Ось довгождана мандрівка почалась і активні пенсіонери з поодинокими працездатними громадянами, пару дітей та дебела ескурсовод на новому бусі з шумахерами-водіями вирушили в подорож. Надворі різнобарвно буяла осінь та було незвично тепло, як для такої пори.
З цікавістю дивилася я на пропливаючі будинки і горби за склом, думаючи про своє, з надією відпочити трохи від робочих буднів, хоча реальність щораз повертала мене в подорожуючий соціум…
Серед пенсіонерів своєю бадьорістю відзначалась пані Валя. З незмінним путівником в руках вона знала наперед, що буде дивитись, і це не завжди співпадало з нашим екскурсійним маршрутом.
Деякі пенсіонери хотіли зекономити на навушниках і щиро обурювались, чому гіди не говорять голосно, нічого, що майже всі в навушниках.
- Мають говорити голосно, щоб всі чули – обурювалась пані Марія, яка без навушників .економила сім євро. – То ж їхня робота!
Та наша гідесса Інга не переймалась нею, в неї були свої плани на нашу поїздку. Тому вона сказала нам, що всім дуже повезло, бо замість одного інстаграмного озера ми побачимо інше озеро. Не всім це сподобалось, тому, подумавши, Інга рекла, що на місті озера сталась велика аварія, все затопило, і нам ще й так дуже повезло, що ми продовжуємо свій маршрут.
Голос в неї був зичний, а ще час від часу вона заставляла всіх хлопати, коли в’їзджали в якесь місто. Це трохи відволікало від роздумів про не одну зміну графіку туру.
І так, наші водії домчали до Відня, і після оглядової екскурсії нам дали вільний час. Так, як його було мало, хотілось побачити все. І як назло, почав накрапати, а потім падати дощ. Ми марно шукали якихось парасоль чи плащиків від дощу. І нарешті, коли ми придбали два сині плащики, злива скінчилась, як ножем відрізало.
Тож я мріяла підлетіти ввись, щоб побачити Відень з висоти пташиного польоту. Було гарно, але Бог мені крилець не дав, тому охопити зором все не змогла. Тож з коліжанкою скуштували фірмове тістечко захер та яблучного штрудля, купили кави і дорогущих цукерків Моцарт і клацаючи фотоапаратом навсібіч, щоб узріти найбільше, повертались до призначеного місця зустрічі біля пам’ятника Марії – Терезії.
Там вже чекала нас Інга, яка говорила з кимось по телефону. Виявляється, загубився пенсіонер Валерій.
- Де ви стоїте? – запитувала наш гід.
- Біля красивого будинку – відповідав той.
- Що там ще є?
- Пам’ятник з кимось на коні.
Так, як пам’ятників на коні в Відні було багато, Інга продовжувала розпитувати.
- Що ви ще бачите?
- Макдональс он справа.
- А мене ви там не бачите? Ось парасолькою вам махаю.—підвищила голос Інга, витираючи рясний піт з чола.
Але піт з чола витирати було рано, бо пані Валі теж не було.
- Пані Валю! Де ви? – продовжувала розшук туристів Інга.
- Я прийшла, вас не було, тож взяла таксі і поїхала за вами! – гордо відповіла та.
- А яке місто бачите? – питала Інга, що розстебнула вже пуховик і покрилась червоними плямами.
Все таки дієта і нормальна вага їй не зашкодила б – подумала я.
- Не знаю, на букву З.
- Зальцбург? – перепитала Інга. - Іншого міста на З в Австрії нема. – доповідала нам гід нам, що з цікавістю слухали розмову. - Але як вона туди добралась так швидко?
- Ні, я не вмію читати таблички по-австрійськи, тож точно не знаю – відповіла та.
- То дайте трубку водію! – осяяло Інгу. Поговоривши з водієм таксі, Інга втішила нас, що пані Валя чекає нас на автобусній зупинці, що починається на букву З.
Тож незабаром ми там підібрали пані Валю, яка дала за таксі половину вартості нашого туру і поїхали далі.
