось із хлопців поліз, значить маєм електрику
Вранці на першому поверсі прокидаюсь від обстрілу, майже за розкладом – кілька вночі, ранкова перерва і, ось. Цілять не в нас, десь стороною. Виходжу на сходи, біля пальми заварюю кави, знову гуляю униз.
І стикаюсь із Паличем. Щасливий, до грудей притискає картонку. Поки я тут валяв дурака, Палич збігав до терміналу. Пригублюю каву, намагаюсь згадати коли я востаннє виходив за стіни, і коли бачив небо, так щоб не з-за вікна
Задиханий, кишені відсторчені, ковтає слова –лед-е встиг!
і коли ще побачу, накочує заздрість
–Палич, ти гониш?
–Вже як назад. Почали. Накривати.
Однією рукою з кишень вигріба, віддає мені сигарети, пухлу пачку серветок; компакт-диск – переклав у ліву кишеню. Проголошує, що усі будем стригтись, і зникає на сходах.
Каву допив, піднімаюся слідом. Заглядаю в кімнати, в одній, там де досі є цілий комп’ютер – і це новина, грають у Контр Страйк. На хвилину завмираю у дверях. Хлопець, свій автомат засунув під стіл, в обшарпанім кріслі клацає мишкою, на екрані туди-сюди хитається ствол, кладе терористів. Тут таки Саня, Льоха і Палич – знайшли вільний подовжувач, стілець притягли, дістали з картонки машинку, рішають хто були стригти
Далі нараз відбуваються: обстріл – за вікном, за усім, чим його затулили, періодично розгонисто ляпає; я стрижу Льоху, за ним слідом Саню – знизу під нуль, вгорі над скронями «шапочка»; на поганенькім екрані замість Контр Страйку іде самурай, сто разів бачений, той що Останній – Том Круз демонструє японцям плюси модерної зброї. Краєм ока дивлюсь на красиву війну: кольорові мундири, ряди вояків, і гармати, що б’ють невпопад із мінами тут, за стіною.
Тиша. Вже вечір. У кріслі, карком вперся у стіну, сиджу. Без жодного руху. Напарник під стіною навпроти так само нічого не робить, застиг. У нас чергування. На столі по центру кімнати розкидиста пальма губить у темряві обриси. Гублять обриси стіни, стільці, напарник і я.
По черзі, без жодного слова, кожні п'ять-шість хвилин, нечутно підходим до вікон, кидаєм погляд
До пейзажу додається далека морквяна заграва – металургійний завод
Вікна без скла, і на самім горизонті, де починається місто, яке звідси все рівно ніколи не видно, тепер час до часу гудуть вантажівки.
Кожен раз щось в мені наслухає, нічого не можу зробити, власне, нічого і не роблю – саме вишукує в шумі одзвуки танка
Неспішно, якось зовсім спроквола починається обстріл. Далеко, у місті – чуємо вихід, іще; рахуєм секунди – довго летить. І приходить – один удар, другий, в тій таки стороні, від нас – Боже, як же приємно – дуже, ну дуже далеко. Далі без слова сидим