Наші водії припаркувались на санітарну зупинку біля гарного тунелю для тварин. Але, як виявилось, і цього нам робити не треба було, бо дитина відірвалась від бабусі і полізла в тунель. Добре, що її вчасно витягли звідти.
Завдяки незапланованим зупинкам Венецію в світловий день подивитись не вдавалось, але Інгу це не стримало. Грошики були заплачені, тож наша гід з захопленням говорила, що бачила Венецію вже купу раз, можна подивитись і вечірню. Я теж бачила Венецію вдень, але чому змовчали пенсіонери та інші, що не бачили її ні разу? Всі покірно сіли в катер і поїхали дивитись на бліки уздовж берега.
Я докупила собі там щось з біжутерії тільки тому, що вже знала, що хочу, решта вешталось по темному місту, бачачи тільки тіні замість будинків. Правда, венеційський гід таки провів вечірню екскурсію, Інна ще заставила нас пару разів похлопати не знати чому, і змучені і злі опівночі ми таки добрались до готелю в Вероні.
Верона була гарна. Там збереглося багато середньовічних будівель, тож можна би дивитись їх цілий день. Стародавні мости, фасади будівель милували зір, мешканці там були доброзичливі й неквапні, безліч кафетеріїв з морозивом і тістечками, вузенькі вулички так і манили до себе .Будинок Джульєтти, стародавній амфітеатр ,ратуша притягували до себе туристів.. Безліч чудових фільмів зняті саме в Вероні. Ми випили маленький ковток кави рістретто навстоячи, як справжні італійці. Вони п’ють цю каву в другій половині дня, і тільки після їди.
Хотілось ще побути тут, але в нас забрали гроші за Мілан, який теж впхали сьогодні, і тому, похлопавши Вероні, та будинку з Джульєттою ми покірно поплелися до автобуса.
Але знов без пані Валі. Вона десь вичитала, що тут є чудо-камені, молячись біля яких можна знайти Божу благодать. Тож вона піде туди, а щоб ми не переживали, сказала, що неодмінно вернеться до нашого приїзду.
Інна вже ходила в розстебнутому пуховику і мені здавалось, - не все так погано, бо до кінця подорожі вона трохи схудне. І так, як догнати пані Валю вже не було можливості, ми поїхали в Мілан.
В Мілані всюди було дуже багато людей, так що може й добре, що пані Валя не поїхала з нами, а пан Валерій, боячись загубитись теж ходив слідом за екскурсоводом. Правда, його відпихала пані Марія, бо він був в навушниках, а вона ні.
Нам показали величезний палац 13 століття, собор Дуомо тієї ж давнини, пасаж ( критий перехід з фресками та картинами) та театр Ла Скала. Там нас і залишили на півтора години, але, як завжди, було вже темно.
Ми не знали, що дивитись. Пані Богдана побігла за смачними пиріжками, що рекламував гід, хотіла потягти й мене, але я на таке не підписувалась. Одні пішли на шопінг найдорожчою вулицею, що називалась Золотий квадрат. Гідессі Інзі таки не вдалось схуднути, бо вона пішла заїдати стрес в піцерію. Хтось пішов на морозиво.
Я повернулась до собору Дуомо, зайшла туди, помолилась. Там було дуже красиво. Орган, стародавні фрески, якийсь особливий мармур, з якого зроблені величезні колони – я такого ще не бачила.
Вийшовши, я хотіла ще повернутись до театру Ла Скала, але, коли темно, трохи гублюсь, а ще заглядала туди – сюди, там на ходу піца, там морозиво. В дорогущі бутіки я не заходила, а супермаркетів в центрі не було. В підсумку театру я вже не знайшла, але подивилась на інші будівлі, там їх дуже багато.
Ввечері здавалось, що всі їталійці сиділи за столиками біля кафе і вечеряли. Пахло вином і піцою. Але мені було не туди. Я лавірувала, лавірувала і вилавірувала до місця зустрічі в автобусі і побачила там всіх без модних шмоток, звичайно, бо аутлети зазвичай не в центрі.
Тож добрим знаком для нас було побачити пані Валю при поверненні, щасливою, правда з обмазаними чимось колінами, бо на них вона повзла по чудодійних каменях.
По традиції пізно добравшись в готель ми лягли на хвилинку перепочити, щоб завтра на світанні вирушити в Доломітові Альпи.
Виявляється, всі ті Доломітові Альпи, що утворились в результаті танень льодовиків і земних розломів, складались з двох тірольських провінцій. Больцано був італійським Тіролем а Інсбрук австрійським.
Всюди було нереально гарно, Інна як завжди, заставляла нас хлопати біля кожного містечка. Ми злетіли на підйомнику на вершину, де простягались луги, засніжені вершини, вдалині паслись косулі. Гірськими шпилями здіймались величні Доломіти. Ми пройшлись вершиною гори з незрівняно чистим гірським повітрям, відпочинковими хатинками та яслами для тварин, сфотографувались на фоні Альп.
Але нам дійсно пощастило - внизу веселі італійці справляли свято врожаю – їли смажені каштани і запивали молодим вином, а також пекли шинки і ковбаски. Я трохи перекусила, в вино італьянос налив мені безплатно. Інна казала, що так буває, вони можуть і комплімент незнайомці зробити, і вином пригостити. П’ють свою чудову каву, дивляться на прекрасні краєвиди і перебувають в гарному настрої, напевно.
Помилувавшись озером і вершинами, ми рушили далі в Інсбрук, до австрійського Тіролю.
В Австрії підйомники дорожчі, гори трохи вищі і теж дуже гарні. Австрійці теж люблять свій рідний край, тож на вихідні не знаходять собі ще трохи роботи, як ми, а їдуть в свої гори чи на озера відпочити. По придорожних тавернах теж сиділо чимало австрійців, їли свої незмінні шніцлі і співали, хто як вмів.
Вони на свято урожаю співають свої найшвидші йодлі – забавні пісеньки, що починаються зі складу йо. І конкурси з співань йодлів роблять. Так навправлялись, що співають їх найшвидше, як скоромовки. Відриваються від роботи та милуються природою.
Вдосталь помилувавшись краєвидами, ми поїхали до польського містечка Катовіце, це вже було дорога додому з надією відіспатись за шість недоспаних ночей. Від Катовіце ми нічого особливого не чекали, бо й часу багато нам там не давали. Але ніхто не чекав, що старша пані Іра конечно мала побачити Бедронку з дешевим їдлом. З швидкістю ракети рвонула вона туди, і за півгодини зверх нашого часу повернулась, навантажена торбами й торбинками. Ми теж могли так зробити, тобто хоч щось купити собі там, якби в нас були тих лишніх півгодини. І чому ми не підтимали Іру? Усім щось було треба, по часу встигали. Видно, Ірі було треба більше всіх.
У Інги, видно, пропадав талант ілюзіоніста, бо вона так вдало описала нам ті непобачені озера а ще втішила, що нам несказанно повезло, що ми побачили хоч щось. Сказала, що ми найкраща група, бо ті попередні групи взагалі їхали в повному тумані і нічого не бачили, а ще на морі їх покусали медузи. А все за те, що не слухали Інгу і влаштували кіпіш.
І що ж ви думаєте? Деякі розчулені бабульки почали обнімати Інгу і дякувати їй невідомо за що. Правда, Інга віддала перевагу подяці матеріальній, пустивши по автобусу пакет для збору чайових.
Але мені вже було все одно, що б там не говорила Інга, бо згадувались засніжені доломітові Альпи, луги з коровами, для доїння яких включають навіть класичну музику, веселі італійці і австрійці, що збираються там, щоб співати йодлі.
Не зіпсувало його і те, що знадобилось ще пару днів вдома, щоб набратись сил та поспати вдоволь.
Адже кожна мандрівка, кожні нові світи того варті.
